3.Вплив принципів права

НА ПРАВОТВОРЧІСТЬ

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Принципи правотворчості:

• Законність;

• Демократизм;

• Науковість;

• Професіоналізм;

• Гласність;

• Плановість.

Подібно до будь-якої цілеспрямованої діяльності, яка здійснюється державою і громадянським суспільством, правотворчість реалізується не хаотично, а на основі певних загальних засад, які визначають спрямованість та основні характеристики правотворчої діяльності в Україні. Це означає, що правотворчість та правотворча діяльність відбуваються на основні певних керівних засад, ідей, ідеалів, які визначають її сутність, зміст, спрямованість, а також форми, в яких вона безпосередньо реалізується. В сучасні правовій теорії такі правові засади описуються поняттям принципів правотворчості (саме таке визначення поняття «принцип правотворчості» дає російський дослідник О. Пучков), які дають змогу, з одного боку, здійснити теоретичний аналіз властивостей правотворчого процесу в Україні, а з іншого - визначити ступінь забезпеченості конкретних цілей правотворчої діяльності.¹⁶⁴ Відтак актуальність дослідження принципів правотворчої діяльності в сучасній Україні зумовлюється двома групами причин. По-перше, це суто теоретичні причини, які змушують нас з максимальною чіткістю охарактеризувати ті вихідні ідеї і засади, на основі яких уможливлюється раціональна, прагматична та суспільно зорієнтована правотворча діяльність. Це в свою чергу, уможливлює якісну характеристику правотворчої діяльності з огляду на те, які інтереси реалізуються в процесі правотворчості, які цінності визначають зміст правотворчої діяльності, яким чином принципи правотворчості узгоджуються з іншими принципами, які співвідносяться з основами конституційного ладу в Україні тощо. По-друге, це причини практичного характеру. Відомо, що правотворча діяльність є одним з найбільш важливих напрямів функціонування держави, в результаті якої відбувається вплив на розвиток правової системи (насамперед системи законодавства), а також встановлюються нові норми в сфері правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. В цьому сенсі розвиток правової системи України, прийняття нових нормативно-правових актів, правове забезпечення і необхідне регулювання суспільних відносин тісно пов'язані з реалізацією правотворчої діяльності. Завдяки цьому будь-які практичні дії в частині реформування правової і політичної системи України, вдосконалення механізмів правового регулювання, правове сприяння розвиткові громадянського суспільства та його інститутів завжди пов'язані з правотворчою діяльністю та якістю її забезпечення. Загалом принципи правотворчої діяльності вже ставали предметом уваги як вітчизняних, так і зарубіжних юристів - Ю. Шемшученка, В. Опришка, О. Ющика, О. Скакун, В. Селіванова, О. Скрипнюка, Н. Оніщенко, Р. Гринюка, Є. Назаренка, В. Тимошенко, О. Зайчука, О. Копиленка, А. Міцкевича, С. Поленіною, Ю. Тихомирова, О. Лейста, В. Ісакова, Р. Халфіної, М. Марченка, С. Комарова, А. Малька, І. Сенякіна та ін. Утім, окреслюючи предметом дослідження саме систему принципів правотворчої діяльності та їх забезпечення в Україні, слід зазначити, що нас цікавить не стільки розкриття змісту кожного окремо взятого принципу правотворчості (в цьому плані ми вже маємо достатньо значну кількість цікавих праць), скільки встановлення та виявлення тих зв'язків, які дають змогу висновувати про системний характер зв'язку між цими принципами, а також твердити про ті кореляції, які об'єктивно встановлюються в процесі забезпечення тих чи інших принципів правотворчої діяльності. Тому необхідно: а) охарактеризувати поняття системи принципів правотворчої діяльності та визначити його зміст; б) встановити теоретичні і практичні зв'язки між різними принципами правотворчої діяльності; в) розкрити зміст принципів правотворчої діяльності та запропонувати загальну модель їх класифікації.Принципи правотворчої діяльності створюють необхідний фундамент чіткого визначення напрямів правотворчості як у короткостроковій, так і тривалий в тривалій перспективі. В цьому сенсі, кажучи про поступальність та стадіальність правотворчої діяльності, маємо на увазі не лише її внутрішню структуру, яка включає певні стадії та етапи (вивчення, аналіз суспільних явищ і процесів, встановлення потреби в правовій регламентації, визначення кола суб'єктів, які можуть прийняти необхідні правові акти чи зробити необхідні правові рішення, прийняття рішення про підготовку правового акта, розробка концепції даного правового акта, підготовка проекту, попередній розгляд проекту, обговорення проекту, офіційний розгляд проекту, прийняття правового акта з його подальшим оформленням та легалізацією),¹⁶⁵але й її прогнозованість, передбачуваність цього процесу як з позицій перебігу, так і тих наслідків, які суспільство отримуватиме на виході. Передбачуваність зазначених наслідків правотворчості (об'єктивно вони являють собою розроблені в ході правотворчої діяльності нормативно-правові акти або окремі юридичні норми) зумовлюється тим, що всі вони покликані відображати певні універсальні ідеї, ідеали та цінності, що формуються в суспільстві й фіксуються на найвищому законодавчому рівні.

При цьому навіть сама Конституція як Основний Закон держави і суспільства має подвійний статус. З одного боку, вона формально-юридично закріплює принципи правотворчості, а з іншого - сама постає як один з продуктів правотворчої діяльності суспільства, що втілює властиве суспільству розуміння того, в який спосіб повинна бути організована держава, як вона має функціонувати, на яких рівнях та за якими правилами вона взаємодіє з громадянином і суспільством в цілому тощо. На думку Є. Назаренка ¹⁶⁶, процес запровадження конституції є потребою не лише держави, яка тих чи інших причин розробляє конституцію та намагається реалізувати її на практиці, але й всього суспільства, оскільки вона є «продуктом» не держави чи певної кількості органів державної влади, а всього суспільства, закріплює в конституційній формі найважливіші принципи та засади загального розвитку всіх типів суспільних відносин, включаючи й відносини між державою, громадянином і суспільством. Не ставлячи за мету дослідити роль конституції як базового акту, що визначає принципи правотворчості і одночасно є одним з її найважливіших результатів, зауважимо лише, що серед основ конституційного ладу країни ми завжди знайдемо такі принципи, які мають універсальне значення, стосуються всіх видів діяльності держави і суспільства, включаючи й правотворчість.

Досить часто саме ці принципи, що є інтегрованими до системи принципів конституційного права України і постають як модифіковані й пристосовані до правової сфери загальносоціальні принципи,¹⁶⁷ тлумачаться в правовій теорії як принципи правотворчості. До них належать: демократизм, гласність, законність, визначеність правотворчих повноважень і професіоналізм.¹⁶⁸ Утім, якщо порівняти переліки загальних принципів правотворчості в сучасній теорії права, то можна легко побачити певну невідповідність між ними, оскільки всі вони включають різну кількість елементів. Зокрема, до загальних принципів правотворчості часто відносять і такі, як принцип народного характеру правотворчої діяльності (інколи його навіть характеризують як основоположний чи вихідний принцип будь-якої правотворчої діяльності), ¹⁶⁹наукової обгрунтованості, гуманізму, зв'язку юридичної теорії та практики, застосування прогресивного правового досвіду тощо. Тому, вживаючи поняття «система принципів правотворчої діяльності», під яким ми розумітимемо сукупність усталених логіко-юридичних та інших зв'язків між основоположними ідеями та засадами, які визначають форму та спрямованість правотворчої діяльності, необхідно насамперед визначитися з тим, які саме еле­менти становлять цю систему, яке їх походження і якими засобами вони забезпечується. Практичне застосування цієї методології системного аналізу принципів правотворчості можна зустріти в працях О. Скакун. Зокрема, вона вказує на доцільність виділення двох основних груп принципів, що зумовлюють правотворчу діяльність в Україні, яким є загальні та спеціальні принципи правотворчості.

Такий підхід цілком виправданий і може дати вагомі результати. Дійсно, правотворчість не є абсолютно відособленою активністю держави і громадянського суспільства, а є лише одним із видів діяльності, який здійснюється органами державної влади і громадянським суспільством. У цьому плані логічно зробити висновок,що як один з видів суспільної активності, правотворчість керується тими ж загальними принципами, які визначають загальні засади будь-якої діяльності держави і суспільства. Юридично ці принципи закріплюються в Конституції. До них слід віднести принципи гуманізму, демократизму, верховенства права, гласності і законності. Кожен з них знайшов відображення як у Конституції України, так і в поточному законодавстві.

Зокрема, принцип гуманізму передбачає не лише загальну орієнтацію всієї правотворчої діяльності на реалізацію загальнолюдських цінностей, які відображено в сучасному праві (включаючи фундаментальні праволюдинні норми міжнародного права), але й її визначальну зумовленість визнанням людини як найвищої соціальної цінності. В цьому сенсі особливу роль відіграють норми статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Оскільки ж правотворча діяльність здійснюється за активної участі та сприяння держави і є одним з різновидів державної діяльності в частині забезпечення правового регулювання суспільних відносин (саме поняття правового регулювання в аспекті правотворчості може бути визначено як «формування норми права як правила поведінки загальнообов'язкового, формально визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою»),¹⁷⁰ то на неї переносяться й ті базові цінності, що закріплені у наведеній статті Конституції України. П. Рабінович обгрунтував поняття «праволюдинні стандарти» державної діяльності.¹⁷¹ Подібну позицію займає і О. Пушкіна, яка доводить, що, функціонуючи в режимі демократичної, правової, соціальної держави. Українська держава тим самим визнає інститут прав людини та принцип гуманізму як визначальні щодо всіх видів своєї діяльності.¹⁷² На нашу думку, обгрунтований цим дослідником методологічний підхід включає і правотворчу діяльність, оскільки сам процес правотворчості відбувається, з одного боку, як забезпечення прав і свобод людини, створення оптимальних умов для вдосконалення всіх суспільних відносин, а з іншого - як така діяльність, що не може звужувати або скасовувати проголошених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина (недаремно в статті 22 вказано: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»).

Тісно пов'язаний з принципом гуманізму принцип верховенства права. Традиційно його розглядають в контексті дослідження функціонування правової держави, адже, як зазначає Р. Гринюк, цей принцип міститься навіть в самому визначенні правової держави. ¹⁷³Більше того, на перший погляд, може видаватись, що принцип верховенства права є до певної міри похідним від самої правотворчості, оскільки її результатом і виступають правові норми, система права, яка згодом набуває статусу верховного регулятора суспільних відносин, що і дозволяє вживати таке словосполучення, як «верховенство права». Але насправді в даному випадку ми маємо справу з діалектичним зв'язком. З одного боку, право є одним результатів правотворчості, а з іншого - сама правотворчість реалізується відповідно до тих норм (інколи їх характеризують як «природно-правові основи права»)¹⁷⁴, які вже встановлені в праві й відображають загальне суспільне уявлення про належне і справедливе, що перетворює право на «нормативно закріплену справедливість». ¹⁷⁵ Таким чином, як один з фундаментальних конституційних принципів правотворчості принцип верховенства права (в Конституції України його визначено в частині 1 статті 8) визначає як її зміст, так і загальну спрямованість. Причому саме принцип верховенства права, якщо ми відходимо від вузького, нормативістського розуміння права, дає змогу практично реалізовувати і забезпечувати принцип гуманізму правотворчої діяльності. В результаті, як пише О. Скрипнюк, принцип верховенства права уможливлює не тільки здійснення прав і свобод людини, але й гарантує те, що держава в своїй діяльності не відступатиме від базових гуманістичних цінностей.¹⁷⁶

Наступним принципом, який входить до підсистеми базових принципів правотворчості, є принцип демократизму. Його зміст розкривається в тому, що не лише сам процес законотворчості, як важлива складова правотворчої діяльності, здійснюється представницьким органом державної влади, але й в тому, що народу забезпечена можливість брати широку участь у правотворчому процесі на всіх його рівнях, починаючи від загальнодержавного і закінчуючи місцевим. Конституційною основою принципу демократизму правотворчості є закріплення статусу народу як найвищого і суверенного носія влади. Зокрема, стаття 5 Конституції України вказує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами».

Таким чином, народовладдя, суб'єктом якого, за словами А. Зайця, є «вільний і освічений народ, який прагне жити за ідеалами свободи та визнає право на таку свободу за кожною особою»,¹⁷⁷ проявляється і в сфері правотворчості. З одного боку в цьому контексті слід вказати на суто процедурний момент, адже сучасне конституційне законодавство України гарантує широкі можливості для залучення громадськості до правотворчої діяльності, а також встановлює чітку і демократичну процедуру розробки, розг ляду і прийняття нормативно-правових актів представницькими органами державної влади. Тому, як зауважує С. Алексеев, принцип демократизму правотворчої діяльності просто не дозволяє інтерпретувати право як своєрідний «додаток до держави», а правотворчість - як свавільну діяльність органів державної влади щодо розробки і прийняття вигідних їй правових норм.¹⁷⁸ З іншого боку, як засвідчує конституційна практика, в Україні досить успішно апробовувалась практика суспільного обговорення нормативно-правових актів. Одним з прикладів такого безпосереднього залучення народу до участі в правотворчості може виступи конституційний процес 1992 - 1996 років, коли проект Конституції України було винесено на всенародне обговорення. До того ж чинне законодавство передбачає широке долученім до правотворчого процесу експертів, представників неурядових організацій тощо. Зокрема, відповідно до чинного Регламенту Верховної Ради України, за дорученням Голови Верховної Ради України або відповідно до розподілу обов'язків - Першого заступника, заступника Голови Верховної Ради України або за рішенням головного комітету законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження. Окремі законопроекти можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій, а також окремих фахівців.

З огляду на вищезазначене можна зробити чіткий висновок про роль принципу демократизму як одного з базових принципів правотворчості. Більше того, не буде помилковим твердити, що цей принцип правотворчості безпосередньо зв'язаний з принципами верховенства права і гуманізму, оскільки однією з гарантій забезпечення верховенства права є недопущення узурпації державою права самовільно, без згоди народу та в обхід народної волі змінювати чинне законодавство, конституцію, приймати такі нормативно-правові акти, які б звужували, скасовували або спотворювали б зміст прав і свобод людини, а також тих фундаментальних правових ідей, які зрештою дозволяють відмежувати право від неправа. Це саме стосується і зв'язку принципу демократизму з принципом гуманізму, адже носієм загальнолюдських цінностей виступає, в тому числі, й суспільство. І навіть якщо трапляється так, що ті чи інші посадові особи держави або органи державної влади прагнуть порушити зазначені цінності, то тоді єдиною і найбільш потужною перешкодою від цих порушень може виступити народ чи суспільство в цілому. Водночас, якщо звернутися до доктринальних визначень демократії, то можна побачити, що демократичність суспільства і демократизм держави проявляються не лише в суто інституціональному, айв процесуальному аспекті. На значущості процесуального виміру демократії та принципу демократизму спеціально акцентує увагу О. Скрипнюк¹⁷⁹. З цього погляду, процес правотворчості у демократичній державі означає забезпечення якомога ширшої участі народу в ньому (як через представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо). Причому ця участь повинна бути не декларативною, а реальною, що гарантується чинним законодавством та правовою системою.

Ще одним принципом правотворчості, який входить до групи базових принципів правотворчості в Україні, є принцип законності. Класичне юридичне визначення законності передбачає її тлумачення як «неухильного виконання законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади, окремими громадянами і їх організаціями» ¹⁸⁰, або ж як «точного виконання вимог закону всіма суб'єктами правовідносин». Тому, кажучи про принцип законності в правотворчій діяльності, маємо на увазі, з одного боку, те, що вся діяльність суб'єктів державної влади щодо створення правових норм реалізується виключно в межах чинного законодавства та конституційно- правового поля¹⁸¹, а з іншого - те, що і суспільство, яке бере участь у правотворчості, також діє відповідно до чинних Законів і тих фундаментальних правових норм, які визначають основи суспільного ладу. В результаті дотримання принципу законності у процесі правотворчості дає змогу сформувати такі норми, які сприймаються народом саме як закріплена у законі суспільна воля, як правові норми, що реалізується за допомогою властивих праву механізмів. Тому наразі слід підтримати позицію Р. Гринька: забезпечення принципу законності дає змогу говорити про прийняття не просто законів, а саме правових законів, що забезпечує як стабільність правотворчої діяльності, так і сприйняття її результатів усім суспільством.¹⁸²

Останнім у досліджуваній мною групі принципів правотворчості є принцип гласності. Він також знайшов відображення в Конституції України (статті 57): «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Також стаття 94 Конституції України вказує, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Це означає, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів, яке є не чим іншим, як доведенням того чи іншого нормативно-правового акта до відома фізичних та юридичних осіб шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях, інформаційного повідомлення в друкованих засобах масової інформації, оголошення через телебачення і радіо та в інший спосіб, визначений законодавством, є необхідною стадією правотворчої діяльності! Однак, на нашу думку, принцип гласності в правотворчій діяльності має дещо ширше значення, адже він реалізується не лише щодо конкретних результатів правотворчості (маються на увазі закони та інші нормативно-правові акти), але й пов'язаний з процесом правотворчості. Це означає, що всі стадії правотворчого процесу є відкритими і на кожній з них суспільство маж можливість публічно ознайомитися з тим, як відбувається правотворчий процес і якими є його ймовірні результати. Це ж стосується стадій законодавчого процесу, якими є: законодавча ініціатива, підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України, розгляд проекту закону Верховною Радою України, прийняття та визначення умов введення в дію закону, підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України, набрання чинності законом.

Утім правотворча діяльність має цілу низку специфічних ознак, які відрізняють і від інших видів діяльності держави і суспільства. Тому поряд із загальними принципами процес правотворчості спирається на ряд спеціальних принципів, які визначають її форму та зміст.¹⁸³ З огляду на це спеціальні принципи правотворчої діяльності можна розділити на дві групи, одна з яких визначає форму правотворчої діяльності, а інша - її зміст. До групи формально - спеціальних принципів можна віднести принципи оперативності, динамізму системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки.

Принцип оперативності означає тісний зв'язок між правотворчою практикою і оо єктивними процесами розвитку суспільних відносин. Адже сама ідея регулятивної функції права передбачає, що право завжди повинно бути здатне дати швидку й адекватну відповідь на ті суспільні потреби щодо юридичного внормування тих чи інших відносин, які виникають в суспільстві й передбачають юридичне втручання. Причому специфіка такої відповіді, в суто формальному аспекті, полягає в тому, що необхідна правова норма дає юридичну основу для врегулювання не лише існуючих суспільних відносин, а й інших суспільних відносин цього типу, що можуть згодом виникнути в суспільстві. Саме це і становить суть принципу динамізму правотворчості. Водночас правотворча діяльність зовсім не передбачає створення і розробку певних абсолютних або остаточних юридичних норм, які не підлягають подальшому розвитку. Тому принцип динамізму отримує додатковий зміст, який орієнтує правотворчість на створення стабільної системи нормативно- правових актів, яка б при цьому була здатна до подальшого розвитку відповідно до загальних тенденцій і потреб розвитку суспільства і держави.

У тісному зв'язку з принципом оперативності є й принцип плановості правотворчості, оскільки правотворча діяльність завжди пов'язана з плануванням, розробкою, проведенням експертизи, прийняттям (виданням) нормативно-правового акта, внесенням до нього змін, припинення ним чинності. Тому суб'єкти нормо-творення з метою створення єдиної системи нормативно-правових актів, визначення основних напрямів та забезпечення прозорості нормотворчої діяльності, вдосконалення процесу підготовки нормативно-правових актів застосовують перспективне і поточне планування.¹⁸⁴

«У поточних планах (програмах) визначаються перелік нормативно-правових актів, основні етапи та строки їх підготовки, органи, відповідальні за розробку таких проектів. Поточні плани (програми), як правило, складаються і затверджуються суб'єктом нормотворення на строк до одного року. На відміну від цього перспективні програми нормотворчої діяльності визначають напрями розвитку правового регулювання суспільних відносин і складаються та затверджуються суб'єктом нормотворення, як правило, строком на п'ять і більше років.

Принцип системності правотворчої діяльності означає, що будь-які правотворчі дії повинні узгоджуватись із загальною системою права, що вже створена та діє в суспільстві.¹⁸⁵ Водночас всі нормативно-правові акти, які діють в країні, утворюють певну систему, що має внутрішню ієрархію. Зокрема, видами нормативно-правових актів є закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законами в Україні є: 1) Конституція України; 2) кодекси України; 3) закони України. До підзаконних нормативно-правових актів належать: 1) укази Президента України; 2) постанови Кабінету Міністрів України; 3) накази, розпорядження, рішення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, накази їх територіальних органів; 4) накази, постанови, розпорядження інших державних органів, які відповідно до законодавства є суб'єктами нормотворення; 5) постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 6) постанови Ради міністрів Автономної Республіки Крим; 7) накази міністерств та інших республіканських органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; 8) розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів державних адміністрацій; 9) рішення місцевих рад та їх виконавчих органів; 10) розпорядження сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах, районних, обласних рад. З огляду на це можна твердити, що в процесі правотворчості ми маємо справу саме із системою нормативно-правових актів, тобто із сукупністю норматив-ноправових актів, яка ієрархічно структурована - від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили та взаємозалежна між актами однакової юридичної сил

НА ПРАВОПОРЯДОК

Поняття «правопорядок» є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії «право», «законність». Стаття 19 Конституції України передбачає, що «правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».¹⁸⁶

Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Наведена дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, економічний, інформаційний та інший порядок.

Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо.

Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій правовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємовідносин суб'єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.

Правопорядок - це фактичний правовий стан упорядкованості організованості, врегульованої суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами - як наслідок реалізації вимог законності.

Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складасться не поза волею, а по волі учасників правопорядку. Без вольових правомірних дій суб'єктів суспільних відносин правопорядок не може ні виникнути ні функціонувати. В цьому аспекті його основою є правові відносини, що являють собою юридичний вираз відповідних суспільних відносин.

Правопорядок є суспільно і державно-правовим явищем: суспільно- правовим - оскільки норма права генетично пов'язана із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-правовим - оскільки держава як публічна політична організація внзнас і захищає вироблені суспільством норми права. Правопорядок об'єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і Відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в його рамках; з другого - держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація яка здатна охороняти (захищати) правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні міст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості „а захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст. Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, субпідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі, вони повинні бути визнані державою суб'єктами права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) — його руйнують. Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок поділяється на такі окремі види:

• За територіальною сферою поширення, або за масштабністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб'єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

• Залежно від впливу права, його структурних частин на процес формування правопорядку можна виокремити загальний, галузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок виникає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно- процесуальний та ін.), спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права.

• Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ускладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладнений правопорядок має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінальнопроцесуальній, господарсько-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інститутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

• За ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо виданими (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості. ¹⁸⁷

Функції правопорядку — це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв'язки між елементами структури правопорядку.

У сучасній юридичній науці обґрунтовується можливість виокремлення трьох основних функцій правопорядку.

1. Функція взаємодії з оточуючим середовищем має зовнішній характер і характеризує взаємодію правопорядку і соціальної системи, у межах якої він діє. Змістом цієї функції є зміцнення, стабілізація і упорядкування певної соціальної системи. Правопорядок займає певне місце у рамках системи, перебуває під впливом різноманітних факторів системи і сам активно впливає на неї. В результаті реалізації цієї функції забезпечується стабілізація та вдосконалення суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

2. Функція зміцнення внутрішніх відносин і зв'язків має внутрішній характер і забезпечує взаємодію цілого та його складових частин. Вона надає можливість визначити рівні упорядкованості, забезпечити їх дієвість, охарактеризувати підпорядкованість цих рівнів та визначити можливості їх взаємодії та взаємодоповнення. З одного боку, вона забезпечує якісне функціонування правопорядку як узгодженої структурованої категорії, а з іншого — характеризує правовий стан системи як результат дії правопорядку.

3. Функція забезпечення вдосконалення правопорядку зумовлюється його функціонуванням у межах соціальної системи, яка схильна до змін та розвитку, а також його динамічним характером, що забезпечує розвиток складаючи правопорядок елементів. Саме ця функція забезпечує збереження самостійності правопорядку та його відновлення у процесі взаємодії із суспільством. Адже результатом такої взаємодії може бути не лише підтримка та вдосконалення правопорядку шляхом створення ефективного законодавства, зміцнення дисципліни та організованості суспільства, а й негативний вплив на правопорядок, що зменшує його потенціал та можливості протистояти свавіллю і беззаконню. Це вимагає зміцнення, відновлення та вдосконалення правопорядку, що і забезпечується аналізованою функцією.

Функція забезпечення та вдосконалення правопорядку має різноманітні напрями. Основними є управління правопорядком; захист від негативного впливу різноманітних факторів; зміцнення організованості та єдності структурних елементів правопорядку; підтримка його стабільності та стійкості; розвиток автономності як цілісного утворення; зміцнення основ законності, справедливості та демократизму.¹⁸⁸

Виходячи із змісту поняття правопорядку очевидним стає те, що останній будується на основі принципів права, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання.

Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх-давен принцип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо). Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

• мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу;

• спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

• зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

• координують функціонування механізму правового регулювання;

• виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

• сприяють подоланню прогалин у праві;

• впливають на рівень правосвідомості і правової культури в суспільстві.

Принципи права є втіленням результату раціонального наукового осмислення закономірностей розвитку права. Форми існування правових принципів різноманітні; вони можуть існувати у вигляді вихідних положень правових теорій та концепцій, правових орієнтацій суб'єктів права, змісту правових норм, правових цінностей тощо.

Система принципів базується на їх стійкому зв'язку між особами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно враховувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів.

За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов'язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін.

До загальноправових принципів належить принцип законності, який виражається у вимогах:

• якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному

(між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

• суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивнимправом;

• невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.¹⁸⁹

Проф. Рабінович П.М. дає наступне визначення: законність - це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно- правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.¹⁹⁰

Визначення законності можна дати й інше, оскільки це багатогранне явище, яке зводиться до діяльності державних і інших органів і організацій по неухильному дотриманню й виконанню правових законів.

Законність - один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямком формування правової держави.

Усі закони держави мають виражати волю й інтереси народу, бути конкретним виявом народовладдя. Здійснення і розвиток демократії, реальне забезпечення прав та інтересів громадян є невід'ємною умовою створення правової держави. Однак сама наявність законів ще не вирішує даних завдань. Аби практично регулювати діяльність відповідних органів державної влади і управління, організацій, установ і громадян, законів треба точно і неухильно дотримуватись й виконувати їх, а в державі, суспільстві має панувати режим законності.

Отже, законність - це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Поняття законності охоплює дотримання і виконання всієї системи нормативних актів держави

Будь-яка діяльність здійснюється на основі певних принципів, тобто основних, вихідних положень, додержання яких забезпечує узгодженість у діях її учасників, орієнтує на досягнення певного результату шляхом використання найефективніших методів тощо. Відхід від визначених принципів даної конкретної діяльності призводить до її непослідовності, неузгодженості у діях її учасників і, зрештою, не до тих результатів, досягнення яких було її основною метою.

Принцип — керівна ідея, головне правило поведінки. Принцип також можна розглядати як вираз необхідності чи, в певному аспекті, закономірності окремих процесів об'єктивної дійсності. У логічному змісті принцип — центральне поняття, основа системи, що являє собою узагальнення й поширення певного положення на всі явища тієї сфери, з якої даний принцип абстрагований¹⁹¹.

Розвинуте суспільство передбачає досконалу, цілісну юридичну надбудову, сформовану на передових засадах правової організації суспільного життя людей, їх установ і соціальних інституцій. Ці засади відображені насамперед у праві і перш за все в його принципах.

Принципи права — багатоманітне явище й до його дослідження можна і треба підходити з багатьох сторін, але при цьому бажано внести в дефініцію принципів права єдину основу. Принципи права можна визначати по- різному, наприклад, через закономірності розвитку суспільства і права або через сутність і зміст права. Також близькі поняття закону та принципу: закономірність виражає зв'язок між явищами, їх сутністю, а принцип концентрує властивості, основний зміст кожного явища, що порівнюються. Існує декілька варіантів дефініцій принципів права. В одних визначеннях звертається увага на те, що принципи —категорія об'єктивна, в інших — юридичні принципи трактуються як основні ідеї й поняття, що виражають сутність історичного типу права¹⁹².

Деякі дослідники акцентують увагу на тому, що принципи є сферою правосвідомості правової ідеології та науки, інші — відносять їх до змісту досить широко визначеного чинного права. Але й у цьому випадку тривають дискусії про те, чи можна вважати принципами права загальні положення, що не знайшли свого відображення в законі, а випливають лише зі змісту його правових норм ¹⁹³.

У науковій літературі принципи права визначають по-різному. Принципи права — це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності й підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять головні його риси, вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу¹⁹⁴.

На підставі вищевикладеного можна зазначити як попередній висновок, що принципи права як певне явище правової матерії мають певні загальні ознаки, що дають змогу визначити їх як основні засади, відправні ідеї його буття, котрі виражають найважливіші закономірності даної суспільно-економічної формації, є однопорядковими із сутністю права й володіють універсальністю, вищою імперативністю й загальною значимістю.

Принципи права спрямовують і синхронізують увесь механізм правового регулювання суспільних відносин, розкривають місце права в суспільному розвитку. Саме принципи права є критерієм правомірності дій громадян і державного апарату в цілому та при належних умовах сприяють зростанню правосвідомості населення, правової культури й освіти.

Виникнення принципів права як загальносоціальних є необхідною умовою наступного закріплення їх у вигляді юридичних принципів і норм, бо свідчать про актуальність проблеми для суспільства та необхідність юридичного оформлення їх.

Отже, принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів.

Демократичний принцип "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", розвиток президентського, судового, договірного права, посилення судової охорони прав і свобод громадян, визнання процесу суспільного правоутворення, що є незалежним від правотворчості держави, пріоритет суб'єктивного права над об'єктивним, сприйняття та поширення звичаєвого права і норм ділової активності, відмова від абсолютизації законодавства, адміністративної нормотворчості, і, можливо, навіть надання офіційного значення науковій інтерпретації права — всі ці заходи здатні покращити структуру нині чинного в Україні права. Відмова від одержавлення як права, так і громадянського суспільства, допомагає збагатити прогресивний потенціал правового регулювання суспільних відносин, створює умови для формування правової держави.¹⁹⁵

Правопорядок настає у суспільстві лише за умов точного виконання вимог законності, він має нерозривний зв'язок з правом. Право є основою для нього, а законність - одним з найголовніших принципів.

Отже, правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб'єктів є правомірною. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку ¹⁹⁶.

Саме взяття за основу правових норм, а звідси і забезпечення державою, робить правопорядок унікальним з точки зору теорії держави і права. У найбільш загальному розумінні встановлення правопорядку виступає не лише як фактичний результат дотримання законності, а як мета правотворчості держави. Правопорядок є головною метою правового регулювання суспільних відносин, саме для його досягнення видаються нормативні акти і вживаються заходи, направлені на забезпечення законності ¹⁹⁷ Таким чином, право стає головним інструментом держави в процесі здійснення влади. Саме держава формує систему права і забезпечує його реалізацію виходячи при цьому безпосередньо з принципів права.

Стабільний правопорядок передбачає наявність якісного законодавства і високого рівня додержання законності, характеризується послідовним демократизмом та гармонійним поєднанням суспільних і особистих інтересів. Заснований на праві і законності, правопорядок є необхідним елементом правової держави.

Академік B.C. Нерсесянц дає визначення правопорядку з точки зору сфери регламентації: правовий порядок (правопорядок) - це порядок взаємовідносин суб'єктів права в сфері правового регулювання. Таке визначення має свої особливості, порівняно з його прив'язаністю до норм права. Оскільки правопорядок не є повністю відособленим від решти соціальних норм, то воно навіть є більш точнішим ¹⁹⁸

Перший вид означає предмет регулювання, статичне значення права, абстрактні норми об'єктивного права, які передбачають необхідний порядок взаємовідносин в певній сфері. Отже, мається на увазі передбачений і закріплений в законодавстві правовий порядок вирішення тієї чи іншої справи. Він лише відображає прагнення до досягнення фактичної мети. Реальний правопорядок як результат дійсного дотримання в житті вимог необхідного правопорядку, наявний підсумок реальної дії на практиці норм об'єктивного права, їх реалізації в правових формах, їх конкретизації і втіленні у вигляді суб'єктивних прав, виконання у вигляді суб'єктивних юридичних обов'язків та ін.

Під реальним правопорядком, таким чином, мається на увазі фактично отримуваний і реально функціонуючий абстрактно-необхідний правопорядок, тобто необхідна практична дія (реалізація) норм об'єктивного права. Очевидно, що реальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового закону и відповідної правової законності. Як і законність, правопорядок тісно пов'язаний з державою. З точки зору юридичного лібератизму B.C. Нерсесянц стверджує, що держава „ виступає як правова форма публічної влади, яка встановлює і захищає визначений, законодавчо закріплений правопорядок, в рамках якого пряме насилля (з боку всіх, у тому числі й влади) заборонене, а допущене правом застосування сили перетворене в правовий (державно-правовий) примус у формі і межах санкції права (правового закону)¹⁹⁹. Таким чином, роль держави у встановленні правопорядку і його підтриманні є надзвичайно важливою. Крім того, правопорядок є реальним підсумком, результатом дії законності як конституційного принципу и режиму суспільного життя. На думку В.М. Протасова, він включає в себе систему правових відносин суспільства, що вже склалася, і правомірну поведінку. Також він враховує твердження В.В. Лазарева, який називає правопорядок "визначеною властивістю системи суспільних відносин, втіленою в такій упорядкованості соціальних зв'язків, яка забезпечує узгодженість і ритмічність суспільного життя, безперешкодне здійснення учасниками суспільних відносин своїх прав і обов'язків і захищеність їх обґрунтованих інтересів, суспільний і особистий спокій"²⁰⁰ Якщо вважати правопорядок властивістю системи суспільних відносин, то це ускладнюватиме його розуміння.

Але існує й інша теза, за якою правопорядок є частиною системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. На нашу думку, вона є більш прийнятною, але потрібно зауважити, що не для кожної системи частка правопорядку буде однаковою. Особливо це буде зрозуміліше, якщо вважати, що є відносини, впорядковані не лише правовими нормами, або не впорядковані взагалі. В.В. Копєйчиков дає схоже визначення правопорядку як „системи суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права"²⁰¹

Зрештою, дане судження не суперечить визначенню правопорядку як певного стану урегульованості суспільних відносин. Основні відмінності побудовані на розумінні того, що являє собою правовий порядок: систему відносин чи їх стан. Але якщо в даному випадку взяти до уваги теоретичну несуперечність двох думок, то можна прийти до об'єднаного висновку: будучи системою суспільних відносин, правопорядок виступає як їх загальний стан. Тільки систему слід розуміти як сукупність багатьох видів суспільних відносин, а стан виступає як загальна характеристика їхньої цілісності.

Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядок створюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стан суспільних відносин" ²⁰² Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільстві з відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування.

Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші фактори встановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:

• система виховання;

• наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірності або лояльності;

• сильний і дієвий принцип зв'язку між громадянами, принцип солідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням,, в одних і тих же історичних межах²⁰³

В літературі наводиться багато ознак правопорядку. Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:

- правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин, що передбачаються нормами права.

• Правопорядок є результатом реалізації правових норм, проведення у життя принципу законності.

• Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільних відносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюється у межах правових відносин.

• Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного виду правовідносин.

• Правопорядок забезпечується державою²⁰⁴.

Принципи правопорядку — вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку та забезпечують розуміння його природи та сутності.

За характером та значимістю принципи класифікують на: загальносоціальні, загальноправові та спеціальні.

Загальносоціальні принципи визначаються закономірностями і тенденціями суспільного розвитку та характеризують правопорядок як суспільну категорію, що функціонує в суспільстві та забезпечує його системність. Це принципи демократизму, гуманізму, справедливості, верховенства інтересів суспільства, які отримують правове закріплення та виявляються в існуючому правопорядку.

Загальноправові принципи характеризують всі правові реалії, забезпечуючи єдність права та відображаючи особливості окремих правових понять. Вони визначають правопорядок як політико-правове явище. Основними серед них є: рівність перед законом; обов'язковість закону для всіх суб'єктів; верховенство Конституції; законність, верховенство прав людини і громадянина; невідворотність відповідальності тощо.

Спеціальні принципи характеризують правопорядок як самостійну і якісно відокремлену структуру. Основними серед них є:

-визначеність забезпечує закріплення вимог правопорядку та його функціонування на основі формально-визначених правових приписів. Це забезпечує визначеність суспільних відносин, що регулюються правом та сфери дії правопорядку;

-системність забезпечує наявність системи відносин, що регламентуються правом, формуються і функціонують під впливом єдиних економічних, політичних і соціальних факторів, засновуються на єдиній сутності права та забезпечуються силою єдиної державної влади. Саме ці відносини і складають правопорядок;

-стійкість правопорядку забезпечується державою шляхом закріплення його положень правовими нормами, створення умов щодо його реалізації, вимог правопорядку та діяльності правоохоронних органів зі стабілізації і охорони правопорядку;

• єдність правопорядку забезпечується його заснованістю на єдиних політичних і правових принципах, гарантованістю єдиною державною волею і законністю, поширеністю правопорядку на територію всієї держави та взаємодією структурних його елементів;

• принцип конституційності означає, що правопорядок складають конституційно закріплені положення, реалізація правопорядку забезпечується законодавчо, а порушення його вимог тягне застосування нормативно закріплених засобів відповідальності;

• принцип законності зумовлює призначення законності як умови виникнення та функціонування правопорядку. Законність є основною юридичною характеристикою правопорядку, що зумовлює всі сторони його функціонування;

• принцип цілісності та структурності визначає правопорядок як складну динамічну систему, як цілісний та складний механізм, що характеризується цілеспрямованою взаємодією багаточисленних структурних елементів. Цілісність і структурність виступають тими життєво необхідними властивостями правопорядку, що надають можливість звести воєдино існуючі нормативні акти і багаточисельних суб'єктів у одне цілісне утворення — суспільство;

• принцип субординації визначає чітке підпорядкування та ієрархічну субординацію елементів структури правопорядку, взаємодію учасників за функціями, їх компетенцією, правами та обов'язками. Цей принцип характеризує зв'язки структури правопорядку по вертикалі з врахуванням ієрархічної субординації і по горизонталі як рівноцінні компоненти. Названий принцип забезпечує: субординацію органів держави, посадових осіб та організацій за соціальним призначенням, функціями та місцем у механізмі держави; підпорядкування нормативних актів за юридичною силою; підпорядкування актів реалізації права та їх відповідність нормам закону;

• принцип гарантованості правопорядку має декілька аспектів. По- перше, це гарантованість прав та інтересів людини, задоволення яких є підставою вступу суб'єктів у взаємодію у сфері права. По-друге, це гарантованість правових приписів, що забезпечується державою та правомірною поведінкою суб'єктів права; по-третє, гарантуються можливості бути учасником правопорядку шляхом використання суб'єктивних прав та добровільного виконання обов'язків. По-четверте, гарантується можливість досягнення правомірними засобами законного результату як основи стабільного правопорядку;

• принцип підконтрольності забезпечує нормальне функціонування правопорядку. Постійний, загальний та універсальний контроль здійснюється суспільством у процесі реалізації демократичних інститутів, державою — у процесі регулятивного впливу на суспільство та громадянами — у процесі реалізації ними прав з управління суспільством. Контроль правопорядку здійснюється шляхом перевірки якості законів, відповідності підзаконних актів, ефективності правореалізаційної практики; ступеня реалізації прав та свобод людини; добровільністю виконання юридичних обов'язків та ступенем досягнення мети правового регулювання.

Зазначені принципи поширюються на всі сфери прояву правопорядку, забезпечуючи його стабільність, якість, повноту, ефективність та єдність структурних елементів ²⁰⁵

Аналіз правопорядку зумовлює необхідність його визначення як системного утворення, що характеризується наявністю взаємодіючих елементів, які мають своєрідні властивості, співвідносяться між собою на основі статичної та динамічної упорядкованості. Елементи правопорядку характеризуються відносною залежністю, автономністю, підсистемністю. Наявність структури характеризує правопорядок як якісно цілісну категорію, що має зовнішні зв'язки, які забезпечують взаємодію з оточуючим середовищем, та внутрішні зв'язки, що забезпечують взаємодію структурних елементів правопорядку. їх упорядкованість має юридичні характеристики, засновується на нормативності та притаманна всім елементам правопорядку.

НА ПРАВОСВІДОМІСТЬ

Вступ

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка виявляється в різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів. Однією з найважливіших складових свідомості є правова свідомість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно- організованого суспільства. Категорія «правосвідомість» слугує для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій. Вона визначає позитивне або негативне ставлення до права, погляди на його формування, розвиток і реалізацію. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування і розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може справляти свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо діючи на їх свідомість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з погляду життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються настанови на правову поведінку, уявлення що до критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів реформування та вдосконалення законодавства, судово- правової системи, юридичної практики.²⁰⁶

1. Термінологічні аспекти визначення поняття «правосвідомість»

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Такої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкривається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним".²⁰⁷

На думку П.М. Рабіновича, «правосвідомість - це система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також пов᾿язаної з цим діяльності.»²⁰⁸

Олександр Спіркін вважає, що "правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія".²⁰⁹ У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вираженням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1. інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіоналів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного закону", "чинного права"; неінституційну форму буття свідомості, або недокументальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах). У свою чергу за способом мислення остання форма поділяється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та особистості, про основні інститути законодавства у працях учених- гуманітаріїв.²¹⁰

Е. Соловйов дає таку характеристику правосвідомості: «Правосвідомість — це орієнтація на ідеал правової держави, що має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток неправового (патерналістського й авторитарно-бюрократичного) ведення державних справ».²¹¹ Така характеристика свідчить, що у правосвідомості домінує не детермінація минулим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Для правосвідомості характерні такі ознаки:

а) правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською, іншими формами свідомості відображає суспільне буття;

б) правосвідомість містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми;

в) правосвідомість обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;

г) ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами

правової культури та правового виховання.²¹²

Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації.

1.3а суб'єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Передусім зазначимо, що, по- перше, суспільна, групова та масова правосвідомість не існує по за індивідуальною, а по-друге, правосвідомість окремого індивіда в свою чергу зумовлюється груповою, суспільною та масовою свідомістю. Індивідуальна правосвідомість — це система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя і психофізіологічних особливостей, освіти і соціального стану, оточуючого середовища і залежить від рівня правової освіти особи, знання або незнання закону, його схвалення або несприйняття. Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об'єднань, профспілкових організацій та ін.), верств населення, класів і відображає специфіку відповідної групи. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, схожість сприйняття державно-правового буття, а також авторитет лідера групи.

Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, характерну для нестабільних, тимчасових громадських утворень,- наприклад, натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій правосвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утворень з широкого кола правових питань, ці об'єднання мають ситуативний, нестійкий характер. Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Вона зумовлена як індивідуальною, так і груповою правосвідомістю.

2. З погляду глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівні правосвідомості.

Побутова (емпірична) правосвідомість — найпоширеніший рівень правової свідомості, який формується на основі повсякденного досвіду людей у сфері правового регулювання і значною мірою залежить від здобутої правової освіти. Як правило, вона має емоційний, поверховий характер, отже, в її структурі домінує правова психологія, а емоційне сприйняття дійсності превалює над раціональним.

Професійна правосвідомість притаманна юристам-професіоналам. Вона формується внаслідок одержання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо).

Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова правосвідомість передбачає не тільки наявність юридичної освіти, а й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правового матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер.²¹³

2. Функції правосвідомості

У сучасній юридичній літературі частіше використовується трискладова схема, відповідно до якої правосвідомості властиві три основні функції: пізнавальна, оцінювальна і регулятивна. Такий підхід цілком може слугувати відправною точкою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання права, що реалізується у правосвідомості, є соціально обумовленим, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність. Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й походженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання права у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо","неправомірно" тощо). Оцінюючий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати право як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям. Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступіньї точності виробленої ним оцінки права. Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції правосвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція правосвідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а також до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права. За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.²¹⁴