3. Основні аксіоми правосвідомості

Стійкі, що повторюються, необхідні відносини між правовими смислами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Дане поняття введено І. Ільїним в його праці "Про сутність правосвідомості». Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, які роблять можливим право. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самообязиванію і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом очевидного правосвідомості, а заповнює його онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, що складає зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідним моментом духовного життя, знаком духовного самоствердження. Із визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, яка лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу - автономію або самозаконність. Бути духовною істотою значить визначати себе і управляти собою, або, іншими словами, вирішувати все самому і брати на себе усю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянину в будівництві його життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, «правове визнання і правову гарантованість особистої свободи» Третя аксіома правосвідомості свідчить: «В основі всякого правопорядку і держави лежить взаємне духовне визнання людей - повага і довіра їх один до одного». Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносини між людьми, причому відносини духовного, тобто передбачає здатність до почуття, розуму і волі.²¹⁵

4. Правосвідомість і принципи права

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права; життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності; беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.²¹⁶

Джерелом походження та існування принципів права - є правосвідомість.

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як найбільш загальні вимоги, що ставляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи. Поняття «принцип» у перекладі з латинської означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен принцип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак про те, на яких принципах засновано правовий порядок, можна значною мірою судити щодо характеру самої держави (демократична, тоталітарна тощо).²¹⁷

В.В. Копейчиков вважає, що принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.²¹⁸

На думку О.Ф. Скакуна «Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, якии визначає напрямок його розвитку.»²¹⁹

A.M. Колодій дійшов висновку, що принципи права — це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави.²²⁰

Провідна роль принципів забезпечується їх прямим чи непрямим закріпленням у нормах права. Ті засади, що не закріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості. їх іноді називають «правовими принципами», що передують створенню системи права. Принципи права можуть бути прямо сформульовані в законодавстві або ж випливати з його загального сенсу. Хоча у більшості випадків принципи прямо закріплюються в преамбулах і загальних статтях законодавчих актів, необхідним є процес їх розвитку і конкретизації, яка здійснюється в окремих правилах поведінки. При цьому принципи стають орієнтиром правотворчої і правозастосовної діяльності органів держави, беззаперечною вимогою до цієї діяльності.²²¹

Значення принципів права зумовлюється тим, що вони:

• мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу;

• спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

• зумовлюють напрямки правотворчої, правозастосовної та інших форм юридичної діяльності;

• виступають найважливішим критерієм законності;

• сприяють подоланню прогалин у праві;

• впливають на рівень правосвідомості і правової культури в суспільстві.²²²

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно- історичні,галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації,втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства,визнані міжнародними нормами права. Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;

є) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою винну протиправну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність. Наприклад, рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи: тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права, невизнання рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді. Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного(церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи. Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.²²³

Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі. Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації —- у підприємницькому та банківському праві).²²⁴

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного інституту права, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.²²⁵

Слід звернути увагу і на універсальні принципи права. Грищук О.В. відносить до них:

1. принцип справедливості, який передбачає тлумачення справедливості як зовнішнього щодо права явища, і як спеціальної юридичної категорії, що відображає певні властивості правової форми

2. принцип рівності, який виражається в рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних прав і обов'язків, рівному захисту перед судом;

3. принцип свободи - можливість вибору варіанта поведінки, являє собою абсолютне благо і може бути обмежений неохідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої людини;

4. принцип гуманізму закріплений у правових формах відносин між людиною, державою і суспільством на основі самоцінності людини, невід'ємності її прав та свобод та поваги її гідності;

5. принцип верховенства права означає, що право визнається вищою владою в державі, які підкоряються дії виконавчої, законодавчої і судової влади.²²⁶

Висновок

Правосвідомість - це система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також пов'язаної з цим діяльності.

Для правосвідомості характерні такі ознаки:

а) правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською, іншими формами свідомості відображає суспільне буття;

б) правосвідомість містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми;

в) правосвідомість обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;

г) ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права; життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності; беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.

Джерелом походження та існування принципів права - є правосвідомість. У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як найбільш загальні вимоги, що ставляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.

Провідна роль принципів забезпечується їх прямим чи непрямим закріпленням у нормах права. Ті засади, що не закріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості. їх іноді називають «правовими принципами», що передують створенню системи права.

НА ПРАВОВУ КУЛЬТУРУ