162 __________________________________________ О. М. Кривуля

такого: субстанція – є те, що існує само по собі, ні в чому, крім

себе не має потреби, отже, є „причиною самої себе”. Через інші

найменування субстанція може бути представлена як Бог, як

уся природа. Субстанція або Бог або природа – вічна, безкінечна

і вільна, оскільки існує та діє тільки за необхідністю власної

сили.

Атрибут – (лат. attributum – властивість) Спіноза визначає

як те, що складає сутність субстанції. Атрибути – істотні

властивості вічної й безкінечної субстанції, самостійні один

відносно одного, але невід’ємні від субстанції. Таких власти

востей у неї незчисленна множина, однак Спіноза говорить

тільки про дві: протяжність і мислення.

Модуси (лат. modus – міра, положення, спосіб) – це стани

субстанції, те, що існує в іншому. Модуси пов’язані з субста

нцією через атрибути. Конкретні речі з їхніми конкретними

властивостями – модуси (модифікації) безкінечних атрибутів

субстанції.

Отже, щоб не говорив нам Спіноза стосовно кількості

атрибутів, він фактично веде мову про два – протяжність

і мислення. За “мисленням” як атрибутом субстанції тягнеться

довгий шлейф модусів: усі емоції, пристрасті, почуття, думки,

ідеї. У другій частині “Етики” наводиться важливе положення

про збіг порядку і зв’язку ідей з порядком і зв’язком речей, через

те, що під яким би атрибутом ми не подавали природу, всі вони

рівноцінні, оскільки всі атрибути стосуються одного й того ж:

“... Субстанція мисляча й субстанція протяжна складають

одну й ту ж субстанцію, що розуміється в одному випадку

під одним атрибутом, а в іншому під другим. Так само

й модус протяжності та ідея цього модусу складають одну

й ту ж річ, тільки виражену двома способами... Так, напр.,

коло, що існує в природі, і ідея цього кола, що знаходиться

у Богові, є одна й та ж річ, що виражена різними атрибутами.

Так що, чи будемо ми уявляти природу під атрибутом

протяжності, чи під атрибутом мислення, чи під яким

небудь іншим атрибутом, ми в усіх випадках віднайдемо

один і той же порядок, інакше кажучи, один і той же зв’язок

причин, тобто, що ті ж самі речі йдуть одна за одною” [9].

Людина, утворюючи єдність протяжного тіла і мислячої душі,

теж модус атрибутів Бога. На цих засадах будується концепція

пізнавального процесу.

----------------------- Page 163-----------------------

Філософія______________________________________________ 163

Ряду станів людського тіла строго відповідає ряд ідей душі,

а коли на тіло людини діють зовнішні причини (тіла), то в душі

є ідеї і цих зовнішніх тіл. Чим у більшу кількість станів попадає

тіло людини, тим більше в душі ідей. Всі ідеї, оскільки вони

причетні до Бога, є істинні. Ознака помилковості стосується

тільки неадекватних і невиразних ідей, що відносяться до

поодиноких душ окремих індивідів. Отже, у абсолютному

смислі немає різниці між ідеями помилковими та істинними,

мають місце тільки більш або менш адекватні ідеї. Останнє

положення отримує підтримку у вченні про три роди пізнання:

1) пізнання через хаотичний досвід та уяву, що дає нам лише

гадку (opinio); 2) розсудок (ratio); 3) знання інтуїтивне (scientia

intuitiva). Тільки два останні роди знання з необхідністю

істинні. Усіх людей на рівні цих родів об’єднує одне джерело –

загальне в речах: “Існують деякі ідеї або поняття, які

загальні для усих людей, оскільки всі тіла мають між собою

дещо спільне, що повинно бути усіма сприйнято адекватно,

тобто ясно й чітко” [10]. Одна з форм неадекватності пізнання

виявляється у гадці людей про наявність випадковості.

Наведені положення стосовно пізнання далі використо

вуються Спінозою для аналізу афектів, оцінки їх пригноблюючої

сили для обґрунтування напрямку до свободи людини на

шляхах використання розуму.

Адекватним і неадекватним ідеям відповідає активний або

пасивний стан душі, з яким, через збігання порядку ідей

і порядку речей, корелює активність або пасивність тіла. Але і

в тому і в іншому стані люди сприймають свої дії як вільні, хоч

насправді неадекватному сприйняттю відповідає несвобода.

Душа, маючи адекватні чи неадекватні ідеї, у рівній мірі прагне

зберегти свій стан (активності або пасивності). Якщо прагнення

стосується тільки душі, то воно називається волею, коли ж воно

відноситься і до душі, і до тіла разом, то зветься потягом. Якщо

потяг усвідомлюється, він називається бажанням. Бажання,

задоволення і незадоволення – основні афекти (пристрасті), від

яких беруть початок решта. У випадку негативної ролі афектів

(при пасивному стані душі) обставини складаються так, що

люди усвідомлюють лише свої бажання і вчинки, але не знають

їх причин. З усього цього випливає, що для нас, хто знає про

справжні причини негативних афектів і негативних вчинків

людей, має бути обрана позиція спокійного ставлення до людей

(не журитися, не сміятися, а розуміти). Такі оцінки як „добро”,

----------------------- Page 164-----------------------