292 __________________________________________ О. М. Кривуля

з природознавством. Спільним є для них ототожнення предмету

науки з чуттєвими даними, а виходячи з цього метафізична

філософія, як знання про сутність, що не може спостерігатись,

немає підстав для існування. Ось чому, коли ми кажемо, що

позитивізм є філософією, то це дуже дивна філософія: бо вона

філософію ж і заперечує. Позитивістами філософія мислиться

деякою систематизованою наукою.

Відмінним у різних поколіннях позитивістів є схема пояснен

ня, модель аргументації, яку вони запозичують у спеціальних

науках.

Перше покоління позитивізму (класичний позитивізм) уосо

блюють Огюст Конт (1798–1857), Герберт Спенсер (1820–1903) і

Джон Стюарт Міль (1806–1873). Вони вважали, що їх час – час

мирного розвитку суспільства, коли наука допомагає позбутися

соціальних колізій. Для класичного позитивізму характерна

соціальна спрямованість, прагнення застосувати науку до

раціональної організації суспільства. Його представники часто

використовували еволюціоністську схему пояснення.

Класики позитивізму вважали, що все позитивне (звідси

й походить термін “позитивізм”) знання про дійсність може

бути отримано лише у вигляді результатів окремих спеціальних

наук, а філософія у її старому смислі вже віджила. Останню

думку О. Конт аргументував посиланням на відкритий ним (чи

запозичений у А. СенСімона) закон інтелектуальної еволюції

людства, або закон трьох стадій. Ці послідовно змінюючі одна

одну стадії – теологічна, метафізична, наукова – є необхідними

для остаточного становлення, формування ладу людського

мислення. Метафізична (філософська) стадія скороминуча,

тимчасова у прогресі людства, вона замість пояснення явищ

якимись надприродними факторами, як це зазвичай робилося

в часи панування теологічної стадії, висуває їм на заміну

сутності або уособлені абстракції. “Метафізичний стан слід,

таким чином, врештірешт, розглядати як певного роду

хронічну хворобу, природно властиву еволюції нашої думки –

індивідуальної чи колективної – на межі між дитинством

і змужнілістю” [2]. Отже, за Контом, філософія як хвороба

зростання уже відходить у минуле, звільняючи місце науковій

(позитивній) стадії.

Схожою є й установка другого покоління позитивізму – емпі

ріокритицизму. Його найбільш оригінальними представниками

були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838–1916) і ні

----------------------- Page 293-----------------------

Філософія______________________________________________ 293

мецький філософ Ріхард Авенаріус (1843–1896), який з 1877 р. і

до кінця життя був професором філософії у Цюріху (Швейцарія).

Саме Авенаріус запровадив вживання терміну «емпіріокри

тицизм» для позначення філософської позиції, що долає поділ на

протилежні партії у філософії та апелює до досвіду, який не

можна трактувати ані матеріалістично, ані ідеалістично.

Під впливом успіхів і проблем, пов’язаних із розвитком

природознавства на зламі XIX–XX ст., представники емпіріо

критицизму вдалися до ревізії основних понять класичної

філософії (причинність, матерія, рух, простір, час тощо) та прав

на існування метафізичної проблематики взагалі. В одному

з творів Мах зазначав: “Моєю провідною ідеєю є одна й та ж

думка, а саме, що все метафізичне як дещо зайве і порушуюче

економію науки повинно бути з неї вигнане” [3]. Економно

мислити в науці заважають такі філософські поняття, як

«причина» і «наслідок», бо вони, за Махом, надто спрощують

зв'язки у природі, тому, каже він, “я давно вже пробував

замінити поняття причини математичним поняттям

функції” [4]. Узявши в якості елементів світу не речі, а кольори,

тони, запахи, тепло, холод (згадаймо тут Берклі), Мах серйозно

думав, що це в деяких випадках дає йому змогу стати вище

протистояння різних позицій у філософії: “Професор Х., який

теоретично вважає себе соліпсистом, практично, поза всяким

сумнівом, не є таким, коли він дякує міністрові за отриманий

орден або коли читає лекцію в своїй аудиторії ” [5].

Третє покоління позитивізму отримало назву неопозитивізм.

Його розвиток почався наприкінці 20х років минулого століття.

Головні ідеї неопозитивізму такі:

1.Слід відкинути всю попередню філософію як позбавлену

наукового смислу.

2.Коли вже й вести мову про філософію як певний

специфічний вид діяльності, то її завдання полягає у аналізі

природних і штучних мов.

Першим варіантом неопозитивізму став логічний позитивізм

Віденського гуртка, представниками якого були Моріс Шлік

(1882–1936) та Рудольф Карнап (1891–1971). На думку логічних

позитивістів, кінцевою метою логічного аналізу мови є виклю

чення з науки усіх тих проблем і висловлювань, які виникають у

результаті неправильного вживання мови, порушення його

логічних правил. Сюди вони відносили всі світоглядні проблеми,

називаючи їх псевдопроблемами. Аналіз мови є необхідним для

----------------------- Page 294-----------------------