починають прибувати на Україну ц^ рез Польщу. Ці євреї — ашкена-іі^ говорили діалектом, що грунтувавм на німецькій мові і називався ідцщ Селилися туг і вихідці з Іспанії — _Се. форди, але вони в більшості своїй ік реїхали на Балкани.

Найбільшими єврейськими гп₀. мадами в Україні були львівська та перемишлянська. Найяскравішу різниця між «німецькими» євреями та давніми єврейськими поселенця-ми виявлялась у Львові, де існували дві практично незалежні громади. Євреї львівського передмістя, як і «прикагальні» Громада Жрвкви, Бу­чача, Яворова, Мостиська та інших містечок, підпорядковані львівсько­му кагалу, були ортодоксальними богомільними іудаїстами; мешканці гетто в новій частині міста були більш світськими, деякі зовсім не­віруючими, чимало з них мало доб­ру німецьку або чеську освіту.

Різко відрізняючись від місцевого населення своїми релігією, мовою, звичаями, одягом та зовнішністю (більшість євреїв ходила в лапсерда­ках або шовкових халатах, лисячих шапках — штраймел та ярмолках. з довгими пейсами, заміжні жінки го­лили голови і ходили у перуках), євреї навіювали забобонному насе­ленню темний страх і недовіру, які спалахували особливо під час ли­холіть, стихій, пожеж і супроводжу­вались чутками про ритуальні убив­ства, начебто здійснювані іудаїста­ми. Стосунки погіршувались тим більше, що шляхта перекладала на євреїв-факторів через оренду свої клопоти по управлінню маєтпос-тями, використовувала їх як посе­редників у різноманітних зносинах з простим населенням, де єврейські орендарі, управителі, корчмарі тощо

§ 3. Козаччина

ЯК КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ

Колонізація лісостепової «України»

Колонізація лісостепу особливо гостро поставила всі соціальні пи­тання. Починалася ця колонізація, як і в усій Європі: великі феодали-евласники будували замки і міста, запрошували на землі, прид­бані на неозорих просторах окраїн, похожих людей, із своїм власним військом охороняли землеробів від усякого військового люду і пере­дусім від татарських іігіпдів. Біля по­селень ставився хрест, у нього заби­валися кілочки відповідно до кількості літ, упродовж яких селяни мали тут права вільних людей: де­сяті,, двадцять, п'ятдесят кілочків.

Вірмени селилися на Україні з XJ ст., хвилі вірменської еміграції йдуть після нових турецьких завою­вань або активі рменських пересліду­вань в імперії Осмаиів. Поодинокі вірменські сім'ї швидко асимілювали­ся в українському оточеній, але вірмени селилися переважно трупа­ми, які мали свої релігійні об'єднан­ня — парафії. У великих колоніях створювались міські вірменські само­врядування. Такі великі колонії з са­мо врядуваннями маемо в XV— XVI ст. у Снятині і Яблунівці (біля Бу­чача) і в Замосгі, в XVII ст. — в Бро­дах, Бережанах, Золочеві, Підгайцях, Дрогобичі, Тисьмениці, Студешщі. Центром вірменської громади в Ук-раїні-Русі залишався Львів.

Р. Дашкевич зазначає, що збіль­шення кількості вірменських коло­ній зовсім не свідчить про посилен­ня впливу вірменського елемент}" на суспільне життя Русі-Україпи. Нав­паки, широке розселення мало місце тоді, коли вірменські купці втратили позиції у ваіикій, міжна­родній торгівлі. Там вони відіграва­ли значну роль завдяки своїм зв'яз­кам зі Сходом. Коли ж відпала торгівля через Кафу, головну роль почали відігравати єврейські тор­говці, які добре пристосовувалися до невеликих торговельних справ і вдовольнилися невеликим піском. Після вторгнення турків 1672 р. на землі, що відійшли до Польщі, лиши­лася десята частина вірменських ро­дин — близько 600 осіб.

Євреї жили на Русі з давніх-давен, говорили вони тут по-руськи або мо­вою лушон-юйдеш — давньоєврей­ською з домішкою слов'янізмів. З кінця XIV ст., коли після епідемії чу­ми євреї були вигнані з Німеччини імператором Максиміліаном, вони

_іраЛи, ідо можна, з бідних селян та Mima"' ^не забуваючи, звичайно, і во) інтереси.

Єврейські громади через усі ці об­ставини жили дуже ізольовано, куль-_lVpvn кфнтакти обмежувались мініму-._К]М. подекуди спалахували погроми. Прете загалом україно-єврейські між­національні стосунки не порушували соціальної стабільності, свідченням арго с постійне зростання кількості єврейського населення не тільки в містах, а й у селах (майже 20 % євреїв жило саме в селах). Тільки кривава н.щіонашю-релігійна війна середини XVII ст. призвела до жахливих жертв серед єврейського населення. Кіль­кість жертв оцінюється істориками в десятки тисяч чоловік, що відповідає жорстоким «нормам» геноциду релігійних війн тієї епохи.

Щороку один кілочок виймався. Ос­танні кілочки були вийняті на Уман­щині в кінці XV1I1 століття.

Шалений азарт збагачення на но­вих землях охопив і українських, і польських магнатів. Фільваркове гос­подарство, яке приносило в корінній Польщі великі прибутки завдяки екс­порту збіжжя, туг було майже від­сутнє: земельні магнати вдоволь­нились чиншем і різкими поборами, якомога ширше залучаючи до безпо­середнього керівшщтва господар­ством третіх осіб — переважно фак-торів-євреїв.

В усіх країнах світу внутрішня ко­лонізація феодальним способом ґрунтується на взаємній вигоді за­лежності селян від землевласників: «шляхетний стан» забезпечує за­хист селянству, селянство працює на його землях чи в інший спосіб віддає свою працю. Спроби налаго­дити подібні стосунки на Україні швидко показали, що феодальна ко­лонізація не має майбутнього. Вій­ськово - пол ітични м опертям селян­ської колонізації незайманих земель дедалі більше ставало козацтво.

На «українних землях» панував, з точки зору землевласників, хаос. Куплене виявлялось неможливим обробити, потім землі переходили до когось іншого, а старий господар продавав їх ще комусь — зачепитись на Україні міг лише авантюрист типу знаменитого Станіслава Лаща. на-півбандита, напівшляхтича, який ввів у Польщі запозичену у козаків манеру стригтися і після смерті яко­го сусіди відбирали землі за допомо­гою «посполитого рушення».

Яскраво характеризує ситуацію в Україні того часу Ян Бистронь: «Грізний світ! Люди непевні були ані дня, сіні години, завше ходили із

і 58

159

• Bystron.fS I

<lliyCZd]0\v W Cliiwnej

-T.I.-S.43. " Липшіамііі В.

no переломі //

Лшпшп.кчи В.

•I'M. -ТІ —С. ИГ "• Явоілшцьк-.ійД.І

козаків. - к., іадо-

h'lV'l -Т. I,— С і) ІДали Яиорншцлшї і)

зброєю; на Україні будувались тільки укріплення і під охороною жовнірів провадилось господарство, і багато часу минуло, доки шляхтич почав спокійно спати на фільварку і доки без побоювань почали (під кінець вісімнадцятого століття) будувати муровані палаци. Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялися швидше передсмерт­ної муки, бо жорстоко пан карав шунтованого хлопа і не менш жорс­токо мстився хлоп за свою кривду. Але руїни заростали травою, пам'ять про могили минала, і нове життя розквітало на бойовищах»'.

Ця система принесла великим польським і українським магнатам незліченні багатства за короткий термін, але не могла бути тривалою. Налітав якийсь соціальний вихор, все горіло, і потім ніхто вже не знав, де чия земля. Козацько-селянська колонізація стала могутньою аль­тернативою панськи-феодальгпй, і саме вона могла забезпечити роз­квіт Подніпров'я — центру Yi-:pd-Їии-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю.

Утворення козацького стану

У кінці XV ст. західним авторам відома «кайсацька» орда, а 1469 р. Ддугош датує спустошливий набіг та­тарських «козаків» на Поділля. Доку­ментальне свідчення про існування українських «козаків» зустрічаємо вперше 1499 року. Перша згадка про запорізьких, або низових козаків, на відміну від городових — під 1568 p.; реформи Стефана Баторія 1578 р.

■піші 10 козацьких пол" відділили городових козаків від низо­виків, хоча і перші завжди називали

«військом Запорізьким». «Ка­зак» тюркською мовою значить «вільний»; те військо з «утікачіїї, розбійників і вигнанців», прояк дує Длугош, типологічно тотожно

МОНГОЛЬСЬКИМ Об'єднанням «Ліоді»,

довгої волі» — вільних батирів-оди-наків, які становили головну ударну силу Чингісхана. Численні матеріали показують спорідненість українсько­го козацтва з татарським; останні дослідження (О. Галенко) доводять близькість організації, озброєння та тактики запорізького козацтва та ту­рецької яничарської піхоти, на­явність спільних зі Сходом ідеологам (символи лука і стрита ін.)

Запорізьке військо вважало себе рицарством. В уявленні сучасників запорізьке рицарство якось пов'язу­валось з військово-чернечим Маль­тійським орденом. Так, засновник Фа­стова католицький біскуп Київський, українець Иосиф Верещинськин «весь час про заснування на За­поріжжю рицарського ордену, на зразок ордену Мальтійського, мріяв і цю свою ідею словом і друком на Ук­раїні ширив»". Характерно, що на Мальтійський орден було записано часітшу майна в тестаменті одного з князів Острозьких. Згідно з Мите­цьким, січові козаки за своїм житіям і чистотою моральності вважали себе «мальтійськими кавалерами» і не допускали в Січ жінок під жодним приводом"*. Мальтійський орден був спадкоємцем перших війєьково-чер-нечих рицарських орденів — тампліє­рів і госпітальсрів. В описувані часи рештки об'єднаного ордену ченців-воїнів були вигнані турками з о. РоДОС і заснували осідок на о. Мальта.

Запорізі.кі козаки вважали if вали себе рицарями. У вірші Касіянй Саковича «Нажалосиий потреб іац-

дого рицера Петра Конашевича Са­гайдачного, гетьмана войська його королівської милості Запорозького» рицарський статус запорізького ко­зацтва обгрунтовуєтся тим, що воно здобуває вільність своєю мужністю у війнах на службі вітчизні і королю:

Золотая вольность —

так її називають,

Доступи її всі пильне ся

стараіоть,

Леч она не кождому

может бита дана,

Только тим, що боронять

ойчизна і пана.

Мензством її рицері

в войнах доступучоть,

Не грошми, але крв'ю ся її

докупують.

Войсько Запорозькоє вольності

набило

Тим, же вірне ойчизні і крулю

служило.

Тут констатується соціальний ста­тус чи, радше, соціальна претензія козацтва; це — статус рицарства, який мала вільна шляхта.

Структура козацької корпорації мас багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. На чолі низового війська стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком, він же. до козаків звертав­ся, називаючи їх «дітками, братчи­ками, панами-молодцями, товари­шами». Запорізькі «братчики» діли­лися на старшину та чернь, або сіро-му. До військової старшини належа­ли насамперед власне старшини — кошовий отаман та військові суддя, осавул і писар; інколи також сюди відносили курінних отаманів і батьків», або «стариків», «сиво-усих дідів», «знатних радців», ве-еранів. на авторитеті яких тримав-на Січі «предковічний порядок», іпі посади стосувалися молодшої

старшини. «Чернь», або «сірома­хи» — рядові козаки — були такими ж вільними і так само не мали маєтності, як і старшина; їх назва ві­дображає тільки престижний ста­тус. Крім «братчиків»-товаришів, на Січі жили ті, хто тільки здобував повноправне козацьке звання. Під­готовка бажаючого до вступу у то­вариство продовжувалась, за дея­кими даними, сім років. Кандидата у «випробувані товариші» звали, за

Л/. С Сомики СІ. Вааиькі Гетшан Пеп Конашевич-Сагайдачтш. Віньєтка: одна з перемс над турками під Хотином

У. С Самокиш СІ. Васшіьківс Гетьман %шов Ь'огіїан

Хмельницький. Віньєтка: козс шгін у поході

160

І Ж Рєпін. Козак

І.Ю. Рєпін. Фрагменти козацьких поясів

своїм призначенням низовик оув і не дикий, хижий войовник, і не степо­вий Дон Кіхот, а непримиренний бо­рець за вітчизну і віру, як він її розумів. Жорстокість і нестримність на руку за умов війни були більше ритуальною поведінкою, аніж вия­вом особистих якостей. А оскільки масова релігійність в ті часи має ба­гато архаїчних рис, їх можна вияви­ти і в ідеології козацтва.

Козацтво як соціальна група не пе­редбачене Литовськими статутами.

Воно привласнює собі той статус, що його статути надали шляхті. Тому якщо визнане королями після Ба-торія реєстрове козацтво якось впи­сувалось у правову систему Речі Пос­политої, хоч і завжди мало не­розв'язані проблеми, то Січ принци­пово не визнавала офіційного права. Всі конфлікти в низовому війську розв'язувались на основі традицій­ного права, пристосованого до суво­рого військового побуту. З погляду нормального соціального світу з йо­го структурами Низ становив «анти­структуру» і «антисвіт». Сама назва «Низ» має не тільки географічний сенс; Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з «чужим світом», а, отже, «нечистим», «ниж­нім», таким, що знаходиться на межі з Хаосом. Власне, Січ знаходилась «за порогом» свого, освяченого і окультуреного віками, господарськи й духовно освоєного простору; в міфологічній географії з давньо-слов'янських часів дніпрові пороги, як ми знаємо, мали сакральне зна­чення границі з «нижнім світом». За соціально-культурним змістом запо­різький Низ є світом «навиворіт», що й визначає його сміхову, карна­вальну символізацію. Така ж роль східних, ісламських елементів у сим­воліці січовиків: прийняття їх полег­шене тому, що с проявом контакту із «чужим світом»,

Карнавальний характер виявлявся у ритуалах і звичаях Січі. Прийняття новаків до товариства було процеду­рою ініціації, сакральним чи ритуаль­ним випробовуванням. Перекази не зберегли опису ритуалу; залишилися легенди, здебільшого маловірогідні, але при тому всі оповіді характеризу­ють якийсь напівжартівливий про­цес — або кандидат має випити квар-

!у горілки і перейти по колоді через рівчак, або повинен проявити особли­ву «сміхову» дотепність і винахід­ливість у нестандартній ситуації. Іні-шашїший характер випробувань ви-являсти я в тому, що прийняття в то­вариство супроводжувалось зміною імені. При цьому нові прізвиська, як правило, були виразними і жартівли­вими: Семи-Палка, Сторча-Ус, Стрі-ляй-Баба, Рогозяний Дід, Мс-ридай-мене-мати. Часник, Барабан, Башмак, Гнида, Пшторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупите, Загубиколесо, За-дерихвіст, Держихвіст-пістолем, «Лю­дину малого зросту вони, за влас­тивістю свого гумору, звали Махи-нею, людину великого зросту — Ма-лютою, шибеника — Святошею, ліни­вого — Доброволею, незграбного — Черепахою; хто з них спалив курінь, — той Палій, хто схожий на коржа, — той Корж; хто високий, прямо три­мається, — той Товкач і т. п.»'. Ці «ан-тиімена» ілюструють усвідомлення Низу як «антисвіту».

Ставши членом лицарського това­риства, хлопець жив у оточенні постійного жарту і насмішки.

Помінявши ім'я й записавшись у курінь, новачок приходив до отамшіа і ри козаках відводив йому місце в Три аршина довжиною і два арши­ни шириною, говорячи: «Ось тобі і домовина, а як умреш, то зробим ще коротшу». Прийом у товариство ото­тожнювався зі сміховим похованням.

Не менш показовий відхід із това­риства. Частіше запорожця чекала ьііч полі бою, а той люта смерть °ІЛ рук ворога, нерідко стовпова (на палі). При цьому, з погляду .людини Пйс часів, найстрашнішою в ко-¹ '" долі була не мученицька перспектива піти на «той ^{СВПп 6(Уі} християнського поховання.

Це, власне, і єднало запорожця безпо­середньо з «нижнім світом», надавало його вірозахисній місії дещо нецер­ковного характеру.

Піти з Січі кожен міг так само вільно і нікого не повідомляючи, як і тоді, коли ніхто не питав його, звідки

164

він прийшов; Часом козак повертався через кілька років - своєї сім'ї,

нерідко старий козак ішов у чепці в Ш із улюблених запорожцями мо­настирів (найчастіпй Межипрський, під Києвом]. Як правило, йшов він мовчки і непомі'гао, що підкреслюва­ло відсутність принципової різниці між статусом козака і статусом ченця. Бувало й навпаки: майбутньому чен­цеві влаштовувались бучні проводи з пііятикою аж до самого Києва, до мо­настирських воріт, — цей карнавал підводив риску під «сміховим» періо­дом козацького життя і відкривав період «спасіння», ніскільки не пору­шуючи єдності життєвого циклу ли-царя-ченця.

Повсякденний побут запорізького козака включав, звичайно, постійні тренування в стрільбі та інші вій­ськові вправи, ідо їх кожен робив на свій розсуд. При цьому побут демон­стрував байдужісп, до господарської діяльності, до роботи взагалі, «аи-типоведінку» з пияцтвом і люлькою.

далеко т Вкраїні, то нерідко виявля-олідаршсть більше з міцною го-родовою верхівкою, ніж з безтурбот­ною сіромою. Загалом Низ більше пов'язаний з просто.-йодом та його політичною стихією. Запорожці до­рожили своєю славою захисників знедолених, це входило до місії 'упника.

Козацька демократія

Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала аліотну свободу, яка була осно­вою існування Січі. Вибори старши­ни є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжно­го) стану, імітації хаосу. Кандидат у кошові мусів відмовлятися тричі, а його навмисне грубо випихали іга и \ощу, примовляючи: «іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном», Щойно обраного отамана ветерани посипають піском та мажусь гряз-ї.К)і Щоб він не забував про своє, низьке походження і не намагався возвеличитися. Після такої демонст­рації соціальної смерті кошовий на­бував виняткових прав. Товариство терпіло граничну суворість «бать­ка», але громадська думка, центром якої були «старики», стежила, чи відповідає суворість «предковічно­му порядку». Якщо отаман виявляв­ся або порушником «старовини», або невдалим командиром, його могли скинути, бувало, і вбивали. З погляду тодішніх державно-пра-■ уявлені., такий спосіб .поєднан­ня сваволі й дисципліни протистояв Державницьким структурам, що спи­рались ідеологічно на церковну санкцію. Січ не була державою — за­порожці ходили під корогвами чу-

Се козак запорожець,

ні об чим не туже: Як люлька й тютюнець, то йому й байдуже, Він те тьхьки й знає — Коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє!

.\юлька-«носогрійка» була таким же символом «антитюведінки», як і пияцтво, — адже «табачники», тобто ті, хто палив люльку або шохав тю­тюн, зображувались у той час на західній стіні храму в сценах страш­ного суду, бо вважались гріїдяиками. Козак не проклятий Богом грішник — він просто небезпечно близький до «того світу», що знаходять вияв і в йо­го особливій пов'язаності з мис­тецтвом — співом, танцем, музиками.

166

Козак «пив і музики водив», міг тан­цювати навприсядки годинами, своєю дружиною називав у пісні то кобз}', то могилу.

Демонстративна безтурботність знаходить свій вияв у особливому ставленні до майна. Козак жадібний до військової здобичі, згідно з того-часними звичаями, і не раз полков-і-гичі плани летіли під три чорти, коля козаки доривалися до ворожого обо­зу. Проте годилося пропити все зди-буте в бою, ще й залізти в борім. Запорожці одержували платню від суверена; 1755 р. Кіш одержав у Москві 4660 рублів, а при цьому за­мовив московським майстрам срібне панікадило на суму 3000 рублів. Ко­зацька торгівля — це антиторгівля, обмін — безмірний обмін, і найбіль­ша образа для козака, якщо його на­звуть крамарем. Сам процес пропи­вання означав вихід за рамки по­всякденного, побутового часу в час позаісторичиий і вічний: «не на те козак п'є, що є, а на те, що буде».

Гостинність у козаків така ж безмірна і демонстративна, адже ко­жен міг скрізь, де козаки обідаючі., прийти і їсти-пити разом з ними, навіть не називаючись. Відповідно не­стримність у їжі та випивці така ж природна річ для них, як і аскетизм: «Запорожці як малі діти: дай багато — все з'їдять, дай мало — довольиі бу­дуть». Ідучи в похід, брали з собою кілька горщиків тетері, толокна (кру­то звареної каші], пастремя (висуше­ної та в'яленої баранини) і цим вдо-вольнялись, як і татари-кочовикя; горілки ж у поході не пили під стра­хом смерті.

Звичайно, городові козаки та «сидні» були нормальними хазяями, бувала, що й дуже заможними; низо­ва старшина, якщо й не мала сімей

жих монархів, то польсько -литов­ського, то московського чи петер­бурзького. В пізнішій «конституції» Пилипа Орлика маємо хартію, що вводила козацьку сваволю у правові, а не звичаєві рамки; а в традиції вла­да отамана була владою «батька», як виразника волі товариства і гаран­та «предковічного звичаю». Влада «батька», таким чином, мала подвій­ну легітимацію: вона спиралась на «звичай», за чим пильно стежила громадська думка, і на харизму ва­тажка, яка залежала від його військо­вого талану.

За таких умов тільки деяким геть­манам війська Запорізького вдава­лося утримувати в руках козацьку стихію. «Батько» міг бути всевлад­ним диктатором, але по суті він завжди залишався виконавцем за­гального умонастрою. На чолі ко­зацтва нерідко бували заможні й освічені «луччі люди» з городових, які мали власну політичну лінію, відмінну від прагнень та уподобань сіроми і стариків, але у вирішальний момент вони чинили так, як того хотіло товариство. Це треба мати на увазі й при оцінці дій такого владно­го, авторитарного і популярного вождя, яким був Хмельницький. У вирішальні моменти його лінія му­сила узгоджуватися з настроями «черні», все більш широкої й пле­бейської, і тут дипломатія його була така ж хитра і така ж програшна, як і в стосунках із Туреччиною, Поль­щею та Росією.

Проте цей, інколи нестабільний) інколи дивовижно витривалий вій­ськовий організм став основою дер­жавності, що складалася в ході наро­стання конфлікту з Річчю Посполи­тою.

№

Козаки і віра

Війни, мета яких — оборона своєї землі, руйнування ворожого краю, визволення своїх невільників та здо­бування «козацького хліба», тобто трофею, усвідомлювалися як особ­ливий вид Служби Божої; а оскільки християнські уявлення тоді сусіди­ли з дуже архаїчними, ця служба сприймалась як кривавий бенкет.

Дослідники запорізької старови­ни багато сперечалися з приводу релігійності низовиків. Яворни-цький наводить багато даних, які свідчать про відданість козацтва православній справі, намагаючись спростувати твердження Куліша про козацьку безбожність. Само­свідомість тогочасного козацтва, чи радше сприйняття козацької побож­ності, в широкому загалі знаходить вираз у відомій пісні:

Славні хлопці-запорожці

Вік звікували — попа не видали,

Як забачили та Сі у полі цапа,

Отаман каже: «Оце, братці, піп, піп!»

Осавул каже: «що я й причащався!»

Славні хлопці-запорожці,

Як забачили та й у полі скирту,

Отаман каже: «Ото, братці, церква!»

Осавул каже: «Я в їй сповідався!»

Далі в пісні подібним чином пока­зується «незнайомство» козаків із жінкою, що підкреслює демонстра­тивний і символічний характер не­знайомства з церквою. Насправді, ти чайно, козаки добре розрізняли попа і цапа, жінку і чаплю. Особли­вий характер козацької релігійності має бути зрозумілий з урахуванням карнавального характеру поведінко-вої культури Низу взагалі.

В свідомості сучасників запорожці були характерниками, тобто чаклу­нами, людьми з особливими міс'

168

ними властивостями. Культурологія вказує на наявність у різних народів людей, які нібито здатні піднестися "ад станом звичайної, повсякденної, грішної людини і знову увійти у стан людини «райської» — первісної, пе-редчасової, иеісторичної. В Україні ще в XIX ст. зафіксовано віру в існу­вання «блаженних рахмаиів» —лю­дей, які живуть у «вирії» (раю). Мірчя Еліаде зазначає такі риси «людей райської епохи»: безсмертя, безпосередність, свобода, можли­вість піднятися на Небо і вільно зустрітися з богами, дружба з твари­пами та знання їх мови. Це, зокрема, знаходить вияв у дивовижних здат­ностях долати перепони, пересува­тися по повітрю чи воді, через во­гонь, до якого ці люди нечутливі. За­порожці осмислюються сучасника­ми саме з цими надприродними оз­наками, їх не бере проста куля, а тільки срібна, вони ловлять кулі та ядра руками і полами. Безсмертність запорожців вбачається також у то­му, що вони не бояться ні вогню, ні води. Здатність долати водні пере­шкоди, плавати у відрі, жити під во­дою тощо символізує спроможний, характерників спілкуватися з «ниж­нім світом», натомість спорідненість з вогнем дозволяє проникати за вог­няні огорожі раю. Те, що козаки-ха-рактерники беруть руками розпе­чені ядра, має багато аналогій у ша­манських уявленнях про «володарів вогню», які можуть пройти крізь во-гонь, що охороняє рай.

Низовики вільні, не скуті умовнос­тями поведінки, загадкові й незро­зумілі. Запорожець може перекину­тися вовком або кішкою, говорить дванадцятьма мовами, — близькість фин, особливо птахів, видна в численних зооморфних прізвиськах. Зокрема, Л. Залізняк висловлює дум-

kv про те, що слово «сірома», «сіро­маха», як і прізвисько знаменитого Сірка, пов'язані з вовком — ар­хаїчним символом-двійииком воїна, Здатність говорити з птаством можна вбачати в «паролі» січовиків — кри­кові «Пугу. пугу, пугу!» Під'їжджаю­чи до зимівника, січовики кричали тричі по-совиному «пугу!», хазяїн рвідав «путу! пугу!», приїжджі кричали: «Козак з лугу!» — і тоді ха­зяїн питав через вікно: «Аз якого лу­гу _ _ІШ з Великого, чи з Малого? Як з Великого, йди до кругу!» Як бачимо, це був не таємний військовий пароль, а ритуал зустрічі.

Як і містик-шаман, який під час трансу «все бачить», козак-харак-терник за допомогою особливих дзеркал («верцадел») бачить за ти-верст. Надзвичайна здатність усе бачити і говорити з тваринами виявляє особливу близькість харак­терника не до диявола, а до Бога, хо­ча він і з чортом може укладати угоду. Саме близькість характерни­ка до «людей раю» споріднює його з монастирським життям — асоціації Монастирського саду з раєм широко розповсюджені й добре відомі. Звід-• си і здатність розмовляти з Богом через спів та гру на кобзі.

В козака-характериика вірили, як і в чортів і иідьом, узгоджуючи це із своєю християнською совістю так са­мо, як колядки та Івана Купала узго­джувалися з Великоднем чи Різдвом.

Цілком зрозуміло, що прагнення до свободи переживалося тоді як нос­тальгія по містично втраченій сво­боді й бажання відновити зв'язок між соціальним та космічним Вер-і Низом.

Так сприймався запорожець прос­тими людьми, що й залишило сліди у Фольклорі Щодо самих запор.

то вони принаймні вірили в те, що серед них є справжні характерники. Харизма деяких козацьких ва­тажків, як, наприклад, кошового Сірка, могла триматися на при ванні їм подібної надзвичайної ду­ховної сили, Якщо даних про прак­тики трансу у воїнів-запорожців не масмо, то надзвичайна козацька ви­тривалість під час походів, неймо­вірна хоробрість у бою і здатність втримати страшні катування мо­жуть свідчити про особливий духов­ний стан, що дозволяв їм зі сміхом проходити крізь муки і смерть.

Козак Мамай. Народна картинка. XVI11 an.

Будучи виразом туманної ностальгії по «втраченому раю», віра в Низове козацтво перетворювала його не при­тягальний центр усієї України-Русі і спричинила до перевороту в масовій свідомості. Запорізька Січ, а разом з нею й козацтво («Запорізьке пін­сько») взагалі, сприймались як напівмістичне братство, що проти­стояло соціальним структурам не як окрема подібна одиниця, а як анти­структура, альтернативна всім існую­чим і доступна кожному. Доступ до Січі фактично був відкритий всім, хо­ча були певні умови для вступу: бажа­ючий повинен був бути вільним і не­одруженим, православним, пройти випробування, ітрисягиуги королеві (цареві) і говорити лише україн­ською. Пройти хрещення вимагалося від євреїв та мусульман, а пізніше та­кож і від католиків. Отже, кожен міг вибрати собі приналежність до ко­зацтва і його ордена-осередку. Особ­ливо варто уваш те, що мовою Січі — не державною, а мовою братства як символом солідарності — була

«низька» українська мова, xo'id писали запорожці нормальною для

того часу книжною «простою мовою»'. Це було виявом солідарності альтернативної діючим офіційним соціальним структурам і доступної соціальним низам.

Норми і цінності козацького війська як виміри внутрішньої сво­боди охоплюють найширші кола на­роду, які тим самим відчувають при­четність до вільного братського со­юзу. Тому в часи, коли козацтво стає політичним лідером України шерег письменників говорить про «козацьку націю».