204 __________________________________________ О. М. Кривуля

пiзнання. До того ж вона вiдкрила Канту шлях для створення

власної фiлософської системи. Саме з неї, з її методологiчних

настанов починається оновлена експансiя на традицiйнi сфери

фiлософствування: етику, естетику, фiлософську антропологiю,

соцiальну фiлософiю, натурфiлософiю i т. iн.

Якщо розум орiєнтується на вивчення людських вчинкiв, то

вiн набуває практичного значення i стає практичним розумом.

Людськi дiї i вчинки вiдрiзняються вiд iнших явищ тим, що

вони мають свою основу у розумнiй волi. Воля ж мислиться як

здатнiсть визначити себе самого до таких вчинкiв, якi виходять

з уявлень про тi чи iншi закони. Закони цi є законами свободи,

а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Цьому

вченню Кант присвятив три спецiальних працi: “Основи

метафiзики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму”

(1788), “Метафiзика звичаїв” (1797). В першiй з них він

встановлює моральний закон або вищий принцип моралi; у другiй

дослiджує,так би мовити, моральну спроможнiсть людини;

у третiй – розбудовує систематичне вчення про моральнiсть.

Поняття розумної волi досить багате за своїм змiстом. Як

i розум, воля притаманна людськiй особi за самою її сутнiстю.

У той же час розум у практичнiй, а не теоретичнiй iпостасi має

вплив на волю. Iстинне призначення такого розуму полягає

в тому, щоб утвердити волю як добру волю. З iншого боку, вираз

“розумна воля” означає, що мова йде про здатнiсть людини до

свiдомих вчинкiв, до вчинкiв за розумом, а не за “iнстинктом”.

Кант переконаний, що доброю є тiльки одна воля, котра

пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі

поняття доброї волі. Iдеальна добра воля буває тодi, коли вона

спiвпадає з обов’язком. Скажiмо, коли людина робить благо не

з огляду на нагороду, а тiльки заради обов’язку, то це i буде

добра воля “в чистому виглядi”, як самоцiль, а не засiб кращого

улаштування в життi. Лише в такому випадку i мотив, i вчинок

вiдповiдають обов’язку та добрiй волi. Та при цьому мислитель

вiддає перевагу мотиву або замiру. Щоб вивести людину у свiт

моральностi, замiр має пiдкорятися загальному закону. Такий

закон не нав’язується зовнi, бо в такому вигляді вiн не

вiдповiдатиме суті автономної волi кожної розумної людини.

Отже, вищий моральний (принцип) закон слiд відкрити в собi,

адже вiн є в людськiй особi апрiорно.

Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право

запропонувати основний закон практичного розуму всiм iншим

----------------------- Page 205-----------------------

Філософія______________________________________________ 205

розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до

самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому

виглядi. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини

так, щоб максима твоєї волi повсякчас могла заразом

правити за принцип загального законодавства” [12]. Йому

надається статус категоричного iмперативу, котрий є обов’язко

вою вимогою. Формулюючи моральний закон, Кант звертається

до здорового глузду людей, до морального чуття, де цей закон

немов би лунає одвiчно, хоч i дещо приховано. Щоб його

вiдкрити, слiд тiльки вслухатися в себе, трохи замислитися над

мотивами власних дiй. Доречно зауважити, що такою позицiєю

вiдносно морального закону Кант рiшуче притистоїть тим

поглядам, якi вбачають витоки моральностi в релiгiї, в iдеї

Бога. Навпаки, стверджує вiн, будучи моральною iстотою

первiсно, людина пiсля цього приходить до Бога.

Можна висловити претензiю, що наведений моральний

закон має надзвичайно абстрактний характер, є чистою

формулою. Сам Кант не заперечував це. Але вищий моральний

закон i має таким бути – незалежним вiд емпiричних умов, вiд

“матерiї” досвiду. Вiн є проявом чистої волi, безпосереднiм

актом практичного розуму.

Кант не сподiвався, що в практичному життi, у своїх

стосунках всi i завжди будуть дiйсно користуватися цим

законом. Однак вiн весь час “лунає” в нас, бентежить прямо чи

побічно. Нехай, наприклад, постає передо мною питання: чи

можу я, коли опиняюся в скрутному становищi, дати якiсь

обiцянки з намiром не виконувати їх? Я вийду на рiвень

загального морального закону тодi, коли замислюсь над

проблемою: а чи був би я задоволений, коли б моя максима –

вийти з скрути шляхом фальшивої обiцянки – мала силу

загального закону i для мене, i для iнших? I чи мiг би я сказати

собi: нехай всi дурять один одного, даючи фальшивi обiцянки?

Мабуть, нi. Навiть самий заклятий злодiй не погодиться з тим,

щоб його “практика” стала загальним правилом поведiнки всiх

людей, зокрема i у вiдношеннi до нього самого.

Категоричний iмператив – це єдина моральна норма, на

якiй мають базуватися вчинки людей. Вiн – найвищий

моральний закон, спiльний всiм розумним iстотам. Дослiджен

ня його змiсту необхiдно веде нас до визнання кожної iншої

людини не як засобу, а як мети самої по собi. Кожна людська

особа є, за думкою Канта, представником двох світiв:

----------------------- Page 206-----------------------