2. Принципи об'єктивного і суб'єктивного права

З аспектів співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права випливає висновок про недопустимість ототожнення внутрішньої структури права з формами його зовнішнього вираження у нормативно-правових актах. Внутрішня структура права становить одну з внутрішніх закономірностей існування і функціонування права і включає як об'єктивне, так і суб'єктивне право. Система законодавства при цьому має прикладний характер, вона створюється у відповідності з уже об'єктивно систематизованими формами вираження норм певної галузі права.

Демократичний принцип "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", розвиток президентського, судового, договірного права, посилення судової охорони прав і свобод громадян, визнання процесу суспільного правоутворення, що є незалежним від правотворчості держави, пріоритет суб'єктивного права над об'єктивним, сприйняття та поширення звичаєвого права і норм ділової активності, відмова від абсолютизації законодавства, адміністративної нормотворчості, і, можливо, навіть надання офіційного значення науковій інтерпретації права — всі ці заходи здатні покращити структуру нині чинного в Україні права. Адже вони поліпшують не тільки внутрішню його побудову, а й форму зовнішнього виразу, поєднуючи це з антидогматичним, антистатичним у правовій системі, утворюють нове соціальне, демократичне, гуманістичне право. Відмова від одержавлення як права, так і громадянського суспільства, допомагає збагатити прогресивний потенціал правового регулювання суспільних відносин, створює умови для формування правової держави.³⁸³

Суб'єктивні права класифікуються за певними видами і групами. Але у більшості випадків, залежно від їх соціального призначення, виділяють політичні, економічні, культурні та особисті суб'єктивні права.

Конкретні суб'єктивні права фіксуються у конституції, регламентуються у поточному законодавстві. В результаті суб'єктивне право наповнюється конкретним змістом, під яким треба розуміти повноваження, котрими наділяється суб'єкт, стаючи володарем того чи іншого права.

Цінність суб'єктивних прав полягає в їх реальності, тобто можливості реального здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб'єктивного права. Реальність суб'єктивних прав забезпечується за допомоги політичних, економічних та ідеологічних (загальних) і юридичних (спеціальних) гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб'єкт досягає повного і безперешкодного здійснення своїх прав.

До принципів об'єктивного права слід віднести такі.

• Принцип загальнообов'язковості норм об'єктивного права для всіх соціальних суб'єктів та їх пріоритетності щодо всіх інших соціальних норм у випадку колізії.

• Принцип несуперечності норм об'єктивного права, що є складовою частиною правової системи, і пріоритетності закону щодо інших нормативно-правових актів.

• Принцип поділу правової системи на загальносоціальне і юридичне право і диференціації останнього на публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, регулятивне і охоронне, об'єктивне і суб'єктивне право.

• Принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між нормами права і правовими відносинами, між правом і процесом його здійснення.

• Принцип загальної формально-правової рівності суб'єктів права і водночас їх певної диференціації.

• Принцип законності і юридичної гарантованості реалізації норм права, зафіксованих у нормативно-правовому акті, чіткої регламентованості нормами права діяльності всіх посадових осіб і державних органів.

• Принцип справедливості, який в об'єктивному праві дістає вияв у рівному масштабі оцінки поведінки і у відповідності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню.

• Принцип об'єктивності юридичної відповідальності — встановлює, що вона покладається тільки за винну протиправну поведінку і кожний визнається невинним, доки його вина не буде встановлена юрисдикційним органом.

• Принцип недопустимості зворотної сили нормативно-правового акта, який встановлює нову чи більш сувору юридичну відповідальність.

• Принцип юридичного закріплення гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого тощо.³⁸⁴

До принципів суб'єктивного права слід віднести такі.

• Принцип забезпеченості суб'єктивного права, сутність якого полягає в тому, що держава зобов'язана матеріально, організаційно, юридичне (через об'єктивне право і спеціально-юридичний механізм тощо) забезпечувати реалізацію певних суб'єктивних прав. А це, у свою чергу, надає суб'єктам можливість вимагати від держави відповідного забезпечення реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого суб'єктивного права.

• Принцип демократизму суб'єктивного права—полягає у тому, що останнє є мірою досягнутого у суспільстві прогресу, згідно з якою визначається і забезпечується свобода суб'єкта. Окрім того, суб'єктивне право і само є правовим інструментом розвитку демократії у суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи.

• Принцип активності суб'єктивного права — зумовлений тим, що саме воно забезпечує громадянам та іншим його носіям можливість активної участі в усіх сферах суспільного життя і тим самим активізує ці сфери. Суб'єктивне право є основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян і організацій у найважливіших сферах соціальних відносин.

• Принцип загального заохочення суспільне корисної поведінки — означає, що суб'єктивне право як вид і міра можливої, дозволеної поведінки суб'єкта у суспільстві є найкращим стимулятором правомірної поведінки, яка приносить користь і суспільству в цілому, і окремому суб'єктові.

• Принцип безпосередності суб'єктивного права — зумовлений тим, що останнє виступає найкращим показником пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права людини.

• Принцип реальності — забезпечує становище, за яким суб'єктивне право стає інструментом викриття перекручень, забезпечення досягнень суспільства у правовій системі; виступає дійовим показником досягнень або ж відставання суспільства у цій сфері; дає можливість визначити реальне становище особи як вищої цінності у державі і суспільстві.

• Принцип гуманізму — притаманний суб'єктивному праву тому, що останнє виступає регулятором поведінки суб'єктів права шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інтересам суспільства, держави і окремих громадян.

• Принцип свободи — вбачається у визначенні через суб'єктивне право системи взаємних юридичних прав і обов'язків суб'єктів права і в такий спосіб — забезпеченні відповідної міри свободи: суб'єкт реалізує свою свободу тією мірою, якою він не ущемляє свободи інших суб'єктів.

• Принцип законності щодо суб'єктивного права має визначатися як такий, що слугує у суспільстві інструментом поєднання порядку і організованості, дотримання законів і підзаконних актів із забезпеченням певної активності і самостійності суб'єктів права.

• Принцип справедливості — дає можливість уявити, якою мірою у суб'єктивному праві дістають вияв загальнолюдські цінності та етичні категорії. Він передбачає також, що немає прав без обов'язків і обов'язків без прав.

• Принцип регулятивності у суб'єктивному праві — є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяє суб'єктам права планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів. Адже саме суб'єктивне право визначає систему конкретних повноважень суб'єктів у найважливіших сферах суспільних відносин, є юридичним інструментом набуття громадянином тих чи інших соціальних благ.³⁸⁵

Діалектичний взаємозв'язок принципів об'єктивного і суб'єктивного права аналогічний співвідношенню об'єктивного і суб'єктивного права взагалі. Але слід зауважити, що залежно від характеру правоутворюючого процесу в тому чи іншому суспільстві у той чи інший період часу мають місце ілюзорні (нереальні) первинність і домінантність тих чи інших принципів права. Так, за сучасних умов у країнах англосаксонської правової системи (Англія, Австралія, СТА, Нова Зеландія, Північна Ірландія та ін.), де головне місце серед джерел права посідає судова практика, яка утворює прецедентне право, спочатку виникають суб'єктивне право і його принципи, а вже потім формуються загальні принципи і норми об'єктивного права. Судді вирішують справи шляхом винесення по них конкретно-індивідуальних актів, які визнають права і обов'язки сторін, і тим самим формуються правовідносини персонального характеру. На цій основі створюється одноманітна судова практика, що породжує загальну норму, яка або затверджується вищим судовим органом, або об'єктивується в законодавстві. У цьому випадку суб'єктивне право із своїми повноваженнями, принципами тощо ніби випереджає об'єктивне.

За умови, що держава активно займається процесом правотворчості і головним джерелом права вважається нормативно-правовий акт, об'єктивне право як система принципів і норм ніби передує суб'єктивному. Спочатку встановлюються загальні правові норми і принципи, а відповідно до них, на їх основі виникають правовідносини, тобто вимоги правових норм і принципів індивідуалізуються і конкретизуються стосовно конкретної ситуації у вигляді суб'єктивних прав і обов'язків. Але навіть у цьому випадку тільки здається, що правовідносини цілком залежать від законодавця. Насамперед, вони обумовлюються соціальним життям, його рівнем, інтересами і потребами суб'єктів тощо.

Загальні норми і принципи об'єктивного права не діють, якщо вони не втілюються в наявні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Відповідно, поза суб'єктивним правом неможлива реалізація загальних норм і принципів об'єктивного права. Це робить проблему суб'єктивного права особливо значущою для нормального існування громадян в цілому.

Висновки

Право має загально-соціальну сутність, служить інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, упорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв'язків. Коли люди вступають у відносини між собою як суб'єкти права, це значить, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави і вони можуть діяти вільно, не боячись негативних наслідків у соціальному плані.

Загальносоціальна суть права містить в собі таке поняття як міра свободи. В рамках своїх прав людина вільна у своїх вчинках, суспільство, а також держава стоять на сторожі цієї свободи. Таким чином, право - це не просто свобода, а свобода, гарантована від посягань, захищена свобода. Добро захищена від зла. Дякуючи праву добро стає нормою життя, зло - порушенням цієї норми.³⁸⁶

Вища мета права полягає у захисті інтересів громадян. І з цими інтересами повинні узгоджуватись інтереси інших суб'єктів, у тому числі держави.

У радянській юридичній науці загальновизнаним був погляд, що будь- яка галузь права характеризується двома моментами:

• певним предметом регулювання - тими суспільними відносинами, які нею нормуються, закріплюються і охороняються;

• певним методом регулювання, тобто тим специфічним способом, за допомогою якого держава на підставі сукупності юридичних норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасників правовідносин,³⁸⁷ якщо принципи права можна назвати стрижнем правової матерії, то можна зробити висновок, що прогресивний суспільний рух передбачає насамперед вільний розвиток індивідуальності конкретної людини (рівень її свідомості, зокрема правової, особистої ініціативи, самостійності, підприємливості, свободи тощо), який спрямований на благо цієї людини, а не в ім'я будь-якої форми суспільної ефективності.

Отже, можна сказати, що головна мета принципів права полягає у забезпеченні дійсної людської свободи, розширення кола людських потреб та приватних інтересів, ускладненням їх зв'язків, але які можуть і мають бути задоволені лише за умов суспільного демократичного існування. Свобода людської поведінки має бути не тільки демократизованою, а й морально вмотивованою, ґрунтуватися на духовно-моральних цінностях. Лише за цих умов суспільний прогрес набуває головного свого змісту - реалізації ідей свободи та справедливості як вихідних.

Розвиток державності, її подальший прогрес залежить від рівня свідомості (насамперед політичної, економічної, юридичної) громадян держави. Вони повинні діяти як свідомі, творчі виконавці державного порядку, а не бути сліпим знаряддям певних політичних угрунтувань або осіб. Це одна з головних передумов, що висвітлюють функції права. В умовах прогресивного (в сучасному розумінні - демократичного) суспільного розвитку рівень людського співжиття поступово набуває якісно нових ознак. Певною мірою це можна розглянути як повернення до визнаних історією загальнолюдських цінностей виміру прогресивного характеру суспільного розвитку, зокрема правового. Тому функція виражає найбільш суттєві, головні риси права і спрямована на здійснення суттєвих завдань, що стоять перед правом на даному етапі його розвитку. Функція права представляє, як правило, напрям активної дії, що упорядковує певний вид суспільних відносин. Тому одним з важливих ознак функції права є динамізм. Постійність як необхідний признак функції характеризує стабільність, безперервність. Про постійний характер функцій права можна говорити в тому розумінні, що вона постійно співпрацює з правом. Але це не значить, що незмінним залишається механізм і форми її здійснення, котрі змінюються і розвиваються у відповідності з потребами суспільства.

ВСТУП

Серед компонентів права важливе місце і значення займають принципи права. Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх-давен принцип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи.

Відбиваючись, перш за все в нормах права, принципи пронизують все правове життя суспільства, всю систему країни. Вони характеризують не тільки суть, але і зміст права, відображають не тільки його внутрішню будову, статику, але і процес його застосування, його динаміку.³⁸⁸ Принципи права роблять величезний вплив на процес підготовки нормативних актів, їх видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Принципи служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності знаходиться рівень злагодженості, стабільності і ефективності правової системи. Маючи загальнообов'язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності і взаємодії різних його галузей і інститутів.

Принципи права — це об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.³⁸⁹

Принципи права — це основні, початкові начала, положення, ідеї, що виражають суть права як специфічного соціального регулятора. Вони виражають його закономірності, природу і соціальне призначення, є найбільш загальні правила поведінки, які або прямо сформульовані в законі, або виводяться з його суті.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.³⁹⁰

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

• мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу;

• спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

• зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

• координують функціонування механізму правового регулювання

• виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

• сприяють подоланню прогалин у праві;

• впливають на рівень правосвідомості і правової культури в суспільстві.4³⁹¹

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а)за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б)за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в)за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів.

За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов'язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін.³⁹²

І. Загальноправові принципи, визначають, як сукупність морально- етичних і організаційних принципів. Перші з них утворюють етичну основу права, його духовний фундамент. Ці принципи безпосередньо впливають на нормативний зміст права. Друга група загальних принципів, тісно взаємозв'язана з першою, складає організаційно-процедурну права, орієнтовану на забезпечення його ролі як особливого, державного регулятора суспільних відносин, виконання правом його специфічно юридичних функцій.³⁹³

Згідно цьому право будь-якої демократичної держави, зокрема сучасній Україні, разом з певними, історично обумовленими особливостями, характеризується також загальними рисами, засобами, властивими всякому праву, заснованому на міжнародновизнаних, загальнолюдських принципах. В той же час слід відмітити, що загальні принципи, що входять у систему загальноправових, розповсюджуються на майже всі сфери людських відносин. Ці принципи, якщо вони будуть реально перетворюватися в дійсність, мають ідеологічне та виховне значення. Проте, по суті, специфіку саме права ці принципи не відображають. Саме тому, принципи права потрібно виводити не з ідеологічних категорій, а саме з правової матерії.³⁹⁴

Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, принцип поділу права на приватне та публічне, поєднання стабільності і динамізму та інші.³⁹⁵

ll.1. Єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб'єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов'язок іншого суб'єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов'язків є громадяни і їх об'єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов'язків:

• загальному суб'єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров'я) кореспондує обов'язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм;

• загальним юридичним обов'язкам (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) відповідають суб'єктивні юридичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання;

• праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов'язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості — допомогу по безробіттю;

• кожен суб'єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов'язків. У відносинах по договору купівлі-продажу обов'язку продавця передати товар відповідає його право одержати за нього обумовлену договором плату, а обов'язку покупця оплатити товар відповідає право одержати товар на погоджених умовах. ³⁹⁶

1. Гарантованість прав і свобод громадян. Права і свободи людини і громадянина є однією із найважливіших суспільних цінностей, головним об'єктом більшості конституційно-правових відносин.³⁹⁷ Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов'язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засобами.

Правам і свободам людини й громадянина присвячені статті 21-64 розділу II Конституції України. Розміщення цього розділу після розділу "Загальні засади" перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів — Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.)³⁹⁸

Реальність здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних, організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення; до економічних — рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх суб'єктів суспільних відносин; до юридичних — система правових засобів, за допомогою яких реалізуються можливість захистити свої права і свободи в суді, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальність держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.³⁹⁹

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади. Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст.101 Конституції України) Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).⁴⁰⁰

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.⁴⁰¹

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб'єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.⁴⁰² Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Водночас функції щодо створення належних умов для реалізації прав, свобод і обов'язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

2. Принцип відповідальності за вину. Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він закріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20 - х рр. XX ст. Однією з підстав юридичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настання відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є однією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому цивільному кодексі України.⁴⁰³

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює відповідальність за порушення суб'єктивних прав, які складають зміст зобов'язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь - якого виду цивільно - правової відповідальності, зокрема, відповідальності за порушення абсолютних речових та особистих немайнових прав. ⁴⁰⁴Відповідно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які встановлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди. Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб'єкта цивільних правовідносин, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення». Однак це лише одна із причин недоцільності використання категорії «вина» саме у суб'єктивному розумінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного характеру відповідальності у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповідальності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного процесу, то стає незрозумілим така «байдужість» законодавства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла необачно.

3. Принцип законності — це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб'єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб'єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин. ⁴⁰⁵

Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення — додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості.

Законність —- явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.⁴⁰⁶

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації.⁴⁰⁷ Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1. органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2. при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.⁴⁰⁸

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія — фактори побудови правової держави.⁴⁰⁹

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають відповідати нормативно-правовим актам — законам і підзаконним актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.⁴¹⁰

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.⁴¹¹

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

• спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

• загально-дозвільного — поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

5. Принцип поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її своєчасне реформування.⁴¹²

6. Принцип поділу права на публічне і приватне. на відносно самостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім'ї.⁴¹³

З давніх-давен ці терміни вживаються як протилежні за своїм змістом. Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.⁴¹⁴

висновок

Отже, виходячи із вищезазначеного, можна зробити висновок, що суть права допомагають розкрити загальноправові принципи права - ті основоположні ідеї, начала, на яких базується та або інша правова система. Вони лежать в основі всієї законотворчої діяльності людини і є продуктом багатовікового розвитку цивілізації. Ці принципи відображають неписані закони, по яких живе як окрема людина, так і суспільство в цілому. Принципи, як базові елементи, постійні в часі і служать відправною крапкою для побудови тієї або іншої законодавчої структури держави.⁴¹⁵

У генетичному аспекті принципи права характеризуються змішаною соціально-юридичною природою і є результатом віддзеркалення як загально- соціальних, так і специфічних його закономірностей. У гносеологічному плані вони виступають особливими юридичними поняттями, що адекватно виражають суть права відповідно до досягнутого рівня її пізнання. З онтологічної позиції принципами права є основоположні ідеї, закріплені в різних формальних джерелах його норм, а також що хоч і не мають такого закріплення, але що отримали загальне визнання в стійкій юридичній практиці, в правовідносинах. У функціональному аспекті принципи права виступають, з одного боку, початковими началами правового регулювання, що забезпечують узгодженість і ефективність системи юридичних норм, а з іншої - безпосередніми регуляторами поведінки учасників суспільних відносин при її пробільній і суперечності.⁴¹⁶

Однак у сучасній юридичній національній практиці загальною тенденцією залишається формальне посилання на принципи права. Тому в цій сфері є потреба в подальшому науковому розробленні змісту принципів права як одного з найважливіших компонентів будь-якої правової системи. Адже від того, наскільки вони відображені у правових нормах, залежить ефективність правозастосовної діяльності.