534 __________________________________________ О. М. Кривуля

Єдиного, а останнє вже прямо наближається за своїм смислом до

християнського Бога.

У середньовічній релігійній філософії «дух» звільняється від

матеріальної обтяженості, осмислюється як чиста творча енергія,

що уособлюється в Богові. Дух постає надсвітовим началом, що

породжує все. Епоха Відродження дає й дещо інші зразки

трактування «духу», згідно з якими людина уподібнюється Богу,

тобто духу, як творчій потенції. Це свідчило про піднесення ролі

особистого індивідуального начала в суспільному житті. Від

релігійнофілософської метафізики середніх віків склалась тради

ція вважати душу окремою субстанцією, спорідненою з духовним

Божественним Абсолютом.

Радикальний поворот у розумінні душі й духовного, як

і в багатьох інших питаннях, почався в період Нового часу.

Зростання ролі науки привернуло увагу філософії до вивчення

умов набуття істинного й практичнокорисного знання і врешті

решт привело до актуалізації питань пізнавальної діяльності.

У цьому відношенні інтелектуальний доробок, котрий успадку

вали перші філософи й науковці Нового часу, містив у собі такий

неодмінний елемент, як поняття душі та її властивостей.

Використовуючи цей концепт, вони поставили перед собою

першочергове завдання докладно дослідити пізнавальні здібності

душі, не відкидаючи поки що тезу про душу як особливу духовну

субстанцію, що певним способом пов’язана з тілом. Тому в текстах

усіх філософів XVII–XVIII ст. частогусто й фігурує тема душі,

і вона залишається неодмінною прикметою метафізики цього

періоду. Навіть у творах Рене Декарта, котрий революціонізував

застарілі уявлення про духовні властивості людини, «душа» все

ще займає поважне місце. «Наша душа, – пише він, – оскільки

вона є субстанцією, що відмінна від тіла, відома нам тільки

завдяки тому, що вона мислить, тобто розуміє, бажає,

уявляє, пригадує, відчуває, оскільки ці функції душі є різними

видами мислення». [10] Ми надалі ще будемо звертатись до

Декарта з приводу проблеми свідомості, а тут тільки вдаємось до

ілюстрації того, наскільки широко вживалось поняття душі.

А коли вже йдеться про ілюстрацію, то не можна не згадати

й Г. Лейбніца, який теоретично будував Всесвіт з безлічі монад

(таких собі простих субстанцій), частина яких були або монади

душі, або монадидухи. До речі, твори Декарта ще теж пересипані

терміном дух (і духи), під яким він, однак, розуміє не те, що

протилежне тілесному, а деяку найтоншу матеріальну речовину,

----------------------- Page 535-----------------------

Філософія______________________________________________ 535

котра утворена з найбільш рухливих і легких частин крові і котра

збуджує органи чуття, вільно пересувається по тілу, наповнює

мозок, концентрується у точках збудження.

Мабуть, вперше найбільш критично до поняття душі поста

вився І. Кант разом з його підозрою стосовно можливості мета

фізики мати статус науки і стосовно емпіричних референтів

деяких категорій класичної метафізики, серед яких була

й «душа». [11] Поступово, під впливом філософської критики

й розвитку психології, поняття душі втрачає наукове наванта

ження і в кращому випадку слугує метафоричним засобом для

скороченого позначення сукупності людських психічних якостей.

«Дух» тримався довше і не в останню чергу тому, що був

постійним предметом розгляду в авторитетних системах німець

кого ідеалізму. У Гегеля поняття свідомості включало в себе усі

духовні прояви в людині, починаючи від почуттів, вольових

здібностей і до вищих інтелектуальних проявів, або, як він

говорив, до «розумної свідомості». Занурена в конкретну пред

метність повсякденна свідомість людей побічно й паралельно

вирішенню буденних задач продукує специфічні свідомісні

форми другого плану, які можна назвати «феноменами духу»

і які складаються закономірним та історичним порядком. Кожно

му етапові історичного просування свідомості властивий свій

«дух», однак він до часу не усвідомлюється людьми, як не

усвідомлюється й загальний зв’язок усіх окремих етапів, тобто

«план» всього (Абсолютного) Духу. Знання духу про себе – це теж

свідомість, але свідомість уже другого порядку, оскільки

початкова, предметна свідомість може бути названа свідомістю

першого порядку. Людство повинно було ще дорости до здатності

усвідомити загальний поступ фігур Духу, і Гегель, мабуть,

вважав, що саме йому люди повинні бути вдячні за таку

титанічну роботу, час вершити яку саме при ньому вже й настав.

Молодший сучасник Гегеля Артур Шопенгауер (1788–1860)

аж ніяк не сприймав гегелівську філософію, з повною відразою

ставився майже до всіх класиків німецького ідеалізму і тому

скептично відгукувався й про категорію духу. «Взагалі цей

«дух», – писав він, – що повсюди вештається у теперішній

німецькій літературі, – надзвичайно підозрілий тип, у якого

через це слід при зустрічі вимагати його паспорт». [12]

«Підозрілість» духу (як колись і «підозрілість» душі) поступово

зростала, і не тільки в науках, що досліджували психічні яви

ща, а й у метафізичних розділах філософського знання. Якось

----------------------- Page 536-----------------------