206 __________________________________________ О. М. Кривуля

iнтеллiгiбельного i сенсибельного, адже вона i рiч сама по собi,

i емпiричне явище. Як частина iнтеллiгiбельного свiту людина

має iдею свободи, волi, обов’язку, виступає автономним мораль

ним законодавцем, але як частина свiту, який сприймається

чуттєво, поводить себе вiдповiдно з природним законом бажань і

нахилів. У першому випадку вчинки грунтуються на вищому

принципi моральностi, у другому – на принципi щастя,

уявлення про котре у кожного своє. Тому людська особа

є ареною боротьби мiж обов’язком i хтивостями, прихиль

ностями. I тiльки обов’язок, а не покора емпiричним мотивам

надає позитивне моральне забарвлення людським вчинкам.

Прямувати шляхом моралi означає мотивувати свої дiї

обов’язком. Безперечно, йти таким шляхом важко, але тiльки

вiн возвеличує людину, формує її достоїнство. Кант розумiв, що

людський свiт далеко не рушив шляхом обов’язку, але вiн має

вiру в прогрес, моральне удосконалення людства, в цiлющу

силу морального закону. На щастя, допомагає в цьому та

“дивовижна спроможнiсть в нас, яку ми називаємо

сумлінням” [13], i з якою так часто пов’язане каяття за скоєну

несправедливiсть, за необачнiсть чи щось гірше. Аналiз

спiввiдношення iнтеллiгiбельного i сенсибельного свiтiв, теоре

тичного та практичного розуму приводить Канта до висновку

про примат чистого практичного розуму, орiєнтованого на дiю.

Фактично мова йде про вищiсть i первиннiсть дiяльностi над

знанням. Там, де розум спекулятивний зупиняється, заплу

тавши у антиномiях, розум практичний приходить на допомогу

суб’єкту i виводить його з глухого кута, органiзує душевнi сили

на опанування вищим iнтересом; визначення волі вiдносно

кiнцевої і повної мети. Скажiмо, чи є вище благо, безсмертна

душа, Бог? Спекулятивний або теоретичний розум намагається

вирiшувати це питання у напрямку пiдтвердження або

заперечення їх iснування, а розум практичний говорить: вони

повинні бути.

Звернемо увагу на слово “повинні”, в ньому звучить обов’яз

ковiсть, вимога, яка базується на наявностi морального закону.

Досягнення вищого блага необхiдне з моральної точки зору,

моральний закон веде нас туди через доброчиннiсть, наполегливу

боротьбу зі спокусами земного життя. Процес цей довгий

i досягнення блага здiйснюється лише в нескiнченному

прогресi, бо обмеженого часу iндивiдуального людського життя

не вистачає для вирiшення такого завдання. Рiшення можливе

----------------------- Page 207-----------------------

Філософія______________________________________________ 207

тiльки для роду людського цiлком, а це вже – перехiд до

вiчностi. Звiдси випливає, що здiйснення вищого блага через

людську волю вимагає нескiнченного часу, тобто безсмертя

душi. В свою чергу, реалiзацiя вищого блага у свiтi, який нами

не створений, потребує визнання кiнцевої причини свiту – Бога.

“Морально необхiдним є визнавати існування Бога”, –

пiдбиває підсумок Кант. [14] У нас немає знання про

трансцендентнi об’єкти (свобода, душа, Бог), проте є моральнi

свiдчення, навiть переконання. Такi моральнi переконання є не

що iнше як вiра. Релiгiйна вiра й дає ту надiю, про яку згадував

наприкiнцi “Критики чистого розуму” її автор.

Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для

визначення специфiки права у його вiдношеннi до моралi,

встановлення поняття права слiд згадати, що людський розум

виступає подвiйним законодавцем: 1) по вiдношенню до природи,

де панує жорстка причиннiсть, механiчна необхiднiсть; 2) по

вiдношенню до царства свободи, де панує не примус,

а змушування чи спонукання пiд тиском обов’язку. Закони

свободи на вiдмiну вiд законiв природи називаються мораль

ними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнiшнiх

вчинкiв, Кант називає їх юридичними; коли ж моральнi закони

самих себе висувають пiдставами вчинкiв, вони позначаються

як етичнi. На цiй пiдставi подiляється етичне i юридичне

законодавство. Перше засноване на принципi обов’язку, який є

також глибинним мотивом вчинкiв, а друге спецiально не бере

таких мотивiв до уваги, тобто припускає й iншу мотивацiю.

Моральноетичний закон не гарантує безумовного виконання

своєї вимоги, вiн є лише внутрiшньою вимогою, а зовнiшнi

людськi вчинки можуть не спiвпадати з нею. Навпаки,

моральноправовий закон засновується на можливостi i умовах

зовнiшньої вимоги, зовнiшнього законодавства. Виходячи з цих

попереднiх мiркувань, Кант визначає сутнiсть права: “Право це

є сукупнiсть умов, за яких воля одного сумiсна з волею

iншого з точки зору загального закону свободи” [15].

Очевидно, що право безпосередньо стосується емпiричних

взаємовiдносин людей в розвинутому суспiльствi, де склалося

уявлення про автономнiсть кожної особи, носiя iдеї свободи.

Таке суспiльство вимагає якогось загального правового

принципу, що був би покладений у пiдгрунтя позитивного

(дiйсно iснуючого) права, враховуючи автономiю особистої

свободи. I Кант формулює його як iмператив, називаючи

----------------------- Page 208-----------------------