104 __________________________________________ О. М. Кривуля

античної міфології. Прокл також багато писав коментарів до

окремих діалогів Платона. Особливо відомими стали його

велетенські коментарі до “Тімея”, “Парменіда”, “Держави”,

у яких дається також систематичне викладення неоплатонізму.

Тут ми зупинимось тільки на найбільш принципових відмін

ностях стилю Прокла та його думок.

Впадає в очі те, що Прокл являє собою автора дещо нової

формації. Він пише систематично, як тільки й може писати

науковець. У нього вже зовсім немає тієї чарівності стилю, яка

ще місцями притаманна Плотіну. Гегель відмічав, що Прокл

жив у “культі науки” і додавав: “Не можна не визнати, що він

мав велику глибину мислення і що його погляди краще

розроблені й більш прозорі, ніж погляди Плотіна; не можна

не визнати також, що вони розвинуті більш науково

і в цілому чудово виражені” [51]. Його стиль вражає віртуоз

ністю у самих мікроскопічних деталях викладення, там все

профільтроване, прощупане думкою. Відомий знавець антич

ності О. Ф. Лосєв назвав Прокла “генієм розсудку”. За його

словами, “це єдиний і неповторний у античності геній розсуд

кового екстазу” [52].

У філософії Прокла, як і у будьякого неоплатоніка,

звичайно ж ідеться про Єдине, Дух, Душу, Матерію (Природу)

у їх зв’язках і причинних залежностях. Специфіка Прокла

виявляється у встановленому ним загальному законі становлення

всього і детальному аналізі Єдиного та його іпостасей, виділенні

і описуванні окремих фаз їх проявлення. Суть закону полягає

у тріадності світового розвитку: 1) перебування у єдності (μονη);

2) виступ із неї (προοδος); 3) повернення до єдності (επιστροφή).

Цей закон виражає ритми реальності, в усіх її межах: від

окремих моментів до вселенських масштабів. Таку тріадність

Прокл віднаходить окремо у Єдиному, у Духові, у Душі

і у породженні одного з іншого. І це є новим, порівняно

з Плотіном. Так, все, причетне Єдиному, ще до породження

Духа, ще саме в собі є одночасно єдине й множинне. Як це

можна розуміти, видно хоч би з такого пасажу: “Те, що

перебуває у самому собі (в даному випадку – Єдине – О. К.),

ясна річ, буде одночасно і таким, що містить, і змістом,

у ньому “містити” і “міститися” виявляться далеко не

тотожними, і тому мова про них не буде одною і тою ж.

Отже, і в цьому смислі будуть існувати, два, а зовсім не одне

тільки єдине” [53].

----------------------- Page 105-----------------------

Філософія______________________________________________ 105

Те, що Єдине випускає за свої межі, ще до породження

Духу, є певна множина абсолютних, надбуттєвих одиниць

сущого (“генад”), які являють собою іпостасі Єдиного. Генади

сущого, або надбуттєві боги причетні до творення Духу (інакше

Розуму, Нусу) і на початку цього етапу постають найперше

“розумні боги”, або “боги Духу”, а потім боги, що пов’язані

з Душею “богиповодирі” тіл матеріального світу. Розробка

теми про “чини сущого”, “божественних чинів” та “чинів кола

богівповодирів, що уподібнюються” попереднім складає зміст

твору “Платонівська теологія”.

Тріадний закон творення, наведений Проклом, не слід

розуміти у хронологічному смислі, неначе взаємопов’язані

процеси “μονη – προοδος – επιστροφή” звершуються у часовій

послідовності. За Проклом, це суто логічне розрізнення, лінійне

розташування для зручностей нашого лінійного процесу

мислення. Насправді ж кожний із зазначених етапів є вічним,

тобто вічне μονη, вічне προοδος і вічне επιστροφή.

Що стосується інших суттєвих подробиць, то ще Гегель звер

нув увагу на той момент вчення Прокла, де йдеться іще про три

важливих “начала” всього сущого – “обмежене”, “безмежне” й

“змішане” [54]. Цей закон, який інколи називають “терцет”, сто

сується і вищих іпостасей Єдиного, і фізичних, тілесних об’єктів.

Римським та грецьким неоплатонізмом завершується істо

рична еволюція античної філософії. Останні два століття вона

вимушена була захищатися від культурного й ідеологічного

тиску збоку християнства. Ще у 325 році Нікейський собор,

скликаний римським імператором Костянтином I, сприяв пере

творенню християнства у державну релігію, хоч язичництво,

вершинним досягненням якого якраз і була антична філософія,

поки що не заборонялося. Та у 529 році візантійський імператор

Юстиніан (482–565) велів остаточно закрити у Афінах усі

філософські школи. Кінець епохи філософської античності став

неминучим. Однак могутні духовні скарби не зникають безслідно.

Розумові надбання великих греків увійшли у плоть і кров

європейської цивілізації.

4.6. Розвиток наукивантичності

Від початку виникнення філософії межі її з філософією не

були чітко визначені. Перші філософи були ж і першими

науковцями, дослідниками природи, і вони закладали підвалини

европейської науки.

----------------------- Page 106-----------------------