290 __________________________________________ О. М. Кривуля

Гегеля вiдкидається внаслiдок iгнорування життєвих проблем

i переживань реальних, конкретних людей, за вилучення з цiєї

сфери фiлософування неповторних людських ситуацiй. Геге

лiвськiй дiалектицi К’єркегор протиставляє свою екзистенцiйну

дiалектику, дiалектику почуттiв, пристрастей.

Погляди Шопенгауера i К’єркегора знаменували глибокi

зрушення у характерi фiлософування. Новий стиль через

певний час став панiвним. Таких фiлософiв, як Ф. Нiцше,

Г. Зiммель, А. Бергсон та iн. поєднує недовiра до розуму, до

рацiоналiстичних систем, якi нездатнi зорiєнтувати людину

у свiтi, оскiльки вони вилучають з розгляду суттєвi вимiри її

життя. Якщо ранiше гуманiстичнi уявлення пов’язувались із

культом знань, пiднесенням розуму, то тепер виникають форми

iррацiоналiстичного гуманiзму, якi апелюють до пiдсвiдомого.

На вiдмiну вiд С. К’єркегора, Ф. Нiцше (1844–1900) –

противник християнства. Християнство, на його думку,

символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість

душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної

культури. Переоцiнка цiнностей, яку оголошує Ніцше, вимагає

вiдкидання, перш за все, моральних цiнностей, понять “добра

i зла”, “совiстi”, що мають абсолютне значення у системi

християнського свiтогляду.

Будьяка моральнiсть спирається на передумову свiдомого

самовизначення. Але ця передумова виявляє свою непридатнiсть,

оскiльки природа людської дiї iррацiональна. Поведiнка людини

обумовлена iнстинктом, вона визначається волею. Життя,

з точки зору Нiцше, є аристократична рiч, його збудовано на

нерiвностi та антагонiзмi слабих i сильних. Життя – це “воля до

влади”. Втiленням нової iєрархiї цiнностей є “надлюдина”.

Чим можна пояснити iррацiоналiстичнi мотиви у євро

пейськiй фiлософiї, якi вiдтодi бiльше не припинялись, а iнколи

навiть зростали? У спецiальнiй лiтературi дається багато

пояснень, але, як на нашу думку, саме у XIX ст. бере початок

якiсна змiна положення особи у суспiльствi. Мова може йти про

остаточне виривання коренів традицiйного суспiльства пiд

впливом капiталiстичних вiдносин, коли людина залишається

самнасам з життєвою ситуацiєю. Рацiоналiзм може панувати,

коли пересiчна людина, “виключена” з ситуацiї, незаангажована

емоцiями i пристрастями, може спокiйно спостерiгати i осми

слювати перебiг подiй. Таким чином, iррацiоналiзм є певною

реакцiєю на глибокi зрушення (з захопленням маси людей)

----------------------- Page 291-----------------------

Філософія______________________________________________ 291

в суспiльствi, фiлософське вiдбиття економiчного i загально

культурного буття Європи XIX i XX ст.

Однак антикласичний (іррацiоналiстичний) рух не був єди

ним. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. поширились течiї,

якi закликали повернутися до видатних мислителiв класичної

традицiї, але прочитати класикiв нетрадицiйно, з позицiй

сучасностi. Виникло англоамериканське неогегельянство: Джо

сайя Ройс (1855–1916), Френсiс Бредлi (1846–1924), Бернард

Бозанкет (1948–1923), Робин Джордж Коллiнгвуд (1889–1943);

італійське гегельянство: Бенедетто Кроче (1866–1952), Джованнi

Джентiле (1875–1944) (один з iдеологiв фашизму, апологет

тоталiтарної держави, яка нiбито втiлює моральний дух) та iн.

У 1865 р. Отто Лiбман (1840–1912) у творi “Кант i епiгони”

закликає повернутися “назад до Канта”. Пiсля цього виникли

неокантiанськi школи – Марбурська i Фрайбурська (Баденська).

Представники першої Герман Коген (1842–1918), Пауль Наторп

(1851–1924), Ернст Кассiрер (1874–1945) iнтерпретують

кантiвську “рiчсамупособi” як математичну межу, до якої

прямує (асимптотично наближається) процес пiзнання, але

нiколи реально її не досягає. Представники Баденської школи –

Вiльгельм Вiндельбанд (1848–1815), Генрiх Рiккерт (1863–

1936) – iнтерпретують кантiвську вiдмiннiсть свiту природної

i вiльної причинностi як чисто “гносеологiчну”, котра зводиться

до розрiзнення своєрiдних методiв пiзнання.

Таким чином, починаючи з середини XIX ст. фiлософська

думка Заходу розкололась. Виявилась криза класичного стилю

фiлософування. Вона постала у формi дилеми: рацiоналiзм –

iррацiоналiзм. Виявилась i опозицiя сцієнтизму та антропо

логiзму. У сцієнтистському напрямку розвивались позитивiзм,

неопозитивiзм, постпозитивізм, структуралiзм; а у антрополо

гiчному – фiлософiя життя, екзистенцiалiзм, персоналiзм.

12.2. Позитивізмімарксизмякопозиціяновоєвропейській

філософськійкласиці

Позитивізм виник у середині XIX ст. За довгий час

існування цього напрямку у ньому змінилось три покоління

(течії). Для усіх їх є дещо спільне, а є й відмінне, що й визначає

їх окремість. Їх загальним знаменником є заклопотаність

співвідношенням філософії і науки, і у цьому всі позитивісти

укорінені у ту парадигму мислення, яку запровадив ще І. Кант,

а саме – чи є метафізика (філософія) наукою порівняно

----------------------- Page 292-----------------------