494 __________________________________________ О. М. Кривуля

є біосоціальною істотою, а за суттю – соціальною. А інколи ці

поняття наближують за змістом, розрізнюючи їх тільки

в акцентах. Тоді про природу людини можна говорити

у подвійному смислі: маючи на увазі її натуру, тобто біологічну

фактуру, а також розуміючи під цим сутність людини, як щось

головне, визначальне у цій натурі. Схоже подвійне трактування

«природи» чогонебудь має місце у філософії ще з часів

Арістотеля. Вочевидь, інколи є сенс зберегти обидва наближені

один до одного смисли, адже коли ми говоримо про природу

людини, то маємо на увазі деяку константу, яка йде від натури і

одночасно виражає сутнісну глибину людини в її природному

вимірі. Що це за константа, які її параметри? Такі конкре

тизуючі питання скоріш стосуються спеціальних наук, аніж

філософії. Їй сьогодні не до лиця обтяжувати себе, може, й не

зайвими, але здебільшого спекулятивними міркуваннями щодо

конкретних складових того, що можна назвати, вико

ристовуючи кібернетичну термінологію, «чорною скринькою».

І все ж така пересторога не може цілком завадити філософам, та

й не тільки їм, висловлювати здогадки про існування якоїсь

константи, коли вони впродовж багатьох століть постійно

фіксують деякі усталені форми проявів «материкових» утво

рень людської натури. Так, у певні часи суспільна свідомість

стає особливо чутливою до негативних проявів природи людини.

Сьогодні, завдяки засобам масової інформації, розвитку тран

спортних комунікацій та іншим вимірам взаємопов’язаного

світу, такі прояви швидко стають загальновідомими і складають

враження пошесті – вже не сенсаційності, а якоїсь буденної,

звичної, досить поширеної дикості. Сучасний «телевізійний

малюнок» людської природи часто має відверто кримінологічне

забарвлення (тероризм, насилля, вандалізм, неконтрольована

дика поведінка, емоційна тупість). Деякі дослідники прогнозують

тотальну криміналізацію людства.

Що це? Прояв сили дійсної натури людей та кволості

культури? Чи не може це свідчити про перманентну кризу

сучасного людства? І, може, не дарма вживають сьогодні

поняття «антропологічної кризи», яке наштовхує декого на

думку про вірогідність «антропологічної катастрофи», що

проявиться у культурній деградації, «вторинному здичавінні»,

зникненні культурного прошарку, після чого зримо покаже себе

страхітлива натура своєрідного примата. Наскільки такі припу

щення емпірично обґрунтовані – то справа часу та досліджень,

----------------------- Page 495-----------------------

Філософія______________________________________________ 495

але їх достатньо для провокування проблеми: якщо погодитись,

що є якась відносно стійка природа людини, то як вона веде себе

в умовах мінливого культурного середовища, який напрямок

має рух соціокультурного середовища: чи спрямований він на

пригноблення людської природи з наступним її бунтом, чи на

відповідність їй?

Є підстави схилятись до думки про несуперечність людської

натури і загального соціокультурного поступу людства, про

взаємозв’язок нових нашарувань у царині культури і підйому

по ступенях того, що ми звемо природою людини, наближаючи

це поняття до поняття соціокультурної сутності людини, аж

до їх смислового взаємопоєднання. Тобто йдеться про те, що

стосовно людини не слід розривати поняття «природа»

і «сутність» так, аби перше стосувалось тільки біології людини,

а друге – тільки її соціального виміру. Ця принципова думка

може бути розгорнута в таку гіпотезу.

У суто антропологічному смислі людська природа окремого

індивіда від початку є культурно оформленою, оскільки поза

межами культури немовля навіть не виростає. Тобто зоологічно

Homo sapiens sapiens реалізується лише в полі культури, поза

культурою новонароджений не тільки не стає sapiens, але

й homo. Таким чином, впродовж тривалого доведення людської

особи до її антропологічної завершеності (як у онтогенезі, так і у

філогенезі) культура органічно вростає в природну тілесність

людини, упредметнюється в ній і входить в її натуру. Тут

індивід є здебільшого об’єктом творення і трансформації.

У чистому вигляді у людини нема нічого неокультуреного,

починаючи з тілесності й закінчуючи ментальноемоційним

змістом, і сформований індивід постає перед нами готовим до

суспільного життя.

Наступний культурний шар – це деяке «superego» («надЯ»)

людства, світ культурних форм (мистецтво, різні види знання,

соціальні норми, цінності, засоби спілкування і суспільної

діяльності), в яких індивід є суб’єктом творення і споживання.

Цей шар своєрідно взаємодіє з першим: відшліфовані впродовж

довгого часу культурні здобутки переходять з другого шару

у виховні механізми антропологічного розвитку осіб, а інші

надбання культури підтримують досягнутий рівень соціальності.

Разом вони до певної міри характеризують природу (вже й як

«соціальну сутність») людини. У кризових суспільних умовах

другий культурний шар стає найбільш вразливим, менш захи

----------------------- Page 496-----------------------