§4. Церква й освіта

Становище православної церкви й освіти

У XV ст. східна церква переживала глибоку- кризу, пов'язану із втратою Візантією її політичних і культурних позицій, а потім і повного завоюван­ня Балкан імперією Османів. Руські православні єпископії входили до Константинопольської помісиої церкви і підпорядковувалися гре­цькому патріарху, якого руські спра-* ви цікавили переважно з точки зору допомоги патріаршому престолу. Після завоювання турками Констан­тинополя становище патріархії знач­но погіршилось, Московська митро­полія з 1448 р. фактично, а з 1588 р. і формально виділилася в окрему помісну церкву, що знаходилася у підпорядкуванні царя. Вона тлшни-лася єдиною християнською церк­вою східного обряду, що діяла в са­мостійній державі своєї конфесії.

Київські митрополити відчували се­бе впевненіше в Москві і жили під опікою цари, хоч це фсіктично позбав-

_то їх влади над білоруськими та ук­раїнськими приходами. Реально в ме­тках Речі Посполитої, на українських _rd білоруських землях, влада над церквою належала опікуну всіх, хрис­тиянських церков держави — королю і великому князю. Статус церковного владики був різний: інколи керував юю свій, незалежний від Моск­овський митрополит, що най­частіше жив у Вільно, бувало і гак, що митрополія залишалась без владики.

Загальний рівень православної церкви в русинських землях був ду-•изьким і продовжував падати. Сільські священики настільки збідні­ли, що мусили заробляти собі на жит­тя селянською працею, церковна ж верхівка за своєю моральністю не відрізнялася від пересічної шляхти і розглядала «хліб духовний» так само, як і інший «хліб», тобто як спосіб придбати добро і маєтності. На схилі XJV ст. був час, коли па все Руське одство не було жодного право­славного єпископа, тобто нікому бу­ло поставляти в церкви священиків. Там, де православних ієреїв нікому було висвятити, призначались і ш м ієни ки, а за спиною адміністрації, що Обирала владику, часто стояв ка-лький арцибієкуп, — отже като­лицька церква фактично контролю­вала православну. Легко уявити, що $3 люди виконували обов'язки чіиків. як правилася служба і ве­лося церковне господарство. Можна Думати, що побутове християнство тоді містило більше решток обрядо-В9СТІ й передсудів і найглибшої Я ницької старовини, ніж власне хрис­тиянських елементів. Аж до XVHI ст. Церковні письменники постійно кар-^1,-^і|,г'ь язичницькі обряди — коляду­вання, стрибання через вогнища на Купала тощо

Католицька церква спочатку стави­лася до православ'я як до непорозу­міння і вважала, що простою заміною священшав-«схнзмагиків» на ксьон­дзів можна було б навернути руські землі на істинну віру, Призначалися біскупи і пробеги на неіснуючі східні приходи, поділяючи долі численних підкоморіїв та маршалків без підвлад­них. Костьоли будуються в Україні переважно чернецькими ордена­ми — домініканцями, бернардинами, францисканцями, пізніше єзуїтами. Але вони не могли конкурувати зі скромними православними церква­ми, що були для русинів символом предковічно свого.

Умови для православної церкви па землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір ка­толицьким утискам на Галичині був організовамішим, спирався на більш освічені й свідомі сили.

Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні: католики, відчува­ючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити в дзвони, влаштовувати процесії, буду­вати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

Щодо кількості церков, статистики ми, звичайно, не маємо, але аналіз на­явних уривчастих даних по Галичині (Руському воєводству) XIV ст. дозв лив М.С. Грушевському зробити вис­новок, що кількість церков з розра­хунку на кількість поселень годі знач­но перевищувала відповідні показни­ки кінця XIX сторіччя. Церква була мало не в кожному селі, а в більших єелах — і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно засновува-

170

лися нові. Більшість монастирів були невеличкими, деякі мали менше шес­ти ченців і вважались філіями інших монастирів, але бували й великі — в Межигірському під Києвом було півтораста ченців, а в Манявському скиті на Підкарпатті — двісті. В кін­ці XVI ст. Анна Гойська, дружина луцького земського судді, заснувала маленький тоді Почаївський монас­тир, а у 1612—1615 pp. князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, заснував під Прилуками два монас­тирі, з яких Густинський став знаме­нитим; вдова його, Раїна Могилянка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

Своєрідними релігійно-культурни­ми центрами були великі монастирі зарубіжжя, насамперед Афонський в Греції. Тут завжди були русинські колонії.

Важкий стан церкви відбивався і на освітніх справах.

Анонімний автор «Перестороги» на самому початку XVII ст. писав, що давні «великії ревнителі» «много з ве­ликим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим каміїшям церкви приоздобили, книг великое множесгво язиком словен­ським нанесли, леч того, що було най-потребнішоє, школ посполитих, не фундували... А за тим православіє гречеськоє озимніло і в'згорду прий­шло і во занедбання. Бо теж за ці і ilk станов особи, погордівши своїм православієм, до врядов духовних приходити, перестали, але леда-якого на них виставляли ку волі только са­мому посполитому чоловікові»".

Це свідчення не слід вважати ви­черпною характеристикою освіти в ггіслякшвський період, оскільки в «на-

мурованих з великим коштом, опатре-них маєтностями» церквах і особливо монастирях зберігалися і відтворюва­лися не тільки стародавні книжки, а й культурні традиції та писемність.

Вчителями при церквах були дяки які водночас виконували різні цер­ковні обов'язки. Дяки вчили читати, церковні служебні книги, а також церковного співу. З давніх пір особ­ливим авторитетом користувались так звані мандрівні (мандроваиі) дя­ки, що цілком зрозуміло з погляду на кваліфікаційну роль мандрів. До цих часів виводиться традиція шкіл-дяківок при церквах, що в XVI ст. вже влаштовуються не тільки в містах і містечках, а й у селах. Еле­ментарна шкільна наука полягала на­самперед у тому, що дитину вчили читати «Часослов», «Апостол», «Псалтир», інші церковні книги.

Залишилось також приватне на­вчання в знатних сім'ях. Традиційним вихователем був, як і раніше, «дядь­ко» із слуг, який вчив читати і писати «словенською мовою». Тоді ще не бу­ло звичним наймати домашніми вчи­телями бакалаврів: це прийшло, коли знатних дітей почали вчити за кордо­ном, — десь у кінці XVсторіччя,

Про розповсюдження письмен­ності судити важко, але цікавим свідченням є розповідь Павла Алі-чі-пського про його враження під час подорожі по Україні в середині XVIT сторіччя. Він зазначив, що тільки в Україні всі прихожани і гід час служби користуються молитов­никами. Павло зробив висновок і то загальну освіченість українців, вклю­чаючи жінок. Звичайно, навряд чи всі вміли читати навіть молитовники, але спостереження Павла говорить про відносну розповсюдженіс:ті. освіт й авторитет книги.

.Аж до кінця XVII ст. навчання жи­вопису велося в цехових, позацехо­вих і монастирських майстернях. Продовжувала жити система музич­ної освіти при церквах. Система безлінійного нотного письма (крюки або знамено) не дозволяла читати мелодію без допомоги людини, яка її знає, і нагадувала радше вузлики на пам'ять, ніж письмо у власному ро­зумінні. Традиція передачі «крюко­вого» письма мала бути усною.

Освічена людина повинна була передусім знати канцелярську мову і письмо, яким користувалися у дер­жавних установах. Численні молоді люди із біднішої шляхти йшли в дрібні канцеляристи, якими-небудь возними при повітових судах, в обов'язок яких входило повідомля­ти відповідачів про засідання, при­водити їх до суду тощо (це була не­безпечна робота — бували випадки, коли заможний шляхтич, розгнівав­шись, бив чи навіть топив у річці та­кого судового виконавця).

Про наявність досить значного прошарку освічених людей гово­рять списки студентів європей­ських університетів, починаючи з XIV сторіччя. Імена з характеристи­кою Ruthenus, Roxolanus, Rosslcus, 1-е Russia зустрічаються в Віттеи-берзі, Ґрайфсвальді, Ростоці, Ба-зелі, Парижі, Болоньї, Падуї — і, звичайно, насамперед у Кракові, в Яґсллонському університеті. Пере­важну більшість студентів-русипів ■вили вихідці з Русинського воєводства, але в Кракові маємо в '434 p. «Івана Петровича з Глухо-*а», в 1466 р. — «Дмитра Степано­вича з Києва», а в Сорбонні ще в ^{1 xrv} ст. — «ліценціата мов і ба­калавра рутеиської нації з Києва* і Вілевича*.

Термін universitas належить до римського права і означає корпора­тивну форму власності; середньовічні європейські університети використо­вували римські правові поняття, але насправді навчальна корпорація ближча до варварського братства, як і цехова. Школярі — це немовби реміс­ничі учні, бакалаври — підмайстри, наїїстри — майстри, доктори — старші майстри. Університет складав­ся з чотирьох факультетів: одного під­готовчого (вільних мистецтв, де ви­кладалися сім шляхетних наук, тобто тривіум і квадривіум) та трьох ви­щих — медицини, права і теології. За рівнем вільних мистецтв на першому місці стояла Паризька Сорбонна, пра­во найкращих фахівців мало у Бо­лоньї, медицина — в Салерно, а вза­галі — за правилами учнівства — для завершення навчання, вже після ма-гістерки у своєму університеті, годи­лося побродити по світу і повчитися в кількох поважних закладах.

Найближчим і найдоступнішим був єдиний на території Речі Поспо­литої Краківський Яґєллоиський університет.

На початку XVI ст. ми вже зустрічаємо поза межами Русі на професорських посадах українців — вихованців європейських універси­ тетів, Першою європейського рівня культурною фігурою України рене­ сансної епохи був Юрій Дрогобич [Котормак, близько 1450—1494 pp.). Син дрогобицького ремісника, він після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медици­ ни і філософії в Болоньї та Кракові, надрукував книжку «Прогноспгчні судження» в Римі; серед ЙОГ _:іша1

краківських студентів — Николай Дшш Коперник. Павло Русші (близько 1470—1517 pp.), лемко, родом

172

173

Кросна, учився в Грайфсвальді, був професором у Кракові. В Польщі працювали також Григорій Чуй (близько 1523—1573 pp.), син самбір-ського шевця, автор поем, панегіри­ків, еклог; Григорій Тичина (Тичин-ський) з міста Тичин на Галичині, Іван Туробінський та інші вихідці з українських земель, що мали добру європейську освіту — ні в Галичині, ні на Волині того часу (не кажучи вже про Київ) не було куди їм при­класти рук.

У кінці XV — першій половині XVI ст. складається культура, яку можна віднести ідо польської, і до ук­раїнської традиції. Такі маргінальні

174

Львів. Церква Уміння

(1591-1631 pp.) і отити Корнякта (1573-1578 pp., 1672 р.). При цін церкві було організовано

Львівське

братство;

тут був

висвячений

на православного

митрополита

України

Петро Могила

культури властиві великим багато-етнічним державам. Чітке ррзмв вання утруднене тим, що писали ffl перші українські літератори латиною чи по-польськи, частіше були католи­ками, служили в польських кав ляріях. Але не тільки-те, що вони in». реважно писалися українцями («руь, синами»), пов'язує їх з Україною. На­самперед ця культурна верхівка зберігала зв'язки з національним суспільством, незримо впливала ма нього; їх вдома шанували, у них учи­лися. І в польську, і в українську куль­туру вони вносили українські теми та образи. їх тінь і їх слід лишалися вто­му цілому, що .називається «нація».

Такою яскравою постаттю був не раз уже згадуваний Станіслав Оріховський (Ожеховський, 1513— 1566 pp.), письменник неспокійної вдачі, що називав себе, як вільний шляхтич, поляком, і котрого назива­ли «рутенським Демосфеном». Орі­ховський вчився після Кракова і Відня в Німеччині і жив у Лютера в сім'ї, його волелюбній натурі дуже імпонував протестантський крити­цизм, отож батько-католик забрав його додому; в Перемишлі він навіть мав якийсь час плебанію, але зрікся сану. Антитурецькі памфлети Орі-ховського були свого часу дуже по­пулярні. Поширені були також його висміювання целібату (заборони на шлюб для ксьондзів); зрештою, це традиційна для європейських бродя­чих студентів-вА/'онт/в тема, при­родна для зухвалого шляхтича.

До цієї ж культури належить поет Себастіан Фабіаи К^ичюкич {Ки>оно-вин, 1545—1608 pp.), на думку В. Шев­чука, родом із львівських вірмен, ав­тор знаменитої тоді поеми ЙРоКСО-ланія». Чимало польських письмен­ників захопила в ті часи романтика

україно-«рокєоланського» неміряно-естеру' пасторальних тихих са-чррнобровими дівчатами,

Братства і рух за реформи церкви й освіти

\ \\ і ст., на тлі посилення бо­ротьби між реформацією та контр-ріеформацїєю, за умов перебудови правових підстав русько-литовсько-

спільства і підготовки до утво­ рення конфедеративної держави, загально; риого прогресу в

Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, Необхідність реформування право­славної церкви і пов'язаної з нею системи культури й освіти стала на­гальною. Рух, що привів до утворен­ня та активної діяльності братств, став потужним стимулом до такого реформування.

1544 р. у Львові створено Успенське братство. До кінця століття братегва виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й .Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщи­ну, і навіть малонаеелене Поділля. Се­ред діячів Львівського братства слід

ги братів Івана та Юрія Рот-

ЩШців. Вони відзначились спершу як

поворозників, сідлярів і

"опружииків; представляючи при

закінченні навчання в підмайстрах

ху штуку (мі пробу,

>й випробувальний виріб, що в Європі називався шедевр), вони зро-оили не довершений стандартний як годилося, а нове сідло влас­ної конструкції. Гучний тоді конфлікт Розв'язався на їх користь.

та мозирського мар-«налка Лозки Єлизавета ІГалшка) Гу-

левичівна (1575—1642 pp.) відписала М свої маєтності в Києві заснованому В нею Богоявленському монастирю, Щ школі й шпиталю, чим було покладе- Ч по. початок Київському братству. І Гулевпчіпна, і її чоловік належали до З знач них вели копанських родів, але й к для НИХ це був великий і щедрий Дар, Є що свідчив про безкорисливу відда- Я иість справі національної культури.

Згодом Гулевичівна переїхала до .Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого 1617 року.

Львівське, Луцькі⁴ та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у ре .'рному русі,

очоливши братський рух в Гали­чині, на Волині та в Подніпров'ї.

175

$г£мм«гїл •

00 СЛ0&4.

Чт» '««'Г* «Л»М ;

Сл»в»««тт. »іі«иїм<ліжім

. , ,о '-"X г •а

мкі, палілі іч^ам-Ід», Емдшігслеал , мім нч

Пд/ШЦДМ'Р'А Є'Т«к

ї , Рлзлгічії •

1 , Йма •

г , М4:<т»гша

о»м% X > Глдгіл* •

ї , ЩнчлігЬ •

І , П(іЦліг% •

§ , Ндр-ічГ» - і

Сторінки граматики Лаврентія Зі\ («Об етішщ 1596 р.

«Агюетої»)

1574 р. ДруЛ Івана Федоп

Євангеліє.

Кінець XVI ст.

Братства були громадами релігійно-культурними і, насамперед, саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, «антиструктурни-ми» об'єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статуї утверджував рівність старших і мо­лодших братів, визначаючи їх особ­ливі обов'язки перед громадою, вво­див кари для всіх (такою карою, зок­рема, було сидіння на дзвіниці, а хто сказав «непотрібне, корчемне слово», карався штрафом у фунт воску). Справи братські не можна було вино­сити за межі братства, всі братчики мусили з'являтися на погріб членів

братства і на засідання, де мали чита­ти священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зо­бов'язаний донести громаді на іншого брата, який припускався іріха. А го­ловне, братсгва мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не гово­рять священики єресі.

Утворюючись з того ж культурного «гену», що й ремісничі братства, об'єднання українських міщан і шляхти стали продовжувачами давніх традицій чоловічих союзів і водночас зародком майбутнього громадянсько­го суспільства. Враховуючи, що в православних церквах, на відміну від католицьких, ще не було тоді про­повіді, спільні читання і розмови на зібраннях братчиків відігравали ви­няткову роль у духовному житті.

Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергій­но втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й підрп-джеі-шя старохристиянської мораль­ної та ідейної чистоти, братства одра­зу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за став­ропігію, тобто пряме підпорядкуван­ня константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала ре­формація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Організація братських шкіл про­ходила за умов, коли розвивалося шкільництво різного рівня і різних конфесій,

\ 1а території Речі Посполитої ство­рюються нові університети або ака­демії. Найстарша і найавторитет­ніша, Краківська, ще Ягєллом була реорганізована на зразок Сорбонни,

і називалася Яі'єллонським рситетом. У столиці Литовсько­го князівства, на базі школи при кос­тьолі св. Яна єзуїти створили колегію і 1579 р. — Віденську академію. Віден­ська академія мала передусім тео­логічне спрямування; православні русини вчишся і там. Численне пра­вославне братство у Вільні мало свою школу і підтримувало тісні стосунки з реформістською церквою, а молодь посилало вчитися в лютеранський університет Кенігсберга або в інші німецькі університети.

Ян Замойський 1595 р. організував у своєму Замоєті власну академію. Вона проіснувала недовго, але віді­грала велику роль для освіти та куль­тури і Польщі, і України. Замой­ський не любив єзуїтів і холів ство­рити навчальний заклад на зразок Падуанського університету. Замой-ська академія була орієнтована на право і практичні громадські про­блеми, а не на теологію. Фактичним організатором академії був Шимон Шимоиоиич, високо оцінений бага­тьма провідними європейськими вченими. Це Шимонович створив у польській літературі жанр «Селян­ки», сентиментальної пасторальної поезії, де часто виступала українська тема. В Замойській академії було не­багато учнів — від 50 до 130; тут учи­лись поет Кленович, видатні ук­раїнські релігійні та культурні дія­чі — Касіян Сакович, Ісайя Трофи-мович-Козловський, Сильвестр Ко-сов, Иосиф Кононович-Горбацький. Випускник академії поляк Якуб Гаватович (1518—1679 pp.), який "рацював вчителем у Камінці-Стру-вій. написав інтермедії «Най-і «Продав кота у міш­ку», які можна вважати первістками Української народної комедії.

й) ет^модогїи .

Чтіїет» єтгммігї.* ;

Ьтіачаігї* «т» , Йжіі*«тн ел'чл *$чнт% ^долати А

ямлгдтк •

Чт#І«Ч"» 4AITL CAt»4 і

ГічімїЄ •

ф реченій*

*|т#ї'тч> іиіМТі;

fltlHM Їі7», ЧД? «ДДДЛ 3»f дІ»Д

шсдігб

■

Після смерті покровителя ака­демія поча\а підупадати, і в середині XVTI ст. вона вже фактично ледве животіла. Єзуїти спробували ор­ганізувати католицьку академію у .Львові, але після протестів пред­ставника Замойської академії та ве­ликої бійки в костьолі на урочистос­тях з приводу її відкриття справа заглухла.

176

177

178

Львівська братська школа, заснова­на і 585 p., одразу завоювала автори­тет своїми поручниками та словника­ми. Перший такий підручник гре­цької і киижно-української мови та просодії (віршознавства) склав рек­тор школи грекАрсеиій, еласонський архіспископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — брат­ство). Туг працювали брати Зизанїї, Памво Бергаїда — автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (вчителів), яких ми згодом зустрінемо і! Києво-Могилянськія академії.

Книжна культура тоді посідала ду­же скромне місце в житті навіть освічених людей. Книги, починаючи з кінця XVI ст., вже не гщшуться, а дру­куються (вони називалися «биті кни­ги»). Ще 1460 р. Степан Драиан пода­рував Львівському Оиуфріївському монастирю друкарню. 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константин Івано­вич та його син Коистантин-Василь Константинович — князі Острозькі. До 1531. р. друкарні були в Києві та Острозі. Іван Федоров видрукував свого «Апостола» 1574 р. у Львові, і це перша друкована книга в >крсшгі,що

«Книга

о поспшичес/іті»

Василія Великого.

Острог.

1594р.

' Щт

■

Українсьвд ші)і>.т,і -

К, 1983; — CM

вбереглася. Про інші першодру_К{, вірогідних відомостей немає.

Книги друкувались невеликим ц_а. кладом, у 300—400 примірників, Дру. кувались переважно книги релігійно, го зміст)'. В иш роком у вжитк'. рукописні переклади і переоціни -численні повісті про Олександра Ма­кедонського та Трою, рицарські ро­мани про Трістаиа і Бово, Петра Зо­лоті Ключі, Оттояа, Аттілу віршова­ний переказ поеми Торквато Тасео «Звільнений Єрусалим».

Розвиток книгодрукування спри­чинився до величезних культурних зрушень, що в У_Крш,п" насамперед пов'язане з недовгою, але надзви­чайно плідною діяльністю Остро­зької академії.

Організація академії була заслугою однієї з найзпачніших постатей в ста­роукраїнській культурі — князя Ост­розького. Константин-Василь Кон­стантинович князь Острозький (1526—1608 pp.) був середнім сином відомого військового діяча Великого князівства Литовського князя Кон­стантина, який після смерті Стефана Баторія, на думку сучасників, мав найбільше шансів стати королем, як­би не був «вождем схизматиків». Визнаним вождем українців і всіх православних у Речі Посполитій був і Константин-Василь. Присвяі йому свій трактат, відомий єзуіт-ський діяч Петро Скарга звертався до нього як до «першого в тім грецькі-⁴ законі і народженням з великих предків, і великою заможністю від пана Бога»'. Князь Остро іьки" увійшов в історію у зв'язку однією подією: саме про'і и нього було спрямоване порто козацьке по­встання піл проводом К ри штофа Ко-синського. Ніхто не надав тоді вели­кого значення місцевому закол.

им це був перший ледь чутний доштовх великого «землетрусу» ^У11 століття.

Заснована 1576 р. в Острозі ака­демія стала, по суті, першим укра­сим навчальним закладом євро­пейського типу, Історичне значення ; .ої академії насамперед по­ддало в тому, що вона утвердила іок української православної п як «тримовного ліцею», чи тримовної гімназії'-». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов'яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «ла­тинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Далі, саме Острозькій академії до-м розпочати ту видавничу робо­ту, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Перехід на книго­друкування вимагав критичного пе­регляду рукописних варіантів книг. Списки, в тому числі сакральних книг, нтч )тно різнилися, і потрібне бу-авлення до них як до людських рукотворних писань, продуктів куль-Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результа­том стала «Острозька біблія», видана '581 року. Це — видатна дата в історії Української культури.

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після і її організатора і покровителя. Вже в перші десяттьйпя братсько­го руху виявляються різного характе­ру культурні орієнтації: «західни­цька^, що намагається спрямувати °світу на «латинські» зразки, і -грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на ^цііантіпське православ'я.

Дві культурно-політичні орієнтації

Реформування церкви, на той період абсолютно необхідне, могло йти різними шляхами: або при опер­ті т низовий братський рух, або «згори», шляхом перебудови цер­ковної адміністрації та політики. Оскільки низові братські організації одержали великі права і практично ставили під контроль всю діяльність православної ієрархії, конфлікт став неминучим. Антіохійський патріарх Іоаким, а за ним і Константино­польський Вселенський патріарх Ієремія, перший в історії патріарх, який відвідав Русь, рішуче підтрима­ли ревний православний простолюд і різко засудили єпископів, особливо Львівського. Відповідаю вищого кліру було прийняття пропозицій католиків про унію західної та східної церков. Собор у Бресті 1596 р. затвердив акт про унію.

Ідея унії була на Україні-Русі НЄ нова, і коли перед лицем турецької загрози Константинополю таке об'єднання церков було здійснене («Флорентійська унія»), воно сприй­нялося в Україні і млявою нехіттю,

I/O

• Цим Соловьев CM_t

'""'мнении. — ML і"■■: -Ktt,Vl.—

але принаймні не так вороже, як у Москві. А в кінці XVI ст., в епоху, яка в історії України пов'язана з іменем Константина-Василя князя Остро­зького, для верхівки суспільства не було сумніву в тому, що якась угода з західною церквою неминуча. Це нипливало вже з тих культурних орієнтацій, що їх приймало нове ук­раїнське шкільництво. Освіта, яку одержував молодий шляхтич чи міщанин, повинна була відкривати йому якісь можливості в суспільстві Речі Посполитої. Тому латинська мо­ва і західна організація школи з'яв­ляються в різних українських нав­чальних закладах — від проте­стантських до православних.

Від католицької культури Україиу-Русь відділяли відмінності в церков­них обрядах та догматиці (спосіб хреститися, служби і свята, сакраль­ний одяг ієреїв, мова служби, догма­ти, насамперед догмат про похо­дження Святого Духа від Отця чи, як у католиків, також від Сина, католи­цький догмат про чистилище і т. д.). Громом з ясного неба для простих віруючих було впровадження папою Гриі'орісм XIII нового календаря з 1.VIII. 1582 р. Це було пов'язане з пе­ренесенням дат календарних цер­ковних свят і викликало шалений опір у православних. Для напівязич-ницького світосприймання зміна традиційних днів свят, в яких злили­ся християнська сакралізація часу з давнім язичницьким осмисленням часового круговороту, вносила хаос в звичні ритми і була майже перемо­гою сил темряви.

Проте самі по собі ритуали не ста­новили непереборної перешкоди для удії. В католицькому середовищі, щоправда, дискутувалось питання, чи є «схизматики» християнами і чи не

треба їм після прийняття унії наново хреститися. Перемогла, проте, по.чт. кована точка зору, згідно з якою др_г. матичні й обрядові розбіжності не на­стільки великі, щоб вважати право-славних іновірцями. Варто згадати що така ж проблема виникла і після об'єднання української та російської церков: для частини ортодоксальних церковників (вже після реформ Нц-кона!) українці були нехристями, бо обряди, включаючи хрещення, відріз­нялися від російських (українців на­зивали обливанцями тому, що дитину під час хрещення не обов'язково було опускати в купіль, досить облити її водою).

Справа навіть не в тому, наскільки великі обрядово-догматичні відмін­ ності між церквами. В Україні обря­ довому боку віри не надавалося тако­ го значення, як в Росії. До XVI ст. в Ук­ раїні хрестилися так само, як і в Росії, двома перстами, але виправлення книг і ритуалів пройшли майже без­ болісно, натомість у Росії це була над­ звичайно драматична історія. Став­ лення до кожної букви обрядового тексту яскраво виражене в словах од­ ного з московських захисників віри: «Нам всем, православным христиа­ нам, подобает умирати за един аз, его же окаянный враг выбросил из Сим­ вола там, йде же глаголется о СыНб Божий Иисусе Христе: «Ро­ не сотворен на»; велика зело сила в сем аз сокровенна»'. Сказати, що пе­ ресічний український православний віруючий ютовий був умирати за ко- . ,кио. ГЦа ' ірода

антіохійського патріарха Макарія че- рез Україну в Росію в часи ХмельниЧ- чиии його сип Павло АлеппськНИ зазначав у своїх записах неймовірну' здатність росіян стояти годинами служо одженість на ритуаль-

ному боці релігії (до речі, Макарій „перше відслужив у Москві службу, _иід мас якої хрестилися троєперстям). В Україні ставлення до обряду відоб­ражало більш загальну культурно-політичну проблему — ставлення до перспектив національного розвитку. Ініціатори унії взяли курс на західноєвропейську загальну орієн­тацію, пожертвувавши культурними реформами для зміцнення організа­ційних зв'язків із західною церквою; ібережено і старий юліанський календар, і церковнослов'янську мо­ву служби. Орієнтація на Захід ви­явилась досить консервативною орієнтацією на контрреформацію. Реформа і реорганізація церкви про­вадились надалі в тому ж напрямі, що й очищений, і перебудова церкви в католицькому світі. Польські власті підтримали уніатів і визнали тільки уніатську ієрархію.

Наступні чверть століття, коли Константинопольська патріархія чіт­ ко не виражала свого ставлення до унії, а братства і непокірні право­ славні ієреї не підкорялися митро­ политу, надзвичайно розповсюдила­ ся література, яку називають поле­ мічною. Полемісти не були диску- гами в звичному для нас ро­ ві її: крім догматичної та полі­ тичної дискусії, література цього ро­ стила — чи не переважно —ви- |Иа почуггів обурення і неприйнят­ тя противника, що набували іноді яскраво: рної форми. Зви-

ня-іивективи мали спону­кальні, силові функції, що їх можна

ЙОрІвНЯТИ З ФУНКЦІЯМИ Словесної

матії. Прокльони, якими сторони

рипали одна одну, слід сприймати

^: як заклинання — анафеми

«Ай мали сенс не тільки слова, а

Серед полемічної літератури ви­діляються книги-послання Івана Ви-шенського (близько 1550 р. — піс­ля 1621 p.), захисника братської пра­вославної ідеології. В цих надзвичай­но яскравих і пристрасних творах найбільш повний вираз знаходить той образ мислення, який сьогодні має назву фундаментализму.

Характер діяльності Вишенського можна окреслити як пророцтво. Чер­нець, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Виш­ня, — невідомо, чи з міщан, чи з шлях­ти, найімовірніше самоук, — він оби­рає незвичний спосіб поведінки: жи­ве майже все життя в Греції в монас­тирі на горі Афон і шле послання-інвективи у далекі підкарпатські до­лини. На запрошення однодумців-братчиків взяти участь у практичній

Фрагмент настінного розпису в церкві св. Духа «с. Потелич. Прицвяхування до хреста

■ Вишенсьтй і.

Твори / Пр]>. :і ішшкіюї української мови Валерій Шевчук — К.. 1986.— CM, і)І. •■ Тям жо. — С 35. •■"Там же — С 81.

роботі Іван відповідає з погордою — знає Бог, коли йому спуститися в грішний світ. Послання для нього — політ його дум до людей, «мислене ви­довище», він іноді розписує маршрут своїм .листам. Разом з ними він немов­би здійснює містичний політ думки по далекій вітчизні. Іван тримається з людьми як пророк — посередник між Богом і .людьми, слово якого має спо­пелити антихристовє сім'я. На горі Афонській, близько неба, чернець Іван, «райська людина», безпосе­редньо спілкується з Богом, Але в своїх посланнях він описує діалог з дияволом! Це природно, бо свій голос пророк ототожнює з голосом Божим, якому він слугує лише знаряддям

Тому така сила криється в його на-пучуваннях-заклятгях, повних влад­ної зневаги до слуг Божих: «На тра­пезі без молитов (по-свинсі.ко* їсти не починайте, як оце нині ос-котілі їсте». «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем'я лихеє, си­нове беззаконнії! Залі 11 и или Господа і розгнівили святий Ізраїль, по­верніться назад!»' Це «назад» — не

випадковість, бо Вишенський вбачає порятунок у поверненні до «проста­ка», до ранньохристиянських |д^, алів: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Ок­тоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути цр₀. спім боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти б геенну?»" Герой Вишенського — простак, простий чоловік за соціаль­ним станом і невчеиий вірний, муд­рий своєю глутютою. Еразму Роттер-дамському з його «Похвалою глу-поті», де безглуздість-і лупота світу трагічЕЮ смішна, протистоїть захист ірраціональної глупоти-мудрості.

Соціальна природа симпатій Івана Вишенського — поза всяким сумні­вом. «Як же ви духовними, та не тільки духовними, але й вірними зва­тися можете, — звертається він до ієреїв-уніатів, — коли брата свого, з одної купелі хрещення — вірою і ніл однієї матері, — який народився ж таки, що й ви, благодаті, робите гіршим за себе, принижуєте і ставите його .за ніщо, хлопом на огуду пропи­ваючи, кожум'якою, сідельником, шевцем? Добре, хай буде хлоп, ко­жум'як, сідельник та швець, але зга­дайте, що він брат- ваш, рівний 3 вами в усьому»'".

Захист загальної рівності не ма! нічого спільного з гуманізмом У ^т()" му розумінні, яке характер» тодішня «латинська» культура. Іван Вишенський виходить із глибокої грішності брудного і мерзенного людського єства і джерело всіх вбачає в самовпевненості й горді¹¹" людини. Звідси і тон нещадних ви-

криттів-звинувачень, якими спов­нені його послання.

Писання Вишенського розходи­лись по Україні і мали вплив пере­важно серед нижчих, соціально упосліджених прошарків право­славної братської громадськості, він звертається до князя Ост-; :ого як до вождя православних сам князь займав іншу позицію. Власне, князь Коистантин-Василь був прихильником унії, тільки він бачив перспективу більш широ­ку; об'єднання з Римом усіх право­вих церков, включаючи Мос­ковську і Молдово-Валахську (ру­мунську). Як союзників у культур­ному русі він розглядав протес-гаитів-антитринітаріїв, Культурний діяч західницької орієнтації, з ши­рокими евкуменічними планами, князь Острозький був рішуче проти того способу об'єднання з рим­ською церквою, який, на його дум­ку, мав призвести до розколу Русі,

Після Брестського собору бороть­ба спалахнула з новою силою. Брат-ciiki розцінювали унію як зраду цер­ковної ієрархії й посилили свій кон­троль над діяльністю церкви, втруча­ючись у діяльність священиків і всю­ди вбачаючи підступи єзуїтів. Пра-квн'ими було вбито полоцького копа-уніата. київського війта, кількох ченців, а архімандрита Виду-<КОго монастиря вірні втопили у Дніпрі Активним учасником подій ищ.ке військо, яке рішуче 'дало православні братства. В чнтиупіатському русі дедалі сильні-^111ІП1" ставали консервативно-пра­вославна й фундаменталістська ген­ні.

Характерно, що в творах право­вих иисьменників-полемістів •\имо вирази симпатії до ладу

імперії Османів та турецьких спо­собів встановлення соціальної спра­ведливості-

Описуючи систему покровитель­ства немусульманським церквам у Османській імперії, анонімний автор «Пересторога» (близько 1605 р.) пи­ше: «Так то так Бог предивним чудом

183

■ Пересторога // Українська дЬ

XVII с;

" Кояис&ёнсьтй Захарія. Палии >лЫ // Гемяда. - С. 11)і. "" Заински

pa. — м., 1978. — c.v

устроїв, же тот поганин, которий го­ним неприятелем вірі Христової єст, а так, рад не рад, яко пес чужих скарбов, сам їх не уживаючи, сторо­жем сет і розхоїцатп їх нікому не до­пускает»'. Ще виразніше протистав­лені ія справедливого магометанства несправедливому Риму в «Палинодії» Захарії Копистенського: «Мають то грекове над нас, ркомо вольних і пра-ви обвароканих, же в вірі і в на-боженстві своем вольность мають. Хто був в Константинополю і по інших містах в Греції на урочитії свя­та, побачив би свободу і вільиость, і веселлє, і строй, і безпеченстио христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царствують, іжєв так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара иедоставаєт...»"

Принцип управління державою та суспільством в імперії із симпатією характеризує пам'ятку, що п.ии-вається «Записки яничара». Автор його, серб Константин із Островиці, колишній яничар, жив, імовірно, на Україні; він ненавидить султанат і ісламське «поганство», але той його розповіді міняється, коли йдеться про соціальну політику султанів. «І гак вони постачають султанські замки, а також і всю турецьку державу від найвищої людини до самої незначної, чи багатий він. чи бідний, кожен ди­виться на руку султана, а султан всіх забезпечує у відповідності з його чее-ЙОТами і заслугами. 1, таким чином, жоден пан не має нічого спадково­го»'". Розповсюдженість цієї пам'ят­ки свідчить про наявність симпатій до системи жорстокої справедли­вості й загальної рівності.

Але головні політичні симпатії кон­сервативного та фундаменталіст-ського крила спрямовані в бік Моск-

ви. Агітація за приєднання до держа­ви Московської поширюється саме в колах, найближчих до граничного традиціоналізму,

З іншого боку, уніатські реформи не давали жаданого результату.

Уніатський митрополит Іпащій Потій (1541—1613 pp.) був досить освіченою людиною широких по­глядів. Перед тим, як наважитися щ унію, він підтримував близькі сто­сунки з князем Острозьким, зазнав багато сумнівів і вагань. Вчився він у Кракові, потім служив у Радзивілла і певний час був, як і патрон, каль­віністом; у Бресті він був каштеля­ном і суддею. Іиатій Потій був доб­рим письменником-полемістом. Спо­чатку він вирішив наслідувати пра­вославну церкву і став організовува­ти уніатські братства. Проте цей шлях виявився безперспективним. Тому Іпатій, а особливо його наступ­ник митрополит Велямин Рутський, головну увагу приділяли мопасти-рям. За зразком католицької церкви всі п'ять монастирів, що залишилися в уніатів, — Віленський Святої Трій­ці, Мінський, Новогрудський, Битент ський та Жировицький, — об'єдна­но в одну конгрегацію під началом новоствореного ордену василЬш (у православній церкві не було чер­нецьких орденів, але ченців західні автори називали василіанами тому. що монастирі засновані були за ста­тутом св. Василів Великого). В ivy і Новогрудку було створено колегії за зразком єзуїтських з і ж привілеями, вря Мінському мона­стирі — семінарію для підготовки священиків, папа Урбан VIII надав 22 місця в західних університетах для підготовки професорів; при уніатських монастирях створено на­родні школи, організовано було

₀,-,іку над православною молоддю, лка вчилася в єзуїтських колегіях. і і їх результатів на той час ці ₀світні заходи не дали, авторитет уніатської церкви залишався низь­ким, при цьому в очах римо-като-лицького кліру і керівних кіл Речі Посполитої вона була другосортною і всього лиш.' перехідним щаблем до ПОВНОЇ перемоги католицизму.

Проте наростання фундамен-галістських тенденцій в братствах, диктат неосвіченої громади над ми, переростання ненависті в насильства й убивства вносили ва­гання і в середовище православних письменників. В унію переходять деякі відомі ники Київського гуртка. Так, відомий дидаскал Київської братської школи Касіян (Каліст) Сакович, чер­нець родом з-під Рави-Руської, поет, спочатку виступав за об'єднання гів з православними, а потім пе­рейшов у католицизм і переїхав до Кракова. Більшою втратою для п раво-слав'я був перехід до унії Мелетія Смотрицькою (1575—1633 pp.). Син ректора Острозького колегіуму, ор­ганізатора філологічних праць з підготовки видання Острозької біблії Герасима із Смотрича (Смотрицько-го), Мелетій був широко відомий не тільки як православний полеміст і Церковний діяч, алей як вчений-філо-лог. Це йому належить опис грамати­ки старослов'янської мови, вся термінологія, якою й досі користу-і російські лінгвісти* гласная, со­листы, удареній; слог, точка, міюго-Юочце, запятая, предлог, союз, меж-омепіие, глагол, существительное, склонение, спряжение і гак далі — на­віть рефор_МИ Ломоносова виявились ¹¹¹ тривалими, ніж фундаменталь­на праця Смотрицького. Як письмен-

ник Мєлетій Смотрицький відзначав­ся європейською освіченістю; він вчився у доброму єзуїтському колегіумі в Вільно, потім в університе­тах Бреслау (Вроцлава), Аяйпціга, Нюрнберга та Віттенберга, перекла­дав польською мовою Петрарку. Після вбивства ушатського єпископа Полоцького Смотрицький, який був у тому ж Полоцьку архієпископом пра­вославним (невизнаним), зробив по­дорож по православних центрах Схо­ду і повернувся з переконанням, що стан східнохрнстиянсько'і теології й догматики надзвичайно низький порівняно із західним. Єдиний вихід Смотрицький вбачав в унії церков і через деякий час перейшов до неї.

Певну конкуренцію православ­ним, католикам і уніатам у галузі освіти становили протестанти.

Важливу роль у ті часи відігравала невеличка Гоща на річці Горинь, не­далеко від Рівного, — родове гніздо князів Гойських: тут склався впливо­вий центр антитринітарської церк­ви. Дрібні овруцькі пани Немиричі, які розбагатіли в часи колонізації Півдня, у своєму замку в Черияхові створили ще один значний соціиіан-ський гурток. Протестантські осе­редки та школи зазнавали пересліду­вань як з боку католиків, так і з боку православних; як правило, їх школи були високого рівня, але тримались, доки живий був багатий покрови­тель. Гойською школою озододіли православні, майбутній ректор Києво-Могили иської академії Гізель був певний час її ректором. Княть Острозький, а пізніше і митрополит Могила підтримували з протестан та­ми лояльні і навіть союзницькі відно­сини. Загалом вплив протестантизму в Україні був менший, ніж у Литві та Бєларусі. Характерно, що українські

184

185

протестанта вживають українську розмовну мову в книгах (переклад иовозаповітиих книг українською мовою антитринітарієм Валентином Невгалевським в с Хорошів на Во­лині 1581 p.).

1620 p. Константинополь відмінив рішення Брестського собору і при­значив православним Київським ми­трополитом Йова Борецького, ректо­ра Київської школи, колишнього Львівського братчика. Король Зиґ-мунт визнавав тільки уніатського ми­трополита. Справа заходила в безви­хідь і мала, здавалось, лише силове розв'язання.

Петро Могила та його спадщина

Петро Могила з'являється на культурио-політичному горизонті України в період, коли велись пошу­ки компромісу між уніатами і право­славними — спочатку за ініціати­вою Мєлєтія Смотрицького, а потім і старого короля Зиґмунта. Незва­жаючи на те, що у верхівці кліру обох частин руської церкви та прав­лячих кіл держави усвідомлювали небезпеку розколу «Русі з Руссю», спроби віднайти примирення на­штовхувались па впертість Риму, за­розумілість польської шляхти та фа­натизм мас. Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити право­славну церкву України та Бєларусі, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку куль­тури і освіти, пов'язаної з церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в куль­турі і політиці, які, хоч вони і не бу­ли реалізовані, вплинули на хід історії.

Петро Могила (1596?—1647 р_р) був одним із п'яти синів молдавсько­го господаря Симеона. По-руму_н. ськи слова movila означас «пагорб купа», тобто приблизно те ж, що й «могила», і, за спізвучністю, так і бу­ло сприйняте в українському середо­вищі. Рід, чи династія, Мовіл пов'язаний кровними, політичними і господарськими узами з польською аристократією; в Польщі молодий Могила служив у гетьмана Жолкєв-ського, згодом Хоткевича, і займався своїми, досить значними маєтностя-ми на Україні. Зі своїм сюзереном Могила брав участь в обороні Хоти­на, де турки зазнали поразки. Король Зиґмунт III спочатку рекомендував Могилу на молдовський трон, але молдавани відмовились прийняти орієнтованого на Польщу володаря. Владний, рішучий і амбітний моло­дий чоловік обрав церковну кар'єру, і 1627 р. король затвердив його об­рання архімандритом Печерського монастиря без чернечого стажу. З цього часу Могила стає однією з ключових фігур української політи­ки і культури.

Обійнявши другу за значенням в ієрархії посаду, Петро Могила стає членом Київського гуртка, що вже мав свої орієнтації. Митрополит Йов (Іван) Борецький походив із Галичи­ни, там був близький з Іваном Ви-шенським, але симпатії його були радше на ліберально-захйдшщькому боці. Борецький став першим ректо­ром братської школи в Києві; Ме-летій Смотрицький, який теж був пізніше ректором, вважався одно­думцем митрополита й освіченого київського гуртка. В Києво-Пе­черській Лаврі навколо друкарні ВДв за Єлисея Плетенецького (155-1— 1624 pp.), теж галичанина архіманд-

і 1599 p., організатора лаврської друкарської справи, зібрався гурток інтелігентних церковних діячів і іенників: три брати Беринди, два брати Зизанії, Захарія Копис-_т,чіп.кий, Тарасій Земка та інші, Протилежний, консервативний табір очолював Ісайя Котшнський, лу-ький владика. На початку церковної діяльності Могили, 1629 p., було скликано Со­бор православних у Києві і ана­логічний Собор уніатів у Володи­мирі, щоб обговорити можливості об'єднання. Ініціатива короля зірва­лася через протидію Конгрегації пропаганди віри в Римі та опір пра­вославних в Україні. Під час зборів якийсь козак з натовпу гаркнув пря­мо за спиною у владик: «Буде унія господарчикові (тобто архимандри­ту, Могилі) та й Борецькому така са­ма, як війтові перше!»' (нагадаємо, що київського війта-уніата вбила юрба). Йов Борецький ледве не впав з крісла, а Могила від безсилої люті

заплакав.

Після смерті Нова Борецького 1631 р. підтиском козаків митрополи­том було обрано Ісайю Копинського. Проте Копинський не влаштовував Уряд, оскільки було відомо, що він ве­де агітацію за приєднання України до Москви. Молодий король Влодислав підтримав кандидатуру Петра Моги­ли, яку висунуло зібрання руської шляхти (а не духовних!); урочистості відбувалися не в Києві, а у Львові.

Як владика Могила радше нагаду-^в<*в вельможного князя: він був не­стримний у гніві, за його наказом до смерті забито ігумена Троїцького Монастиря лише за те, що той не схотів віддавати приміщення хворих Старих ченців для школи. Проте са­ме безцеремонність, з якого Могила

розправився з уніатами, котрі утри­мували Софіївський собор та інші церкви й монастирі, піднесла його авторитет у козацтва. Згодом Моги­ла разом із Копинським зустрівся з низовиками і завоював їхні симпатії, а Копинського звинуватив у змові з Москвою. Митрополиту вдалося прибрати до рук ієреїв і, головне, братства. А. Жуковський, автор гли­бокого дослідження про Петра Мо­гилу, вважає влучною характеристи­ку відносин між митрополитом і братствами 1. Крии'якевича: «Моги­ла не вів відкритої боротьби з брат­ствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церков­но-національному житті, той небез­печний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могиляиська церква усувала усі спірні чи сумнівні питання і натомість давала готові ка­нонічні вирішення»".

Звичайно, не всі теологічні пробле­ми одержали канонічне визначення,

180

187

Киева-Могшшнська колегія часів П. Могши. Реконструкція В. Січинсшого за гравюрою І. Ширського. 1698 р.

та й Могила не прагнув до цього. Го­ловним завданням стало формулю­вання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спо­сіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що за­вершилася виданням «Краткого ка­техізисам (1645 p.), «Великого треб­ника» (1646 р.) та інших церковних книг.

Опрацьовуючи православну дог­матику та обрядовість, Могила і йо­го співробітники широко викорис­тали досягнення католицької церк­ви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не пору­шувало цілісності задуму — створи­ти обґрунтований варіант євро-иейськи орієнтованого східного християнства.

З упорядуванням справ віро­сповідних, служби, адмшістративно-го життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї Русі стає фактично найбільш авторитетною серед право-славиих церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво у Києві, місту поверталася слава національно­го центру.

188

Петро Могила підтримував союз­ницькі стосунки з протестантами.

Він сам вінчав Марію Могилянку ^ лідером литовських протестанту Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне став­лення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку ₃ уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для цього і неве­ликого кола втаємничених (до якого входив із світських чернігівський воєвода Адам Кисіль) йшлося не ли­ше про вплив і незалежність ук­раїнської церкви, можливе об'єднан­ня з уніатами, а й про широкий евку-менічний рух. У плані об'єднання християнських церков Київська мит­рополія стала ключовою точкою в християнському світі.

1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конфеґацїї пропаганди віри документи, що кинули світло на да­лекосяжні наміри митрополита Мо­гили. Йдеться про його листування з папою 1644—1645 pp. Петро Могила був готовий піти на широкий ком­проміс із західною церквою. Пого­джуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, кон­федеративного принципу об'єднан­ня церков, прийнятого в йодному християнстві. Згідно з проектами митрополита, українська церква в разі об'єднання незалежно від пай? обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би йому

СПОВІЩеННЯ I'd ЦВІЙ СИМВОЛ ПІрИ. МО"

сила вказував на можливість рс зання віросповідних труднощів і на­полягав на тому, щоб було збйре ио обрядову специфіку церков. Про­позиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об'єднання з уК-

раїнською церквою тільки як капіту­ляцію в дусі флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухну­ло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницько­го, і в полум'ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани и проекті!.

Якби вік Петра Могили не був та­ким короткім, якби років на двадцять раніше визначилось співвідношення сил у Європі, хід історії міг би бути іншим. .Адже за об'єднання з Римом на конфедеративних засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули, перетво­рити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ По­сполиту Трьох Народів.

Збіг кількох перспекгивних ліній розвитку в одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було не­довге життя митрополита, Петро Могила на першому місці ставить го­ловний свій доробок — колегію, чи академію, створену через об'єднан­ня братської та лаврської шкіл 1631—1632 років. Нечуваним був-той факт, що засадовим стосовно систе­ми викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїт-v колегій. Не здійснились гло­бальні заміри київського митрополи-пережило лихоліття й «-•правило вирішальний вплив на ду­ховну історію України його улюблє-

"^,-ДІТИЩЄ.

Після смерті Петра Могили митро­поличий престол тривалий час очо-

лювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр Ко-сов, вихованець Замойської ака­демії, префект київської школи. Не випадково він відмовився присягати російському царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували неза-лежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвер-тенський визнав за московським патріархом титул церковного глави Київського і всея Русі.

Про культурну політику в роки однієї з найбільш кривавих і затяж­них європейських релігій них війн, якою була національно-визвольна війна і так звана Руїна, важко гово­рити — війна завжди є війна. Вона приносила і явища нечуваного ду­ховного піднесення, і духовне та ма­теріальне спустошення. Супутником війни завжди буває фанатизм, і фун-даменталістські умонастрої одержа­ли, зрозуміло, додаткові імпульси, тим більше, що вони були пов'язані з проросійською орієнтацією. Історія перебрала за цей короткий час всі варіанти — і Андрусівський мир із спробою польсько-литовсько-« ру­ського» триєдинства, і проосманську орієнтацію Дорошенка, і промос-ковську орієнтацію, яка з епізоду дипломатії Хмельницького перетво­рилася на найбільш стабільний політичний вихід. Ідейним натхн ником Андруєівського миру о\іі європейськії освічений шляхтич, протестант, який прийняв право­слав'я, письменник Юрій Немарич (1612—1659 pp.), учасник нещасли­вих походів гетьмана Виговського. В ного праці, мабуть, най вірніше вгада­но трагічну перспективу України.

189

І. Рут к овин. Архангел Muxai.i. Кінець XVI1 ст.

Архангел Muxah. Ікона з церкви Святого Духа в Рогатині.

1650 р.