
- •§1. Епоха просвітництва — культурно-політичний контекст української історії
- •§2. Стара україна: соціально-політичні реалії та культура повсякденного життя Козацька автономія
- •§ 4. Пізнє українське бароко
- •§ 5. Кінець староукраїнської барокової культури. Григорій сковорода
- •§ 1. Консерватори й ліберали в європі та росії
- •§ 2. Новий «культурний ландшафт» україни __
- •§ 3. Традиціоналізм і романтизм
- •§ 4. Микола гоголь
- •§ 5. Тарас шевченко
- •§ 2. Росія на шляху
- •§ 3. Україна
- •§ 4. Громадсько-політичні рухи в україні
- •§ 5. Культура україни 60—80-х років
- •§ 6. Ідеологія громадовства і драгоманов
- •§ 7. На зламі століть
- •§ 8. Ліберально-демократична й соціалістична думка
- •§ 1. Криза європейської цивілізації
- •§ 2. Утвердження
- •§ 3. Україна в епіцентрі трагедій
- •§ 4. Культурне піднесення 20-х років
- •§ 5. Культура україни в період сталінського тоталітаризму
- •§ 6. Розклад тоталітаризму
- •§1. Слов'яни в групі народів
- •§ 2. Індоєвропейські традиції в духовній культурі
- •§1. Слов'яни
- •§ 2. Міфологічний простір слов'янського язичництва
- •§ 3. Релігія, міфологія і культи
- •§ 1. Київська русь у перспективі «захід — схід»
- •§ 2. Русь у культурно-політичній перспективі україни
- •§ 3. Соціальні світи русі
- •§ 4. Сакральна культура
- •§ 5. Позасакральна культура
- •§1. Україна
- •§ 3. Козаччина
- •§4. Церква й освіта
- •§ 5. Староукраїнська барокова культура
- •§ 1. Промислова революція на заході. Реалізм і суб'єктивізм
§ 5. Староукраїнська барокова культура
Стилістика староукраїнської культури
Староукраїнською називали- часом культуру, що передувала новій, створеній за останні два століття. Риси цієї старої культури, добре збережені нам XVIII ст., часами гетьманів і сотників, Київських риторів і філософів тагільських мандрівних дяків, сліпих
бандуристів та малярів, які розписували неповторні церкви на горбах над тихими українськими ріками, — ці риси переважно спільні для всього періоду козацької легенди.
Україна належала до культурної зони, яка в часи контрреформації розвивалася в стилістиці бароко. Будучи християнським краєм східного обряду, вона, проте, належала до периферії регіону, духовний центр якого був в Італії та Австрії-Труднощі поширення «латиисько-
о» впливу пов'язані з конфесійними конфліктами, і все ж можна вказати шляхи проникнення барочної стИлістнки в усі культурні сфери. гнуті барочні лінії настільки змінювали художні смаки, що у Львові додане громадян — як католиків, так і православних — ховали у ви-зарочиих трунах з писани-
: клим портретами покійних.
православну церкву в
іїні проникає гармонійний спів, привнесений спочатку композито-р,іміі-іноземцями, які керували придворними хорами. На акордному ряді двох ладів — мажорного та мінорного — розвивається в Україні багатоголосна обробка стародавніх церковних мелодій. З дещо більшими труднощами нові засоби проникають в іконопис. Знаменита ікона «Архангел Михаїл» з церкви Св. Духа в Рогатині демонструє шляхи оволодіння досягненнями світового живопису: у архангела складки плаща вимальовані з готичною різкістю мускулатура ніг по-аиатоміч-ному точна, в дусі італійського ренесансного живопису, постать архангела видовжена згідно зі східними іконописними традиціями.
Проблема, проте, полягає не в по-щиреіщі культурних новацій. Масове Ь; поширення свідчить, звичайно, про приналежність до спільної цивілізації, але одна й та сама деталь може мати різний смислу різних культурах. Вся а в тому, на якому грунті культурні деталі поєднуються в цілісність. Геопол'ггнчпо, економічно, культурно й соціально Україна XVI— $УП ст. від Путивля до Карпат, від
іссядо Запорізького Низу вража-
ріаноманітна. В країні мають обіг гроші всіх видів — дукати, таляри, ле-Ш, шостаки, орлянки, шаги, чехи,
осьмаки, тимфи і так далі. Українські поети пишуть вірші латинською, польською, книжнослов'янською, розмовною українською мовами. Зберігаючи, згідно з литовсько-руським правом, станові різниці навіть у вартості людського життя, знаючи юридично понятгя суверенітету і свободи людської особистості, Україна відображає всі культурно-
190
191
Форта книги
«Бесіди Іоанно Златоуста». Київ. 1624 р.
rv,*S^
•<X
іжбвїпі/хоВаМйго
і
І
,ІШеІІ:КйОТЛТИМГГІХЯм
ЛіТПІГЛіІ БС0ЛЄНСКДГр
О tf О * 11 il^ Нд хі Помдгмн Стпм
/І Л Д Д J] Afi.U.
%4* ****ДДД Д A t ft*JUfc*& ** A* fct
В,£#0
ptrivfOMod месс*»*
політичні проблеми в калейдоскопічному різноманітті світоглядів і смаків як князівських, шляхетських, міщанських, козацьких, так і святенницьких і селянських. Українці спо-^ відують віру православну, уніатську, кальвіністську, соцініанську, римо-католицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари.
Досить пройтися вулицями годнішнього старого Львова, щоб зрозуміти строкатість тодішнього куль-турного житія. В місті височіє вико-
і 92
наний у готичних традиціях като-лицький собор — Катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищі, яке давно зникло, — д^. кілька збережених часом витворів тодішнього західноєвропейського мистецтва — каплиць з прекрасною скульптурою. На вірменській вулиці — ансамбль церковних споруд а стилі від класичної вірменської церкви до католицької храмової архітектури, споруджений переважно італійцями. На Руській вулиці на початку XVII ст. будується (вчетверте після пожеж) православна Успенська церква із баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву, можна уявити себе в Італії часів Відродження. А були ще кам'яниці італійських купців, татарський квартал на північ від вірменського, два єврейських гетто.
Край, що зберігав якимсь дивом культурну цілісність на всьому своєму неосяжному як на ті часи просторі, центр тяжіння якого дедалі більше перем ііцувався на дніпровський Низ, не мав стабільної структури, увесь час був у високій температурі, у русі, як гігантська соціальна плазма.
Від хаосу цей край оберігала насамперед надзвичайна стабільність і консервативність селянського світу. Micro, яке важило в ті роки дуже багато хоча б Тому, що за його мурами жило подекуди до третини населення, також прагне Сприймати новації, асимілюючи їх через старовинні суспільні форми.
Та якщо ми зупинимося на цій обставині, ми тілшй повторимо звичну формулу про вирішальну роль народних мас і народної культури-Залишиться незрозумілим, як саме можливий культурний про:
Ця обставина буде яснішою, коли ми зважимо па зміни в культурі села.
Будучи стабільним опертям національної культури загалом, вона завжди засвоює доробок професій мої архітектури, малярства, музики, книжну культуру, і, насамперед, принаймні в ту старовинну епоху, юмлює все це через масовий релігійний світогляд.
Нам сьогодні важко простежити деталі цього процесу, оскільки і будівництва велось небагато, і писалось мало як у церквах, так і в канцеляріях. Проте в деяких пам'ятках епохи можна бачити сліди культурних перетворень і впливів.
Кам'яне будівництво до XVI ст. велось переважно замкове, оборонне; численні замки залишилися на Волині. Тут простежуються впливи розвитку нової військової техніки, передує ім поява вогнепальної зброї, та перенесення із заходу культури фортифікації. Для естетики це дало небагато. Натомість можна помітити в пізніших церковних кам'яних будовах явний вплив техніки дерев'яного храмового будівництва. В безперечно «дерев'яних» традиціях церковної архітектури водно, що саме невеликі сільські церкви стали законодавцями ' архітектурної моди Взагалі присадкуватий «волинський» стиль церковного будівництва має не суворі романські риси, а печать ліризму; церкви затишні, простуваті по-се-лянськи; нерівні муровані поверхні їх стін мають щось від звичайної хати, неначе несуть тепло чиїхось рук. Пам'ятки письменності того часу, як адмїїгістративно-господарські акти, так і рукописні євангелія. — нечисленні, але цікаво те, що останні нерідко створюються в селах
Що ж до ікон, з яких згадаємо Миколу Зарайського з Житієм (збереглась у Москві), Волинську Богоматір
з церкви Покрови в Луцьку, Юрія Змієборця та Преображення з села Стаиила біля Львова, Петрівську Богоматір (всі XIV ст.), деісус з чином з с Ваиівці на території нинішньої Польщі, Богоматір Одигітрія з с. Кра-сова на Львівщині (XV ст.) тощо — то можна у ішзці випадків говорити про неймовірної сили мистецтво, яке сполучало примітив із прекрасним володінням принципами організації простору. Це той самий примітив- з ознаками геніальності, що буває виявом повної мобілізації художніх сил простого люду, якому стало доступне мистецтво, створене високими професіоналами.
Звичайно, культурні цінності й художні смаки по-різному формуються в різних соціальних середовищах.
Як і католицькі контрреформації! ні автори, православні та уніатські письменники (наприклад, луцький уніатський єпископ Кирило
193
пли
ЬСТУП
Цей посібник визнано одним і кращих,
представлених на конкурс,
організований Міністерством освіти України
та Міжнародним Фондом «Відродження»,
в рамках Програми
«Трансформація гуманітарної освіти в Україні».
Головне завдання Програми полягає в сприянні
гуманізації освіти через створення умов для розробки
та впровадження нового покоління підручників і навчальних посібників,
зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури,
що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.
Міжнародний Фонд «Відродження», який представляє всесвітню
мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем
та громадським діячем Джорджем Соросом,
буде щиро вдячний за відіуки, пропозиції та зауваження
щодо цього видання під час його експериментальної перевірки
в навчальних аудиторіях.
ПОПОВИЧ М.В. 158 Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1998. — 728 с: іл. -(Трансформація гуманітарної освіти в Україні).
ISBN 966-505-205-5 ББК 63.3(4УКР)
ш |
) |
— |
|
|
|
©М.В. Попович, 1998 Ю СІ. Чуев, обкладинка, 1998 ISBN 966-505-205-5 © « АртЕк,. комп'ютерний макет. 1998
Перед.тим. як говорити про історію культури, необхідно визначити, що таке власне «культура». І вже тут починаються труднощі, здавалося б, непереборні, Якщо ми звернемося до і п.-'пшдьних книг і статей за визначеннями поняття «культура», то знайдемо більше сотні дефініцій. На якій із них зупинитися?
Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференция з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальній, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включас в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.
Прийняти таке розуміння культури спонукає не тільки авторитет ЮНЕСКО. Книги та лекційні курси з історії культури, являють собою по суті історію окремих мистецтв, літе-ратури. освіти тощо. Але у загальному слововжитку термін «культура» означає щось значно більше, ніж суку нність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розріз-
няємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.
Але для того, щоб засвоїти і навчи-вися ОЕверкш-Ей певний комплекс явищ культури, треба мати т тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми не тільки погано знаємо все те, що було створено нашим народом впродовж його історії. Ми часто не розуміємо, що саме ці культурні набугки означали для людей в ті минулі часи і, отже, як їх н.ім читати і сприймати сьогодні.
Запропонований посібник ч істерії української культури являє собою спробу саме такого викладу. Тут містяться і загальнонеобхідні факти з історії культури України. .Але сугь викладу — в спробі подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи. Тоді і наступність епох може виглядати як поступовий розвиток зі своїми втратами і набутками.
Проте такий підхід має свої труднощі.
Поставимо, наприклад, таке запитання: чи належить творчість Бетховена до сучасної української національної культури? Відповідь залежить від того, як ми розуміємо вираз «національна культура». З одного боку, неможливо уявити не лише українського професійною игузикаита, а й просто культурну людину, в
:■*
статутів—1529,
1566 і і588 років; проте.-
статут 1588 р. вже модо різнився від
попереднього.
Прийнявши статут 1566
р. як правову засаду існування Великого
князівства Литовського) правлячі
кола
князівства, як литовська,
так і русинська — білоруська і українська
— знать, могли вже йти на об'єднання
двох держав.
Певна
різниця у загальній поставі польської
і литовсько-руської шляхти
виявилася у їх ставленні до правової
культури.
Підготовка
Литовській статутів була
великою справою, що вимагала серйозної
юридичної культури. Як зазначив
видатний польський дослідник Юліуш
Бардах, подібні за обсягом
проекти не були здійснені тоді в жодній
європейській країні попри поширені
в Європі XVI
ст. ідеї раціональної
кодифікації права. В Польщі атмосфера
для подібної юридичної діяльності
була вкрай несприятлива. Один
із головних учасників роботи над
документами, професор римського
права Краківської академії, вихованець
університетів Падуї і Болоньї Петро
Ройзіус (Педро Руїс де Морос, іспанець)
писав своєму при-
ятелеві,
що юрист у поляків пошано-вуєтьгя
так само, як кушнір у ефіопів*, Саме
тому Ройзіус переїхав до Вільї
ю.
В Європі ідеї правової реформи були пов'язані з тенденцією до ство рення централізованих правових держав, у яких статус людні ш щ ■•.ежнт.ь від її станової, етнічної, релігійної тощо приналежності та від регіону, в якому вона проживає. Такі умови в європейських держа вах не могли скластися, доки вони залишалися становими державами. В Польщі подібні ідеї викликали особливо шалений опір шляхти, оскільки принцип рівності всіх пе ред законом (незалежно від того, які саме свободи визнавались за грома дянами) загрожував привілейовано му становищу шляхти і виборності короля (тобто рівності шляхти навіть із королем). Тому шляхта принци но во виступала проти правової держа ви, .'згаданий Станіслав Оріховський наполягав іт тому, що римське пра во с право людей невільних: він хи зувався тим, що «ані параграфів, ані глосс не вчив, а що Е декрет, не ро зуміє». Оріховський закликав шлях ту повигашпи отих докторів йа за Альп, що «волочаться по краю»: «повинні гидувати ними, паиове- браття, що, зрештою, ви й робите. Повинні уникати їх як м к Ми-
ронову школу, виганяти їх 3 нашого королівства, аби ці паршиві вівці не заражали чистих джерел нашої справедливость..»"
Кодифікація права могла бути здійснена лише за умов, коли у Вели-колгу князівстві Литовському! З "°" редусім у иайчисольиішій ЙОГО «руській» частині, вже існувала, висловлюючись гкь генпія досить високого рівня освіче-
пості. Користуючись юридичними консультаціями фахівців, литовеь-ко-руська шляхта створювала правові умови свого входження в спільну Річ Посполиту, що ґрунтувались на традиціях Київської Русі, враховували деякі важливі норми римського права і забезпечували умови панівного положення шляхти іціальної стабільності на цьому ґрунті. Магмо приклад розвитку світських культурних форм, що не легітимізовані посиланнями па релігію, а існують паралельно. З точки зору становища людини в ясному українському суспільстві, її свободи і безпеки, найсуттєвішим с артикул 1 розділу 12 Статуту 1588 р. — «Про забиття чоловіка простого стану від шляхтича». В ньому зокрема говорилось: «Ми, Господар, кладучи край сваволі і зухвальству людським, котрі в людях нестриманих час від часу виявляються без усякого страху Божого, з чого і кров невинну людську оозветидно і безвинно, з надією сплати за неї грошової виплати, розливають і тим не менше Пана Бога іву на Річ Посполиту штовхають, встановляємо: якби який шляхтич з зухвальства, з пияцтва і без причини до свавілля умисне, легковажачи право посполите і знущаючись над створінням Божим, чоловіка просі ото стану, не шляхтича, заоив, а був би пійманий одразу на гарячім учинку в часі, визначеному в сім ста тугі як гарячий учинок, та-шляхтич після належного доказу Мас бути скараний па горло, крім сплати головщини»'.
Великий князь і ного близькі люди добре знали свою шляхту — нестриману, водночас закомплексовану і пихату, грубу і свавільну. Обмежен-
ня цієї сваволі для випадку умисного вбивства ґрунтується на християнських нормах: «не убий» стосується всіх людей однаково. Вперше з часів Київської Русі засуджується вимір ціпи людського життя в грошах, та ще й залежно від соціального стану вбитого. За смерть убивця має платити власним життям — цей принцип поширюється на всіх підданих держави.
Проте реально здійснити ці елементарні права людини на життя і безпеку особистості для простого люду було важко або й неможливо. Уявімо, що розлючений шляхтич вихопив шаблю і зарубав парубка в присутності, скажімо, його батька і матері. Ті поскаржилися, а шляхтич присягнув, що парубок з погрозами накинувся па нього, і він мусив вжити зброю в обороні. Згідно зі статутом, справа невтішних батьків безнадійна. Шляхтич щонайбільше заплатить «головщииу» залежно від статусу забитого, як і було за «Руською правдою».
Присяги свідків далекі від норм доказу, які використовувало римське право. Справа в тому, що слово шляхтича розцінювалось як доказ. Юридична сила, яку має слово людини із вищого стану, відображає ту хари зму, яку в свідомості суспільств,, носив у
JtlMOK КНЯЗІв
Острозьких. XIV-XVI cm.
" Статуї вя.мкага кня'ства літоускага 1588. — Між і.
С ЙІ—313J
М2
1 43