540 __________________________________________ О. М. Кривуля

домості. Частіш за все філософи використовували для розв’язан

ня цих питань про свідомість метод інтроспекції (від лат.

intrōspectus – глядіння всередину), тобто самоспостереження, бо

кожна людина носить лабораторію для дослідження свідомості

завжди з собою, – це її голова.1

Багато відомих філософських шкіл, які переймалися

сутністю свідомості, апелювали саме до здорового глузду

й уважного самоспостереження кожного носія власного розуму.

То ж поглянемо коротко на перебіг дискусії.

Один з перших філософів доби Нового часу Рене Декарт

виходив з дуалістичної (від лат. duālis – подвійний) позиції про

паралельне існування тілесного й духовного світу. Будучи

вченим, що звик раціоналістично й систематично міркувати,

Декарт зосередився на мисленні як основній властивості душі

і досить скоро дійшов висновку, що центром, який мислить свої

думки, є Я, тобто моя (і кожного з нас) особа. Для того, щоб

мислити, не обов’язково мати наявним зовнішній світ, бо

людина має, напр., образи й у сні. Однак для мислення

необхідна наявність Я, як речі, що мислить. «Я – субстанція, –

пише Декарт, – вся сутність, або природа якої полягає

у мисленні і яка для свого буття не потребує ніякого місця

і не залежить від будьякої матеріальної речі. Таким чином,

моє Я, душа, що робить мене тим, чим я є, цілком відмінна

від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; і якби його навіть

зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є».

[19] Ментальне й фізичне відрізняються тим, що думки відбу

ваються у часі і не мають просторових характеристик. За Декар

том, ми не можемо стверджувати, що наш мозок і є наша

свідомість, або що ми мислимо з допомогою мозку. Декарта

більше влаштувала б така відповідь: ми мислимо через свідо

мість, а вона є нематеріальною субстанцією.

Дуалізм обов’язково очікує з боку критики питання про

можливу взаємодію двох рядів явищ – ментальних і фізичних,

очікував їх і Декарт і докладав багато зусиль, аби побудувати

несуперечливу відповідь. Говорячи про не залежне від тіла

мислення нашого душевного Я, Декарт не заперечував наявності

зв’язку душі й тіла (оскільки вони приречені творцем існувати

разом) у різних інших вимірах, навіть обов’язково припускав

1 «…Я маю справу тільки з самим розумом і його чистим мислення, за

ґрунтовним знанням яких мені нічого далеко ходити, оскільки я знаходжу

розум у самому собі…» [18]

----------------------- Page 541-----------------------

Філософія______________________________________________ 541

такий зв’язок і не вбачав у цьому ніяких суперечностей зі своєю

дуалістичною позицією. У роботі «Пристрасті душі» він так

пояснював зв’язок душі й тіла: «Отже, будемо вважати, що

душа має своє місцезнаходження переважно у маленькій

залозі, розміщеній у центрі мозку, звідки вона випромі

нюється (підкреслено мною – О. К.) у решту тіла через

посередництво духів, нервів і навіть крові, яка, беручи участь

у дії духів, може рознести їх по артеріях в усі члени… Додамо

тут іще, що маленька залоза – головне місцезнаходження

душі – так розташована між порожнинами, які містять ці

духи, що вони можуть рухати її стількома різними спосо

бами, скільки є відчутних відмінностей у предметах. Однак

і душа може викликати в ній різні рухи; природа душі така,

що вона отримує стільки різних вражень, тобто в неї буває

стільки різних сприйнять, що вона продукує різні рухи в цій

залозі. І відповідно машина нашого тіла влаштована так, що

залежно від різних рухів цієї залози, викликаних душею чи

якоюсь іншою причиною, вона діє на духів, що оточують її,

і спрямовує їх у пори мозку, через які вони по нервах

проходять у м’язи; таким чином залоза приводить у рух

частини тіла». [20]

Хоч і справедливо прийнято віддавати належне Декартові за

відкриття Я як свідомісного центру, однак сам він ще не завжди

послідовний і щодо обмеження Я тільки мисленням, і щодо

проведення свого дуалізму, адже незалежне від тіла мисляче

Я доповнюється сукупністю прямо таки численних душевних

пристрастей, які йдуть від тіла, і розширюють моє Я до

переживання всього тілесного комплексу, з яким Я виявляюсь

злитим нероздільно. Непослідовності Декарта частково виправля

лись його прибічниками. Так, Ніколя Мальбранш (1638–1715)

вважав, що Бог все влаштував таким чином, щоб модальності

душі супроводжували модальності фізичного світу. Ця думка,

до якої наближався й Готфрід Лейбніц, отримала назву концеп

ції психофізичного паралелізму, бо йдеться про те, що

паралельно з фізичним рядом подій відбувається ряд психічних

подій і ці два ряди подій суто випадково збігаються, не маючи

абсолютно ніякої взаємозалежності. Спроби провести дуалісти

чну позицію продовжуються і досі. Нинішній англійський

дослідник теорій свідомості Стівен Пріст вказує, зокрема, на

погляди Карла Поппера та деяких інших як на безумовно

дуалістичні. [21]

----------------------- Page 542-----------------------