§ 4. Микола гоголь

Особистість. Життєвий шлях

Микола Васильович Гоголь нале­жав до того кола полтавського дво­рянства, душею якого були Д.П. Тро-щинський і В.В. Капніст і яке було пов'язане з М.Г. Рєпніним та нащад­ками Розумовських. Він прожив жит­тя далеко від дому — то в Петербурзі, то в Римі, то в Москві, заспокоювався більше в дорозі, дрімаючи в екіпажі; все його майно вміщалося у валізі, а рідним домом завжди залишався для нього хутір Янівщина (Василівка), збудований його дідом. З неперебор­ної пристрасті до таємниць і місти­фікацій він оповив туманом навіть дату свого народження; народився ж Гоголь 1809 р. в Сорочинцях, в хаті уславленого тоді на Україні лікаря М. Трохимовського. Батько був упра­вителем маєтку Трощинського, який його цінував як чоловіка своєї дале­кої родички і як автора і постановни­ка смішних малоросійських вистав. У домі Трощинського Гоголь читав най­новішу російську літературу, спису­вав «Енеїду» Котляревського, там він відчув пристрасть до української ста­ровини; Капніст напророчив малому Нікоші літературне майбутнє, Тро-щинський йому протегував — влаш­тував вчитися в Ніжинську гімназію вищих наук, намагався сприяти кар'єрі. Все життя Гоголь був бли­зький до синів і дочки Капніста, сім'ї Рєпніна; в Італії часто бував у домі княгині Зінаїди Волконської, дружи­ни брата Рєпніна; фрейліна О. Смир-нова-Россет, його добра приятелька в останні роки життя, провела дитин­ство в домі Капністів... Була й ук­раїнська громада в Петербурзі та Москві; з «однокоритниками» Гоголь

постійно підтримував стосунки, ви­давничі справи довірив не дуже ком­петентному і практичному, але надійному земляку і приятелю Про-коповичу. Коротше кажучи, Гоголь належав до того проміжного україно-російського середовища, яке діяло на марґінезі обох культур і справляло великий вплив і на російську, і на ук­раїнську культурну історію.

Безумовно, Гоголь — великий російський письменник і, більше то­го, один із творців сучасної російської літератури. Але і за витоками худож­ньої культури, і за зв'язками з куль­турним середовищем, і за впливом на долю України Гоголя не можна відді^лити від духовної історії його батьківщини.

Закінчивши Ніжинську гімназію і прослуживши чиновником у різних петербурзьких департаментах, до­машнім вчителем у сім'ях, теж пере­важно пов'язаних з високим ук­раїнським панством, надрукувавши 1831 р. і 1832 р. дві частини «Вечорів на хуторі коло Диканьки», Гоголь (за протекцією) влаштувався ад'юнкт -професором у Петербурзький Пат­ріотичний інститут і почав клопотати­ся про переведення на професорську посаду до Києва, в новостворений університет. Мабуть, він міг би бути ближчим до української культурної історії, але життя його потекло б звич­ною колією — лекції з історії, збиран­ня й публікація матеріалів з ук­раїнської старовини, народних пісень та дум, час від часу по свободі щось би пописував. Цього не сталося — викла­дацька кар'єра Гоголя не вдалася, перший ентузіазм швидко пройшов, лекції він читав абияк і часто пропус­кав, 1835 р. був звільнений з посади під приводом реорганізації інституту, ^а в Київ його так і не запросили. На

цей час уже вийшли з друку його повісті в збірнику «Миргород», і Го­голь став ще дуже рідкісним тоді про­фесійним письменником, який жив літературною працею.

Тим часом Гоголь зблизився з мос­ковськими слов'янофільськими ко­лами, виношував плани «Мертвих душ» і почав писати драматичні тво­ри. В січні 1836 р. він уже читав у Жуковського вузькому колу літера­торів, серед яких був і Пушкін, свого «Ревізора». 19 квітня відбулася прем'єра «Ревізора» в Олександ-ринському театрі. Виставі покрови-тельствував сам цар, який був при­сутній на прем'єрі, вітав автора й ак­торів, прийшовши до них за куліси. Вистава мала добру пресу, але Гоголь сприйняв її як провал.

М.В. Гоголь. Автолітографія О.Г. Венеціанова 1834 р.

Будинок сім 7 Гоголів-Яновськи у с Василівка (нині Гоголево). Реконструкція В.М. Батурина

Зелінський. тор «Ревізора» Мертвих душ»

Гоголь покинув службу, яка давала йому більш-менш забезпечене існу­вання, і поїхав за кордон. Так уже раз було: видрукувавши свою першу літературну пробу, поему «Ганц Кю-хельгартен», до речі, абсолютно без­дарну, потім скупивши і спаливши її наклад, Гоголь поїхав без певної ме­ти в Німеччину, і все це на материні гроші, які він мав внести в банк за борги. Тоді племінник Трощинсько-го обізвав його негідником, а сусід по маєтку, літератор Ломиковський, передрік, що глузду з Миколи не бу­де ніякого. Тепер Гоголь був уже уславленим письменником і драма­тургом, але джерел прибутку він не мав ніяких — маєток був повністю в розпорядженні матінки, яка вважа­ла, що Нікоша, ставши знаменитим, страшенно розбагатів. Поїздка за кордон була бездумним кроком, гро­шей, зароблених за «Ревізора», не могло вистачити надовго, з-за кордо­ну співробітництво з журналами бу­ло майже неможливим.

Гоголь повернувся в Росію більщ ніж через три роки. Його важко бу­ло впізнати: він відпустив вуса і ма­леньку борідочку-еспаньйолку, во­лосся не завивав по-хлестаковсько-му, як колись, а стриг «а ля мужік», фрак замінив на довгополий євро­пейський піджак, і лише яскравий жилет нагадував про колишню франтуватість. З собою він привіз перші розділи «Мертвих душ».

З Москви Гоголь знову поїхав за кордон, до Рима, де й дописав першу частину свого славнозвісного твору. 1841 р. головна праця над твором бу­ла завершена. Всупереч очікуван­ням «Мертві душі» порівняно легко пройшли цензуру (завдяки ентузіаз­му цензора О.В. Никитенка). Зали­шивши перший том «Мертвих душ» і ще кілька творів для публікації в Росії, Гоголь поїхав у Петербург, а потім — знову за кордон. Йому ви­повнилося в цей рік тридцять три — вік Ісуса Христа. Більше Гоголь практично нічого не написав.

Праця над другим томом «Мертвих душ» йшла важко. Гоголь, взагалі ду­же вимогливий до своїх текстів, від найважливішого свого твору чекав якогось надзвичайного впливу на су­спільство. Письменницьке чуття го­ворило йому, що книга не виходить. Чи то втрата перспективи вела до де­пресії, чи депресії вели до зниження працездатності — так чи інакше Го­голь почав дедалі частіше страждати від нападів дивної хвороби.

Особистість Гоголя була настільки виразною, що навіть за уривчастими свідченнями сучасників неважко від­новити його психологічний портрет.

Здатність проникнення в психіку інших людей, уміння пристосуватися до їхніх чеснот і вад, надзвичайний артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, навіть якщо це вимагає

дивної поведінки, схильність до фан­тазій, розиграшів, містифікацій, при­ховування мотивів своїх вчинків яки­мись вигадками і при цьому інколи навіть хизування своєю «зміїною мудрістю» — всі ці риси Гоголя доз­воляють віднести його до так званого демонстративного психічного типу. Характерною рисою таких людей є їх здатність з надзвичайною легкістю витісняти в підсвідомість те, що не хотілося б тримати в пам'яті. Пам'ять послужливо відступає перед натис­ком бажань і настанов, неприємності легко поглинаються підсвідомістю, і слово «обман» малопридатне для тієї щирої неправди, яку легко творить фантазія, підігріта глибоко прихова­ним інтересом.

Як правило, особистість цього ти­пу спрямовує увагу на зовнішній світ (екстравертована), менше зай­нята собою, легковажніше приймає рішення. Гоголь належав до тих рід­кісних випадків, коли демонстра­тивні якості психіки сполучалися з інтровертованістю — постійним ви­робленням власної думки внаслідок зосередженості на внутрішньому світі, на самооцінці, на ідеях, що блукали у глибині власного «Я».

Демонстративний тип психіки мо­же призводити до психічних роз­ладів — гострих неврозів типу істерії, пов'язаної з граничним его­їзмом, відсутністю почуття обов'яз­ку перед людьми, загостренням по­треби у фантазуванні аж до авантю­ризму, маніакальною впертістю в переслідуванні корисливих цілей і повною некритичністю. Нічого подібного у Гоголя не було. Його психічні розлади пов'язані з успад­кованою хворобою — фобією.

Нещастя Гоголя полягало в тому, Що справжнє відчуття смерті прихо-

дило до нього неодноразово. Свідо­мість жевріла, а до відчуття смерті до­давався інший страх: Гоголь боявся, що його поховають у летаргічному сні. Це було випробування всіх жит­тєвих сил.

Гоголь працював, доки міг, і са­мовіддана праця рятувала його від жаху. Але напади ставали дедалі важчими, праця дедалі менш успіш­ною. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Го­голь написав книжку у формі листу­вання. «Вибрані місця з листування з друзями» вийшла в світ 1847 р. і дискредитувала Гоголя в очах як правих консерваторів, так і лібе­рально-демократичних прихильни­ків. Дійсно, книжка була сповнена багатослівних сентенцій, які аж ніяк не могли замінити бодай слабкої бе­летристики, загалом консерватив­на, але невиразна й малозрозуміла за своїм спрямуванням.

Долаючи неймовірні внутрішні труднощі, Гоголь працював над дру­гим томом «Мертвих душ». На­прикінці 1851 р. праця була переваж­но закінчена. Найближче оточення Гоголя тоді вже складали люди не просто консервативні, а ретроградні і вкрай реакційні. Ніхто не сприймав другий том як великий твір, а в пла­нах був ще третій том, який мав ви­вершити колосальну споруду і зміни­ти людство. У Гоголя почався напад душевної хвороби, відчуття чогось невиліковного «в кишках». Він їздив до церкви, плакав і молився, таємно від знайомих зовсім перестав їсти. Рукопис другого тому він спалив. Го­голь визнав поразку і не хотів жити. Він помер перед ранком 21 лютого 1852 р., не доживши місяця до сорока трьох років.

Повісті

До «Вечорів на хуторі коло Ди-каньки» Гоголь друкувався під різни­ми псевдонімами або анонімно; чи­тач знав про автора «Вечорів» теж небагато: титулярний радник Гоголь-Яновський ховався за міфічним «па­січником Рудим Паньком». Уявний Рудий Панько відчувається в усьому тексті «Вечорів» і надає цілісності й своєрідної орієнтації всьому мате­ріалу. Ніхто не міг оцінити місти­фікації: за віком Рудий Панько нале­жав до катерининських часів і, отже, ніби дід Гоголю, та й звуть його так само, як діда, — Панасом. Але той Панас був секунд-майором з висо­кою філологічною освітою. Та й дя­чок Диканської церкви Хома Григо­рович, кілька новел якого переказує Рудий Панько, — не простий сіль­ський дячок, бо служить у церкві са­мих Кочубеїв. Усього цього не знає читач: хоч всі оповідачі разом з Гого­лем прикидаються простаками, і хо­ча читач приймає цю гру, його все ж трохи містифікують.

Світ старої України, створюваний у «Вечорах», ані на мить не можна абстрагувати від столичного існу­вання, це наче зблиски на бляклому відсвітку петербурзької буденності, життєвий ряд, паралельний до буття «серединного» Петербурга. Як кон­траст, світ «Вечорів» забарвлений оптимізмом і радістю життя.

Емоційний тон і загальний ху­дожній настрій збірки створює «Со-рочинський ярмарок», яким відкри­вається книжка. Опису самого яр­марку передує епіграф, який Гоголь узяв із батькової комедії: «Що, Боже ти мій Господи! чого нема на тій яр-марці! колеса, скло, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі... так що хоч би в кишені було рублів із тридцять, то й

тоді б не закупив усієї ярмарки». Ми­кола Гоголь продовжує цей жартів­ливий опис: «Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння, — все зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки, — все яскраве, строкате, без­ладне, метушиться купами і снується перед очима». Образ хаосу життя, виразний вже у Гоголя-батька, у си­на стає тим надзвичайно яскравим карнава\ьним тлом, яке неявно про­тистоїть сірому порядку Петербурга. Ярмарок переходить у загальне свят­кування, сватання чи й весілля, «все неслось, все танцювало». Веселий та­нок сполучається з танком старих баб, відзначеним рисами зовсім не смішного ритуального дійства.

В оповідках Рудого Панька знахо­димо всі аксесуари карнавальності: переодягання, кожухи навиворіт, дотепні лайки, раблезіанська нена­жерливість (згадаймо характерни-ка-запорожця Пузатого Пацюка, якому вареники самі залітали до ро­та), дивовижні перетворення. Грані між реальністю і сном, чудесами і п'яними видіннями майже невід­чутні. В «Сорочинському ярмарку» так і залишається неясним, чи то не­чиста сила допомогла парубкові ви­сватати Параску, чи цигани за гроші влаштували виставу із червоною свиткою. В примарному світлі міся­ця розвалена хата стає чистою світлицею, а викопаний на зачаро­ваному місці казан із золотом обер­тається казна-чим.

Але тільки на перший погляд світ гоголівських персонажів являє собою хаос. Насправді він — єдність свого хаосу й свого порядку, невіддільних один від одного.

З першої ж сторінки «Вечорів» Го­голь вводить нас у свій художній світ

через прадавній язичницький образ бога-Неба і богині-матері Сирої Землі. Один із цікавих символів-об-разів — образ світового дерева в «Майській ночі». «А кажуть, проте, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у са­мому небі, і Бог сходить ним на зем­лю вночі проти Великодня». — «Ні, Галю; у Бога є довга драбина од неба аж до землі. її становлять проти Ве­ликодня святі архангели, і скоро Бог ступить на перший щабель, усі не­чисті духи полетять стрімголов і ку­пами попадають у пекло, і тим-то на Христове свято жодної нечистої си-ли не буває на землі». Галя уявляє зв'язок неба і землі, світовий поря­док по-язичницьки, а освічений Лев­ко, поет і музикант, перекладає язич­ницьку образність мовою київських спудеїв.

Тричастинна організація світу з го­рою — верхом і проваллям — низом раптом стає очевидною в сакральний, чарівний момент, як у «Зачарованому місці»: «Кругом провалля; коло ніг — безодня; над головою нахилилася го­ра, от-от, здається, гупне на нього!». [ Прихована буденністю і організація світу в горизонтальній площині, яка І лише чудесним чином буває видима і людям (пор. «небачене чудо» «за ! Києвом» у «Страшній помсті», де стає «видно у всі кінці світу»).

Світ «Вечорів» тільки порівняно з Петербургом є сміховим світом. Він організований по-своєму, його по­рядкові протистоїть свій хаос, з яким люди з «Вечорів» можуть знайти ком­проміс. Образ втраченої грамоти — неначе символ староукраїнського не­ладу, де все життя залежить від ви­падку, як у грі в карти, і вся надія на те, що, перехрестивши карти під сто­лом, виграєш у нечистої сили.

Гоголь прекрасно вживається у найдавніші світоглядні традиції ук­раїнського народу, вони впливають на його власне бачення світу. Так, об­раз вогню у його творах пов'язаний з тим справжнім вогнем, якому пись­менник віддав «Ганца Кюхельгарте-на» і другий том «Мертвих душ». Не менш очевидне ставлення Гоголя до іншої стихії архаїчного світогляду — води. Гоголь щиро вірив у цілющу силу води, її зв'язок з життєвими си­лами світу, пізніше легко обманувся обіцянками так званої «водної те­рапії», випивши незліченну кількість карафок холодної води. Неусвідом-лена світоглядна настанова перетво­рювалась на норму поведінки.

«Мало який птах долетить до сере­дини Дніпра». Найчастіше той, хто вчить напам'ять ці чудові гоголівські рядки, не замислюється над непри­родністю цього образу. Хіба ж пе­релітні птахи, що мандрують у вирій, не подолають бодай кілька кіло­метрів? Але прочитаймо уважно все, що написано про Дніпро в «Страшній помсті». Дніпро розділяє обжиті землі Правобережжя та лівобережний степ, де сотні верст пройдеш, не знай­шовши жодного козака. Дніпро — до­рога, по якій плавають козацькі дуби; в Дніпрі погрожує пан Данило пото­пити визволительку чаклуна, кинув­ши її посеред ріки зашитою в мішок; з Дніпра дивляться на козаків, спокус­ливо посміхаючись, утоплениці-ру-салки. Далі Гоголь описує ніби не ріку, а якусь небувалу істоту, образи його дивовижно відповідають на­родній міфології. Водна поверхня Дніпра подвоює світ, і відкривається його потрійна структура: «верхній», горішній світ неба — «наш», «серед­ній» світ, світ живого — «нижній» світ, що тримає «верхній», дзеркаль-

но, навиворіт його відображаючи. Прибережним лісам і квітам не мож­на глянути в середину Дніпра: «ніхто, крім сонця і блакитного неба, не ди­виться в нього». Тут і з'являються ряд­ки про «птаха» — інтуїція художника бере верх над здоровим глуздом, ад­же ніщо живе не сміє глянути всере­дину «нижнього» світу. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує наш світ з «тим» світом, світом навиворіт.

Та ж тема знаходить розвиток у збірці «Миргород», у повісті «Вій». В ясну місячну ніч, коли «ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, спа­ло з розплющеними очима», летів київський спудей Хома Брут над землею з відьмою на спині. «Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця». Хома дивився вниз і бачив середину Дніпра, глибини «нижнього» світу, хтонічної і водної стихії. «Піт котив­ся з нього градом, його охопило якесь диявольське солодке почуття, він відчував якусь гостру, якусь млосно-страшну насолоду».

Ненавмисно київський філософ здійснив «шаманський політ», ана­логічний подорожі на «той світ». Мертвотний погляд Вія, викликано­го вбитою Хомою відьмою-панноч-кою, був розплатою — за що? За блюзнірську насолоду споглядання «нижнього» світу? Гоголь сам не мав на увазі якоїсь прихованої сентенції, а просто передав відчуття погляду зла, споріднене з ілюзією оклику в яскравій непорушній тиші, знайоме з дитинства, розбуджене народними повір'ями і збагачене постійними думами про природу зла в людсько­му світі. Той же погляд зла проникає в душу художника Черткова (Чарт-кова в іншій редакції), цей погляд за-

лишається навіть тоді, коли портрет завішений простирадлом.

Мов Вій, мов лихвар з портрета, дивилися на Гоголя петербурзькі вікна, і він не міг не заглянути в ка­ламутну глибину життя.

Задум петербурзьких повістей бентежив душу письменника ще тоді, коли він продовжував працю над незакінченим романом «Геть­ман» і пробував писати драму. В ос­таточному варіанті «малоросійські» повісті були відділені від «петер­бурзьких», а «Ніс» взагалі вийшов пізніше, проте писалося все майже одночасно, і провідною темою став Петербург. Тепер хитруватий посе­редник між українською публікою і петербурзьким читачем пасічник Рудий Панько був непотрібен.

Враження осмислюються через ті ж художні категорії, через які бачив світ Гоголь у «Вечорах». Але небо позбавлене сонця, день позбавлений фарб, і скута гранітом животворна сила сирої землі, а місячне сяйво дублюється примарним світлом ву­личних ліхтарів.

Гоголь створює водночас соціоло­гічно точні, реалістичні картини пе­тербурзького буття й своєрідну «пе­тербурзьку міфологію». Столиця ім­перії набуває рис нереального прос­тору — антисвіту, в ньому розігру­ється драма, сенс якої не зрозумілий самому письменнику: сіра безкольо-ровість «справжнього дня», реальної буденності не протистоїть хисткій примарності ночі.

На Невському проспекті зав'язу­ється сюжет однойменної повісті. Невський проспект — і сцена, і дійова особа драми. Спочатку автор описує життя проспекту впродовж дня, як можна описати життя людини або де­партаменту. Життя цієї сутності ілю-

зорне, нереальне, позбавлене мети, як позбавлене мети «життя» машини. Ця подоба мети і подоба життя пока­зана на перипетіях двох протилежних персонажів — художника та офіцера.

У творах Гоголя взагалі часто діють два головних персонажі: Афа-насій Іванович і Пульхерія Іванівна, Іван Іванович і Іван Никифорович, художник Пискарьов і поручик Пи­рогов, нарешті, майор Ковальов та його двійник — ніс.

Щось подібне до двійника можна побачити і в «Записках божевільно­го». В першому задумі головний ге­рой, чиновник, мріяв одержати ор­ден і, збожеволівши, почав вважати себе орденом. У «Записках» ордено­носець, начальник Поприщина, відходить на другий план, але на­справді і він, і Поприщин — двійни­ки: система цінностей у них однако­во ілюзорна, різниця лише в статках та ордені. Собачка Меджі пише в листі до подружки: «Я нюхала її (ор­денську стрічку), та не знайшла ніякого аромату: нарешті потихень­ку лизнула: солоненьке трішки». Це «природна» оцінка, як пізніше в Толстовському «Холстомірі». Аб­сурд якраз у людських уявленнях.

Гоголь прагне показати, що пере­січна свідомість чутлива не до абсур­ду в житті, а до тієї фальшивої імітації порядку, яка виражена в пануючих поняттях добропристойності. Це під­креслено в іронічному закінченні «Носа». «Не кажучи вже про те, що справді чудне, надприродне відділен­ня носа і поява його в різних місцях у вигляді статського радника, — як Ко­вальов не додумався, що не можна че­рез газетну експедицію оповіщати про носа? Я це не до того кажу, що мені здавалося дорого заплатити за оповіщення; це дурниця, і я зовсім не

з користолюбних людей. Але ж не­пристойно, ніяково, негарно!»

На одному полюсі — свідомість учасників колізій, яка ковзає по по­верхні абсурду, майже не затриму­ючись на безглуздості самих ситу­ацій. На другому полюсі — са­мосвідомість, що набуває рис відчу­ження від людини її «другого Я». Це «друге Я», що інколи перетворюєть­ся на блудного сина, живучи са­мостійним життям, втілює прихо­вані сподівання справжнього «Я». Тема двійника, введена в літературу романтиками, а в російську літера­туру — Антоном Погорєльським (Олексієм Перовським) в «Мало­російських вечорах», набуває у Го­голя особливого значення, розпо­чавши тематику роздвоєння особис­тості в творах Достоєвського, що прямо продовжували гоголівського «Носа».

Звучить ця тема і в «Тарасі Буль­бі». Повість справляла великий вплив на російську й українську літературно-мистецьку традицію.

В. Зелінський.

За мотивами

повісті

М.В. Гоголя «,

У Казанському

соборі

Була в ній, проте, і прихована дво­значність. Молодший син Андрій, якого за зраду вбиває сам батько, все ж викликає певну симпатію у чи­тача своїм високим коханням і здатністю до благородного лицар­ства задля улюбленої жінки. Є і при­ховане від читача особисте тло тра­гедії. Клопочучи про дворянство, дід Гоголя Опанас Дем'янович посилав­ся на грамоту про шляхетство, дану нібито їх предку полковнику Гоголю польським королем. Зате в грамоті ім'я полковника не вказане, а сам Опанас Дем'янович називає його Андрієм. У той час як полковник — не голка в копиці сіна, і жодного Андрія Гоголя серед них потім дослідники не знайшли. Зате всім добре відомий Остап (Євстафій) Го­голь, полковник часів Хмельниччи­ни, пізніше навіть правобережний гетьман. Чи не тут роздвоєння загад­кового предка на двійників Андрія та Остапа з «Тараса Бульби»?

Символічний ряд в «Тарасі Бульбі» Гоголем виписується з великою ста­ранністю: в першому варіанті повісті Тараса прив'язували й прибивали до колоди, піднімали вгору (порівняймо з жертовним стовпом!) і не спалюва­ли його, а розтинали на шматки (ти­повий ритуал жертвоприношення). В другому варіанті розіп'ятий на де­реві, враженому громом, Тарас ко­нає у вогні — і, вже палаючи разом з деревом життя, обпаленим Перуном, командує рештками свого загону, що долає водну стихію Дністра десь да­леко внизу під кручею. Жертва — за що? Яку вищу цінність утверджує Тарас своєю ритуальною смертю?

У першій редакції повісті Тарас гине, гукаючи своїм козакам остан­ні слова прощання: «Будьте здорові, пани-брати, товариші! Та глядіте,

прибувайте наступного року знов, та погуляйте гарненько!..». Тут здо­рове життєствердне підґрунтя ста­новить та ж сила братства «по душі, а не по крові», яка, як підкреслює Гоголь, властива тільки людині, і яка з надзвичайною повнотою знахо­дить вияв у козацькому серці. Але Гоголь відчуває, що цього замало. І в другій редакції повісті, вже значно пізніше, з'являється фальшива про­мова: «Стривайте, прийде час, буде час, дізнаєтеся ви, що то є право­славна руська віра! Вже й тепер чу­ють далекі і близькі народи: підні­мається з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..».

Але це вже не справжній, безпо­середній і глибокий Гоголь.

Гоголь у «нижньому світі» через карнавальність і сміх відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Гого-ля-романтика знайти опертя для ве­селої сили життя в прийнятій сис-темі цінностей призводили до жа­люгідних результатів.

«Ревізор»

П'єсу «Ревізор» Гоголь написав до­сить швидко, всього за два місяці. За­лишилися його свідчення про те, що задумом комедії він зобов'язаний Пушкіну, як і ідеєю та сюжетом «Мертвих душ», що вже тоді оволо­діли його уявою. Дійсно, в записах Пушкіна знаходимо згадку про істо­рію, яка трапилася з ним в Орен­бурзькій губернії, де він, будучи гос­тем губернатора краю В.О. Перов-ського (теж одного з синів O.K. Розу-мовського), збирав матеріали з істо­рії Пугачовщини. Але на той час сю­жет «Ревізора» був розхожим літера­турним штампом, та й сам Гоголь, по-

вертаючись з друзями з України в Москву, успішно грав ревізора на станціях, щоб випросити кращих ко­ней, Знаючи характер Гоголя, можна бути певним, що він щиро вірив у пушкінське походження своїх сю­жетів, але це ще нічого не говорить про дійсну їх історію.

Друга загадка «Ревізора» — сприй­няття Гоголем прем'єри вистави як провалу. При цьому Гоголь особливо ремствував на те, що Хлестаков ви­йшов карикатурним, і це радше п'єса «Городничий», а не «Ревізор». З часів від рецензії Бєлінського для широко­го читача Хлестаков дійсно є до­поміжною і третьорядною фігурою, роль якої лише в тому й полягає, щоб запустити в рух той механізм пере­полоху, який висвітлить всю ницість провінційного імперського буття й викрис його вади.

Дійсно, Гоголь, який написав більше коментарів до «Ревізора», ніж будь-який драматург до свого твору, роз­глядає «Ревізора» як сатиру дидактич­ну, раціоналістично-просвітницьку. Він настирливо підкреслює типовість Хлестакова для не зовсім поганих мо­лодих людей, наполягає на тому, що в кожному з нас є трохи Хлестакова. Го­голь немовби розраховує і на те, що імперські чиновники, упізнавши в собі Городничого або Ляпкіна-Тяп-кіна, зніяковіють і почнуть морально одужувати. Він вказує на політичну силу, що, на його думку, єдина може оздоровити суспільство: освіченого монарха. Тому цар Микола сказав про комедію: «Тут дісталося всім, а над усе мені», звелівши всім міністрам побу­вати на виставі. В цьому був той самий заклик до «критики і самокритики», Що й у словах Сталіна «Нам Гоголі і Щедріни потрібні». З набагато гострішою критичністю, але в тому ж

таки сатирико-викривальному дусі сприйняла комедію російська лібе­рально-демократична громадськість.

Все це так. Лише з поправкою — цей Гоголь такої комедії, як «Ревізор», ніколи б написати не спромігся.

Почуття, яке домінувало при зіт­кненні Гоголя з реальністю, — це по­чуття страху. Невиразні обличчя оби­вателів під його поглядом перетворю­вались на потворні пики — зовсім як у враженого листом Хлестакова го­родничого: «От коли зарізав, так зарізав! убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила замість облич, а більше нічого...». Як тут не згадати сцени з «Пропалої грамоти», коли загадкові нічні «пики» біля вог­нища виявляють свою сутність після того, як дід кинув поміж них жменю грошей: «Свинячі, собачі, козлячі, дрофині, конячі морди всі притьмом полізли цілуватися». Видовище ін­фернальних потвор, як у «Капріччос» Гойї, — образ жаху, що переймає лю­дину, залишену сам на сам із «бо­жевіллям природи», із силами зла.

Сила Гоголя у цьому протистоян­ні — в зухвалому, відчайдушному ставленні до всього, включаючи жит­тя. Це й породжувало рятівний сміх, що давав силу й незалежність.

Моралізаторство у Гоголя почи­нається там, де його не вистачає як художника. А чи потрібні були мо­рально-політичні рецепти? Гіпер-трофована художницька совість, традиційна для Росії того часу наста­нова щодо громадського призначен­ня літератури спонукали Гоголя до­водити до кінця, до конкретних за­ходів і адрес «висновки» з художніх відкриттів.

В образній системі, звичній для то­гочасного театру, заключна «німотна сцена» з «Ревізора» сприймалась як

Те»-.

_six

запозичення з «живих картин», що ставились у придворних театрах ми­нулого століття. Для Гоголя ж застиг­лий світ у яскравому світлі під погля­дом когось, хто «кличе» («Старосвіт­ські поміщики»), був не тільки юна­цьким жахом, а й образом, що має витоки в українському фольклорі. Так зав'язли у дверях і вікнах церкви страхіття з «Вія», злякавшись пе­редсвітанкового крику півня.

Хлестаков — двійник городничо­го, продукт його переляканої уяви і, по суті, раб тієї ролі, яка йому відве­дена. Особливого комізму хвасто­щам Хлестакова надають його пре­тензії на близькість до Пушкіна. Той факт, що саме Пушкін мало не по­трапив у ситуацію «ревізора», міг дати Гоголю стимул для натхнення більше, ні7'. сам по собі пушкін-ський «сюжет». Гоголь безумовно відносив самого себе до пушкін-ського літературного світу. І в само­му Хлєстакові можна побачити ба­гато суто гоголівських характероло­гічних рис. Гоголь нещадно ставив­ся до себе, побачивши і в собі того ж жалюгідного, але страшного куця.

Будучи, по суті, нічим, Хлестаков не просто роздувається. Він запов­нює собою ту соціальну форму, що приготовлена для нього суспіль­ством провінційного містечка і в яку він потрапив випадково. Хлестаков став для міста всім, залишившись нічим. Тоді ще не співали російські революціонери: «Кто был ничем, тот станет всем», але як страшно лиши­тись нічим, ставши всім — це Гоголь уже відчув. Тому Хлестаков для Го­голя — такий же важливий полюс комедії, як і городничий з оточен­ням. Задовго до «Братів Карамазо-вих» і «Бісів» у галереї образів росій­ської літератури з'являється натяк

на нову колізію: надмірні претензії и духовна, моральна, ідейна незрілість «маленької людини».

«Мертві душі» і крах Гоголя

Перший том «Мертвих душ» ви­йшов у обкладинці, ескіз якої малю­вав сам Гоголь. Малюнок цей відтво­рений у сотнях ілюстрацій, і читач не затримується на ньому поглядом, зазначаючи про себе, можливо, його старомодність. А між тим старомод­ним і дивацьким він був уже за жит­тя Гоголя, бо на обкладинці тоді ви­користовувалися тільки різні дру­карські елементи. Дослідники уваж­но вивчали малюнок Гоголя, роздив­лялися «птицю-тройку» нагорі, різні пляшечки з чарочками, тарелі з риб­кою, чоботи і постоли, черепи, ске­лет — всілякі реалістичні дрібниці. Гоголь вплів у картуші і завиточки щось своє, щось, що мало характе­ризувати головний тон його твору.

Нещодавно дослідниця творчості Гоголя Є.О. Смирнова показала, що сукупність символів обкладинки за­шифровує дві барочні емблеми: «vanitas» і «memento mori», що вира­жають ідеї суєтності життя й бли­зькості смерті. Гоголівський малю­нок — це форта, титульний аркуш того типу, яким у барочну старовину оформлялись староукраїнські книги Печерської лаври та Почаївського монастиря. Саме так, наприклад, бу­ла оформлена книга проповідей Ла­заря Барановича, що її Гоголь просив надіслати йому в Італію, та інші «пас­тирські» книги київських авторів, відгомони яких чуються в «Мертвих душах». Українська барочна форта відтворювала образність церковної споруди і нагадувала іконостас.

Близький до церковно-книжної стилістики, гоголівський малюнок нагадує водночас комічну серйоз­ність «страшносудних» картин. Страшносудний живопис був поши­рений в ті часи, особливо в рідних місцях Гоголя. Згадаємо коваля Ва-кулу з «Ночі перед Різдвом», який малює в церкві огидного чорта.

З боку глибоко релігійного Гоголя таке вільне обходження з іконоста­сом та церковною фортою було б блюзнірством, якби ми не зважили, що страшносудна образність теж була церковною, тільки позначала «нижній світ», місце якого було зра­зу ж у притворі, на західній стіні храму.

Свій твір Гоголь з незрозумілих причин назвав «поемою». Зрештою, таємниця одразу ж була розгада­на — вже сучасники Гоголя побачи­ли аналогії між «Мертвими душа­ми» і великою поемою Данте «Бо­жественна комедія».

«У ворота гостиниці губернського міста NN в'їхала досить гарна ресор­на невелика бричка, якою їздять хо­лостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають близько сотні селянських душ, сло­вом, усі ті, кого звуть панами серед­ньої руки». Скільки поколінь читачів відкривали для себе світ гоголівської глибинної губернії цими рядками, в'їжджаючи в місто NN разом з Чічіковим, чи разом з автором, — теж, між іншим, холостяком, поміщи­ком і «паном середньої руки»! Ще нічого не сказано про місто, а читач відчув його дух, і йому вже смішно, його вже торкнулася безпросвітна нудьга. Увага, з якою автор описав Дрібниці одягу молодого перехожого, споріднена з увагою мужиків до ко­леса, що викликала'їх глибокодумну

і

;>

j

розмову на тему, чи доїде це колесо до Москви, чи не доїде.

Чимось цей опис нагадує безглузді лубочні картини з повісті «Портрет». Лубочна безглуздість випливає і з ха­рактеристики міста NN, коли його пішов оглядати Чічіков: «Місто ніяк не поступалось іншим губернським містам: дуже била у вічі жовта фарба на кам'яних будинках і скромно темніла сіра на дерев'яних... Трапля­лись майже позмивані дощем вивіски з кренделями і чобітьми, де-не-де з на­мальованими синіми штанами і підпи­сом якогось Аршавського кравця; де магазин з картузами, кашкетами і надписом: чужоземець Василій Федо­ров; де намальований був більярд з двома гравцями у фраках, в які вдяга­ються у нас по театрах гості, що вхо­дять в останньому акті на сцену. Гравці були зображені з націленими киями, трохи вивернутими назад ру­ками й косими ногами, які щойно зро­били в повітрі антраша. Над усім цим було написано: «І ось заклад».

«Мертві душі». Обкладинка за малюнком Гоголя - сміхої варіант форти барочних видані XVII-XVIII cm

Відчуття безглуздості й хаосу ще сильніше проступає, коли Чічіков виїжджає за місто. «Та тільки віді­йшло назад місто, як почалася, на­шим звичаєм, всяка всячина по обидва боки дороги: купинки, ялин­ник, низенькі миршаві кущі молодих сосен, обгорілі стовбури старих, ди­кий верес і тому подібний непотріб».

Сонцем, яскравою кольоровою символікою сповнені ранні повісті Гоголя. У повістях петербурзького циклу переважає чаклунське світло Місяця. В першому томі «Мертвих душ» світла взагалі немає. Колір є — його мають фрак, панталони, будин­ки; підпорки дерев у міському парку пофарбовані зеленою фарбою, а от самі «тоненькі дерева, що погано прийнялись», неначе не мають кольо­ру. В літературі, присвяченій «Мерт­вим душам», показано зв'язок світ­лової символіки гоголівської «по­еми» з символікою «Божественної комедії» Данте. Численні аналогії з описом Дантового пекла в «Мертвих душах» доводять, що задум подорожі Чічікова повторює ідею Данте — оцінку людських пороків розміщен­ням їх носіїв у колах пекла.

Архітектоніка Дантового пекла про­думано точна, а в гоголівському краї мертвих душ панує хаос — «дороги розповзались в усі боки, як спіймані раки, коли їх висиплють із мішка». Чічіков блукає російським бездоріж­жям, вкінець заплутаний вказівками мешканців, які не знають, де правий бік, аде — лівий. Відчуття безглуздості поступово посилюється мірою того, як мандри Чічікова обростають ней­мовірними здогадами: чи він Наполе­он, чи капітан Копєйкін, чи збира­ється викрасти губернаторську дочку.

Ю.В. Манн звернув увагу, що Ма-нілов відкриває галерею образів

поміщиків відповідно до принципу Данте: вхід до пекла населяють ті, хто не вчинив ні добра, ні зла. Іншу ідею розвинув Д.С. Лихачов. Згідно з того­часними нормами, приїжджий після обов'язкових візитів урядовим осо­бам повинен був провідати поміщика, найближчого до кола поважних чи­новників міста. Манілов за багатьма ознаками має найбільший стосунок до чиновного дворянства. Його подіб­ність до вищих кіл стає ризиковано близькою, якщо брати до уваги сенти­ментальні манери кола Бенкендорфа, Дубельта, та й самого царя... Це стає не таким вже й неймовірним, якщо згадаємо, що образи «Мертвих душ», як і взагалі образи Гоголя, — не сати­ричні карикатури на певних людей чи навіть на певні типи, а їхні антиподи, двійники в «нижньому світі».

Образ Собакевича, що став симво­лом хамства, грубощів, недоброзич­ливості, тонкими алюзіями пов'яза­ний з патріотичною ідеєю, моло­децтвом, «російським началом»: об­личчя Собакевича кругле, «як мол­давські тикви, звані горлянками, з яких роблять на Русі балалайки, дво-струнні, легкі балалайки, красу і потіху молодцюватого двадцятиліт­нього хлопця, моргуна й чепуруна, що й підморгує, і посвистує на білогрудих і білошиїх дівчат, які зібралися послу­хати його тихострунного тринькан­ня». Але це і не ганьбить російський патріотизм, і не виправдовує собаке-вичівське хамство: в «нижньому» варіанті богатирство стає потвор­ністю, патріотизм — озлоблено-не-доброзичливим ставленням до всього і всіх, крім себе і «своїх». Чи не ведме­жа вайлуватість друга Гоголя Михай­ла Погодіна вгадується в рисах Ми­хайла Собакевича? Слова Гоголя про те, що щирий патріотизм Погодіна

непомітно перетворюється на донос, підтверджують можливість таких аналогій.

Зажерливість перетворює суспіль­не речове багатство на той хаос, який панує в домі Плюшкіна. Типово ро-сійськи-імперське явище — нозд-рьовський героїзм, який поряд з без­глуздою відчайдушністю командирів включає зневагу до солдатських життів. Найбільше асоціацій з пере­ходом із Дантового лімба в нижні ко­ла пекла викликає в'їзд Чічікова у во-■іодіння Коробочки: суцільна темря­ва, грозовий дощ, гавкіт собак, боло­то, в якому він вивалявся. У примітив­ному світі Коробочки потужні життєві сили зливаються з силами смерті, немає добра і зла — все хрус­не в зубах, щоб дати приплід, і хазяйці все одно, що продати, мертвих, бо­рошно чи скотину, тільки незвичність «негоції» лякає її убогий розум, та й то лише страхом продешевити. Світ Ко­робочки — «нижній», сміховий і страшний вияв сил фертильності, плодючості, материнства. Це — не ви­сміювання матері, а негатив, дублікат материнської сили в «нижньому світі».

Головним колесом у механізмі дра­матичної дії «Мертвих душ» є Павло Іванович Чічіков. Його роль подібна до ролі Хлестакова в «Ревізорі», тільки дещо поглиблена: Гоголь по­ступово виводить Чічікова на пе­редній план.

Чічіков належить до того «серед­нього класу» дореформенно! Росії, який становили нижчі чиновники, колишні семінаристи, відставні офіцери, вихідці з небагатих ку­пецьких та міщанських родин тощо і яких називали різночинцями. Як і Хлестаков, Чічіков авантюрист, йо­го теж викривають, але не повністю,

бо він слизький і верткий, з сильним характером і винахідливим розу­мом. Натяки на Наполеона, пара­лель зі «шляхетним розбійником» капітаном Копєйкіним невизначено поширює характеристику Чічікова на сферу політичного бунтарства. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чічіков надзви­чайно небезпечний, хоча він шах­рай і авантюрист не від якоїсь плюшкінської жадібності, він прос­то прагне добробуту і «бере, як усі», але приниженість «маленької люди­ни» робить його прагнення виби­тись «нагору» потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чічіков на­буває зловісних рис антихриста — адже смерть робить кріпаків рівни­ми їх власникам, і Чічіков немовби вдруге обертає їх у земне рабство.

Продовження подорожі Чічікова по кругах буття мало привести всіх до прозріння і порятунку. Але вели­кої Поеми, яка потрясла б світ, прос­то не могло бути.

Друга частина «Мертвих душ» відіграла свою роль, вона містила за­родки багатьох тем і образів, розви­нутих пізніше російською реалістич­ною літературою. Але жоден з творів, що виросли на її матеріалі, не міг на­лежати Гоголю.

Гоголь збирався здійснити поїздку до Палестини після завершення праці. Відчуваючи, що праця не йде, він поїхав у подорож по святих місцях, прагнучи набратись нат­хнення. З жахом почував Гоголь, що ніякого відчуття святості у нього не виникає. Просто були східні міста з брудними вузенькими вуличками, а на поштовій станції він відчув себе зовсім як у Росії.

Гоголь багато читав про життя святих подвижників, його цікавило,

як вони любили Бога і людей. Це змусило його по-новому прочитати історію Христа. «Коли цього визна­но всіма за найбільшу людину з усіх, що досі були, навіть і тими, які не визнають у ньому його божествен­ності, тоді слід повірити йому на слово, навіть і в тому випадку, якби він був просто людиною».

Гоголь готовий припустити, що Христос був не Богом, а просто лю­диною, але рівною Богу тому, що він любив усіх людей «просто так»! У «Вибраних місцях», які здалися про­гресистам Росії суто консерватив­ним твором, Гоголь уже виходить із аналогічних ідей. Захищаючи само­державну владу, Гоголь хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до своїх підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є «майстер своєї майстерності». Справжня лю­бов до Бога, повчає Гоголь графа О.П. Толстого, — це любов до лю­дей, і любов до Росії — це теж любов до її людей. Полюбити всіх і допо­могти кожному вилікуватись від своїх пороків — не більше і не мен­ше — так бачить своє призначення в житті Гоголь.

Звичайно, такого знести жодній людині несила.

За своїми культурно-нолітичними орієнтаціями Гоголь продовжує той консервативно-традиціоналістський умонастрій українського панства, яке виросло з козацької старшини, який знайшов вираз зокрема в «Історії русів». Його козацький ро­мантизм слугує тій самій меті — об­ґрунтуванню дворянської повноцін­ності староукраїнських лицарів. Він так само хотів би знайти своє місце в імперській культурі, як люди його кола з маєтків на Полтавщині чи

Новгород-Сіверщині — у великодер­жавній системі. Неприємні риси й рисочки, які час від часу знаходимо в його історичних повістях, — як-то великодержавницька антипольська промова Тараса Бульби чи гуморис­тичний опис зовсім не смішного по­грому, — відтворюють ті ж консерва­тивні національні симпатії та упере­дження, що їх ми можемо побачити в старшинській рецепції спадщини Хмельниччини. Все це веде Гоголя до гуртка московських слов'янофілів, причому не романтиків-народолюб-ців Хом'якова і Киреєвських, а пан-славістів-державників Погодіна і Шевирьова. їм він обіцяє після по­вернення із зарубіжних мандрів при­пасти до «русской груди», але злиття душ якось не виходить.

Інколи пишуть про конфлікт між «руськістю» та «українськістю» Гого­ля як джерела його драми. Це вигад­ки, які жодним матеріалом не під­тверджуються. Мазепинець Андрій убитий суворим і жорстоким бать­ком Тарасом, цим козацьким Авраа­мом. Але чим більше Гоголь тягнеться до тієї ідеї державного й релігійного єднання, заради якої принесено стільки жертв, тим порожніша й фальшивіша риторика. Владний гігант обертається безкровною тінню столичного міста-примари, барочна пишність життя — бестіарієм мерт­вих душ. Гоголь наче навмисне праг­не одержати схвалення найтемніших сил Росії, явно чужих його пошукам і стражданням, аж доки інстинкт са­мознищення не призводить до трагічного кінця.