532 __________________________________________ О. М. Кривуля

Інший потужний філософський авторитет, а саме – Арісто

тель, не даремно був названий універсальною головою антич

ності. Присвятивши вченню про душу спеціальний трактат, він

спочатку дає ґрунтовний аналіз думок своїх попередників,

і тому, завдячуючи його фундаментальній ерудиції, дослідники

мають змогу відтворювати системи поглядів інших давніх

філософів. Сам же Арістотель будує своє вчення про душу

у відповідності з базовими положеннями власної метафізики.

Живе, як і все суще, є поєднанням матерії й форми. Матерія

живого – тіло, а форма – душа. Матерія, якщо її взяти саму по

собі, це – тільки можливість, потенція, а душа (як форма) –

ентелехія (εντελεχεια), дійсність, тобто фактична даність, здійснен

ність сущого. Визначаючи душу стосовно живого тіла, Арістотель

вказує, що «душа є перша ентелехія природного тіла, яке має

органи…», і далі додає, що «те, завдяки чому ми перш за все

живемо, відчуваємо й розмірковуємо, – це душа, так що вона

є певний смисл і форма, а не матерія чи субстрат». [6]

Філософ прагне пояснити свою думку прикладами. Якщо ми

кажемо, що душа є формою, то це значить, що вона є суттю

буття певного тіла. Нехай перед нами буде сокира. Її сутністю

було б буття якраз у якості сокири і це й було б її душею. Так

як, якби й око було окремою живою істотою, то його душею був

би зір, адже зір і є сутністю ока як його форма (саме ж по собі

око є лиш матерією зору); з утратою зору око вже не є оком, хіба

що тільки за назвою, так само як і око, котре було б вироблено

з каменю або намальоване. Отже, для Арістотеля душа невід’єм

на від тіла. «Тому й не слід, – каже він, – запитувати, чи

є душа й тіло щось єдине, як не слід так ставити питання ні

відносно воску й відбитку на ньому, ні відносно взагалі будь

якої матерії й того, матерією чого вона є» . [7]

Приписуючи наявність душі тільки живому, Арістотель

зауважує, що ним є суще, котре має хоч би одну з таких ознак:

розум, відчуття, рух або спокій у просторі, а також рух у смислі

живлення, зростання й занепаду. Душа й є началом згаданих

властивостей і характеризується рослинною здатністю, здатністю

відчуття, здатністю мислення й руху. Одним живим істотам

властиві всі названі властивості (це будуть люди), другим –

тільки росту, руху й відчуття (тварини), третім – тільки

живлення й росту (рослини). Арістотель відкидає висновки

своїх попередників про безсмертя душі, вона й починається

разом з тілом, і закінчує своє існування разом з ним. Однак

----------------------- Page 533-----------------------

Філософія______________________________________________ 533

є в його вченні про душу один момент, який стосується розуму

(νούς) і який давав підстави для наступних тривалих дискусій

у філософії. Крім розуму, як властивості людської душі,

Арістотель визнає ще й розум, котрий все продукує. Цей розум

трактується ним як певна базова якість, що схожа, скажімо, зі

світлом: «Адже певним чином світло робить дійсними кольо

ри, які існують у можливості. І цей розум існує окремо, і не

підвладний нічому, він ні з чим не змішаний, будучи діяль

ністю за своєю суттю. Цей розум не такий, що то він

мислить, то не мислить. Тільки існуючи окремо, він є те, що

він є, і тільки це – безсмертне й вічне». [8] Цей розум неначе

зовні надходить до людини і надається їй. Здатність відчувати

неможлива без тіла, розум же, про який хоче нам сказати Арісто

тель, існує незалежно від нього, і нема, каже він, резонних

підстав вважати, що вказаний розум є пов’язаним з тілом. Ясно,

що тут він втрачає послідовність міркування й робить поступку

у бік визнання безсмертя якщо й не душі, то однієї її власти

вості божественного походження – розуму.

У неоплатоніка Плотіна обґрунтовується метафізика, в якій

ми зустрічаємо вже щось схоже на християнську трійцю. Те, що

передує буттю, Плотін називає Єдиним (ένάς, μονάς) у значенні

деякої реальності як потенції будьякого конкретного буття.

Другим елементом трійці є Розум, або Дух (νούς), не розум якоїсь

конкретної особи, а особлива іпостась Єдиного, його інтелек

туальне самоусвідомлення. Фахівці, що займались тлумаченням і

перекладом плотінівського νούς, схилились до того, щоб перекла

дати це поняття словом Дух (у інтелектуальному, а не в якомусь

містичному значенні). Третій елемент – Душа. Вона двоїста за

своєю природою: своїм одним кінцем (як світова Душа) вона є ще

іншою іпостассю Єдиного, а другим кінцем пов’язана з тілесними

творіннями: «Вочевидь, що найкраща, розумна частина Душі –

глибоко духовна; але також має існувати і друга її частина,

оскільки в зворотному випадку Душа не відрізнялась би від

Духу. До властивості бути розумною й духовною додається

друга якість, яка робить її існування особливим і індивідуаль

ним… Душа прагне до вищого і має розум і дух, та при цьому

віддає накази, керує, панує над іншим». [9] Не повторюючи тут

ще раз деталей складної системи думок Плотіна, відзначимо

лише, що цей філософ пізньої античності відновлює ідею

безсмертя душі, вводить поняття Розуму як Духу й іпостасі

----------------------- Page 534-----------------------