286 __________________________________________ О. М. Кривуля

Що стосується вчення про людину, то Бердяєв вважав, що у

центрі його філософської творчості знаходиться саме проблема

людини. „Я представитель личности, восставшей против

власти объективированного «общего». В этом пафос моей

жизни… Моя окончательная философия есть философия

личная, связанная с моим личным опытом… Я могу сказать,

что у меня был… опыт о человеке, который есть единствен

ный предмет философии”. [16] Основні положення щодо

людини зводяться Бердяєвим до наступного.

Людина є мікрокосм і мікробог. Він утворений за образом

і подобою Бога. У той же час людина є істотою природною,

обмеженою. У людини є подвійність: людина є точкою перетину

двох світів, вона відображає в собі світ вищий і нижчий. Як

образ і подоба Бога, людина є особою. Особу слід відрізняти від

індивіда. Індивід – категорія натуралістичнобіологічна, а особа –

категорія духовнорелігійна. Індивід є частиною природи

і суспільства, а особа не може бути частиною чогонебудь: вона

є єдине ціле, вона співвідносна суспільству, природі і Богу.

У якості тілесної істоти людина пов’язана з усім коловоротом

світового життя, а як істота духовна – пов’язана зі світом

духовним і з Богом.

Філософськоісторичні думки Бердяєва також пов’язані

з його християнськими позиціями. Ми живемо, писав він, у часі,

розірваному на минуле, теперішнє й майбутнє. Перемога над

смертоносною ходою часу є основним завданням духу. Смисл

історії осягається через традицію, яка уявляє собою творчий

зв’язок між минулим і теперішнім. Визнання нескінченого

прогресу у історії означало б визнання безсмисленості історії.

Смисл історії повинен мати смисл для кожної людської особи,

він повинен бути сумірним з її індивідуальною долею. Ідея ж

прогресу вбачає в кожній людині і в кожному поколінні тільки

засіб для прийдешніх людей і поколінь. Історія повинна мати

кінець, і смисл історії пов’язаний з есхатологією.

Для екзистенціальної філософії, підкреслював Бердяєв, сус

пільство є частиною особи, її соціальною стороною. У особи

є духовне начало, яке не визначається суспільством, тому існують

межі влади держави й суспільства над людиною. Вищим типом

суспільства є суспільство, у якому сполучені принципи особи

і принципи суспільності (еквівалентом цьому терміну є загально

відоме німецьке слово Gemeinschaft). Такий тип суспільства

Бердяєв погоджується назвати персоналістичним соціалізмом,

----------------------- Page 287-----------------------

Філософія______________________________________________ 287

у ньому визнається абсолютна цінність кожної особи, панування

принцип справедливості і братської співпраці людей.

Карсавін Лев Платонович (1882–1952) закінчив Петербурзь

кий університет, де спеціалізувався на середньовічній історії.

У 1922 році теж був висланий з СРСР. З 1928 по 1949 р., до

свого арешту радянською владою, працював у Каунасі (Литва),

загинув у концтаборі Абезь (Республіка Комі, Росія).

До філософії Карсавін ішов від історії. Його перший

філософський твір вийшов у 1922 р. Рухався він у руслі

метафізики “всеєдності”, замикаючи ряд від В. С. Соловйова

через П. О. Флоренського, С. М. Булгакова і С. Л. Франка.

Всеєдність розумів як таку категорію онтології, що позначає

принцип внутрішньої форми досконалої єдності множини, коли

елементи тотожні між собою і тотожні цілому, але повністю не

зливаються у цілому, утворюючи так звану “поліфонію”. Одним

з центральних понять його метафізики є також поняття

“стяженного”, яке інтерпретується як цілісна присутність

цілого в частині. Метафізика всеєдності поширюється в нього на

філософію особи, зокрема виражається у вченні про “симфонічну

особу”. Це поняття стосується не тільки ізольованої особи, але

й усіх груп людей, які теж являють собою специфічні “симфонічні

особи”. Уся філософія Карсавіна теж має релігійний характер.

Література

Першоджерела

1. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда,

1989. – 607 с.

2. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. – М.:

Республика, 1994. – 480 с.

3. Карсавин Л. П. Религиознофилософские сочинения. Т.1. – М.:

Ренессанс, 1992. – 325 с.

4. Карсавин Л. П. Философия истории. – СПб.: АО «Комплект», 1993. –

351 с.

5. Киреевский И. В. Критика и эстетика. – М.: Искусство, 1979.

(Девятнадцатый век – с.79101; Речь Шеллинга – 238248: О характе

ре просвещения Европы и о его отношении к просвещению России –

248293; О необходимости и возможности новых начал для фило

софии – 293332)

6. Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1988

7. Соловьёв В.С. Сочинения в двух томах. – М.: Правда, 1989.

8. Флоренский П. А. Сочинения в двух томах. – М.: Правда, 1990.

9. Франк С. Л. Духовные основы общества. – М.: Республика,

1992. – 511 с.

----------------------- Page 288-----------------------