528 __________________________________________ О. М. Кривуля

обмежимось далі тільки тою формою трактування цих явищ,

якою вона стала у ближчій до сучасності філософії.

Етнологами й істориками культури доведено, що всі народи

світу сприймали сукупність навколишніх речей як світ живих

істот, приписували природі одухотвореність. Англійський етно

лог і культуролог Едуард Бернет Тайлор (1832–1917) назвав

нахил до такого приписування анімізмом і в книзі «Первісна

культура» прагнув «прослідкувати під іменем анімізму властиве

людині вчення про духовні істоти», виходячи з того, що

«анімізм у його повному розвитку включає вірування у прав

лячі божества і підвладних їм духів, у душу і в майбутнє

життя, вірування, які переходять на практиці в дійсне покло

ніння». [1] Тайлор був, мабуть, першим, хто систематизував

відомості про еволюційний розвиток анімістичних уявлень

і показав, що спочатку в людей склалось уявлення про особисту

душу, або дух, з якого поступово розвивались вчення про більш

абстрактних духів. Він дає таке розгорнуте бачення первісною

людиною душі: «Душа є тонкий, не речовий людський образ, за

своєю природою щось на зразок пару, повітря чи тіні. Вона

складає причину життя й думки в тій істоті, яку вона

одушевляє. Вона незалежно й нероздільно володіє свідомістю

й волею свого тілесного носія в минулому й сучасному. Вона

здатна полишати тіло й швидко пересуватися з місця на

місце. Здебільшого непомітна й незрима, вона виявляє також

фізичну силу й з’являється тим, хто спить і не спить, часті

ше як фантасм, як привид, що відокремлений від тіла, однак

схожий з ним. Вона здатна входити в тіла інших людей, тва

рин і навіть речей, оволодівати ними і впливати на них». [2]

Ще один англійський дослідник Джеймс Джордж Фрезер

(1854–1941) встановив, що первісна людина пояснювала всі

явища життя наявністю в тварині й людині душі у вигляді ма

ленької людинки чи звірятка. Активність людини викликалась

присутністю душі в тілі, а сон чи смерть – тимчасовою або

постійною її відсутністю. Душа здатна вільно покидати тіло

через отвори, частіш за все через рот або ніздрі, і жити окремим

життям: подорожувати, полювати, спілкуватися зі знайомими,

родичами. Цим люди пояснювали свої сни і явлення власника

душі у снах його близьких. Відсутність душі під час сну

пов’язувалась з ризиком, адже душа могла б з тих чи інших

причин і не попасти до тіла знову. Досі у звичаях деяких наших

сучасників живе повір’я, згідно з яким сплячу людину (особливо

----------------------- Page 529-----------------------

Філософія______________________________________________ 529

малу дитину) не слід будити зненацька, бо душа, яка невідомо

де в цей час подорожує, не встигне зайняти своє місце в тілі.

Душа здатна покинути тіло не тільки під час сну, і якщо таке

трапляється, то людину переслідують хвороби, божевілля,

а може спіткати й смерть. Викликати душу з тіла спроможна не

лише її власна воля, а й різні злі духи, людичаклуни. Є й ще

одна небезпека. Часто первісна людина вбачала свою душу

у власній тіні, в дзеркальному відображенні або в портреті,

і таке існування душі надзвичайно загрозливе, оскільки тінь

може бути розтоптаною, її можна вколоти, розсікти, а після

цього власник душі помре. Портрет теж може стати об’єктом

маніпуляції з боку злого чаклуна. [3]

У дохристиянську добу вважалось, що у людини є не одна,

а декілька душ, в усякому разі не менше двох: одна душа відпо

відає за життя тіла, а друга – душа особистого «Я», людини як

особи духовної. Коли людина помирає, то разом з тілом (після

його поховання) помирає й перша душа, а друга живе. Отже,

фізична смерть ще не означала остаточного зникнення людини.

У давніх слов’ян перша «душа» (як життя) асоціювалась з сер

цем, а друга душа (як дух, дихання) асоціювалась з «утробою»,

нутрощами. [4] Народи різних континентів і навіть віддалених,

ізольованих островів мали багато чого разюче спільного. Так, всі

вони вважали, що душами було наповнене все – люди, тварини,

рослини; майже однаково розрізнювали душі живих і душі

померлих. Ця остання душа могла перетворюватися у дух

померлого або народжуватися у момент смерті. Досить давнього

походження й поширені ідеї про реінкарнацію та метемпсихоз,

які були альтернативою перебуванню душі у загробному світі

після покидання смертного тіла.1 Доречним буде додати, що давня

людина не просто вірила в усе це, вона була в ньому переконана,

знала, що так воно є насправді. Така людина просто здивувалась

би, якби ми заявили, що наші органи чуття і аналітичний розум

не дають ніяких свідчень про душі й духів. Вона б подумала, що

ми просто граємося з нею, заперечуючи очевидні, відомі кожній

дитині, речі.

Що стосується духів, то не всі й не завжди різко відокремлю

вали їх від «поняття» душі, а коли відокремлювали, то вважали

1 Реінкарнація – перевтілення, від лат. re – префікс, що виражає відновлення +

incarnātio – втілення; метемпсихоз – від грец. μετεμψύχωσις– трансміграція душі

через різні тіла, включно з нелюдськими.

----------------------- Page 530-----------------------