§ 1. Консерватори й ліберали в європі та росії

Свобода соціальна і національна

Перша половина XIX ст. для Євро­пи — це період між війнами, які ве­ла Франція проти всього континен­ту, і революціями «весни народів» 1848 р. та подій, що відбувались після революцій аж до поразки Росії в Кримській війні.

Здавалося б, неважко визначити координати для оцінок суспільно-політичних явищ європейської полі­тичної культури цієї епохи. Ними в нашій свідомості явно чи неявно за­лишається ставлення до свободи. Консерватори прагнули відновити систему неконтрольованої монар­хічної влади, духовної диктатури церкви, станової нерівності, лібера­ли та революціонери протиставили їм гасло свободи, в крайньому ра­зі — також рівності й братства.

Та навіть якщо ми поглянемо на європейську історію епохи війн про­гресивної Франції проти консерва­тивних сусідів, стане очевидною двозначність поняття свобода. За національну свободу воювали кон­сервативні противники Франції, в їх числі іспанці і росіяни, не згадуючи про права людини.

Після поразки могутньої Фран­цузької держави на території Євро­пи залишились три континентальні імперії: Австрійська, Російська та Османська. Кожна мала свої пробле­ми, що загрожували революційними ситуаціями в різних регіонах.

У найтяжчому становищі знахо­дилась Османська імперія, що зади­халась під тягарем власної деспо-

тичної системи, неспроможної ство­рити людські умови існування для переважної більшості населення. Особливо нестерпними були умови повсякденного життя райя — хрис­тиянських громад. Росія вела актив­ну політику проникнення на Кавказ та Балкани під гаслом захисту пра­вославних і особливо слов'ян. Неза­лежно від мотивів і способів діяль­ності, Росія в ту пору виступає не тільки захисником, а нерідко й рятівником поневолених турками християнських народів.

1804 р. почалося повстання сербів, яке перетворилося на затяжну пар­тизанську війну. Найсерйознішою політичною та економічною силою на Балканах, у тому числі в Дунай­ських князівствах, були грецькі гро­мади, які вступали з турками в щора­зу важчі конфлікти. В ці національні конфлікти втяглася Росія; чергова російсько-турецька війна 1806— 1812 pp. припинилася після початку війни з Наполеоном, чим скориста­лася Туреччина для вторгнення в Сербію 1813 p., супроводжуваного нечуваними звірствами. 1814 р. на території Російської імперії, спочат­ку в Одесі, складаються осередки грецького опору. Перемога Росії над Наполеоном озвалася угодою серб­ського князя Младена Обреновича з турецьким пашею, Сербія фактично виборола собі автономію. А 1821 р. почалася грецька революція, що прикувала увагу всієї європейської громадськості, викликала бурхливе співчуття європейців до страждань Греції, війну Росії проти Туреччини 1828—1829 pp., яка закінчилася по­разкою турків і перемогою об'єдна­ного фронту Росії, Франції та Англії. Греція була визнана незалежною, Сербія — автономною.

У землях, підвладних Австрійській імперії, розгортаються національні рухи італійців, мадяр та поляків, а також рухи слов'янських народів. Найгостріші ситуації створював італійський національний рух.

Австрії належала тільки одна з п'яти італійських держав: Ломбардо-Венеціанське королівство. Оскільки ж Ломбардія була найрозвиненішою частиною Італії, а Австрія контролю­вала також Папську державу в Римі й увесь механізм упокорення роз­дрібненої Італії, головним консерва­тивним і клерикальним противни­ком італійського руху був уряд Мет-терніха.

Безпосередню загрозу трону ста­новив національний рух угорців, во­ни прагнули до цілковитої незалеж­ності або принаймні до австро-угор-ського владного дуалізму. Після поділу Польщі Австрія здобула собі небезпечного підвладного в особі польського національного елементу, хоча головним ворогом польської незалежності залишалася союзна Австрії Росія.

Перші італійські підпільні групи — венти карбонаріїв — були глибоко за­конспіровані, обгороджені напівміс-тичними ритуалами і не утруднювали себе програмними суперечками, ви­магаючи від своїх членів сліпої по­кори. Молодий романтичний рево­люціонер Джузеппе Мадзіні побуду­вав нову систему підпілля, орієнтова­ну на повстання широких мас просто­людинів. Мадзіні пережив глибоку кризу зневіри в католицизмі і сфор­мулював собі абстрактну «соціальну релігію», основи якої стали, по суті, ідеологією створеної ним «Молодої Італії». «Молода Італія» спробувала організувати союз усіх європейських волелюбних сил — «Молоду Європу»,

до складу якої мали увійти «Молода Польща», «Молода Німеччина», «Мо­лода Франція» і навіть «Молода Росія».

Мадзіні та його друзі (включаючи анархіста Бакуніна) входили до ма­сонської ложі. Масоном був і лідер угорських революціонерів Лайош Кошут. А ідеологія польських рево-люціонерів-незалежників, найвиз­начнішим представником яких був великий поет Адам Міцкевич, була цілком консервативно-католицька.

Для Міцкевича польський рух за національну свободу був продов­женням традиції Барської конфеде­рації, суто консервативної шля­хетської опозиції проросійському королю Понятовському. Якщо в старій Польщі слово «поляк» озна­чало не більше, ніж «шляхтич», то тепер «поляк» — це громадянин не­залежної Польської держави, і не можна стати поляком, доки не вибо­реш незалежності. Ця нова ідео­логія пов'язана з уявленням про ка­толицьку віру і церкву як сутність і опертя «польськості», і Міцкевич відверто і прямо протиставляє віру ліберальному просвітництву. Варто зазначити, що польський рух корис­тувався не меншою симпатією і підтримкою європейських лібералів і революціонерів, ніж «Нова Італія» і грецька революція.

Польський національний рух справляв великий вплив на слов'ян­ську національну самосвідомість у всій Австрії, і серед чехів польські пісні були популярні майже так са­мо, як чеські. Перша половина XIX ст. — це час розвитку національ­ної літератури, публіцистики, театру ^в Чехії, Словаччині, Словенії, Хор­ватії. Якщо чеський рух спрямова­ний передусім проти німецького

впливу, то словацький і хорватський рухи мали антимадярське спряму­вання. Австрійські серби підтриму­вали своїх одноплемінників у їх бо­ротьбі проти турків. У хорватському середовищі переважала спочатку ідея «Великої Ілірії», яка потім набу­ла виразних форм «австрославіз-му» — прагнення австрійських слов'ян вибороти рівноправність з іншими націями (тобто німцями та мадярами). Частина хорватів, а пере­важно серби, підтримували ідею не­залежності південних слов'ян у рам­ках єдиної держави — Югославії. При цьому серби були схильні роз­глядати всіх південних слов'ян як один народ (особливо після реформ літературної сербохорватської мови В. Караджича — Л. Гая), по суті — сербський. Антиугорські настрої се­ред слов'ян Австрії виявилися сильнішими, ніж спільна антині-мецька солідарність, і повстання Ко-шута підтримали тільки поляки.

Отже, гасло свободи, піднесене на зорі нового часу революційною Францією, вже в роки війн євро­пейських народів проти агресії На­полеона набуло нового політичного змісту — змісту національної свобо­ди, державної незалежності націй.

Країни Заходу, в яких визріла лібе­ральна ідеологія, переживали в першій половині XIX ст. бурхливий промисловий переворот, що охопив спочатку Англію, в тридцятих ро­ках — Францію, і в середині століт­тя — промислово розвинені райони Німеччини, Австрії та північної Італії. В ідейно-політичній сфері ці роки пройшли під знаком засвоєння і пере­живання уроків Великої французької революції, що заплямувала себе кри­вавим терором і переродилася на ав­торитарний режим Наполеона.

5обеф Г. Манифест \ебеев // топический щиализм. — М., Э82. — С. 203.

Реставрація Бурбонів не вигляда­ла як просте повернення Старого режиму: Хартія 1814 р. проголошу­вала Францію конституційною мо­нархією і обмежувала владу короля двопалатним парламентом. Рестав­рації надавався вигляд не простого повернення у минуле, вона мисли-лася як поразка деспотії і відновлен­ня духовності, моралі та свободи. Вже тоді було ясно, що біла емігра­ція «нічого не забула і нічому не на­вчилась», за висловом сучасника, але ще до 1824 р. гасла свободи у своєрідному католицько-романтич­ному тлумаченні входили до офі­ційної ідеології режиму. Відставка Шатобріана, видатного письменни-ка-романтика й політичного діяча епохи Реставрації, знаменувала по­ворот до ь^;двертого консерватизму.

Франція залишалась епіцентром політичних землетрусів, і вибухи революційних пристрастей миттю відлунювали по всій Європі аж до Балкан і Піренеїв. Проте проникли­вий Байрон не випадково сказав, що ідею вільності плекає Північ. Йшло­ся і про його рідні острови, які цей гострий критик ладу своєї країни все ж називав островами Розуму і Свободи, і про Північ над Рейном. Німецькі землі можна було брати тоді до уваги хіба що в ідейному і культурному плані, бо якщо Італія після Віденського конгресу — це 8 Італій, то Німеччина — це близько 360 менших і більших Німеччин.

Промисловий переворот і розви­ток ринкової економіки загалом приніс Заходу піднесення життєво­го рівня, але за цим «загалом» приховується різка диференціація суспільства і нагромадження не­щасть на нижньому полюсі такою ж мірою, як нагромадження багатств

на верхньому. Передмістя Парижа і Лондона, Лілля і Манчестера були важким кошмаром, царством злид­нів, пороків і злочинів. Періодичні кризи на початку століття були особливо глибокими і тривалими, тягар їх виносили пролетарські соціальні низи. Соціальне питання постало в цю пору з надзвичайною гостротою. Оживали, здавалось, ідеї Гракха Бабефа: «все, що член суспільства має понад необхідне для задоволення його повсякденних по­треб, є результатом пограбування ним інших співчленів по суспільству і неминуче позбавляє цих співчленів їх частки в спільних благах»*. Вели­кий духом мрійник і злидар-аристо-крат Сен-Сімон створив соціа­лістичне «нове християнство» на підставі ідей надання всім рівних можливостей за умов збереження приватної власності. Але різні ко­муністичні вчення повертаються до вимог загального вирівнювання всіх громадян на основі ліквідації при­ватної власності. Гасла для бідних протиставляються класичному гас­лу Французької революції. Так, Шарль Фур'є відкрито відкидав «свободу, рівність і братерство», щоб здійснити «право на працю», тобто забезпечення мінімального добробуту.

Отже, європейська історія після поразки революційної й наполеонів­ської Франції розв'язує драму свобо­ди та деспотизму в трьох різних вимірах: політико-правовому, націо­нальному та соціально-економічно­му. Це заплутує всю європейську політику і не дає можливості ясно визначити, де ліво, а де право.

Підсумок драматичної історії бо­ротьби за політичну, соціальну й національну свободу в Європі пер-

шої половини XIX ст. був невеселий. Революції, хвиля яких прокотилася 1848 р. і які сприймалися прогресив­ною громадськістю як «весна Євро­пи», не захопили достатньо широ­ких мас, натомість подекуди підняли ту ж руйнівну хвилю безглуздої жорстокості, що й Велика Фран­цузька. Розвал Австрії був зупине­ний вторгненням російської армії. У Франції все закінчилося тим, що пе­реважна більшість народу зробила свій вибір на користь авторитарно­го режиму, над яким ширяла тінь Наполеона, втілена у фігурі його претензійного і посереднього племінника. А розвиток боротьби за свободу на Балканах призвів до європейської війни.

1838 р. новий міністр закордонних справ Османської імперії, реформа­тор Мустафа Решід-паша пішов на широку угоду з державами Заходу, відкривши їм внутрішній ринок країни. Наступного року султан підписав декрет, відомий як Ґюльха-нейський хатт-і-шеріф, в якому про-кламувалися далекосяжні внутрішні реформи. Хатт-і-шеріф породив надії Заходу на швидку європеїзацію Османської імперії. Насправді влад­на система в Порті була так глибоко корумпована, місцеві християнські громади були під таким безконт­рольним тиском турецьких прави­телів, що з ліберальних прокламацій султана не вийшло нічого.

1851 р. вибухнуло повстання сер-°ів у Герцеговині. Росія планувала поділ Османської спадщини, утво­рення федерації п'яти незалежних °алканських королівств з центром у Константинополі, Адріанополі або Софії. Проте Європа і насамперед Англія не хотіли дальшого посилення Миколи І, що претендував на роль

«жандарма Європи» — гаранта кон­сервативної політичної стабільності. 1853 р. почалася війна, в якій на боці Туреччини виступили європейські держави. Росія зазнала серйозної по­разки.

Був, проте, спільний знаменник у таких різних течій, як боротьба за національний суверенітет проти чу­жинського гніту, боротьба за полі­тичну свободу і демократію, бороть­ба за людське життя бідноти та визис­куваних. Цей спільний знамен­ник — ідея верховенства народу.

Жорстока розправа з королів­ською владою в революційній Фран­ції спричинилася до перевороту в політичній свідомості, підготовленого американською революцією. Джере­лом влади, витоком її харизми, ідей­ною санкцією, що її узаконювала (легітимізувала), була у традиційному суспільстві Божа воля, яка давала особливу силу монарху як «помазан­нику Божому». З крахом ідеології Бо­жого помазання духовним джерелом державної влади ставав Народ. З уяв­ленням про націю, народ як духовну субстанцію, що санкціонує державну силу, в XIX ст. входять і національно-визвольні, і ліберально-демократичні, і навіть соціалістичні рухи. Ідейну підтримку ця політико-юридична па­радигма одержує в світогляді роман­тизму.

Класицизм і романтизм

Вже в кінці XVIII ст. склалися дві течії в літературі і мистецтві, що одержали назви «класицизм» та «ро­мантизм». У середині 20-х років Віктор Гюґо писав: «Тепер в літера­турі, як і в державі, існують дві партії, і війна в поезії, мабуть, повин­на бути не менш запеклою, ніж люта

г. за. Моруа А. мпио, или Жизнь гора Гюго. — іинев, 1983. —

їв.; Будагов РА. стории слов: інтический мантизм // ктияАНСССР, [я литературы ыка. — 1968. — VII. — Вып. 3, июнь. — 16, 248.

соціальна війна»*. Господар салону романтиків Нодьє, щоб стати членом Академії, мусив перейти в табір кла­сиків. У Німеччині не менш непри­миренними були стосунки між берлінськими і веймарськими кла­сиками та ієнськими романтиками.

На той час уже власну історію мала велика англійська «романтична» література, та й саме слово романтич­ний (romantick) з'явилося в Англії в середині XVII ст. й означало «уявний, фантастичний». Саме такими були рицарські романи, осміяні Серванте­сом. Протиставлення «класичний — романтичний» закріпилося спочатку в Німеччині і було перенесене мадам де Сталь у Францію, звідки поверну­лося в Англію і потім — у світовий слововжиток". «Чорні» романи англійських письменників Ч.Р. Ма-тюрена, М.Ґ. Льюїса, Анни Радкліф з їх зловісною фантастикою мало схожі на творчість Колріджа, Вуд-сворта і Байрона, але їх усіх називали романтиками.

Орієнтація на класичні зразки ви­никла теж в Англії в 30-ті роки XVIII століття. Там створено Това­риство шанувальників античності, що пропагувало «грецький смак і римський дух», і якщо балерина Салле була освистана в Парижі за те, що танцювала в античному платті без обручів, її з захватом прийняли в Лондоні. Мода на грубу­вату простоту, яка визріла в Англії, поширювалася у франції напере­додні революції під впливом амери­канських подій. В часи революції вже носять грубі черевики а ля Франклін, а потім настала пора підтяжок, дерев'яних сабо, червоно­го ковпака каторжників — символу якобинців, і таке інше. Революційна лихоманка змінюється урочистими

формами епохи Наполеона, тут про­ступає той самий класичний базис усіх віянь на межі двох століть: орієнтація на «грецький смак і римський дух». Наполеонівські ге­нерали носять зачіски «а ля Тітус» (під імператора Тіта) — волосся, злегка закручене на кінцях, закри­ває чоло і скроні. Ні про які перуки не може бути й мови. З Англії по всій Європі поширюється фрак — одяг для прогулянок верхи, а Ґете винайшов довгополий приталений редінґот, теж стилізований англій­ський костюм для верхової їзди. Мо­да на простоту йде в парі з модою на античність. У Парижі в класичному стилі споруджуються не тільки біржа й пантеон, а й славнозвісна церква Мадлен.

Цей останній факт, мабуть, най­повніше виявляє зміни культурних орієнтацій. Якщо попередня стильо­ва епоха несла барокові форми з церковної культури в світську, то класичний стиль має саме держав­ницькі й світські витоки, подекуди поширюючись на сферу релігії. І ро­мантизм, і класицизм однаково теат­ральні і піднесені, однаково апелю­ють до вищих орієнтирів, однаково проникають і в музику, і в архітекту­ру, і в побут. Більше того, жодна епо­ха не зробила стільки для романти­зації і театралізації війни, як епоха класицизму. Потрібна була, як зазна­чав Ю.М. Лотман, праця письмен­ників від Стендаля до Льва Толстого, щоб збити романтичну театральність з брудної і кривавої реальної воєнної історії початку століття.

Отже, в певному розумінні і «кла­сики», і «романтики» однаково ро­мантичні і однаково зорієнтовані на якісь зразки, що пов'язують будні з вищим світом ідеалів, однаково

«вертикальні» стосовно побутової повсякденної «горизонталі». В побу­товій культурі романтизм відзначав­ся прагненням до історичного оформлення. Звідси — рецидиви псевдоготики і взагалі культ істо­ричних ремінісценцій, що виродив­ся у середині XIX ст. в цілковитий еклектизм.

Орієнтація на світську культуру вже в XVIII ст. призводить до нової ролі зразка і норми. Мабуть, най­краще це видно в музичній культурі. Класицизм у музиці пов'язаний з перенесенням музики з храму в оперний театр, з монастирів і замко­вих зал — у концертні зали. На місце творів на честь приїзду знат­ного гостя чи видатного полювання пишуться твори безадресні. Звід­си — підпорядкування твору абст­рактним канонам, а не смакам за­мовників. У музиці яснішими ста­ють пропорції, членування творів на правильні частини. Для організації виконання виникає потреба в дири­генті. Саме в цю пору викінченого вигляду набуває сонатна форма, пи­шуться класичні симфонії.

Ці процеси проходять по всьому полю європейської культури, і про­тилежні політичні сили сперечають­ся однією мовою. Характерно, що Ф.Л. Керубіні однаково вдовольняв смаки і Наполеона, і Бурбонів часів Реставрації, а після 1816 р. героїч­ний класицизм використовувався у створенні храмової музики. В світі найвищих художніх смаків на по­чатку століття ще панує консерва­тивна католицька Австрія, австрій­цями були і Моцарт, і Гайдн; Бетхо­вен, щоправда, походив із протес­тантського Бонна, але всі його Успіхи пов'язані з Віднем. Там же Розквітнув геній Ніколо Паґаніні.

Проте до Відня уже йдугь з німе­цької Півночі нові течії і впливи.

Важко сказати, в якому жанрі кла­сицизм знаходить найповніший ви­раз. Зразки канону шукають в ан­тичності і насамперед у гордому римському республіканстві, проте, звичайно, це псевдоантичність. Кла­сицизмові властива орієнтація на раціональні рішення, на логічність, на строгість і переконливість. По­при всю театральність і римську по­зу в центрі його системи мисте­цьких цінностей уже не театр, а література, найбільшою мірою звер­нена до анонімного споживача. Ро­мантизм пов'язаний з культурою слова, традицією рицарських ро­манів, поезією; так само він звер­тається не до конкретного адресата, а до анонімного: «Дехто говорить про публіку так, якби це був хтось, з ким можна було б пообідати в готелі «Саксонія» на лейпцизькому ярмар­ку... Публіка зовсім не річ, а думка, постулат, подібний до церкви»'. Тільки характер розмови з «посту­латом» у них різний. Класицизм спирається на універсальні зразки-парадигми, романтизм прагне доби­тись універсальності, не тільки не спираючись на канони, а відмовля­ючись від норми взагалі. Можна сказати, що класицизм будує свої конструкції, чітко виявляючи нор­ми, а романтизм здійснює нормо-творення в ході самого будівництва.

Країною, в якій формування цих двох тенденцій в європейській куль­турі набуло найбільш виразних форм, стала Німеччина. Для Німеччини ду­ховне життя було головним способом національного єднання, оскільки єди­на національна політична, державна сфера була просто відсутньою. Німеч­чина відкрита європейській культурі,

' Литературные манифесты западноевропейс романтиков. — fv 1980.— С. 52.

натомість інші національні спільноти жили більш ізольовано одна від одної. Згадувані поїздки мадам де Сталь від­буваються у перших роках нового століття, тоді ж у авторитетній фран­цузькій газеті відомий критик говорив про «якогось німця», що написав ро­ман «Страждання молодого Вертера», а французька публіка не хотіла диви­тися «якогось англійця» Шекспіра. Англія відкрила для себе німецьку культуру наприкінці XVIII століття. Німці ж знали англійську культуру давно, а французька для всієї Європи була добре відомим зразком. До речі, поширення французької мови в Ро­сії — результат німецького впливу, бо інтелігентна Німеччина говорила по-французьки. Нарешті, Німеччина ста­ла центром асиміляції протестантиз­мом вищих досягнень католицької культури й творення нових культур­них цінностей.

Характерною рисою протестан­тизму є ідея прямого, без посеред­ників спілкування віруючого з Бо­гом, і ця установка на свободу і відповідальність особистості ре­алізується і у глави «веймарських класиків» Гете, і в ієнських роман­тиків. Саме Ґете був родоначальни­ком поезії, де в центрі уваги — пере­живання ліричного героя. Класи­цизм високого, «веймарського» Гатунку відрізняється від романтиз­му навіть не вибором поетичних ка­нонів — достатньо згадати вибір ве­ликим Ґете народного німецького персонажа Фауста як образного ключа своєї філософської поеми. Пе­редусім канон, яким користується класицизм, універсальний, натомість романтизм орієнтується на дух національної історії як джерело по­етичного натхнення. Класицизм Ґете вселюдський за символікою і поста-

новкою проблем; не випадково Ґете вступає до масонської ложі. По суті класики продовжують традицію ба­рочної неосхоластичної культури, орієнтованої на раціональне мірку­вання в тих межах, які відведені вірою розуму, на тлумачення світо­вих загадок, сформульованих в умовних символах класичних сю­жетів. Романтизм же продовжує тра­диції пасторів-пієтистів, орієнтова­них на безпосереднє сприйняття світу через позараціональні чуттєві здатності людини.

Різниця між класицизмом і роман­тизмом стає особливо очевидною в розумінні часу. Естетика класицизму пов'язана з ідеологією Просвітниц­тва: для просвітників утвердження Розуму означає прогрес людства, що породжує проблему кінцевої мети прогресу тієї миті, коли слід сказати, що мета досягнута, і розвиток має зу­пинитися. Зовсім інакше розуміють плин часу романтики. За Ф. Шле-ґелем, минуле належить спогадам, майбутнє — передчуттям, і тільки в сучасному є спостереження дій­сності, підвладне розуму. Оскільки ж сучасне без минулого не має сенсу, остільки і все життя людини оповите туманом спогадів і неясних перед­чуттів. Це світовідчуття яскраво ви­разив Гофман: «гірке переконання, що ніколи, ніколи не повертається те, що було одного разу. Даремними були б зусилля опиратися нездо­ланній силі часу, яка забирає все у вічному руйнуванні. Лише обриси життя, яке кануло в глибоку ніч, за­лишаються і тиняються довкола нас»*. Відновлюється глибоко ар­хаїчна концепція циклічного часу, який ніби кружляє навколо острова, де персонажі давно минулих часів ведуть своє позачасове життя.

Історія таким чином релятиві-зується, співвідноситься з миттю — не існує канонічної епохи, яка дає вселюдські зразки. З іншого боку, тут джерела глибокого песимізму, зосередженості на минулому, культ «ґотики». В англійському роман­тизмі найяскравіший вираз потяг до історії знайшов саме у шотландця Вальтера Скотта, який в першій по­ловині століття був чи не найбільш популярним письменником Європи. Почуття самотності посилюється від того, що лише поодинокі читачі здатні були перейнятися тими ту­манними романтичними аналогіями і алегоріями. Звідси зневажливе ставлення до тупої Маси, нерідке у романтиків.

По-своєму романтичний у Франції не тільки Стендаль, але й Бальзак. Відкидаючи романтику війни, Стен­даль бачить єдино гідною людини лише одну високу пристрасть — ко­хання. Бальзак розширює коло при­страстей, гідних показу в літературі, бо вони правлять життям не менше, ніж кохання, і саме ці брутальні его­їстичні пристрасті стали предметом його «Людської комедії». Вводячи в твори персонажі з інших своїх ро­манів і, таким чином, об'єднуючи їх в один цикл, Бальзак не випадково використовує Дантову назву: він проводить читача по трагічному світу життя, неначе Верґілій по ко­лах Дантового пекла. Тема подорожі з аналогіями з Данте стає характер­ною для літератури.

Чи не найбільше результатів мала романтична теза про марність до­сягнення мети, яка, перейшовши з майбутнього в дійність, одразу втра­чає ті риси привабливості, що їх ма­ла в примарному світі передчуттів. У Гофмана герой знає, що бажання

всього його життя «просто не здійсниться, бо, здійснившись, воно загине»". Звідси ідея відчуження від людини результатів її власної діяль­ності, яка перейшла з літератури в філософію і відіграла таку велику роль в еволюції марксизму.

Антитезою філософії плинності стало світобачення Ґете. Великий поет і мислитель протиставив ірра­ціоналізмові романтиків не заземле­не на реальність почуття здорового глузду і не логіку в традиційному ро­зумінні. Як і романтики, Ґете вихо­дить із самоцінності миттєвості; вже наприкінці життєвого шляху він го­ворив Еккерману: «Будь-який на­стрій, більш того, будь-яка мить без­конечно дорога, бо вона — посла­нець вічності»**. Посланцем вічності мить може бути.тому, що життя є не тільки постійна втрата, а й постійне повернення минулого, і у кожній новій коханій чоловік знову й знову зустрічає свою першу любов. Життя є не просто реальність, дійсність, буття, — воно поєднує «є» і «немає», буття і ніщо в потоці становлення. Ґете виходив з проблеми гріха, з не­прийняття песимістичної тези про вроджену гріховність людини та зло як її внутрішню сутність. У молодості він часто повертався до теми геніаль­ної та сильної особистості, здатної на великі історичні звершення; його хвилює тема відчуження наслідків діяльності від задумів. Серед не-закінчених творів Ґете цього періо­ду — сатирична поема «Вічний жид», сюжет якої взятий із старої като­лицької легенди про невпізнаного Христа, який повернувся на землю і

ЗНОВу був РОЗІП'ЯТИЙ ЛЮДЬМИ. Цей " Цит. за:Гетеа

сюжет став засадовим для «Великого •• ґете и.в. Со( інквізитора» Достоєвського; у Ґете i^o"—"тміГ-

ЦЄ СЮЖеТ Про несумісність Христа І С 428.

породженої ним корисливої і фана­тичної церкви. Тема відчуження, невіддільності добра і зла гранично точно опрацьована у «Фаусті», особ­ливо в другій його частині, написаній уже в кінці 20-х років, незадовго до смерті поета. Мефістофель, дия­вольська зла сила, що стоїть між Фа­устом з його високими задумами та реальністю, вносить хаос у життя, спотворює вкладене Фаустом в його справу добро, і той гомін робіт, який ввижається Фаусту в його останні хвилини відгомоном величної всена­родної праці, насправді є скреготом лопат його могильників-Лемурів. І все ж Фауст перемагає, Мефістофе-лю не вдається забрати його душу після смерті, добро виявляється сильнішим, ніж так тісно з ним поєднане зло!

Цій поезі.' оптимізму романтики протиставлять мотив нездоланної стіни між світом і сильною особис­тістю, приреченою на самотність. Як Мефістофель веде Фауста через таємниці вічності, подібно до героя Данте, так у Байрона Люцифер веде Каїна через таємницю смерті й вічності. Романтик Байрон проти­ставляє «древо пізнання» «древу життя»; першолюдина обрала древо пізнання, а слід було обрати древо життя. Що істина є благо, каже у по­емі саме Люцифер, а йому супере­чить жінка Каїнова, яка говорить, що істина несе нам тільки біди. Колізія «знання — віра» розв'язується в оригінальний спосіб: вірі Байрон протиставляє не знання, а сумнів. Саме сумнів веде Каїна до трагічної самотності.

Характерно, що серед ідеалів XIX ст. ми не знайдемо таких, що передвіщали б прихід «світлого капіталістичного майбутнього», бу-

дували б «вертикаль» прийдешнього ринкового суспільства високого доб­робуту. Хіба що утвердження в англійській економічній літературі першої половини XIX ст. класичної концепції Адама Сміта можна вва­жати таким опосередкованим ви­знанням ідеї «економічної людини». Тема добробуту належить до грубої буденності життя, романтизм і його антипод — просвітницький класи­цизм є наслідком пошуків системи цінностей, які визначали б у буден­ності якісь устремління вгору.

На формування таких концепцій, спрямованих у майбутню перспек­тиву, найбільший вплив у XIX ст. справляла німецька філософія, зва­на класичною. У Шеллінґа і Геґеля маємо відповідно романтичний і класичний варіанти німецького іде­алізму. При цьому у Геґеля держава виявляється на вищому, а особа — на початковому, нижчому щаблі розвитку духу в сфері права й мо­ралі; державний інтерес повністю поглинає інтерес особистий і проти­стоїть як розум історії романтичним апеляціям до «духовних першодже­рел і народних витоків».

Росія:

дві культурно-політичні орієнтації

Дев'ятнадцяте століття для Росії почалося на рік пізніше, 12 березня 1801 р. за старим стилем. У цей ра­нок «увесь Петербург» вийшов на вулиці в англійських круглих капе­люхах і фраках під хутрами, що сим­волізувало торжество з приводу вбивства імператора Павла. За часів Павла спеціальні патрулі нещадно різали на перехожих фраки і нищи­ли капелюхи. Щоб змусити вельмож носити пруські чоботи замість чере-

виків, Павло ввів церемонію, згідно з якою при зустрічі з ним дворянин мусив вийти з карети і вклонитися. Оскільки в тодішньому Петербурзі майже неодмінно він ступав по кісточки у багнюку, це був захід ефективний.

Протягом XVIII ст. Росія стала ко­лосальною євразійською імперією з населенням на початку XIX ст. — майже 40, в середині — близько 60 млн. Цими мільйонами, розкида­ними на неозорій території, керува­ла порівняно незначна, але швидко зростаюча армія чиновників — 15— 16 тисяч на початку, за 60 тисяч у се­редині століття при півмільйонній армії. 90 відсотків населення на по­чатку, 84 відсотки у середині століття становили селяни, майже половину з них — поміщицькі кріпаки. Фактич­но сяк-так керованими і взагалі пов'язаними з центром через по­штові тракти були губернські міста та невеликі території навколо них; на значному віддаленні від Петербурга сваволя місцевого чиновництва була необмеженою, а про Сибір просто ходили легенди.

Суть державної конструкції, за­вершеної Катериною, полягала в то­му, що правив не тільки державний апарат — правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу і опіку на патріар­хальних засадах. У середині XIX ст. Дворянських помість нараховується олизько 100 тисяч, але переважно це оули бідні поміщики; напередодні Реформ четверта частина селян зна­ходилась у 1382 маєтках, тобто десь у тисячі поміщиків. Безпомісним і ⁰¹днішим дворянам закони імперії ^Не надавали навіть права голосу на Дворянських виборах. Загалом дво-Рян на 1858 р. було 9 млн чоловік,

спадкових (у 1845 р.) — 565 тисяч, а право голосу на дворянських вибо­рах мали лише 22 тис. чоловік, тобто менше 4 відсотків спадкових дво­рян!* Про російського дворянина не говорили: «Він одержує стільки-то прибутку на рік». Радше про нього говорили, скільки він витрачає, і найбагатші магнати нерідко мали мільйонні борги. Іноді говорилося, скільки у поміщика десятин землі, але найзрозумілішою характеристи­кою було: «у нього двісті (п'ятсот, ти­сяча) душ». Душ двадцять — бідний поміщик, душ сто — «пан середньої руки»; були вельможі, які мали сотні тисяч душ. До правлячого класу Росії входило панство «середньої руки» і вище, реальним господарем був не­великий прошарок магнатерії та військово-адміністративної еліти. Переважна більшість «панів серед­ньої руки» дичавіла у себе в про­вінції, як і те соціально різношерсте населення, яке одержало назву «різ­ночинців».

Звільнення дворян від обов'язко­вої служби деякою мірою стимулю­вало господарський прогрес у помістях. Проте і через традиції, і через бідність переважної більшості дворян на початку століття майже не було таких, що не служили зовсім. Найпрестижнішою служ­бою залишалась військова. У XIX ст. повільно, але невпинно зростає се­ред чиновництва, на цивільній службі прошарок людей плебей­ського походження, переважно із семінаристів.

Чесний губернатор викликав біль­ше підозр, ніж хабарник і деспот. Але некерованість завжди небез­печна. Погана структурованість ко­лосальної імперії робила Росію не-передбачуваною.

Російська армія була вщент розби­та Наполеоном під Аустерліцем 1807 p., вона уникала битв з агресо­ром упродовж 1812 р. аж до Бо­родіна, та й не це славетне побоїще вирішило долю війни. Наполеон відчув тривожну ірраціональність ситуації, коли в Дорогомилово чекав делегації від приреченої на капіту­ляцію Москви: тут щось не відпо­відало нормальним сюжетам пере­мог і поразок. З точки зору ка­нонічної, раціональної війни, росій­ська армія була слабшою, недаремно вона уникала битв, у Бородінській вона зазнала важких втрат, столицю здано чи буде здано, слід чекати якоїсь реакції на поразку, але удари потрапляють немов кудись у невиз­наченість, очікуваних реакцій не­має, можна взяти одну столицю — є інша, як друга голова у змія; не мож­на очікувати, що було б, якби впала і друга столиця, все ірраціональне в цій хаотичній країні, якій нічого не варто втратити престиж влади у гро­мадській думці, зазнати політичної поразки.

Проте не такими вже й безвід­повідальними перед суспільством по­чували себе російські імператори. За кілька «непоротих» поколінь у ро­сійського дворянства склалася інте­лігентна верхівка, яка в салонах фор­мувала подобу громадської думки (тоді навіть про новини з театру воєнних дій дізнавалися в салонах, а не з газет). Політичні орієнтації, що скадалися в правлячому класі, були тісно пов'язані з культурними.

Вищі дворянські кола Росії диво­вижним чином поєднували кон­формістську відданість монархові з своєрідним шляхетним індивіду­алізмом. Із жорстокою деспотич­ною владою завжди сусідить відчай-

душний авантюризм, і в Росії долі й кар'єри нерідко бували карколом­ними. Звідси — поєднання в куль­турі побуту імперської еліти кон­формізму і відчайдушності. Гра в карти — не «комерційна», як віст чи преферанс, а азартна, з шаленими виграшами та програшами — була заборонена так само, як дуелі; але грали і стрілялися, особливо в перші десятиліття XIX століття. Нестрим­ний азарт тепер не тільки компенсу­вав скутість життя, а й означав зро­стаюче значення такого чинника, як охорона особистої честі. Саме тому імператори ненавиділи дуелі.

Почуття особистої відповідаль­ності за свою честь, почуття свободи у творенні власної долі і біографії, мабуть, найяскравіше виражене у Пушкіна, але властиве цілому по­колінню. Воно набувало найвищого піднесення в часи війни, коли влада людини над обставинами свого жит­тя найбільше залежить від випадку і неї самої. Війна творила нові со­ціально-психологічні типи і куль­турно-політичні орієнтації, нерідко протилежні. Російський дворян­ський індивідуалізм, лицарський дух, особливо на війні, апелював до солдатського світовідчуття і просто­народного патріотизму. Піднесення національного почуття в ході війни з загарбником незалежно від соціаль­ної програми чужинця — природ­ний результат війни. Але ця роман­тика «руського духу» набувала різних і протилежних форм.

З одного боку, в Росії ще в катери-нинські часи склався консерватизм «слов'янської», архаїчної орієнтації, репрезентований аж до миколаїв­ських часів адміралом Шишковим та людьми державінського культурно­го кола. Ні романтиками, ні класика-

ми в європейському розумінні цих старомодних «слов'ян» не назвеш — то були просто консерватори. Близь­кими по духу до цього патріотичного консерватизму можна вважати бага­тьох армійських авторитетів, які гра­ли роль патріархальних «отців-ко-мандирів», підробляючись під про­стонародну солдатську свідомість і сміхову культуру.

На протилежному полюсі знаходи­лась європеїзована дворянська еліта, найяскравішим представником якої на межі століть був М.М. Карамзін. Його позицію називають «передро-мантичною» в тому розумінні, що він знижував романтизм до культури сприйняття повсякденних цінностей, і водночас проста повсякденна ман­дрівка, спостереження, побут підно­силися до найвищого рівня сучасної світової культури. Російський інтелігент цього типу сентименталь­ний, але не трагічно, і перебільшено театральний: йому більше до вподоби слово «милий», ніж «прекрасний»*. Це гра і поза, але з великим соціаль­но-культурним навантаженням. Ха­рактерно, що консерватори-патріоти гурток Карамзіна називали «русски­ми», натомість себе і свій гурток — «славянами». Карамзіністи писали «так, як говорили», тобто так, як гово­рив по-російськи в салонах інте­лігентний дворянський «світ», бо­монд; це була Росія — і водночас «іно­земці в Росії», європеїзована, але не космополітична російська культурна еліта. При цьому «російськість» ка-рамзіністів жодною мірою не нагаду­вала романтичний «прорив у віч­ність» позачасових національних Цінностей. Карамзін на свої очі бачив Французьку революцію, не прийняв ч жорстокостей, але й не розчарував­ся в ідеях розуму й прогресу. В начер-

ках праці про Петра І (1798 р.) він пи­сав: «Виправдання деяких жорстокос­тей. Повсюдна м'якосердість не­сумісна з величчю духу. Les grands hommes ne voyent que le tout (великі люди бачать тільки ціле. — М.П.) Але іноді і чутливість торжествувала». Ю.М. Лотман і Б.А. Успенський, які цитували ці слова, слушно зазнача­ють: «Великі історичні події — а французьку революцію він відносив саме до великих історичних подій — на поверхні реалізуються у формі грубих і дрібних людських пристрас­тей. Але тим, хто здатний глянути глибше, розкривається велична кар­тина духовного звеличення люд­ства»**. Отже, ліберально-прогре-систський умонастрій європеїзова­ної інтелігенції у цьому випадку не суперечить імперській ідеології та ідеї самодержавства.

Прийшовши до влади у двадця-тичотирьохрічному віці, Олек­сандр І, симпатичний, поставний блакитноокий лисіючий блондин, до­ступний і доброзичливий, відігравав роль продовжувача традицій своєї бабусі Катерини та її ліберальної політики. Спочатку він спирався на статс-секретаря школи Безбородька Д.П. Трощинського, але потім усунув його і орієнтувався на вузьке коло молодих друзів. Проекти, що їх вони розробляли на таємних засіданнях, стосувалися не менш ніж скасування кріпосного права та введення кон­ституції. Проте поступово гурток по­чав розпадатися, а згодом хитрющий Кочубей почав замість себе посилати до царя з проектами чиновника М.М. Сперанського, через якого і так проходили всі папери, — без­рідного геніального бюрократа, яко­го Кочубей таємно переманив у Тро­щинського. Государ віднині безпосе-

' Див.: Лотман Ю.і Успенский БА. «Письма» Карамзі и их место в разви русской культуры Карамзин Н.М. Письма русского путешественника. Л., 1984.

" Там же. — С. 55? 561.

редньо мав справу із Сперанським, який досить швидко став першою після царя особою в державі і на яко­го, врешті, звалили крах ідеї лібе­ральних реформ.

Світло на суть справи Сперанського кидає ставлення до неї незмінного улюбленця Олександра — графа Аракчеева. Зразу після відправки в за­слання Сперанського і його найближ­чого співробітника Магницького Аракчеев писав своєму братові: «но вместо оных теперь парьтия знатных наших господ зделалась уже чрезмер­но сильна, состоящая из графов Сал­тыковых, гурьевых, толстых и Голи­цыных, — следовательно, я не был с первыми в связи, был оставлен без де­ла, а сими новыми патриотами равно­мерно нелюбим, так же буду без дела и без доверенности»". І тому, що Арак­чеев не належав до кола Сперансько­го (він сам мріяв, щоб у нього, як він висловлювався, була хоч третина ро­зуму Сперанського), хоча Аракчеев реакціонер, а Сперанський ліберал, — спільне у них те, що обоє були неродо-виті, вивищені Олександром з низів, і тому цар на них розраховував. А ари­стократи — не тільки патріот-консер-ватор граф Ростопчін, а й Карамзін — писали «записки» царю проти Спе­ранського, звинувачуючи того в підкопі під самодержавство.

«Демократична» орієнтація Олек­сандра виявилася за суттю не лібе­ральною, а самодержавно-деспо­тичною орієнтацією, що розрахову­вала на плебейсько-демократичну опору. Це робило постать Олександ­ра особливо малопопулярною в арис­тократичному середовищі.

Імператор Російський не потребу­вав ідеологічних санкцій на своє все­владдя — воно сприймалось як аксіо­ма. Релігійно-містичні умонастрої,

можливо, до певної міри були у нього виявом мук совісті — як-не-як, Олек­сандр був батьковбивцею. Головне ж джерело містицизму його часів поля­гало в тому, що Росія була антиподом раціоналістичної Франції.

Єдина реформа, яку «молоді друзі», передусім поляки Адам Чар-торийський і Северин Потоцький, встигли здійснити, — реформа осві­ти. За зразок було взято почасти німецьку, почасти польську систе­ми. Школа була реорганізована так, що початкова підпорядкована се­редній, середня (гімназійна) — університетам, яким, в свою чергу, підпорядковувалася вся навчальна і науково-видавнича справа в їх ок­рузі. Спочатку освіта була всестано-вою, але вже після війни міністр граф O.K. Розумовський робив за­уваження графу І.А. Безбородьку з приводу того, що той відправив до гімназії свого кріпака. Відставка ма­сона O.K. Розумовського з посади міністра в 1816 р. починала епоху не­стримного обскурантизму, пов'яза­ну з іменем нового міністра князя О.М. Голіцина та його улюбленців Магницького, Рунича та Корнєєва.

Друг дитинства Олександра князь О.М. Голіцин, знаменитий тим, що програв у карти графу Л.К. Розу-мовському свою жінку, несподівано захопився якимсь не цілком право­славним містицизмом, заснував Біблійне товариство надконфесійно-го характеру. Першим його актом на посаді міністра освіти і духовних справ (Голіцин був єдиним росій­ським міністром, який керував водно­час освітою та церквою) була інструк­ція про те, що основою всіх наук має бути релігія. Такого наступу невігла­ства, як за Олександра повоєнних часів, не знала європейська історія

нового часу. Побічним результатом була і ліквідація масонських лож.

Ложі фактично були дозволені Павлом, який сам був посвячений у масони, але формально відновив їх Олександр. Після війни масонство набуло надзвичайно широкого роз­повсюдження у зв'язку з загальною модою на містицизм та на різні таємні товариства, пов'язаною із зрослим почуттям особистої гідності і незалежності. Офіційні масонські організації розкололися 1815 р. на ложу «Астрея», на чолі якої став Є.О. Кушелєв, та «Провінційну», де магістром був граф М.Ю. Вєльгур-ський, а заступником («намісним магістром») — С.С. Ланськой. 1820 р. Кушелєв написав цареві донос на са­мого себе і масонство загалом. Гли­боко релігійний консерватор Ку­шелєв не розумів, що діється в ма­сонському русі: множаться якісь таємні товариства, що навіть в його власній ложі прагнуть «всі істини чистого масонства підкопати і пере­творити на байки», тобто право­слав'ю надати якогось алегоричного тлумачення. Насправді ложі дедалі більше перетворювалися на таємні клуби світського, подекуди політич­ного характеру, що Олександр чу­дово відчув. Результатом доповідної Кушелєва було рішення царя про за­борону масонських лож. На цей час уже діяли таємні товариства, що підготували декабристський зако­лот, про що Олександр також знав, але не наважувався йти на відкри­тий конфлікт з дворянською елітою.

Декабристський рух і наслідки 25 грудня 1825 р. добре відомі. •Зазначимо характерну «доповідну»-Донос на ім'я нового царя, Миколи, під назвою «Дещо про Царсько-сільський ліцей та дух оного».

«Ліцейський дух» автор анонімки виводив з ліберальних ідей ще Но-виковського масонства, підкреслю­ючи, що діти багатьох масонів кате-рининських часів засуджені за участь у декабристському русі. Анонімний автор — відомий Фадей Булгарин, колишній польський офіцер з легіонів Наполеона, рене­гат і добровільний донощик. Це — вияв ненависті до духовного аристо­кратизму, в цьому випадку в особі гуртка «Арзамас», заснованого С.С. Уваровим, М.І. Тургенєвим та іншими противниками консерва­торів Шишковського гуртка «Бесі­да». Група послідовників Карамзіна, серед яких були Пушкін і В'язем-ський, організувала, як тоді говори­лося, «партію» проти консерва­торів, яку донощик Булгарин прив'язував до масонів та лібералів. У двадцяті роки вже почалися і в Росії дискусії про романтизм і класи­цизм; В'яземський, який вважав себе романтиком, бачив своїх поперед­ників навіть у авторові перекладів з давньогрецьких трагедій Озерові. Як­що мати на увазі саме той романтизм, який апелює до позачасового духу на­роду і протистоїть класичній орієн­тації на передзадану норму, то такий романтизм тільки зароджувався в де­яких публікаціях і у деяких авторів. Уперше, здається, слово «народність» було сказане критиком Орестом Со­мовим, близьким до гуртка ка-рамзіністів, до Пушкіна і Дельвіґа, в одній із статей на теми музики, і підхоплене князем В.Ф.Одоєвським, письменником і музикознавцем, схильним до романтичної фантасти­ки. Мабуть, найкраще видно умов­ність класифікацій на зразок «роман­тизм — класицизм» на російськім ґрунті того часу на прикладі Пушкіна.

Пушкін передусім — геніальний поет і якби навіть він був політич­ним реакціонером, його твори зали­шались би чистим золотом високого мистецтва. Та Пушкін був винятко­во розумною людиною і чудово орієнтувався в партійно-політичних тонкощах, займаючи власну по­зицію, яка нам не завжди близька і навіть зрозуміла. Коли справжній романтик Полевой, колишній ку­пець, самоук, ентузіаст, став видава­ти журнал «Московський теле­граф», Пушкін з запалом виступив проти нього — оскільки Полевой протиставив романтизм Карамзіну, а свою «Історію народу російсько­го» — Карамзінській «Історії держа­ви Російської». Бо Пушкін був такий же російський державник, як і Ка­рамзін.

М.Н. Епштейн показав паралель­ність реакції двох великих поетів по­чатку століття, Ґете і Пушкіна, на трагічну повінь у Петербурзі, яка стала сюжетом «Мідного вершника» і послужила поштовхом для сюжету про упокорення моря в другій час­тині «Фауста» (1833 p. Ґете опубліку­вав повністю другу частину, а Пушкін закінчив «Мідного вершни­ка», відтак тут паралелі тільки типо­логічні). Упокорення водної стихії — мотив внесення порядку в хаос, і в обох випадках жертвами є безвинні подружні пари — Філемон і Бавкіда у Ґете, Євгеній і Параша у Пушкіна. Не Фауст винен у загибелі ста­риків — це справа рук Мефістофеля, посередника між генієм і людьми; але й не сам Петро губить Євгенія і Парашу. Чи збігаються позиції обох великих художників? Не можна не погодитися з М.Н. Епштейном: «Усе світовідчуття Ґете і Пушкіна класич­не в тому розумінні, що і в історії, і в

поезії вони над усе цінують момент визрівання форми з хаосу — подвиг об'єктивної творчості»*. Можна піти далі й побачити у Пушкіна все ту ж карамзінську ідею: «Велика людина бачить ціле». І хоч би як співчував Пушкін «маленькій людині», роман­тик часів барабанної, за його влас­ним висловом, «Полтави» і держав­ник часів «Наклепникам Росії» — це один і той же Пушкін, «класик» у то­му ж розумінні, що й Ґете.

Чи принижує це великого поета? Можна лише сказати, що не цим дер­жавницьким патріотизмом увійшов Пушкін у серця мільйонів, і не тільки незрівнянністю вірша — всі відчули в ньому почуття солодкої свободи, горду надхмарну красу «на свете сча­стья нет, а есть покой и воля». Пушкін тримався за своє дворянство тому, що в той час лише дворянин міг претендувати на духовну неза­лежність, хоча ми знаємо з його влас­ної трагедії, наскільки це відносно. Але саме це високе й людське було відчуте, пережите ним і донесене до нащадків — усіх, перелічених і не пе­релічених у «Пам'ятнику». І коли б не було дворянської станової винят­ковості і державницького патріотиз­му великороса Пушкіна, не дозріло б і те загальнолюдське, що відкрилося завдяки ньому нам усім.

С.С. Уваров, зневажений Пушкі­ним, став у Миколи І міністром освіти завдяки своїй ролі у формуванні ідео­логії самодержавства. Висунувши і обґрунтувавши знамениту формулу «самодержавство, православ'я, на­родність», ліберальний новатор із гуртка «Арзамас» водночас запропо­нував імперському деспотизму спосіб леґітимізації і позбавив його потреби в ній. Принцип самодержав­ства є антитезою принципу свободи,

як принцип православ'я або братства во Христі — антитезою братству, то­вариству всіх громадян. Народність мала замінити рівність. Гасло рів­ності спрямоване проти станової нерівності; згідно з альтернативним принципом народності, всі руські лю­ди можуть бути рівними тільки в своїй співприналежності до росій­ської нації, зберігаючи станову нерівність. За цим були віки «Бога, царя і отечества», або «одні моляться, другі воюють, треті орють».

Найважливіше полягало в тому, що не самодержавство ґрунтується на народності чи вірі, а навпаки. Лише те народне, що служить самодержав­ству. Так обґрунтовується принцип імперії. Тому вірнопідданий Полевой був розгромлений як вождь «рево­люційної партії», і Уваров з люттю розповідав наступного дня Никитен-ку, яку змію викрито в особі редакто­ра «Московського телеграфа»: супо­стат-романтик хотів благословляти самодержавство іменем «народного духу». А через два роки така ж доля спіткала редактора «Телескопа» про­фесора М.І. Надєждіна. Ідея Надєж-діна була ще прямолінійнішою: він вважав, що самодержавство най­надійніше опертя може знайти в де­мократичних низах; дворянську епо­ху, а відтак і Пушкіна, і романтиків, яких він вважав дворянськими письменниками, Надєждін зарахову­вав до безповоротного минулого.

Микола І суворо стояв на пози­ціях станової імперії. В створений ним 14 травня 1826 р. «Комітет вла­штування навчальних закладів» уві­йшли як консерватори-патріоти О-С. Шишков, М.М. Сперанський і ^•Г. Строганов, так і європеїсти ^Князь К.А. Лівен, С.С. Уваров і граф А-М. Блудов. Нерідко вони кон-

фліктували, але в одному дійшли згоди: засадовими стосовно керів­ництва до складання статуту 1828 р. зроблено вказівки про виховання, «співрозмірне з істинними потреба­ми того роду життя, до якого кожен призначається». Кожен рівень шкіл призначався для певного соціально­го класу, цьому служило й розпоря­дження про підвищення платні за навчання в університетах і гімназіях «не стільки для посилення еко­номічних сум навчальних закладів, скільки для утримання прагнення юнацтва до освіти в межах певної співрозмірності з громадянським побутом різнорідних станів». На до­повіді Уварова резолюція царя: «При тому слід зміркувати, чи немає способу утруднити доступ в гімназії для різночинців»*.

Що передусім рухало імперато­ром, людиною без комплексів, до­сить розумною і вольовою? Страх перед революцією, відчуття своєї всесвітньо-історичної місії — збе­регти порядок скрізь, куди сягає мо­гутність великої Росії? Природний педантизм, вихований казармою, парадами, культурний статус, за йо­го власним іронічним визначенням, «дивізійного генерала, який раптом став імператором»?

Понура жовта фарба, в яку по­фарбовані були всі будинки столиці; губернські міста, — зменшені і сильно погіршені копії столиці; маса штатних і заштатних міст і містечок, що жалюгідно копіювали губерн­ські; панські будинки з «грецькими» колонами,чиновництво в мундирах, прихована ненависть до інтелігент­ності і освіти, що стала відвертою в час революції 1848 p., коли за захист університетів пішов у відставку навіть С.С. Уваров — над усією цією

' Цит. за: История России в XIX веке СПб., б/г.— Т. IV. Вып. 9.— С. 101 —

імперською спорудою ніби бов­ваніла постать царя Миколи, який дивився на все своїм олов'яним по­глядом і пильно стежив, щоб ніщо не відхилялося від заведеного роз­порядку. На гауптвахті сиділи за найменші провини редактори і цен-зори-професори, сидів одного разу навіть наслідник за те, що проїхав на параді не риссю, а галопом. У гли­бині душі цар розумів, що треба щось робити і передусім із крі­пацтвом, створював один за одним надзвичайно таємні комітети, але спромігся тільки на одне — видати заборону на продаж людей окремо від сім'ї і без землі. Його старший брат Олександр, який грався з ре­формами, всім щось обіцяючи зі своєю чарівною посмішкою, не спромігся навіть на це. Обидва ніби відчували, що найменший рух у ко­лосальній споруді імперії може при­звести до непередбаченого обвалу, обидва не дозволяли нікому приво­дити в рух суспільний механізм, який, на їх думку, мусив підкоряти­ся тільки їх владним порухам.

Не дивно, що коли в Росії виник справжній, в західноєвропейському дусі, романтичний російський на­ціоналізм, він більше перелякав ца­ря, ніж ліберальне західництво.

У 1839 р. з'явилися у списках і жва­во обговорювалися в московських са­лонах реферати поета О. Хом'якова та критика і філософа І. Киреєвсько-го. Обидва автори були солідарні у ставленні до кріпосництва: Хом'яков говорив про «мерзенність рабства за­конного, важкого для нас в усіх ро­зуміннях, речовому і моральному»; І. Киреєвський — про «перевагу праці вільної перед панщинною ро­ботою, вільного життя перед приму­сом». О. Хом'яков обстоював думку

про те, що Петровські реформи завдали Росії непоправної шкоди, позбавивши її національної самобут­ності, і що відродження Росії пов'яза­не з переорієнтацією на допетровські духовні цінності. І. Киреєвський ста­вив питання інакше: не відмова від західної освіти та західних елементів культури, а таке сполучення росій­ського і європейського, за якого ней­тралізована була б головна вада Захо­ду, яку він вбачав у надмірній вірі в розум. Втіленням раціоналізму для І. Киреєвського були і антична класи­ка, і середньовічна схоластика като­лицизму, і буржуазний суспільний лад, і буржуазний демократизм. Ідеал свободи для нього був таким же без­душним егоїзмом матеріальної сили, як і ідеал самовладдя, тільки егоїзмом з боку пригноблених класів. Вихід І. Киреєвський вбачав у поєднанні особистості з «миром», маленьким осередком суспільства; носієм колек­тивістської ідеології бачив автор пра­вославну церкву.

Не можна не впізнати тут повного набору ознак того романтичного світогляду, який на Заході знаходив інші традиційні вбрання.