364 __________________________________________ О. М. Кривуля

лексичний фонд для фіксації координат речей і подій у просторі

і часі: «тут» і «там», «далеко» й «близько», «десь» і «поруч»,

«тоді», «колись» і «тепер», «учора», «сьогодні» й «завтра»,

«мить», «торік» тощо. Таких слів та відповідних їм зворотів

дуже багато. Простір і час є неодмінною центральною темою

світоглядних міркувань, починаючи від примітивних міфів і до

розвинутих філософських і наукових систем. З одного боку,

нема нічого більш поширеного й знайомого в практиці нашого

життя, ніж часовопросторове занепокоєння (бо нам завжди

бракує часу, бо ми завжди буваємо «тут» або «там», бо ми

«звідси» прагнемо «туди»), а з іншого боку, нема нічого більш

складного для розуміння, ніж сутність простору й часу. Ось,

наприклад, як писав про одного з наших знайомих незнайомців,

а саме про час, Августин Аврелій : «Що ж таке час? Коли мене

ніхто про це не питає, я знаю, що таке час; якби я захотів

пояснити тому, хто запитує, – ні, не знаю. Наполягаю,

однак, на тому, що твердо знаю: якби ніщо не проходило, не

було б минулого часу; якби ніщо не приходило, не було

б майбутнього часу; якби нічого не було, не було б і тепе

рішнього часу. А як можуть бути ці два часи, минуле

й майбутнє, коли минулого вже нема, а майбутнього ще

нема? І якби теперішнє завжди залишалось теперішнім і не

відходило в минуле, то це був би вже не час, а вічність;

теперішнє виявляється часом тільки тому, що відходить

у минуле. Як же ми говоримо, що він є, якщо причина його

виникнення в тому, що його не буде! Хіба ми зробимо

помилку, сказавши, що час існує тільки тому, що він прагне

щезнути». [8] Важко не погодитись з таким бентежним

ремствуванням! Кожен за своє життя, особливо в юні роки,

приходив до не менш бентежних питань: чи є початок і кінець

простору й часу, чому час плине різними темпами в дитинстві

і в стані дорослості, чому простір має три виміри, а час одно

вимірний, чи можлива «подорож» у минуле або майбутнє.

Дивує те, що аналогічні питання слугували поштовхом для

міркування далеких від наївності науковців і фантастів.

У культурі різних епох сприйняття простору й часу повністю

вписується в загальні умови життя. Міф оцінювався не як

розповідь про минувшину, а як дійство, яке щоразу повто

рюється, відтворюється. Середньовічна людина більше тяжіла до

вічності, її перебування в світі не було вирваним з вічності,

і обидва кінці її життя (народження і смерть) торкаються

----------------------- Page 365-----------------------

Філософія______________________________________________ 365

вічності, вписані в неї, минуле, нинішнє й майбутнє складають

суцільну лінію буття. Сучасна нам людина скоріше відчуває

нетривкість часу, живе більше в теперішності, традиції майже не

пов’язують її з минулим, а повсякденна суєта й хапливість

затуляють бачення навіть близького майбутнього. Зачарованість

до остовпіння ходом годинникової стрілки – таким могло б бути

портретне зображення нашого сучасника. Але в цьому він –

результат і жертва соціальнокультурних та історичних умов.

Для орієнтування в проблемі простору й часу доцільно

розділити плани їх презентації людині. Перший план – це

перцептуальний простір і час (лат. perceptio – сприйняття).

Йдеться про свідчення власного психологічного досвіду, за яким

всі наші сприйняття виглядають для нас упорядкованими

у просторовому й часовому відношенні, що ще не дає, однак,

нам приводу беззастережно наполягати на повній відповідності

наших сприйняттів справжній реальності простору й часу.

І. Кант відносив простір і час до апріорних форм чуттєвості, до

внутрішньої здатності апарату людських здібностей (умовно

кажучи, мозку) упорядковувати матеріал чуттєвості так, немов

речі видаються розміщеними у просторі і вишикуваними у часі.

Якщо не поспішати звинувачувати Канта в суб’єктивізмі

і погодитись з ним у тій частині, що є суто людський спосіб

бачення структури світу «речей самих по собі», то таку здатність

можна пояснити тривалим шляхом адаптації предків людей до

тих самих «речей самих по собі». Видатний австрійський

зоолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц (1903–1989)

дотримувався саме такої думки. «На мій погляд, – писав він, –

справжній зв’язок між річчю в собі і специфічною апріорною

формою її даності детермінований тим фактом, що ця

апріорна форма склалась у якості адаптації до законів речі

в собі у процесі близької взаємодії з цими постійно діючими

законами впродовж сотень тисяч років еволюційної історії

людства. Така адаптація забезпечила наше мислення

структурою, яка до значної міри відповідає реальностям

зовнішнього світу». [9] Нормально функціонуючий психо

фізіологічний апарат сприйняття зовнішнього світу дає людям

змогу не тільки особисто ефективно орієнтуватись у світі,

а й продуктивно взаємодіяти на базі однаково адекватного

сприйняття середовища. Хоч це й не виключає певних індиві

дуальних розбіжностей у сприйнятті просторовочасових власти

востей речей природи.

----------------------- Page 366-----------------------