130 __________________________________________ О. М. Кривуля

мізують з томізмом (так називають вчення Фоми Аквінського

і його послідовників). Характерною рисою цих напрямків була

відсутність претензій на створення універсальних систем.

Сталося так, що усередині схоластики, з її системи і методу

народжується критика самої ж схоластики. Значною фігурою

цього часу, часу початку критики схоластики, був Іоан Дунс

Скот (1270–1308). Його коротке життя було повністю присвячене

науці. У 23 роки він став професором у Оксфорді, а потім був

професором у Парижі. Мав славу одного з найбільш великих

філософів середньовіччя. Досконально вивчивши твори Аристо

теля, Фоми Аквінського та інших великих мислителів, Дунс

Скот дістався думки про те, що повна гармонія між теологією

і арістотелівською філософією, яку намагався відновити Аквінат,

неможлива. Своєю твердою позицією у цьому питанні Скот

готував передумови до розведення філософії і теології: справа

філософії – теоретичне знання; справа теології – практичне

знання з моральним змістом.

Критицизм у схоластиці весь час зростав і ось уже не тільки

томізм піддається критиці, а й вчення самого Дунса Скота. Їх

обох об’єднали під назвою „старовинний шлях” (via antiqua) на

відміну від „нового шляху” (via moderna) у філософії. Усіх

прихильників нового шляху поєднувало номіналістичне вирішен

ня проблеми універсалій.

У цей час найбільш розвинену форму номіналізму дав

Вільям Оккам (1290–1350). Народився він поблизу Лондона.

Вчився й викладав у Оксфорді. Був членом ордену францис

канців. Його найбільш важливі філософські твори – „Розпоря

док”, „Вибране”, „Зібрання всієї логіки”. Оккама звали

останнім представником схоластики. Як схоласт, він був

послідовником номіналізму, і слід сказати, що саме з цього боку

всій схоластиці був нанесений найпотужніший удар. Як відомо,

головне у схоластиці те, що загальне, за яким стоїть ідея, а ще

далі – Бог, є більш справжнім і реальним, ніж все поодиноке.

Для Оккама ж усе навпаки. Якщо схоластиреалісти починають

з загального і прагнуть вивести з нього індивідуальне, то Оккам

розглядає поодиноке як таке, як даність, що тільки й є реальним.

А загальне – це те, що повинно бути ще роз’яснено, і що

є змістом досліджень Оккама. Він твердо заявив, що всю

теологію слід виключити з області пояснень з допомогою

розуму. Догмати релігії стоять не тільки обіч розуму, а й проти

----------------------- Page 131-----------------------

Філософія______________________________________________ 131

розуму. Шляхом розуму можна встановити тільки вірогідність

існування Бога. Отже теологія як наука неможлива.

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філосо

фію, віру і науку, розриває зв’язок, який століттями розвивався

й закріплювався схоластикою. Схоласти в епоху Оккама

висували багато вербальних псевдоузагальнень, що ставали

перешкодою у розвитку наукових знань. З метою зруйнування

такого гальма, Оккам свою знамениту „бритву” (методологічний

принцип). Частіш за все вона дається у таких формулюваннях:

„Без необхідності не слід утверджувати множину” або „Сутей не

слід множити без необхідності”. У конкретноісторичному зна

ченні цей вислів ставав гаслом емпіризму, що був спрямований

проти спекулятивнореалістичної схоластики.

У останнє століття середньовіччя почалась радикальна

переоцінка всієї культури взагалі і схоластичної філософії

зокрема. Так переоцінка вже була справою іншого покоління –

гуманістів доби Відродження.

Литература

Першоджерела

1. Абеляр П. История моих бедствий / и другие произведения / – М.:

Наука, 1959. – 254 с.

2. Абеляр П. О диалектике // Вопросы философии, 1992, №3.

3. Абеляр П. Теологические трактаты. М.: Прогресс, Гнозис, 1995. –

413 с.

4. Августин Святий. Сповідь. – К.: Основи, 2008. –319 с.

5. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М.: Канон, 1995. – 400 с.

6. Антология мировой философии. Т. 1, ч. 1,2. – М.: Мысль, 1969.

7. Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского

Средневековья): В 2 т. Т. 1, 2. – СПб: РХГИ, 2001, 2002.

8. Боецій С. Розрада від філософії. – К.: Основи, 2001. – 146 с.

9. Мистическое богословие. – К.: Путь к истине, 1991. – 392 с.

10. Тертуллиан К.С.Ф. Избранные сочинения. – М.: Прогресс, Культура,

1994. – 448 с.

Навчальна

1. Жильсон Э. Философия в средние века: От истоков патристики до

конца XIV века. – М.: Республика, 2004. – 678 с.

2. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. – М.: Энигма,

1997. – 500 с.

3. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. – М.: Мысль,

1979 – 431 с.

4. Суини М. Лекции по средневековой философии. Выпуск 1: Средне

вековая христианская философия Запада. – М.: Греколатинский

кабинет Ю. Л. Шичалина, 2001. – 304 с.

----------------------- Page 132-----------------------