4.2. Еволюція теорії конкурентних переваг

Д. Рікардо вперше сформулював ідею про порівняльні (компаративні) переваги. Він визначив основою конкурентних переваг різницю в затратах між будь-якими суб’єктами ринку.

Згідно з теорією Д. Рікардо:

• кожна країна, щоб досягнути економічного успіху повинна спеціалізуватися на виробництві, у якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість;

• кожна країна матиме порівняльні переваги, тобто у кожної країні знайдеться такий товар, виробництво якого буде більш вигідним при існуючому співвідношенні затрат ніж виробництво інших товарів.

Основна критика теорії порівняльних переваг ґрунтується на необхідності врахування крім праці інші фактори виробництва. Дані фактори (заробітна плата, земельна рента, відсоток з капіталу та ін.) формують витрати виробництва і дозволяють створювати переваги того чи іншого суб’єкту ринку.

Е. Гершер (1919 р.) сформулював закон пропорційності факторів, згідно якого вартість товару визначається його корисністю, тобто ступеню задоволення потреб споживачів.

Головними принципами цієї концепції є:

• міжнародний обмін витікає з відносного надлишку або, навпаки, з відносною недостатністю факторів виробництва, що знаходяться у розпорядженні різних країн;

• кожна країна має тенденцію спеціалізуватися на тому виробництві, для якого співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливими.

В. Леонтьєв (1953 р.) на основи проведеного дослідження довив, що оскільки в економіки США існує надлишковий капітал (у порівнянні з іншими країнами-торговельними партнерами), він може бути використаний як фактор виробництва в формуванні порівняльних переваг, а для цього країна повинна експортувати капіталомістку продукцію.

Д. Джонсон (1974 р.) розвинув положення про загальну динаміку порівняльних переваг, згідно з якою первинні порівняльні переваги з часом зникають, розчиняючись у світової економіці.

М. Портер (кінець 80-х) сформулював теорію конкурентоспроможності підприємств на світових ринках, згідно з якою конкурентні переваги підприємства формуються завдяки:

• здатності підприємства створювати відсутні фактори виробництва;

• наявності попиту на продукцію підприємства на внутрішньому ринку;

• сприяючого впливу споріднених та обслуговуючих галузей;

• стратегії підприємства та рівня конкуренції.

Він запропонував концепцію конкурентних переваг країни і підприємства (концепція „національного ромба”). Згідно з концепцією М. Портера, можливі таки детермінанти забезпечення конкурентних переваг:

• Лідерство за показниками якості.

• Максимальне задоволення потреб споживача.

• Формування позитивного іміджу товару.

Сучасна антологія теорії конкурентних переваг висвітлює таки фактори:

• технічний прогрес і нерівномірність його розповсюдження в різних країнах;

• зростаючу концентрацію виробництва;

• тенденцію розміщення капіталовкладень, що обумовлена диференціацією у рівнях заробітної плати між країнами;

• глобалізацію світової економіки, що може модифікувати порівняльні переваги з боку іноземних країн.

Отже, трактування терміну «конкурентна перевага» висвітлює її сутність.

Конкурентні переваги (або ключові фактори успіху) – це характерний для певної галузі перелік чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями (наприклад, у боротьбі за інвестиції за рахунок більшої прибутковості або швидкості обороту капіталу), також одним підприємством галузі над іншими. Ці фактори не є постійними, вони змінюються залежно від: особливостей галузей; сегментів ринку, що обслуговуються, а також часу та етапу життєвого циклу галузі та підприємства.

Ключові фактори успіху базуються на:

• науково-технічному рівні виробництва та продукту;

• рівні маркетингу;

• рівні менеджменту;

• організаційно-технічному рівні виробничих процесів;

• фінансово-економічному рівні підприємства;

• рівні персоналу тощо.

Ключові фактори успіху формують конкурентоспроможність об’єкта досліджень: товару, виробництва, підприємства, галузі, держави.

В економічної літературі найчастіше конкурентоспроможність розглядається в двох аспектах:

 Конкурентоспроможність товару (продукції) тобто ступінь його відповідальності не певний момент вимогам цільових груп споживачів, або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними тощо.

 Конкурентоспроможність підприємства – це рівень його компетенції відносно інших підприємств-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу певної спрямованості, а також його окремих складових: технології, ресурсів, менеджменту, навичок і знань персоналу тощо, що знаходить вираження в таких результуючих показниках, як якість продукції, прибутковість, продуктивність тощо.

Конкурентоспроможні продукти – це результати функціонування конкурентоспроможної організації, здатність їх створити, виготовити та забезпечити необхідний рівень споживання у замовників. Основне тут – наявний потенціал, уміння його ефективно використовувати та розвивати.

Конкурентоспроможність організації не є її постійною характеристикою, вона визначає здатність вести успішну конкурентну боротьбу, протистояти у певний період основним конкурентам. Зі змінами у зовнішньому та внутрішньому середовищах змінюються також порівняльні конкурентні переваги щодо інших підприємств галузі. Виходячи з цього можна стверджувати, що конкурентоспроможність підприємства – це поняття відносне, оскільки його можна визначити лише на основі зіставлення окремих характеристик підприємства з характеристиками інших, аналогічних фірм.

Конкурентоспроможність підприємства залежіть від об’єкта порівняння, а також від факторів, які застосовуються для оцінки конкурентоспроможності. Не можна говорити про абсолютну конкурентоспроможність підприємства: воно може бути лідером в галузі в національної економіці й бути неконкурентоспроможним на міжнародному ринку.