1.Теоретичні підходи до визначення поняття право

Вступ

Дослідження права, окремих його галузей, підгалузей, інститутів, норм, окремих понять набуває все більшого поширення, розмаху. Кожне таке дослідження має своє підгрунтя, яким виступають потреби з урегулювання окремо взятих відносин у суспільстві. Більшість таких досліджень спрямовані на вирішення практичних завдань урегулювання взаємостосунків членів суспільства, а відтак стосуються вирішення проблемних питань, зокрема внесення змін до чинного законодавства з обгрунтуванням останнього, усунення прогалин у нормативному регулюванні окремих відносин у суспільстві, а також усунення колізій, що як правило зумовлюється існуванням значного нормативного матеріалу.

З іншого боку дослідження теоритичного боку юридичної дійсності акцентується останнім часом на малорозвіданних питаннях, що забезпечує широкий простір для прояву власного творчого потенціалу та відповідно усунення певних прогалин теоретичної юридичної науки. В той же час питання суто теоретичні, ті, що мають методологічне значення не лише для теоретичної академічної науки, а й виступають базисом розвитку правової системи, зокрема таке як з'ясування поняття "права" на сучасному етапі розвитку суспільства, та безпосередньо ії правової та політичної систем, залишаються на узбіччі сучасних правових досліджень.

Звернення до розуміння права, його сучасної інтерпретації обумовлено його побудовою, далекою від абсолютної абстракції, тісно пов'язаної із реаліями життя людини, суспільства, держави, моралі, що є панівною в такому соціумі.

Кожне наукове поняття складається зі всіх типових ознак того явища, що яке воно відображає. Ці ознаки мають бути, з одного боку найпростіщі, а з другого, - за змогою, непохитні, сталі безспірні. В понятті зазначаються тотожні або однорідні риси та елементи і усуваються елементи індивідуальні, як меньш важливі, тобто виявляються найхарактерніші, типові ознаки того чи іншого явища, перелік яких дасть змогу відрізнити це явище від інших.

Розглядаючи право або, навіть, проаналізувавши, коли і яких випадках ми вживаємо це слово, стає очевидною багатогранність та складність цього явища. Тому, протягом багатьох років сформувалися різні підходи до праворозуміння.

І. Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої діяльності людини, що полягає в пізнанні права, його сприйнятті і усвідомленні його як цілісного соціального явища.

Існують такі підходи до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: правом є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш, повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.

Саме з таких позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М.Рабінович дає таке визначення: "Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки - соціальних норм, встановленних або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою".

Санкціонування, в данному випадку - це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов'язковості, забезпеченою примусовою силою держави.

Ось як бачить поняття "право" Алексеев С.С., котрий, зазначає, що право - соціально-класовий, нормативний регулятор, який виражає і поклканий забезпечити зведену в закон державну волю економічно панівного класу (трудящих а чолі з робоим класом - в соціалістичному суспільстві) і який втілений у системі загальнообов'язкових, фомально-визначених норм, що діє через суб'єктивні та обов'язки і підтримуваної державою силою державного примусу¹

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється те саме право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право - це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті і в процесі яких постають і утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право - це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскількі відбуваються в суспільстві.

Право - це матеріально детермінована і зведена в закон загальнокласова (всенародна при соціалізмі) воля, безпосередньо виражена не тількі в загальних державно-обов'язкових установлених, але і закріплених ними наявних правах суб'єктів соціальних відносин, характер і зміст яких об'єктивно обумовлені ²

Право являє собою порядок, що регулює відносини окремих осіб у суспільстві ³. Право є зовнішньою свободою, що надана та обмежена нормою. Право є сукупністю норм з одного боку що представляють, а з іншого боку обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємовідносинах ⁴. Г.Ф. Шершеневич зазначає, що за такого підходу до права будь-який праворядок слугує забезпеченню свободи. У такому разі, на думку Г.Ф. Шершневича відбувається підміна об'єктивного права суб'єктивним. На думку останнього поняття права можна наділити наступними ознаками: а) норма; б) норма, що визначає відношення людини до людини; в) норма, що обумовлює загрозу стражданням на випадок ії порушення; г) спричиняється (така погроза) органами держави ⁵

Поляков A.B. зазначає, що право - це результат суспільної життєдіяльності людей; воно побудовано ідповідно до природних соціальних законів, а тому не може їм суперечити. Право природне через те, що виникло природно. Поза суспільством, у природі право не існує. У природі діє не право, а закони природи. Ці закони непорушні та незмінні, а право мінливе і може бути порушеним. Право виникає лише у суспільстві як специфічний порядок суспільних відносин, учасники яких мають певну соціальну свободу діяти тим чи іншим чином, закріплену в обов'язках інших осіб. Міра цієї свободи (суб'єктивні права та обов'язки) визначається соціально визначеними й обов'язковими для всіх правилами належної поведінки членів суспільства ⁶. Отже, пропонується розуміти право як продукт людської життєдіяльності людської спільноти - суспільства, сутність якого зводиться до свободи особистості, під якої розуміється простір для незабороненої поведінки, яка реалізується у формі використання суб'ктивних прав, виконання юридичних обов'язків, потрібно доповнити дотримання заборон, вихід за рамки є причиною та створює умови для застосування державного впливу.

3. психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетнтних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій.

4. нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право - це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто правові норми повинні визначати зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Прикладом такого визначення права є визначення Євгена Трубецького "право -це сукупність норм, що з одного боку, надають, а з другого боку обмежують зовнішню свободу людей у їхніх взаємних стосунках". Тобто, тут право поставлене на сторожі особистої свбоди, або, іншими словами, прав людини, бо" там, де зовсім нема свободи, там взагалі не може бути і жодного права", як нема права і там, де свобода індивіда не обмежена жодними правилами, де панує анархія і свавілля.

Право - нормативне (вольове) закріплення потреб та інтересів громадян, суспільстві і держави в упорядкуванні відповдним чином приватних і публічних інтересів суб'єктів права. Право - це правила поведінки, що видаютья державою і мають загальнообов'язковий, офіційний характер. Право - це сукупність норм, об'єднаних органів державної влади, що представляють системну сукупність нормативних правових актів ⁷.

Скакун О.Ф. визначає право як систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визначених державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних групових та індивдуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма засобами легального державного впливу аж до примусу ⁸. Скакун О.Ф. ставить на один щабель такі поняття як "воля" та "інтерес". У свою чергу останній включає волевиявлення, оскількі інтерес у праві постає як усвідомлена спрямованість суб'єкта, обумовлена його внутрішнім переконанням в оволодінні певним благом матеріального чи нематеріального характеру, що являє задоволення потреби, здійснення та реалізація якого відбувається в межах загальноприйнятих правил поведінки, визначених у нормах права, що відповідає відсутності прямої заборони у досягненні такого блага, так і бажаним для нього способом, а також спирання на забезпечення компетентними органами у разі наявності перешкоди на шляху можливості його задоволення ⁹.

5) Ідеологічний підхід: вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтовані на моральні цінності. Притакому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

Новим у підходах до розуміння права, слід відмітити використання гуманистичних поглядів, використаня філософсько-світоглядних понять та категорій, характерним для яких є людино-центризм. На перший план виходять філософські категорії свободи, рівності, справедливості. Ці течії справляють вплив і на розвиток юридичної науки, зокрема ії теоретичної складової.

"Право - зазначає Бабаєв В.К., - це система нормативних установок, що спираються на ідеї людської справедливості та свободи, виражена більшою мірою у законодавстві та регулює суспільні відносини" ¹⁰. Тим самим стверджується, що право як регулятор поведінки виходить із загальних засад добра і справедливості, свободи особистості.

Право є формою і мірою свободою, що реалізується за принципом формальної рівності. Сутність права полягає у формальній рівності, що може бути усвідомлена крізь єдність трьох складових: 1) суспільних відносин; 2) свободи і 3) справедливості ¹¹. Ракул О.В. об'єднує різнопорядкові складові у визначенні права, а саме суспільні відносини, свободу та справедливість. Безперечно це взаємопов'язані явища, однак їх розташування саме у такому порядку також викликає дискусію. Виходячи з позиції Ракул О.В., суспільні відносині у даному разі породжують свободу, а остання має визначити справедливість. Справедливість має стати мірилом свободи, оскільки міра свободи особистості має визначатися справедливо. А свобода повинна об'єднати членів суспільства на засадах рівності.

6) теорія інтегрованої юриспруденції. її суть полягає у спробі поєднати елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши таким чином нову школу, що відповідала б духові часу.

З огляду на сказане, право розуміється як система нормативних встановлень, сформованих або санціонованих державою, що обумовлені природою людини та суспільства, виражають баланс інтересів соціальних прошарків та груп населення, що визначає міру свободи громадян та інших суб'єктів соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини в напрямку здолання соціальної напруги, на досягненні рівноваги та благополуччя, котрі забезпечуються потенційною примусовою силою державного примусу ¹².

Наведені підходи і дефеніції права ще раз наочно дають можливість пересвідчитися у складності та багатоаспектності цього соціального явища. На сьогоднішній день, коли для науки, у тому числі і юридичної, характерні методологічний і світоглядний плюралізми, необхідно усвідомлювати, що можливе існування кількох визначень права, які не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного. Це, жодною мірою, не означає, що ці визначення харектиризують різні явища. Право - єдине.

II. Ознаки права

Ознаки права можна поділитина дві групи: соціальні і юридичні.

Соціальні ознаки сучасного права - це ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії і гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Юридичні ознаки

1. нормативний характер. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки.

2. загальнообов'язковий характер - правові норми є загальними та обов'язковими для всіх суб'єктів, що знаходяться на території конкретної держави.

3. формальна визначеність. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення через закріплення їх в законодавстві. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо.

Право - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин, шляхом визначення точного змісту прав та обов'язків суб'єктів і можливістю застосування відповідальності за їх невиконання або порушення ¹³.

4. владнодержавний характер. Держава надає форми правовому змісту, тобто визнає певні правила поведінки обов'язковими шляхом прийняття нормативно-правових актів, адміністративних чи судових прецедентів, укладення нормативних договорів чи санкціонуання звичаїв. Проте значення держави при прийнятті правових норм не слід переоцінювати і вважати право - продуктом державної діяльності. По-перше тому, що зв'язок суспільства, права і держави найкраще характеризується формулою: "суспільство творить зміст права, а держава - форму права". А по-друге, реалізація правової норми не можлива без вольової та інтелектуальної участі кожного суб'єкта права.

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. пропонують більш консервативне визначення поняття "права", під яким слід розуміти соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є в данний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язковий, формально- визначенний, нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею¹⁴.

5. гарантоване та забезпечене державою. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права. Проте і тут не слід переоцінювати значення держави і робити акцент на монопольному праві застосовувати державний примус. Державний примус повинен виступати як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права, а виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян.

6. системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені.

Тарахонич Т.І. стверджує, що право - це особливий засіб соціального регулювання, який від інших форм нормативного впливу (норм моралі, звичаїв, традиції) харктеризується ознаками, що визначають його взаємодію з державою та інші особливі риси ¹⁵.

Право як соціальне явище. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву.

Соціальна природа права полягає як у тому, що воно існує і діє не є тільки у суспільстві. Право яке не реалізується, не діє, не є правом. Верховенство і пріоритет права по відношенню до законодавства знаходить свій вияв в тому, що держава не створює змісту права, а лише юридично оформляє потреби соціального розвитку і відносини, що склались у суспільстві. Отже, необхідно мати на увазі, що чинне право не тотожне з законодавством. Реальні суспільні відносини є набагато складніші і різноманітніші, ніж передбачені законодавством. Закон закріплює лише те, що вже існує вже у суспільстві, або те, у чому виникла потреба, яка вимагає свого оформлення в законі.

Факт нетотожності діючого права із законодавством збільшується в силу наявності частини формально існуючого законодавства, яке не застосовується в житті чи в тому, що певна правова норма вже пережила себе і стала непотрібною, або через зміну суспільної ситуації, і чинність деяких нормативних актів або їхньої частини призупиняється. У принципі, неможливо досягнути такого стану, за якого реальне право і чинне законодавство будуть на 100 відсотків збігатися.

Існування законів та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і неправовим.

Правовий закон - це такий закон, зміст якого відповідає інтересам і волі населення, а також вимогам справедливості, служить суспільному прогресу.

Неправовими є закони, які суттєво відхилились від принципу справедливості, не відображають інтересів суспільства, є шкідливим для суспільного прогресу або вкрай не ефективними.

Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, це - акт узаконеного свавілля.

Причини прийняття неправових законів можуть бути різними, починаючи від некомпетентності осіб, що беруть участь у правотворчому процесі, недостатності юридичних знань, закінчуючи втіленням волі і інтересів інших соціальних груп і всього суспільства.

Неправовий закон не є правом, проте забезпечуються силою державного примусу і є загальнообов'язковим, відповідно підлягає неухильному виконанню. У країнах із демократичним режимом ця вимога поширюється на явно злочинні накази і роспорядження.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів мають практичний результат - створення механізму контролю за змістом законів, їх відповїдностю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем.

lll. Функції права

Функції права - це основні напрямки його впливу на людину і суспільство.

Функції права поділяються на загальносоціальні та спеціальносоціальні.

Загальносоціальні функції - це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ.

До загальносоціальних функцій належать:

• гуманістична, суть якої полягає у створенні та забезпеченні правових механізмів здійснення і захисту прав і свобод людини;

• організаторська - встановлення, зміна і припинення правовідносин між різними суб'єктами суспільного життя;

• управлінська - формування та спрямування суспільних відносин у бажаному для держави і суспільства напрямку.

• інформаційна, суть якої полягає у повідомленні учасників суспільного життя про державно-владну волю, забезпечення можливості їхнього ознайомлення з цією волею;

• орієнтаційна - вказує на припустимі, соціальноприйнятні, безконфліктні шляхи, засоби задоволення потреб та інтересів суб'єктів правових відносин;

• оцінювальна - полягає у кваліфікаційній оцінці, з точки зору законності, відповідності правовим вимогам дій суб'єктів суспільного життя;

• ідеологічна - полягає у формуванні певних поглядів на форми і методи реалізації та захисту суб'єктами своїх прав та виконання своїх обов'язків;

• пізнавальна - полягає у тому, що право виступає показником рівня розвитку суспільства, характеризує головні його параметри.

Пізнавальний потенціал категорії "право" може реалізовуватися виключно у системному зв'язку. По-перше, з такими поняттями як природне право, позитивне право і правовий порядок, що є предметоутворюючими, відповідно, природно-правових, нормативістських соціологічно-юридичних моделей пізнання права. По-друге, через систему категорій галузевих і прикладних юридичних наук. По-третє, у зв'язку з предметоутворюючими поняттями інших наук, які так чи інакше використовують прняття "право" для змістовного розкриття суті свого предмета. По-четверте, в рамках наукової парадигми, здатної відповідати трьом основним вимогам: міждисциплінарність, синтез, але такий, що спроможний відкрити нову реальність за умови дотримання дисциплінарної семантики термінологічної означеності понять, як вони утвердилися у класичній юридичній науці; відмову від механістично-редукціоністських конструкцій у процесі наукового пізнання права, які втратили свій пізнавальний ресурс в рамках нової світоглядної і загальнонаукової парадигми ¹⁶. Відкривається новий простір для розвитку поглядів на право з урахуванням сучасного суспільства, розвитком економічних відносин та політичної ситуації. У новітній концепції має тісно переплестися здобутки минулого, напрацювання сучасності та відкритися перспективи для майбутніх досліджень. Говоритипро те, що що наукові дискусії навколо права на даний час вичерпалися та не проводяться неможливо. Сьогодення диктує свої умови та вимоги, які потребують належного правового врегулювання та перш за все обгрунтування. У зв'язку з цим простежується тенденція до розуміння права як результату суспільного життя.

Спеціальносоціальні, спеціальноюридичні функції - це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини.

Головними серед них є:

1. регулятивна, суть якої полягає у регламентуванні суспільних відносин за допомогою правових норм;

вона у свою чергу поділяється на:

• статичну, суть якої полягає у закріпленні сталих, розвинутих суспільних

відносин в юридичних нормах, забезпечуючи таким чином їхню стабільність і охорону;

• динамічну, яка полягає в заохоченні, стимулюванні розвитку тих суспільних відносин, які є державно -або соціально бажанними чи необхідними і перебувають на стадії становлення, формування.

2. охоронна, яка полягає у захисті соціально та державно бажаних суспільних відносин, припиненні порушень та посягань на ці відносини та створенні механізмів відновлення і захисту деформованих суспільних відносин.

Крім названних функцій виділяють, також обмежувальну, відновлюючу, каральну та ін.

IV. Розуміння поняття права в різних правових традиціях

Для осягнення поглядів на розуміння права у різних країнах світу, вважаємо за необхідне розглянути підходи до його визначення поглядом на Захід та Схід, на дві абсолютно протилежні культури, зі своїми притаманними лише їм особливостями розвитку юридичної науки.

Для одних - це ідеал, для інших - позитивна норма. Дехто вбачає в праві виключно "суворий порядок дій", спрямований на збереження певного положення речей, тобто звичайну суспільну науку, інші намагаються в ньому побачити сукупність правил хорошої поведінки. Для одних право - це всього на всього один з аспектів явищ соціального порядку поряд з соціологією або історією. Для інших право - це "система інтелектуальних уявлень", що виникають у відповідності з наявними принципами та цілком незалежними від явищ соціального або історичного порядку.

Європейська традиція права схильна до розуміння сутності останнього як поєднання інтересів суб'єктів відносин, шляхом утвердження ідеалів справедливості, свободи, недопущення зловживань нею. Вже потім підкреслюється забезпеченність права заходами державного впливу.

Своєрідним є розуміння права у країнах Азії, зокрема тих, де державною релігією є Іслам, державах заснованих на положенях Шаріату.

Теорія права в Ісламі, як і з іншими вченнями вченнями Ісламу, у теорії права, кожному новому поколінню талібів, учнів, залишалось лише викласти відповідно до своєї епохи. Слово арабського походження хакк - "право" буквально пов'язано із значенням "бути стійким", "визначена доля", "справедливість". В Шаріаті хакі означає користь, що дарована Засновником Шаріату певній особі, що не переходить до іншого ¹⁷. Аналізуючи ці положення до розуміння поняття "права" у Ісламі, не можна обійти стороною ту обставину, що право розглядається з позицій теократичної школи, де право розглядаєтьс як універсальне творіння Бога покликане організувати суспільне життя людей у спосіб, зазделегіть визначений Всесвітнім Творцем. Стабільність права прослідковується у його Божественному началі, у той же час, можна дійти висновку, що, незважаючи на таку стабільність та укоріненість права, останнє має можливість до відносно довільної інтерпретації окремими теологами - авторитетними правознавцями муджтахидами. У такий спосіб відбувається наближення норм права до людини, як безпосереднього виконавця цієї норми. Так Ж. Баішев вказує на те, що в Ісламському праві власне "право" позначаєтья терміном "фікх", під яким розуміється правила поведінки, що регулюють вчинки та взаємовідносини мусульман. Останнє включає в себе релігійні, юридичні, моральні норми, а також звичаї, правила ввічливості та етикету, тобто з мусульманским правом у широкому значенні ¹⁸. Таким чином, право у правовій сім'ї мусульманського права розуміється загалом як визначенні для мусульман правила поведінки, незважаючи на те, що було та є їх джерелом, що знаходять забезпечення з боку ісламської держави.

Серед низки конструктивних напрямків, що дозволяють поглибити та розвинути загальне поняття права під кутом новітніх філософських, загальнонаукових ідей, досягнень правової думки, представляється важливим виділити наступні: а) поглиблення поняття права як юридичного феномена в його співвідношенні з тим близьким до нього не юридичним явищем життя суспільства, яке може бути позначене як безпосередньо- соціальні домагання. Не ототожнюючи, чітко розмежовуючи те й інше, не допускаючи їх змішання, представляється надзвичайно важливим розкрити їх особливі ролі у вираженні і опосередкуванні соціальної свободи, активності, відповідальності в сучасному суспільстві, а головне їх взаємодія, часткове взаємопроникнення; б) розгортання в понятті прав його характеристик, які виражають особливості права як інституційного соціально-класового нормативного утворення. З даних позицій одне із завдань у наукових дослідженях полягає не в протиставленні закону і права, а, навпаки, в досить повному виявленні тієї визначальної ролі, яку відіграє закон, інші форми права в конституюванні, існуванні та функціонуванні права як особливого інституційного утворення та у зв'язку з цим у набутті та виявленні властивих йому регулятивних якостей: загальності, значення стабілізуючого фактора, форми, що дає "гарантований результат", та ін; в) утвердження поряд і в зв'язку з поняттям "право" іншої наукової категорії - "правова система", і з цієї точки зору аналіз права в єдності і співвідношенні з правовою дійсністю, особливо з правоконкретизуючими приписами органів правосуддя. Звідси - необхідність врахування в матерії права об'єктивних форм судової та їншої юридичної практики, а також ролі в цій сфері правової ідеології, в тому числі юридичної науки, професійної правосвідомості - всього того, що забезпечує і виражає функціонування права як соціально-класового нормативно-регулятивного утворення; г) виявлення особливостей права як нормативного, державно-владного вираження класово визначеної свободи в її єдності з соціальною відповідальністю, а звідси - його рис як виразника юридично дозволеної поведінки учасників суспільних відносин і, отже критерію правомірної і неправомірної поведінки; д) з урахуванням щойно сказаного - більш повне висвітлення особливосей права у площині його єдності з суб'єктивними правами. Слід вважати найбільш перспективний підхід до проблеми - в тому, щоб розглядати суб'єктивні права як вираження і показник особливостей об'єктивного права, визначальна ланка специфічних правових механізмів, як його регулятивна якість, яка полягає у забезпеченні та підтримці в суспільстві соціальної свободи, активності, відповідальності учасників соціальних відносин ¹⁹.

Висновки

Аналізуючи викладені погляди, можна дійти єдиного можливого висновку про те, що погляди на право суттєво різняться між собою внаслідок чого виникає багатоманітність його інтерпретації, а відтак створюються розрізненні, відособлені концепції теорії права, що випливає на розвиток не лише суто теорії права, а й галузевих юридичних наук, формування категоріального апарату не лише у різних правових сім'ях, а й у межах однієї правової сім'ї. Визначаючи поняття права як стрижня юридичної науки, останнє повинно давати не тільки паростки у вигляді галузевих юридичних наук, які мають втілювати здобутки теорії, а й одночасно виконувати властивості губки, що всмоктує результати досягнень галузевих юридичних наук, забезпечуючи єдність юридичної галузі знань.

Вступ

Дослідження права, окремих його галузей, підгалузей, інститутів, норм, окремих понять набуває все більшого поширення, розмаху. Кожне таке дослідження має своє підґрунтя, яким виступають потреби з урегулювання окремо взятих відносин у суспільстві. Більшість таких досліджень спрямовані на вирішення практичних завдань урегулювання взаємостосунків членів суспільства, а відтак стосуються вирішення проблемних питань, зокрема, внесення змін до чинного законодавства з обґрунтуванням останнього, усунення прогалин у нормативному регулюванні окремих відносин у суспільстві, а також усунення колізій, що, як правило, зумовлюються існуванням значного нормативного матеріалу в країні, де норми різних за юридичною силою нормативних документів мають протирічний характер, інколи - навіть взаємовиключний зміст. Дослідження подібного характеру за правило виходять з практичного боку суспільного життя, тобто вихідною позицією виступає не теоретична розробка, а окремий казуїстичний прецедент. Таким чином, дослідження відбувається від окремого до загального (вірніше до узагальнення). Поряд з цим досить часто в таких дослідженнях отриманий висновок має виключно практичне значення лише по відношенню до цього право відношення, яке не переходить у абстраговану теоретичну модель, яка б могла істотно вплинути на розробку інших нормативних документів (їх програм, концепцій тощо), де враховувалися б подібні здобутки.

З іншого боку дослідження теоретичного боку юридичної дійсності акцентується останнім часом на мало розвіданих питаннях, що забезпечує широкий простір для прояву власного творчого потенціалу та відповідно усунення певних прогалин, заповнення "чистих" аркушів теоретичної юридичної науки. В той же час питання суто теоретичні, ті, що мають методологічне значення не лише для теоретичної академічної науки, а й виступають базисом розвитку правової системи, зокрема таке як з'ясування поняття "права" на сучасному етапі розвитку суспільства, та безпосередньо її правової та політичної систем, залишаються на узбіччі сучасних правових досліджень. Звісно, вести мову про те, що питання розуміння права як правового поняття, терміну чи категорії не приділялася увага у дослідженнях вчених також не можна. Але увага ця, на нашу думку, недостатня, виходячи з такого розмаїття наукових проблем, які на сьогодні виносяться на прилюдні дискусії.

Теоретичні підходи до визначення поняття право

Проблема розуміння поняття "права" є далеко не новою. Цьому питанню приділяли увагу Г. Гегель, І. Кант, Г. Кельзен, значна кількість правників за кордоном, зокрема W.Morrison, N. Simmonds, Н. Наrі, J. Waldron зверталися до проблеми розуміння права. Не виключенням є науковці дорадянського та радянського періоду, зокрема, С. С. Алексеев, H. М. Марченко, Л. С. Явич, В. С. Нерсесянц, українські правники: А. П. Заєць, А. М. Колодій, В.В. Копейчиков, А. Ю. Олійник, Ю. С. Шемшученко та багато інших. Однак, незважаючи на багатоманітні підходи до розуміння та запропоновані дефініції поняття "права", жодне з них незнайшло загального визнання. Відтак, кожен з авторів підручників, навчальних та методичних посібників, монографій, дисертаційних досліджень пропонує своє бачення цього поняття, яке на погляд авторів, є найвдалішим, всеохоплюючим та безальтернативним, як таке, що відображає його сутнісні ознаки та вказує на його зовнішню форму.

Звернення до розуміння права, його сучасної інтерпретації обумовлено його побудовою, далекою від абсолютної абстракції, тісно пов'язаної із реаліями життя людини, суспільства, держави, моралі, що є панівною у такому соціумі.

Вже на початку XX ст. у Росії, формуються погляди на право в основу яких закладається принцип свободи особистості, що обумовлюється тісним взаємозв'язком цієї науки з життям людей.

Право являє собою порядок, що регулює відносини окремих осіб у людському суспільстві. Право є зовнішньою свободою, що надана та обмежена нормою. Право є сукупністю норм з одного боку що представляють, а з іншого боку обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємовідносинах²⁰. Г.Ф. Шершеневич зазначає, що за такого підходу до права будь-який правопорядок слугує забезпеченню свободи. У такому разі, на думку Г.Ф. Шершневича відбувається підміна об'єктивного права суб'єктивним. На думку останнього поняття права можна наділити наступними ознаками: а) норма; б) норма, що визначає відношення людини до людини; в) норма, що обумовлює загрозу стражданням на випадок П. порушення; г) спричиняється (така погроза) органами держави ²¹. Зрештою, можна дійти висновку про те, що теза Г.Ф. Шершеневича про поняття права має більш матеріальний характер (обумовлений позитивістським поглядом на право, як систему норм чинного законодавства у. широкому його розумінні), тоді як E.H. Трубецький перебував на засадах філософського, вітального, екзистенціального розуміння права.

Подальші розробки розуміння права, що мали місце за радянських часів, а також сучасності, зазнали істотного впливу панівної матеріалістичної діалектики, якою у ХХ ст. у СРСР намагалися пояснити будь-які явища та процеси, не виключенням з цього є й поняття "право".

У якості прикладу класового підходу до розуміння права можна послатися на доволі розповсюджене його визначення, згідно з яким право розглядається як сукупність встановлених та охоронюваних державою норм, що виражають волю панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Прикладом надкласового чи позакласового підходу до визначення права можна розглядати його як систему загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюються та охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси населення країни і виступають державним регулятором суспільних відносин²². Звідси можна дійти висновку про те, що право розглядається у матеріалізованій шляхом закріплення у Законі (чи іншому підзаконному нормативно-правовому акті) формі, сутнісний зміст якого зводиться до вираження волі панівного класу у спосіб, що передбачає можливість його втілення за допомогою державно-владного впливу.

Сутність права - це зведена в закон і матеріально обумовлена воля панівних класів (панівна воля). Право не породжується примусовою силою держави, політичним насильством, не має своїм кінцевим джерелом юридичний закон. Навпаки, сам закон і політика породжені громадянським суспільством, тобто впершу чергу сукупністю панівних виробничих відносин, потребою виробництва і обміну ²³. Отже, Явич Л.С. в підґрунтя права закладає економічні відносини, з урахуванням яких власне й формується право, як необхідний регулятор цих відносин.

Право - це матеріально детермінована і зведена в закон загальнокласова (всенародна при соціалізмі) воля, безпосередньо виражена не тільки в загальних державно-обов'язкових установленнях, але і в закріплених ними наявних правах суб'єктів суспільних відносин, характер і зміст яких об'єктивно обумовлені . Прогресивним для цього визначення є введення в цю дефініцію прав суб'єктів суспільних відносин, посилання на їх зміст та характер. Одначе, не можна не помітити, що граматично та лінгвістично дана дефініція має тавтологію, оскільки поняття "право" (яке є основоположним, базовим, абстрагованим від носія) тлумачиться через право суб'єкта (яке у свою чергу має бути похідним від загального права, яке визначається). На мій погляд, доцільніше у цьому разі використати неправа, а можливості суб'єктів.

Ось як бачить поняття "право" Алексеев С.С., котрий зазначає, що право - соціально-класовий, нормативний регулятор, який виражає і покликаний забезпечити зведену в закон державну волю економічно панівного класу (трудящих на чолі з робочим класом - в соціалістичному суспільстві) і який втілений у системі загальнообов'язкових, формально-визначених норм, що діє через суб'єктивні права та обов'язки і підтримуваної силою державного примусу .²⁴

Право можна визначити як систему нормативно обов'язкового регулювання поведінки людей, що підтримується державою та виражає матеріально обумовлену волю панівних класів (при соціалізмі - волю народу) .

Новим у підходах до розуміння права слід відмітити використання гуманістичних поглядів, використання філософсько-світоглядних понять та категорій, характерним для яких є людино-центризм. На перший план виходять філософські категорії свободи, рівності, справедливості. Ці течії справляють сплив і на розвиток юридичної науки, зокрема теоретичної складової.

"Право, - зазначає Бабаев В.К., - це система нормативних установок, що спираються на ідеї людської справедливості та свободи, виражена більшою мірою у законодавстві та регулює суспільні відносини" ²⁵. Тим самим стверджується, що право як регулятор поведінки виходить із загальних засад добра і справедливості, свободи особистості.

Право - нормативне (вольове) закріплення потреб та інтересів громадян, суспільства і держави в упорядкуванні відповідним чином приватних і публічних інтересів суб'єктів права. Право - це правила поведінки, що видаються державою і мають загальнообов'язковий, офіційний характер. Право - це сукупність норм, об'єднаних органами державної влади, що представляють собою системну сукупність нормативних правових актів ²⁶. Цей погляд на право вказує на сутнісну характеристику права. Поряд з попередніми визначеннями права, де сутністю права визнавалася воля держави(панівного класу), озвучені визначення вказують на потреби та інтереси громадян, суспільства і держави, задоволення та узгодження яких визначається змістом права. Зазначений напрямок розуміння права поглиблюється посиланням на людську природу та підкресленням ролі права у втіленні свободи особистості шляхом недопущення конфлікту інтересів та зловживання свободою, а відтак і правами.

З огляду на сказане, право розуміється як система нормативних встановлень, сформованих або санкціонованих-державою, що обумовлені природою людини та суспільства, виражають баланс інтересів соціальних прошарків та груп населення, що визначає міру свободи громадян та інших суб'єктів соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини в напрямку здолання соціальної напруги, на досягненні рівноваги та благополуччя, котрі забезпечуються потенційною примусовою силою державного примусу .

Для осягнення поглядів на розуміння права у різних країнах світу, необхідно розглянути підходи до його визначення поглядом на Захід та Схід, на дві абсолютно протилежні культури (можна сказати цивілізації), зі своїми притаманними лише їм особливостями розвитку юридичної науки.

Європейська традиція права схильна до розуміння сутності останнього як поєднання інтересів суб'єктів відносин, шляхом утвердження ідеалів справедливості, свободи, недопущення зловживань нею. Вже потім підкреслюється забезпеченість права заходами державного впливу.

Своєрідним є розуміння права у країнах Азії, зокрема тих, де державною релігією є Іслам, державах заснованих на положеннях Шаріату.

А право у правовій сім'ї мусульманського права розуміється загалом як визначені для мусульман правила, поведінки, незважаючи на те, що було та є їх джерелом (писаний, закон, мораль громади чи звичай роду), що знаходять забезпечення з боку ісламської держави.

Говорити про те, що наукові дискусії навколо права на даний час вичерпалися та не проводяться неможливо. Сьогодення диктує свої умови та вимоги, які потребують належного правового врегулювання та перш за все обґрунтування. У зв'язку з цим простежується тенденція до розуміння права як результату суспільного життя.

Так, Поляков A.B. зазначає, що право - це результат суспільної життєдіяльності людей; воно побудовано відповідно до природних соціальних законів, а тому не може їм суперечити. Право природне через те, що виникло природно. Поза суспільством, у природі право неіснує. У природі діє не право, а закони природи. Ці закони непорушні та незмінні, а право мінливе і може бути порушеним. Право виникає лише в суспільстві як специфічний порядок суспільних відносин, учасники яких мають певну соціальну свободу діяти тим чи іншим чином, закріплену в обов'язках інших осіб. Міра цієї свободи (суб'єктивні права й обов'язки) визначається соціально визначеними й обов’язковими для всіх правилами належної поведінки членів суспільства.²⁷ Отже, пропонується розуміти право як продукт життєдіяльності людської спільноти - суспільства, сутність якого зводиться до свободи особистості, під якою розуміється простір для незабороненої поведінки, яка реалізується у формі використання суб'єктивних прав, виконання юридичних обов'язків, та на наш погляд, слід доповнити дотримання заборон, вихід за рамки є причиною та створює умови для застосування державного впливу.

Зустрічаються погляди на право, у яких намагаються втілити та поєднати зовнішні форми (як правило, позитивного права - у вигляді норми) та внутрішньої його сутності - свободи. Такий погляд виражає Єгоров С.Н., який вважає, що право - це зовнішня свобода, що надана та обмежена нормою .²⁸

Українська правова думка також не стоїть на місці, відзначається своїм розмаїттям до підходів у розумінні права. Ось лише декілька з них.

Право є формою і мірою свободи, що реалізується за принципом формальної рівності. Сутність права полягає у формальній рівності, що може бути усвідомлена крізь єдність трьох складових: 1) суспільних відносин; 2) свободи і 3) справедливості ²⁹Таким чином, Ракул О.В. об'єднує різнопорядкові складові у визначенні права, а саме суспільні відносини, свободу та справедливість. Безперечно це взаємопов'язані явища, однак їх розташування саме у такому порядку також викликає дискусію. Виходячи з позиції Ракул О.В., суспільні відносини У даному разі породжують (чи забезпечують) свободу, а остання має визначити справедливість. На нашу думку, справедливість має стати мірилом свободи, оскільки міра свободи особистості має визначатися справедливо. А свобода повинна об'єднати членів суспільства на засадах рівності.

Викладені погляди на поняття "право" у навчальних підручниках в Україні також не мають єдності у підходах до визначення.

Скакун О.Ф. визначає право як систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу. ³⁰ Скакун О.Ф. ставить на один щабель такі поняття як "воля" та "інтерес". У свою чергу останній, на нашу думку, включає волевиявлення, оскільки інтерес у праві постає як усвідомлена спрямованість суб'єкта, обумовлена його внутрішнім переконанням в оволодінні певним благом матеріального чи нематеріального характеру, що являє задоволення потреби, здійснення та реалізація якого відбувається в межах загальноприйнятих правил поведінки, визначених у нормах права, що відповідає відсутності прямої заборони у досягненні такого блага, так і бажаним для нього способом, а також спирання на забезпечення компетентними органами у разі наявності перешкоди на шляху можливості його задоволення ³¹

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. пропонують більш консервативне визначення поняття "права", під яким слід розуміти соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є в даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язкових, формально-визначений, нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею³²

Визначний український вчений-правознавець Богдан Кістяківський зводить всі можливі визначення до чотирьох основних понять, підходів до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: право є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.³³

Саме з цих позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М.Рабінович дає таке визначення: "Право — це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою".

Санкціонування, в даному випадку, — це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов'язковості, забезпеченої примусовою силою держави.

Французький теоретик права П'єр Сандевуар дає таке визначення права: "Право — це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства".

Таке поняття, хоч ним і послуговуються досить широко, не є повним, оскільки не охоплює звичаєвого права, церковного права та, значною мірою, міжнародного права. Хоча в аспекті законодавства такий підхід є виправданим, і, коли розглядаються законодавча діяльність держави, юридичні норми, правопорушення, юридична відповідальність і т.д., то саме таке розуміння права є для нас визначальним.³⁴

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється саме те право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право — це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті і в процесі яких постають й утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право — це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскільки відбуваються у суспільстві. Власне це поняття права охоплює як писане, так і неписане право, як національне право, так і міжнародне, взагалі право в усіх його формах, які існують у суспільстві. Недоліком цього підходу є те, що він охоплює тільки діюче на даний момент право, тобто те, яке фактично існує, залишаючи поза увагою перспективу розвитку як законодавства, так і права в цілому.

3. психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетентних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій. Власне у зв'язку з правом у свідомості зароджується поняття обов'язку. Проте, це поняття права, яке фактично залишає поза увагою значну частину об'єктивного юридичного права, такого як, наприклад, законодавство про організацію вищих органів державної влади і управління, інших суспільних відносин, з якими людина безпосередньо не стикається. З другого боку, тут відсутня чітка межа між правом і етикою. Проте, з іншого боку, значення цього напрямку полягає у тому, що він підкреслює важливий, а подекуди визначальний, вплив психіки як окремого індивіда, так і спільностей у процесі правотворення та реалізації і здійснення права.

4. нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право — це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто, правові норми повинні визначати (нормувати) зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Тобто, право встановлює форму шлюбу, визначає взаємовідносини між членами сім'ї, забезпечує право власності, визначає обов'язки індивіда перед державою, його право на допомогу з боку держави і т.д. Це поняття права підкреслює у праві зобов'язуючий елемент, тобто елемент нормативний, який залишався поза увагою у попередніх поняттях.

Прикладом такого визначення права є визначення Євгена Трубецького, який, слідом за Кантом, підкреслював, що "право — це сукупність норм, що, з одного боку, надають, а з другого боку, обмежують зовнішню свободу людей у їхніх взаємних стосунках". Тобто, тут право поставлене на сторожі особистої свободи, або, іншими словами, прав людини, у чому вчений вбачав родову ознаку права, бо "там, де зовсім нема свободи, там взагалі не може бути і жодного права", як нема права і там, де свобода індивіда не обмежена жодними правилами, де панує анархія і свавілля. З цим не можна не погодитися. Але тут в основу права покладено тільки одну з функцій права — охорону свободи. ³⁵Проте, ця функція не є характерною для всього права. Скажімо, закон про державний бюджет не має нічого спільного зі свободою, а дає тільки суто фінансово-організаційні вказівки.

Наведені підходи і дефініції права ще раз наочно дають можливість пересвідчитися у складності та багатоаспектності цього соціального явища. На сьогоднішній день, коли для науки, у тому числі і юридичної, характерні методологічний і світоглядний плюралізми, необхідно усвідомлювати, що можливе існування кількох визначень права, які не заперечують, а взаємодоповнюють одне одного. Це, жодною мірою, не означає, що ці визначення характеризують різні явища. Право — єдине. Тут можна провести паралель з точними науками. Скажімо, поняття води інакше у фізиці, інакше у хімії, інакше в іншій науці. Проте, це не заперечує єдність самої води, просто різні науки вивчають її в різних аспектах. Те ж саме стосується і поняття права. Користуватися різними науковими поняттями необхідно з метою систематизації нескінченно великої кількості правових явищ.

Висновок

Аналізуючи викладені погляди, можна дійти єдино можливого висновку про те, що погляди на право суттєво різняться між собою, у наслідок чого виникає багатоманітність його інтерпретації, а відтак й створюються розрізнені, відособлені концепції теорії права, що впливає на розвиток не лише суто теорії права, а й галузевих юридичних наук, формування категоріального апарату не лише у різних правових сім'ях, а й у межах однієї правової сім'ї. Визначаючи поняття права як стрижня юридичної науки, останнє повинно не лише давати паростки у вигляді галузевих юридичних наук, які мають втілювати здобутки теорії, а й одночасно виконувати властивості губки, що всмоктує результати досягнень галузевих юридичних наук, забезпечуючи єдність юридичної галузі знань. Підсумовуючи проведене дослідження, слід відзначити, що незважаючи на багатоманітність до визначень поняття "право", останнє на сьогодні залишається актуальним, таким, що потребує поглибленої уваги. Адже, існуючі погляди на розуміння визначення права мають у своєму підґрунті різні за своєю суттю основи: 1) одні автори визначальним у праві вказують на волю людини та суспільства (панівного його класу); 2) інші не уявляють права без державного впливу (примусу), яким останнє забезпечується; 3) деякі дослідники перебувають на позиціях, що для права характерним є матерія, яка виявляється у писані й нормі поведінки суб'єкта; 4) дехто вважає, що право неможливо поза суспільством, суспільними відносинами, відтак останні мають стати невід'ємною частиною дефініції права; 5) ліберальний підхід, передбачає включення до поняття права гуманістичних засад існування людини, обравши для цього філософсько- правові категорії рівності, свободи та справедливості. Цей ряд можна продовжувати і продовжувати. Однак, вважаємо за необхідне зазначити, що право - це продукт людської діяльності, У середовищі собі подібних (у суспільстві), метою якого є впорядкування відносин його членів у спосіб, що має забезпечити свободу існування та розвитку кожної особистості, шляхом встановлення нормативних приписів, які не допустять зловживання можливостями особи у реалізації їі інтересів та пригнічення інтересів інших, а також знаходить підтримку та забезпечення з боку найбільшого інституту організації людей - держави. Тому вважаємо, що подальше розроблення поняття право" має продовжуватися у межах існуючої гуманістичної концепції, панівної у суспільстві, що відображатиме усі його (права) змістовні елементи, тим самим розкриваючи його сутність.

Вступ

Першим і найголовнішим завданням теорії права є визначення самого поняття, дефініції права, тобто визначення, що таке право взагалі. Але це завдання, яке, на перший погляд, може видатися доволі простим, бо кожен думає, що він знає, що таке право, насправді, є однією з найважчих і найскладніших проблем.

Кожне наукове поняття (визначення, дефініція) складається зі всіх типових ознак того явища, що яке воно відображає. Ці ознаки мають бути, з одного боку, найпростіші, а з другого, — за змогою, непохитні, сталі, безспірні. В понятті зазначаються тотожні або однорідні риси та елементи і усуваються елементи індивідуальні, як менш важливі, тобто виявляються найхарактерніші, типові ознаки того чи іншого явища, перелік яких дасть змогу відрізнити це явище від інших.

Розглядаючи право або, навіть, проаналізувавши, коли і в яких випадках ми вживаємо це слово, стає очевидною багатогранність та складність цього явища. Тому, протягом багатьох років сформувалися різні підходи до праворозуміння.

1. Теоретичні підходи до визначення поняття «право» Європейськими науковцями

Проблема розуміння поняття "права" є далеко не новою. Цьому питанню приділяли увагу Г. Гегель, І. Кант, Г. Кельзен, значна кількість правників за кордоном, зокрема В. Морісон, Н. Сіммондс, Г. Харт зверталися до проблеми розуміння права. Не виключенням є науковці дорадянського та радянського періоду, зокрема, С. С. Алексеев, Н. М. Марченко, Л. С. Явич, В. С. Нерсесянц, українські правники: А. П. Заєць, А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, А. Ю. Олійник, Ю. С. Шемшученко та багато інших. Однак, незважаючи на багатоманітні підходи до розуміння та запропоновані дефініції поняття "права", жодне з них не знайшло загального визнання. Відтак, кожен з авторів підручників, навчальних та методичних посібників, монографій, дисертаційних досліджень пропонує своє бачення цього поняття, яке на погляд авторів, є найвдалішим, всеохоплюючим та безальтернативним, як таке, що відображає його сутнісні ознаки та вказує на його зовнішню форму.

Вже на початку XX ст. у Росії, формуються погляди на право в основу яких закладається принцип свободи особистості, що обумовлюється тісним взаємозв'язком цієї науки з життям людей.

Право являє собою порядок, що регулює відносини окремих осіб у людському суспільстві ³⁶. Право є зовнішньою свободою, що надана та обмежена нормою. Право є сукупністю норм з одного боку що представляють, а з іншого боку обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємовідносинах ³⁷. Г.Ф. Шершеневич зазначає, що за такого підходу до права будь-який правопорядок слугує забезпеченню свободи. У такому разі, на думку Г.Ф. Шершневича відбувається підміна об'єктивного права суб'єктивним. На думку останнього поняття права можна наділити наступними ознаками: а) норма; б) норма, що визначає відношення людини до людини; в) норма, що обумовлює загрозу стражданням на випадок її порушення; г) спричиняється (така погроза) органами держави ³⁸.

У якості прикладу класового підходу до розуміння права можна послатися на визначення, згідно з яким право розглядається як сукупність встановлених та охоронюваних державою норм, що виражають волю панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Прикладом надклассового чи позакласового підходу до визначення права можна розглядати його як систему загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюються та охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси населення країни і виступають державним регулятором суспільних відносин ³⁹. Звідси можна дійти висновку про те, що право розглядається у матеріалізованій шляхом закріплення у Законі (чи іншому підзаконному нормативно - правовому акті) формі, сутнісний зміст якого зводиться до вираження волі панівного класу у спосіб, що передбачає можливість його втілення за допомогою державно-владного впливу.

Сутність права - це зведена в закон і матеріально - обумовлена воля панівних класів (панівна воля). Право не породжується примусовою силою держави, політичним насильством, не має своїм кінцевим джерелом юридичний закон. Навпаки, сам закон і політика породжені громадянським суспільством, тобто в першу чергу сукупністю панівних виробничих відносин, потребою виробництва і обміну .

Право - це матеріально детермінована і зведена в закон загальнокласова (всенародна при соціалізмі) воля, безпосередньо виражена не тільки в загальних державно-обов'язкових установленнях, але і в закріплених ними наявних правах суб'єктів суспільних відносин, характер і зміст яких об'єктивно обумовлені ⁴⁰ Прогресивним для цього визначення є введення в цю дефініцію прав суб'єктів суспільних відносин, посилання на їх зміст та характер.

Ось як бачить поняття "право" Алексєєв С.С., котрий зазначає, що право - соціально-класовий, нормативний регулятор, який виражає і покликаний забезпечити зведену в закон державну волю економічно панівного класу (трудящих на чолі з робочим класом - в соціалістичному суспільстві) і який втілений у системі загальнообов'язкових, формально- визначених норм, що діє через суб'єктивні права та обов'язки і підтримуваної силою державного примусу ⁴¹.

Новим у підходах до розуміння права слід відмітити використання гуманістичних поглядів, використання філософсько-світоглядних понять та категорій, характерним для яких є людино-центризм. На перший план виходять філософські категорії свободи, рівності, справедливості. Ці течії справляють сплив і на розвиток юридичної науки, зокрема її теоретичної складової. Вважаємо за необхідне розглянути декілька існуючих поглядів та визначених права.

«Право», - зазначає Бабаєв Б.К., - це система нормативних установок, що спираються на ідеї людської справедливості та свободи, виражена більшою мірою у законодавстві та регулює суспільні відносини" ⁴². Тим самим стверджується, що право як регулятор поведінки виходить із загальних засад добра і справедливості, свободи особистості.

Право - нормативне (вольове) закріплення потреб та інтересів громадян, суспільства і держави в упорядкуванні відповідним чином приватних і публічних інтересів суб'єктів права. Право - це правила поведінки, що видаються державою і мають загальнообов'язковий, офіційний характер. Право - це сукупність норм, об'єднаних органами державної влади, що представляють собою системну сукупність нормативних правових актів ⁴³. Цей погляд на право вказує на сутнісну характеристику права. Поряд з попередніми визначеннями права, де сутністю права визнавалася воля держави (панівного класу), озвучені визначення вказують на потреби та інтереси громадян, суспільства і держави, задоволення та узгодження яких визначається змістом права. Зазначений напрямок розуміння права поглиблюється посиланням на людську природу та підкресленням ролі права у втіленні свободи особистості шляхом недопущення конфлікту інтересів та зловживання свободою, а відтак і правами.

З огляду на сказане, право розуміється як система нормативних встановлень, сформованих або санкціонованих державою, що обумовлені природою людини та суспільства, виражають баланс інтересів соціальних прошарків та груп населення, що визначає міру свободи громадян та інших суб'єктів соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини в напрямку здолання соціальної напруги, на досягненні рівноваги та благополуччя, котрі забезпечуються потенційною примусовою силою державного примусу ⁴⁴.

Для осягнення поглядів на розуміння права у різних країнах світу, необхідно розглянути підходи до його визначення поглядом на Захід та Схід, на дві абсолютно протилежні культури, зі своїми, притаманними лише їм особливостями розвитку юридичної науки.

Звернувшись до представників теоретичної юридичної науки в особі французького дослідника права Жан Луї Бержеля, який у своїй праці зазначає, що дати точне та лаконічне визначення права уявляється неможливим. Термін "право" моралістами, богословами та деякими філософами розуміється у якості "справедливого", "справедливості", тоді як для юристів цей термін означає комплекс "юридичних нормативів та правил". Для одних - це ідеал, для інших - позитивна норма. Дехто вбачає в праві виключно "суворий порядок дій", спрямованих на інституювання або збереження певного положення речей, тобто звичайну суспільну науку, інші намагаються в ньому побачити сукупність правил хорошої поведінки. Для одних право - це всього на всього один із аспектів явищ соціального порядку поряд з соціологією або історією. Для інших право - це «система інтелектуальних уявлень, що виникають у відповідності з наявними принципами та цілком незалежними від явищ соціального або історичного порядку". Дехто вважає, що право - це завжди "проміжний результат секулярної війни, розв'язаної соціальними силами, та процесу зближення інтересів, які у певний момент можуть розпочати взаємодіяти один з одним". Інші відкидають ідею, згідно якої право походить з історичної еволюції та з матеріалістичного детермінізму, та наполягають на тому, що джерелами права є виключно воля людини та» діяльність .

Право - це соціальна дисципліна, що утворена сукупністю правил поведінки, котрі в рамках більш-менш організованого суспільства регулюють соціальні відносини і, дотримання яких забезпечується у разі необхідності шляхом суспільного примусу .

Звідси будь-яке визначення права передбачає одночасне вивчення юридичного феномена та феномена правової норми, глибинної суті та зовнішньої форми ⁴⁵.

2. Розуміння поняття «право» у країнах з державною релігією Іслам

Своєрідним є розуміння права у країнах Азії, зокрема тих, де державною релігією є Іслам, державах заснованих на положеннях Шаріату.

Теорія права в Ісламі, як і з іншими вченнями Ісламу, у теорії права, кожному новому поколінню талібів, учнів, залишалось лише викласти його по відношенню до своєї епохи. Слово арабського походження хакк - "право" буквально пов'язано із значеннями "бути стійким", "визначена доля", "справедливість". В Шаріаті хакі означає користь, що дарована Засновником шаріату (Богом) певній особі, що не переходить до іншого ⁴⁶. Аналізуючи ці положення до розуміння поняття "права" у Ісламі, не можна обійти стороною ту обставину, що право розглядається з позицій теократичної школи, де воно (право) розглядається як універсальне творіння Бога, покликане організувати суспільне життя людей у спосіб, заздалегідь визначений Всесвітнім Творцем. Стабільність права прослідковується у його Божественному началі, у той же час, можна дійти висновку, що, незважаючи на таку стабільність та укоріненість права, останнє має можливість до відносно довільної інтерпретації окремими теологами - авторитетними правознавцями - муджтахидами (котрі у свою чергу мають високий соціальний статус). У такий спосіб відбувається наближення норм права до людини, як безпосереднього виконавця цієї норми. Так, Ж.Баішев вказує на те, що в Ісламському праві власне "право" позначається терміном "фікх", під яким розуміється правила поведінки, що регулюють вчинки та взаємовідносини мусульман. Останнє включає в себе релігійні, юридичні, моральні норми, а також звичаї, правила ввічливості та етикету, тобто є мусульманським правом у широкому значенні ⁴⁷. Таким чином, право у правовій сім'ї мусульманського права розуміється загалом як визначені для мусульман правила поведінки, незважаючи на те, що було та є їх джерелом (писаний закон, мораль громади чи звичай роду), що знаходять забезпечення з боку ісламської держави.

Відкривається новий простір для розвитку поглядів на право з урахуванням сучасного суспільства, розвитку економічних відносин та політичної ситуації. У новітній концепції мають тісно переплестися здобутки минулого, напрацювання сучасності та відкритися перспективи для майбутніх досліджень. Говорити про те, що наукові дискусії навколо права на даний час вичерпалися та не проводяться неможливо. Сьогодення диктує свої умови та вимоги, які потребують належного правового врегулювання та перш за все обґрунтування. У зв'язку з цим простежується тенденція до розуміння права як результату суспільного життя.

Право можна розглядати як узгоджену соціальну реакцію на поступовий розвиток суспільства й ускладнення суспільних відносин. Тому право є однією з ознак, що характеризує людські відносини суспільства, які існують на певних етапах історії. Воно свідчить про появу людських індивідів, які володіють певною соціальною свободою. Система права - царство реалізованої свободи. Право ґрунтується на свободі ⁴⁸: можливістю діяти, здійснюючи свідомий вибір того чи іншого варіанта поведінки на основі соціально визнаних норм належного. Таким чином, змістом права як соціального цілого є правові норми та принципи, які взаємопов'язані між собою й утворюють відповідну структуру права - сукупність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права є об'єктивним, він формується в результаті повторюваності певних суспільних відносин у структурованому вигляді та визначений наперед конкретно- історичними умовами, традиціями, перспективами розвитку суспільства. Зміст права слід відрізняти ввід його сутності. Якщо сутність відображає внутрішню природу права, його основні, визначальні якісні характеристики, без яких право взагалі перестає бути правом, то зміст права - це вираження його сутності в численних і різноманітних виявах, у всій системі повторюваних суспільних відносин ⁴⁹

Висновки

Отже, Європейська традиція права схильна до розуміння сутності останнього як поєднання інтересів суб'єктів відносин, шляхом утвердження ідеалів справедливості, свободи, недопущення зловживань нею. Вже потім підкреслюється забезпеченість права заходами державного впливу.

Тому вважаю, що подальше розроблення поняття «право» має продовжуватися у межах існуючої гуманістичної концепції, панівної у суспільстві, що відображатиме усі його (права) змістові елементи, тим самим розкриваючи його сутність.

Вступ

Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь визначенням. Право вживається щонайменше в двох значеннях. По-перше, право означає те, що „завжди є справедливим і добрим", тобто природне право. По-друге, право — це те, що „корисне комусь або всім в якій-небудь державі, як цивільне право".

У міру розвитку суспільства і держави у людей, звичайно, змінювалось і уявлення про право. З'явилася безліч різних правових ідей, теорій, думок. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. В першу чергу це торкається таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж, і багатьох інших.

Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів і інших нормативно- правових актів і в інших країнах.

Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими і старогрецькими юристами про нерозривний зв'язок права і справедливості, права і добра.

Будучи „регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав ще старогрецький мислитель Арістотель, повинне служити „критерієм справедливості". Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з чим, з якими явищами воно зв'язано і звідки воно береться. Потрібно пам'ятати, перш за все, що як бачимо, питання праворозуміння є важливим, складним і багатоаспектним, воно завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Сьогодні воно є в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційне проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Метою даного реферату є спроба з'ясувати на основі опрацьованого наукового матеріалу суть поняття „право", його ознаки, розглянути напрямки історичного розвитку, збагнути його роль у врегулюванні суспільних відносин.

Різноманітність підходів до розуміння права

Питання про те, що таке право, має для філософії права таке ж фундаментальне значення, як і питання "що таке істина" для філософа і людського пізнання в цілому. Адже й у випадку з правом мова теж йде про істину — про шукану правову істину, про істину стосовно до права. І саме тому, що мова йде про істину, питання "що таке право?" залишається актуальним і відкритої для подальших пошуків, незважаючи на безліч (минулих і сучасних) глибоких відповідей, що наближають до шуканої істини, але не вичерпних її і не завершальний процес пізнання.

З позицій сформульованого нами предмета філософії права істотне значення має та обставина, що у всіх відповідях на це фундаментальне питання з необхідністю присутня (чи усвідомлено фактично) такий визначальний для права-розуміння момент, як чи ототожнення розрізнення права і закону (офіційно встановленого, діючого, "позитивного" права Власне цей момент чи розрізнення ототожнення права і закону і позначає принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які можна назвати відповідно юридичним і легістським.⁵⁰

Власне кажучи саме для юридичного праворозуміння питання "що таке право?" є справжнім питанням, дійсною проблемою. Для легістського ж підходу такого питання в справжньому змісті не існує, оскільки для нього право — це вже офіційно дане, діюче, позитивне право. У легізмі тут немає проблем, у нього є лише труднощі з визначенням (дефініцією) того, що вже є 1 відомо як право Труднощі ці головним чином полягають в тому, що визначення позитивного права (як визначена погоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого і суперечливого емпіричного матеріалу діючого права) повинне і відповідати обумовленому об'єкту, і разом з тим бути вільним від його протиріч, виключень і особливостей, що саме й істотні для діючого права. Звідси і та велика обережність, з якою римські юристи відносилися до визначень І узагальнених характеристик діючого права і його інститутів ⁵¹.

Виділення на основі розрізнення права і закону двох типів праворозуміння (юридичного і легістського), що охоплюють усі можливі трактування права, включаючи і різні колишні і сучасні філолофсько-правові концепції поняття права, не означає, звичайно, заперечення значних розходжень між різними підходами і концепціями усередині самих цих типів праворозуміння. Ці обставини необхідно особливо відзначити в зв'язку з розповсюдженим забобоном, начебто будь-який варіант розрізнення права і закону носить природно-правовий характер і виходить з визнання тієї чи іншої версії природного права. Насправді право в його розрізненні з законом — це не обов'язково саме природне право, так що природно-правова концепція — лише окремий випадок (історично найбільш розповсюджений, але далеко не єдиний) юридичного типу праворозуміння, подібно тому як розрізнення природного права і позитивного права — теж лише одна з багатьох можливих версій розрізнення права і закону.

Це лише з погляду легістського праворозуміння, що зводить право до закону і вважає правом лише позитивне право (звідси і "юридичний позитивізм" як одне з історичних найменувань цього типу трактування права, хоча точніше було б говорити тут про "легістський позитивізм"), право в його розрізненні з позитивним правом — це "природне право".

Але в самих непозитивістських варіантах праворозуміння право (у його розрізненні з законом) позначається в різних концепціях по-різному як природне право, як "природа речей", як "розумне право", як "філософське право", як "ідея права" і т.д. Також і закон (у його розрізненні з правом) позначається то як "волеустановче право", то як "офіційне право", то як "позитивне право" і т. д.

Під усією цією термінологічною розмаїтістю лежить ідея, зміст якого ми формулюємо як розрізнення і співвідношення права і закону ⁵². Мова при цьому йде не тільки про термінологічну уніфікацію понятійного словника різних підходів до права, але і, що більш істотно, про переосмислення цих різних підходів з нової позиції, під новим кутом зору й у новій їхній якості — як різних варіантів одного (юридичного) типу праворозуміння, як специфічних концепцій (часток випадків) у рамках загальної для них усієї теорії розрізнення і співвідношення права і закону, як окремих напрямків розробки власне кажучи єдиного предмета філософії права.

Для юридичного праворозуміння право це не просто довільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне і самостійне, що володіє своєї (незалежною) власною природою, своєю сутністю і своєю специфікою, словом — своїм принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, що виражає суть й особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів.

Право, яке мається на увазі лібертарним праворозумінням, — це вираження змісту і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі і правовому законі ⁵³.

Більш конкретно зміст і особливості лібертарної концепції праворозуміння (у її співвідношенні з природноправовим підходом) можна пояснити, наприклад, у контексті характеристики "позитивного права" при соціалізмі. З позицій лібертарного праворозуміння, що є саме строго юридичним підходом (і взагалі мінімальною вимогою будь-якого власне юридичного підходу), ясно, що законодавство при соціалізмі — це неправове законодавство; відповідно й у так називаного "соціалістичного права" відсутня мінімально необхідна якість права, представлена в правовому принципі формальної рівності і свободи індивідів.

Однак така констатація зовсім не означає, начебто, згідно лібертарному праворозумінню, при соціалізмі в розрізненні і протистоянні з неправовим законодавством (і неправому) фактично мається, але не визнається якесь реально наявне "сьогодення" право. Лібертарна концепція — це новий самостійний напрямок у новій загальній теорії розрізнення права і закону, а зовсім не пристосований до умов соціалізму різновид природного права в його співвідношенні із соціалістичним законодавством (позитивним "соціалістичним правом"). Інакше кажучи, лібертарна концепція й природно- правова концепція — це різні напрямки розрізнення права і закону, що володіють як загальними, так і специфічними характеристиками.

Специфіка лібертарної концепції складається, зокрема, у тім, що в ній немає властивого природно-правовим представленням дуалізму одночасно діючих систем "правильного" (ідеального, належного, природного і т.д.) права і "неправильного" права. Насправді при соціалізмі (також згідно лібертарного праворозуміння) фактично є і діє (причому так, як воно і може діяти) лише так зване "соціалістичне право" (тобто радянське законодавство), що не тільки не є правом, але і (з урахуванням об'єктивних реалій соціалізму) не може бути таким.

Звичайно, констатуючи неправовий характер "соціалістичного права" і законодавства, лібертарна концепція праворозуміння здійснювала визначену критичну функцію стосовно сформованої ситуації. Але це для даної концепції, як і для загальної теорії праворозуміння, не ціль і не найважливіше. Головна й основна її функція — пояснювальна, науково- пізнавальна. І в цьому плані вона орієнтована на з'ясування тих відносин і умов, що об'єктивно необхідні для наявності і дії права⁵⁴.

Поняття права: різноманіття визначень та єдність поняття

Аналіз принципу правової рівності свідчить про внутрішню єдність і загальний зміст формальної рівності, єдиного масштабу і рівної міри свободи індивідів, загальної справедливості. Ці значеннєві компоненти принципу правової рівності (і разом з тим аспекти характеристики об'єктивних властивостей права) являють собою взаємозалежні визначення сутності права в його розрізненні з законом.

Різні визначення права, що представляють собою різні напрямки конкретизації змісту принципу правової рівності, виражають єдину (і єдину) сутність права. Причому кожне з цих визначень припускає й інші визначення в загальнозначеннєвому контексті принципу правової рівності. Звідси і внутрішня значеннєва рівноцінність таких зовні різних визначень, як: право — це формальна рівність, право — це загальна і необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей, право — це загальна справедливість і т.д. Адже формальна рівність так само припускає волю і справедливість, як останні — перше й один одного.

Ці визначення права через його об'єктивні сутнісні властивості виражають у цілому природу, зміст і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності, відмінної від інших сутностей. Як ці об'єктивні властивості права, так і характеризуема ними сутність права відносяться до визначень права в його розрізненні з законом, тобто не залежать від свободи законодавця, історично і логічно передують закону⁵⁵.

До цих вихідних сутнісних визначень права (чи до визначень сутності права) у процесі так називаної "позитивації" права, його вираження у виді закону, додається нове визначення — владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон (позитивне право) у визначений час і у визначеному соціальному просторі.

Але закон (те, що встановлюється як "право") може як відповідати, так і суперечити праву, бути (у цілому чи частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших . (неправових) вимог, дозволів і заборон. Тільки як форма вираження права закон являє собою правове явище. Завдяки такому закону принцип правової рівності (і разом з тим загальність рівної міри свободи) одержує державно- владне, загальнообов'язкове визнання і захист, здобуває законну силу. Лише будучи формою вираження об'єктивно обумовлених властивостей права, закон стає правовим законом. Правовий закон це і є право (із усіма його об'єктивно необхідними властивостями), що одержала офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом — законну силу.

Правовий закон — це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності і конкретності, необхідних для діючого позитивного права.

Реальний процес "позитивації" права, його перетворення в закон, поряд з необхідністю обліку об'єктивних властивостей і вимог права, залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних, власне законотворчих і т.д.). І невідповідність закону праву може бути наслідком правозаперечувального характеру будуючи, антиправову позицію чи законодавця різного роду його помилок і промахів, низькою правовою і законотворчою культурою і т.д ⁵⁶.

У боротьбі проти правопорушуючого закону в процесі історичного розвитку свободи, права і державності сформувалися і затвердилися спеціальні інститути, процедури і правила як самої законотворчої діяльності (і в цілому процесу "позитивації" права), так і авторитетного, ефективного контролю за відповідністю закону праву (система стримувань і противаг у відносинах між різною владою, загальносудовою, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону і т.д.).

У загальнообов'язковості закону (позитивного права) є два різних, але взаємозалежних моменту — офіційно-владний і правовий.

Перший момент полягає в тому, що закон як встановлення офіційної влади наділяється її підтримкою і захистом, забезпечується відповідною . державною санкцією на випадок порушення закону і т.д. З цього погляду здається, начебто загальнообов'язковість закону — лише наслідок довільного розсуду влади, обов'язковості її велінь, наказів, установлень. Тут же лежать корені легізму, відповідно до якого обов'язковий наказ влади і є право.

Другий момент полягає в тому, що закон наділяється загальнообов'язковістю тільки тому, що він виступає саме як право, а не просто як якесь інше загальнообов'язкове, але неправове встановлення і явище. Адже влади (і легісти) говорять не тільки про загальнообов'язковість закону, але одночасно затверджують, що це і є право.

Можливість зловживання поняттям права і формою закону в антиправових цілях, зрозуміло, не знецінює роль і значення закону як правового по своїй природі явища, як необхідної загальнообов'язкової форми вираження і дії права в соціальному житті людей⁵⁷.

У контексті розрізнення і співвідношення права і закону загальнообов'язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальзначимості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах і встановленнях. І саме тому, що, по логіці речей, не право — наслідок офіційно-владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість — наслідок права (державно-владна форма вираження загальнозначущого соціального змісту права), така загальнообов'язковість виступає як ще одне необхідне визначення права (а саме — права у виді закону) — на додаток до вихідних визначень про об'єктивні властивості права.⁵⁸

Основне розходження між вихідними визначеннями права, що фіксують об'єктивні властивості права, і цим додатковим визначенням полягає в тому, що об'єктивні властивості права не залежать від свободи законодавця, тоді як загальнообов'язковість правового закону, яка мається на увазі об'єктивною природою права, залежить і від свободи законодавця (від офіційно-владного опосередкування між вимогами права і формою їхнього конкретного законодавчого вираження, від владних оцінок і рішень), і від ряду об'єктивних умов (ступеня розвиненості соціуму, наявності умов, об'єктивно необхідних для появи і дії правових законів, і т. д.)

Сполучення різних визначень позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права, в одному понятті означає їхнє об'єднання (сполучення, ущільнення, синтез, конкретизацію) по тій самій підставі, оскільки мова йде про різні прояви і визначення єдиної правової сутності. Причому ці різні визначення права (у силу їх понятійної і сутнісної єдності) не тільки доповнюють, але і мають на увазі один одного. Саме це дає логічну підставу в дефініції (по необхідності — короткої) загального поняття такого позитивного права (тобто правового закону) обмежуватися лише деякими основними визначеннями (характеристиками), що резюмують у собі й одночасно припускають всі інші визначення сутності права.

Зі змісту концепції розрізнення, що викладається, і співвідношення права і закону випливає, що навіть сама коротка дефініція простішого поняття такого позитивного права (правового закону) повинна містити в собі, як мінімум, два визначення, перше з який містило б одну з характеристик права в його розрізненні з законом, а друге — характеристику права в його збігу з законом. З обліком цього можна сформулювати ряд відповідних дефініцій ⁵⁹. Так, позитивне право, що відповідає об'єктивним вимогам права (закон у його збігу з правом), можна визначити (тобто дати коротку дефініцію його загального поняття) як загальнообов'язкова формальна рівність; як рівну міру (чи масштаб, форму, норму, принцип) свободи, що володіє законною силою, як справедливість, що має силу закону. У більш розгорнутому виді (з обліком усіх субстанціальних характеристик права) загальне поняття такого позитивного права (правового закону) можна визначити як загальнообов'язкову форму рівності, свободи і справедливості.

Висновок

Тільки у вільному суспільстві вільних людей створюються умови для досягнення ідеалів людського щастя. Але свобода не привноситься в суспільство помахом чарівної палички. Вона багато в чому визначена рівнем розвитку продуктивних сил, технічною озброєністю господарства. Вона залежить від відносин власності, відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання продуктів. Воля індивіда і воля суспільства тісно зв'язані з духовним життям (причетність до наук, мистецтв, літератури і т.д.) і в значній мірі визначаються підкоренням усіх праву.

У цьому змісті право є основою мирного спільного життя людей, право дає орієнтири належного поводження. В основі його лежить відома з давніх часів максима (принцип): "Чини так, щоб правило твоїх дій могло бути загальним правилом для всіх".

У реальному житті, звичайно ж, далеко не завжди і далеко не всі люди обирають безконфліктний варіант поводження. Власні інтереси і власна "воля" які не співвідносяться з інтересами і волею інших. Звідси виникають конфлікти, зіткнення людей, "війна всіх проти всіх і кожного проти кожного" (Т. Гоббс).

Держава в ідеалі виступає гарантом миру і згоди людей. Воно затверджує в суспільстві формальну рівність і формальну справедливість, тобто найбільш загальні вимоги права. Чому "формальні"? Та тому, що люди фактично завжди не рівні між собою: один сильний, інший слабкий, молодий і старець; обтяжений великою родиною чи ні і т.д. і т.п. Держава іноді прагне згладити фактичну нерівність людей, але до кінця цього їй ніколи не зробити.

До того ж і держави бувають різні.

Держава виділилася із суспільства на відомій стадії його зрілості. Суспільство - мати держави, і відповідно, держава - його дитя, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство, таке і держава. Держава виявляє турботу про суспільство, або, навпроти, паразитує чи навіть розтрощує суспільний організм.

Термін "право" у сучасному розумінні розглядають як соціальний і юридичний феномен, який у відносинах відіграє роль їх регулятора і гаранта функціонування. Така точка зору у повноті соціально-політичних складових відводить людині невеличкий сегмент простору для творчої життєдіяльності, оскільки право за означених умов є лише інструментом впливу соціуму та держави. Саме через соціальні і політичні інститути людина як природний і політичний феномен позиціонує у життєвих варіаціях.

У лексиконі сучасної людини термін "право" демонструє чимало змістовних відтінків, розмаїття яких залежить від багатьох чинників: національної культури, ступеня розвитку демократичних засад суспільства і паритетів у відношеннях з державно'політичними інституціями, а також ступеня розвитку і розкриття свідомості суспільства і окремих людей як складових суспільства. Значну роль відіграє загальний фактор розвитку людства як еволюційного виду, а також багато інших факторів. Сучасна соціальна формула "права" сповнена змісту сукупності можливостей, які має соціальний суб'єкт; сукупність особливих правил поведінки загального характеру; відповідність форм явища, його сутності тощо. Залежно від сфери використання знань у терміні «право» виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, певним чином з відмінним змістовим наповненням, що пов'язано з особливостями кожного з предметів і засобів наукового дослідження. Кожне з тлумачень терміна "право" відображає лише певні його якісні аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Саме ця обставина викриває вади неповномірного способу мислення, зумовленого об'єктивним і суб'єктивним факторами. Однією з причин, яка, на наш погляд, є визначальною у створенні труднощів і яка зумовлює хибність висновків, криється у загальнонаукових методологічних засадах, особливо в тій частині, коли йдеться про визначення природних прав людини на підставі повного знання всіх аспектів людського феномену.⁶⁰

Проблематика, пов'язана с правом, його природою, сутністю, змістовним наповненням, є доволі складною і суперечливою, вона традиційно викликає жваві дискусії і обговорення.

Розглядаючи процес виникнення та розвитку права, О. А. Котенко вказує: «право історично виникло як класове явище і виражало насамперед волю і інтереси економічно панівних класів.

Якщо звичаї містилися у свідомості і поведінці людей, то правові норми почали оформлятися письмово для всезагального ознайомлення. В такій спосіб формуються відповідні джерела права.

Правові норми складалися переважно трьома основними шляхами:

1. переростання мононорм (первісних звичаїв) в норми звичаєвого права;

2. наявною правотворчістю держави, яка виражається у спеціальних документах, що містять юридичні норми, - нормативних актах (законах, указах тощо);

3. наявним прецедентним правом, яке складалося з конкретних рішень (прийнятих судовими або адміністративними органами) та набувало характер зразків, еталонів для вирішення інших аналогічних справ».⁶¹

Проблема праворозуміння - це центральна проблема юридичної науки, і не лише ТДП. Якщо дещо скорегувати позицію В. Нерсесянца (замість словосполучення "філософія права" написати словосполучення "юридична наука"), то тоді з ним можна повністю погодитись, коли він відзначає, що "питання, що таке право, має фундаментальне значення для філософії права, як і питання, що таке істина для філософії й людського пізнання в цілому". Або, як пишуть В. Гойман-Калинський, Г. Іванец і В. Червонюк, говорячи про значення праворозуміння, що "це вихідний свого роду sancta sanctorum, punctum saliens". Це зумовлено тим, що "залежно від його вирішення розуміються й трактуються всі інші явища правового життя суспільства -правосвідомість, норми права, правотворчість, система права й систематизація законодавства, законність і правопорядок, застосування й тлумачення права, правовідносини, правопорушення, юридична відповідальність

і т. д", а також реальне поводження окремих суб'єктів права, його оцінка з боку інших суб'єктів і т. п.

Справді, в силу цілої низки чинників у теорії права не існує єдиної точки зору щодо розуміння права, його соціальної сутності, соціального призначення, соціальної цінності та з інших питань.

Розбіжності у праворозумінні зумовлені перш за все такими чинниками:

• соціальними;

• ідеологічними;

• політичними;

• етичними;

• методологічними;

• культурологічними;

• загальнотеоретичними;

• історичними (в першу чергу індивідуальним досвідом суб'єкта праворозуміння) тощо.⁶²

Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей правосвідомості — природно-правової і позитивно-правової. Вона дозволяє згладити гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування.

Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини.

Одним із основних відображень закону необхідної різноманітності у соціальній системі є природне право. Це право людини на життя і свободу випливає із самої біологічної сутності людини, належить їй за правом народження і тому не може обмежуватись чи відторгатись ні державою, ні суспільством, а тим паче приноситись у жертву яким-небудь політичним інтересам.

Уся соціальність людини є похідною від природного права. Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини. Найважливішою ознакою природного права є його універсальна нормативність, яка виявляється у наказовій зобов'язувальній імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер.

Природне право - це висхідні принципи, на основі яких чинні норми приймаються і на підставі котрих здійснюється їх оцінка. Така оцінка робиться з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до оточуючого світу, в тому числі й ціннісне. Норми і принципи природного права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей та норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити в світі, де все відносно, й опиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Природне і позитивне право характеризують одне й те саме явище, але з різних сторін. Природне право має об'єктивну природу і створюється людьми у процесі їх життєдіяльності. Позитивне право, поряд з об'єктивною природою, має також суб'єктивний характер, бо створюється державою та її органами на основі і з урахуванням природного права. ⁶³Таким чином поєдналося дві існуючі у філософії права і теорії права протилежні теорії в одну природно- позитивіську теорію права. Саме у межах природно-позитивіського права, їх взаємозалежності й взаємодії.⁶⁴

Досі не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. С.С.Алєксєєв визначає природне право як вимоги правового характеру , що безпосередньо випливають із життя, із розуму, багато в чому визначаючи мораль та звичаї, є головною підставою для оцінки самого чинного права.

Лон Л. Фуллер розуміє під природним правом ідеальну систему права, встановлену Богом, людською природою чи природою взагалі.

Позитивне право відрізняється від природного тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного і імперативного критерію для обов'язкової поведінки. Вони створюються для того,щоб визначити, що юридично дозволено, а що юридично не дозволено. Отримують зовнішній вираз у вигляді законів, юридичних прецедентів та інших джерел.

У літературі виділяють основні ознаки позитивного права:

• Загальнообов'язкова нормативність

• Вираження норм у законах та інших джерелах, що визначаються державою

• Визначеність за змістом (формальна визначеність)

• Забезпеченість державою.

Дуже доречним буде приведення аналізу природного та позитивного права, де встановлюються їх спільні та відмінні ознаки. Серед спільних ознак виділяється їх орієнтація на регулювання поведінки людини, підтримання ідеї гармонійності Всесвіту, спільність багатьох моральних норм, від ображеність у позитивному праві природно-правових принципів та функцій, спільна логіка підтримання світового і державного правопорядку, природне право, як і позитивне не заперечує потреби владних структур, загальнообов'язковість для всіх людей, домінування розуму над волею, природне право є критерієм оцінки позитивного права, природне право заповнює прогалини позитивного, поведінку людини визначає не сама людина,а закон - природний або позитивний ,- який домінує над нею, поєднання справедливого і законного, природне право у деяких випадках є інтуїтивним позитивним правом.

Серед відмінних рис: позитивне право на відміну від природного створила людина, природне право - досконале,вічне, а позитивне право - недосконале, короткочасне, частина норм природного права є незмінними, а норми позитивного права - змінні, хоча й достатньо консервативні, не всі норми позитивного права відповідають природному праві, природне право - еталон для позитивного, людина є основою позитивного права, а для природного права не тільк людина є основою, а в цілому реальний світ.⁶⁵

У літературі всі підходи до праворозуміння прийнято поділяти на групи. Є декілька класифікацій на зазначені групи. Найбільш поширеним є поділ праворозуміння на вузьке та широке (іноді використовують терміни відповідно моністичне та плюралістичне, легістське та юридичне).

Представники вузького розуміння права (вони ж моністи, легісти) розуміють право як систему правил поведінки, тоді як прихильники широкого розуміння права (вони же плюралісти, юридисти) розглядають право, як щось відмінне від правил поведінки, наприклад, свободу особистості, емоції суб'єкта тощо.

Зміст вузького розуміння права полягає у відношенні до останнього як до засобу регулювання суспільних відносин, що впливає на ці відносини сукупністю діючих у відповідному суспільстві норм та правил, які використовує держава. Як зазначає М. М. Рассолов та В. О. Лучін, ці правила не є самовільними чи суб'єктивними, а визначаються глибинними потребами та умовами життя суспільства, у той же час вони встановлюються державою і забезпечуються її примусом. Ці правила є системними та забезпечують стабільність, впорядкованість суспільних відносин. Зрозуміло, що в такому випадку представники вузького розуміння права ототожнюють останнє з законом (у широкому значенні тлумачення цього терміна), а точніше - з сукупністю нормативно-юридичних актів. Або, як вважає А. Раймонд, зміст вузького розуміння права полягає в тому, що право - це сукупність правил, які регулюють суспільні відносини. Однак це не просто правила - це юридично оформлені, тобто прийняті або санкціоновані державою правила. "Право в повному сенсі слова ... (як таке, що складається - А. М.) із правил поведінки, за якими стежить державний орган" чи іншими словами "норми поведінки, порушення, яких впорядковано карається санкціями, що накладаються суспільством через впорядковані процедури".

Зміст широкого розуміння права формується навколо тези, що право це щось інше ніж юридична норма, правило поведінки. Залежно від напряму у межах широкого розуміння права, право може виступати фактично будь-чим: психологічною реакцію, реальними суспільними відносинами, суб'єктивним правом тощо. Відповідно, право розглядається, як "явище складне, багатогранне, різностороннє, виключно багате, явище, яке акумулює у собі велику кількість економічних, політичних, соціальних та духовних факторів суспільства".

Прихильники широкого підходу до права розмежовують закон і право, як правило, останнє у них збігається з іншими суспільними інститутами (наприклад, правосвідомість, правовідносини тощо).⁶⁶

Скакун О. Ф. зазначає,що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права. — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності 1. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права; право — норми, викладені в законах та інших Нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення Права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує На такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

Один з перших представників буржуазної теорії природного права Джон Чокк зауважував, що кожна людина за законом природи має право відстоювати «свою власність, тобто своє життя, волю і майно». "Право має цінність саме тому, що є нормою», — стверджував ідеолог' нормативистської теорії права Ганс Кельзен.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно- правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.⁶⁷

Визначний український вчений-правознавець Богдан Кістяківський зводить всі можливі визначення до чотирьох основних понять, підходів до розуміння права:

1) державно-організаційне, або державно-наказове поняття права. Це поняття права можна спрощено виразити так: право є те, що держава наказує вважати правом. Або, більш повно, право є сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою.

Саме з цих позицій визначається право рядом сучасних вчених. Так, П.М.Рабінович дає таке визначення: "Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою".

Санкціонування, в даному випадку, — це надання звичаєвому правилу або моральній нормі рішенням держави загальнообов'язковості, забезпеченої примусовою силою держави.

Французький теоретик права П'єр Сандевуар дає таке визначення права: "Право — це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства".

Таке поняття, хоч ним і послуговуються досить широко, не є повним, оскільки не охоплює звичаєвого права, церковного права та, значною мірою, міжнародного права. Хоча в аспекті законодавства такий підхід є виправданим, і, коли розглядаються законодавча діяльність держави, юридичні норми, правопорушення, юридична відповідальність і т.д., то саме таке розуміння права є для нас визначальним.

2) соціологічне поняття права, під яким розуміється саме те право, що здійснюється в житті: як писане, так і не писане. Тут можна дати таке визначення: право — це сукупність правових відносин, що здійснюються в житті 1 в процесі яких постають й утверджуються правові норми. Тобто, правові норми є тільки формою виразу правових відносин між членами суспільства; саме ж право — це правові відносини, а ці відносини є соціальними, оскільки відбуваються у суспільстві. Власне це поняття права охоплює як писане, так і неписане право, як національне право, так і міжнародне, взагалі право в усіх його формах, які існують у суспільстві. Недоліком цього підходу є те, що він охоплює тільки діюче на даний момент право, тобто те, яке фактично існує, залишаючи поза увагою перспективу розвитку як законодавства, так і права в цілому.

3) психологічне поняття права. Суть цього підходу полягає у тому, що реально існуюче право виявляється не у статтях законів або інших нормативних актів чи рішеннях компетентних державних органів, а у свідомості цілого суспільства і його окремих членів. Ряд вчених вважали, що право є явищем психологічним, як певна сукупність уявлень, почуттів, емоцій. Власне у зв'язку з правом у свідомості зароджується поняття обов'язку. Проте, це поняття права, яке фактично залишає поза увагою значну частину об'єктивного юридичного права, такого як, наприклад, законодавство про організацію вищих органів державної влади і управління, інших суспільних відносин, з якими людина безпосередньо не стикається. З другого боку, тут відсутня чітка межа між правом і етикою. Проте, з іншого боку, значення цього напрямку полягає у тому, що він підкреслює важливий, а подекуди визначальний, вплив психіки як окремого індивіда, так і спільностей у процесі правотворення та реалізації і здійснення права.

4) нормативне поняття права, суть якого полягає у тому, що право — це сукупність норм, які містять у собі ідею належного функціонування суспільства, тобто визначають, що і як повинно бути. Тобто, правові норми повинні визначати (нормувати) зовнішні стосунки людей між собою. Норма права, з цього погляду, є правилом належної поведінки людей у соціальному середовищі. Тобто, право встановлює форму шлюбу, визначає взаємовідносини між членами сім'ї, забезпечує право власності, визначає обов'язки індивіда перед державою, його право на допомогу з боку держави і т.д. Це поняття права підкреслює у праві зобов'язуючий елемент, тобто елемент нормативний, який залишався поза увагою у попередніх поняттях.

Прикладом такого визначення права є визначення Євг.Трубецького, який, слідом за Кантом, підкреслював, що "право — це сукупність норм, що, з одного боку, надають, а з другого боку, обмежують зовнішню свободу людей у їхніх взаємних стосунках". Тобто, тут право поставлене на сторожі особистої свободи, або, іншими словами, прав людини, у чому вчений вбачав родову ознаку права, бо "там, де зовсім нема свободи, там взагалі не може бути і жодного права", як нема права і там, де свобода індивіда не обмежена жодними правилами, де панує анархія і свавілля. З цим не можна не погодитися. Але тут в основу права покладено тільки одну з функцій права — охорону свободи. Проте, ця функція не є характерною для всього права. Скажімо, закон про державний бюджет не має нічого спільного зі свободою, а дає тільки суто фінансово-організаційні вказівки.⁶⁸

Багатогранність права обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбиває певну грань права. Таким чином, для того, щоб охопити всі зазначені властивості права, доречно виробити декілька визначень права, які охоплюють його статичну нормативну сутність і динамічну природу.

В першому аспекті право - це система загальних, обов'язкових, обумовлених соціальними чинниками норм і принципів, заснованих на ідеях рівності, гуманізму, свободи і справедливості, реалізація яких гарантується суспільством та державою і здійснюється на принципах унікалізації та формальної визначеності.

В динамічному аспекті (право в дії) право існує на трьох рівнях - право як ідея права (принципи справедливості, рівності, гуманізму, свободи), право як позитивний закон (реалізація ідеї права), рішення і поведінка в конкретній ситуації (здійснення ідеї права). Саме тому часто-густо термін «право» вживається в найбільш широкому значенні як правова система суспільства. Іншими словами, характеризуючи право, оцінюємо й позитивне право, й ступінь його відповідності ідеї права (природному праву), й правову свідомість, й правову культуру, й юридичну практику, юридичну освіту, науку і ідеологію. Власне, всі ці феномени і складають буття права. Звідси право можна визначити як систему базових юри дичних явищ, які забезпечують практичне здійснення ідеї права ⁶⁹

У підручниках права України немає єдиного підходу до визначення поняття право.

Скакун О. Ф. визначає право як систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних групових та індивідуальних інтересів волі населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу аж до примусу. Скакун О.Ф. ставить на один щабель такі поняття як «воля» та «інтерес»,у свою чергу останній,на думку Самбор М.А., включає волевиявлення, оскільки інтерес у праві постає як усвідомлена спрямованість суб'єкта,обумовлена його внутрішнім переконанням в оволодінні певним благом матеріально чи нематеріального характеру, що являє задоволення потреби, здійснення і реалізація якого відбувається в межах загальноприйнятих правил поведінки, визначених у нормах права, що відповідає відсутності прямої заборони у досягненні такого блага так і бажаним для нього способом, а також спирання на забезпечення компетентними органами у разі наявності перешкоди на шляху можливості його задоволення.

Кельман М.С., Мурашин ОТ., Хома Н.М. пропонують більш консервативне визначення поняття права, під яким слід розуміти соціальний регулятор відносин побудований на уявленні про справедливість, яке є в даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язковий, формально- визначений,нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею.

Тарахонич Т.І. стверджує, що право - це особливий засіб соціального регулювання, який на відміну від інших форм нормативного впливу (норм моралі,звичаїв, традиції) характеризується ознаками, що визначають його взаємодію х державою та інші особливі риси. Право - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин, шляхом визначення точного змісту прав та обов'язків суб'єктів і можливістю застосування відповідальності за їх невиконання або порушення. Підумовуючи проведене дослідження слід відзначити,що незважаючи на багатоманітність визначень поняття «право», останнє на сьогодні залишається актуальним, таким що потребує поглибленої уваги. Адже, існуючі погляди на розуміння визначення права мають у своєму підґрунті різні за своєю суттю основи:

1. одні автори визначальним у праві вказують на волю людини та суспільства (панівного класу)

2. Інші не уявляють права без державного впливу (примусу), яким останнє забезпечується

3. деякі дослідники перебувають на позиціях, що для права характерним є матерія, яка виявляється у писаній нормі поведінки суб’єкта

4. дехто вважає, що право неможливе поза суспільством, суспільними відносинами, відтак останнє має стати невідємною частиною дефініції права

5. ліберальний підхід передбачає включення до поняття «права» гуманістичних засад існування людини, обравши для цього філософсько-правові категорії рівності, свободи та справедливості.

Цей ряд можна продовжувати і продовжувати. Однак необхідно зазначити, що право - це продукт людської діяльності, метою якого є впорядкування відносин, його членів у спосіб, що має забезпечити свободу існування та розвитку кожної особистості, шляхом встановлення нормативних приписів, які не допустять зловживання можливостями особи, у реалізації її інтересів та пригнічення інтересів інших, а також знаходить підтримку та забезпечення з боку найбільшого інституту організації людей - держави. ⁷⁰

Пізнання сутності права, як слушно зазначав Л. Явич, «дає змогу правильно визначити місце державної діяльності в динамічних і складних процесах правоутворення, а також правореалізації, виявити об'єктивні закономірності генезису, розвитку та функціонування правових суспільних відносин, висвітлити реальну значущість законності й правопорядку в конкретних країнах та у світовому масштабі, правильно визначити можливості закону та суду в боротьбі проти правопорушуваності, в соціальному контролі над такою, що відхиляється, поведінкою індивіда, в його ресоціалізації. Тільки зрозумівши сутність права, ми позбуваємося юридичного нігілізму, що спричиняє велику шкоду, як і від небезпечних надій на безмежні можливості державно_правової діяльності — можемо з достатньою науковою достовірністю окреслити шляхи та межі впливу юридичної форми на економічні й інші відносини. Таким чином, — підсумовує автор, — треба вважати, що проникнення в сутність права має не тільки пізнавальний чи ідейній сенс, а й має практично-політичну значимість

Вступ

Держава і право є найважливішим, найціннішим надбанням людської цивілізації. Вони із засобів, які служать окремим групам людей, стають механізмом, який все більше забезпечує права, добробут, можливість розвиватися для всіх людей. Застосування норм права являється однією з форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб'єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін "застосування правових норм", який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню. Зокрема, Кравчук М.В визначає що : застосування правових норм - це організаційно-правова діяльність компетентних державних органів, уповноважених на це громадських об'єднань або їхніх службових осіб, яка полягає у встановленні формально-обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм.⁷¹

В контрольні роботі зроблено спробу розкрити основні питання щодо застосування норм права, а саме: поняття застосування правових норм, підстави і стадії застосування норм права в суспільстві.

Щодо ролі принципів права то як зазначає Погребняк С.: «принципи права - одна з найважливіших проблем юриспруденції. На підставі та з урахуванням принципів формуються норми, інститути й галузі права, видаються юридичні акти, здійснюється весь процес правового регулювання. Тому вони мають бути об'єктом особливої уваги правознавців.»⁷²

Я погоджуюся із такими міркуваннями, адже дісно принципи відіграють важливу роль у праві, і є тим підґрунтям на основі якого воно будується.