§ 3. Соціальні світи русі

Світ села

У культурі села і в сільськогоспо­дарському виробництві в цей період відбуваються серйозні зміни. Пе­редусім це стосується південного краю Східної Слов'янщини, саме України-Русі. Тут на зміну «вог­няній ляді», підсічно-вогиевому зем­леробству скрізь, за винятком

т

71

Українські туги:

а) традиційний український;

б) кустарний

Українські рала: і) однозубе їезполозове; ')) і полозом; і) граблеподібне; ') бороноподібне

Полісся, приходить землеробство на постійно оброблюваних землях, відповідно — життя на сталих довго­тривалих поселеннях. У X ст. по всіх слов'янських землях поширене при­близно однакове знаряддя об­робітку ґрунту — дерев'яне рало з залізним наконечником, яким земля розорювалась досить неглибоко і з великими труднощами. Водночас набуває поширення плуг, знаряддя, вдвічі продуктивніше за рало, яке не просто «розпорює» землю, але й, ріжучи її лемешем ш череслом, потім відвалює і перевертає так зва­ною полицею.

Плуг цей, що називається україн­ським, панував у нас до XVIII століггя. Це була велика і важка конструкція з металевими частинами; орати плугом

можна було тільки двома парами волів або коней, а потім все одно тре­ба було культивувати землю ралом чи бороною. Цея цієї конструкції зане­сена, за висновком фахівців, з Бал­кан, де вона жила з часів римського «плуга». Але власне плугом це знаряд­дя стаю тільки після того, як на основі балканської конструкції наші ви­нахідники зробили рішучий крок до техніки відвалювання.

На Русі діяла система мір, що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Міра довжини, лікоть (44,5—46,6 см), залишилась незмінною, а замість києво-руського, старого сажня у три лікті в XVII ст. в Росії введено «новий сажень». Проте верста (1067 м) з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів. Зернові і всі сипучі тіла мірялися об'ємами. Кадь (з XVT ст. на Україні вона називалась бочка) — два полов­ники (відповідно дві копи) — чотири четверті (корці) — вісім осьмип; ось­мина точно відповідала римському медшну.

Обчислення продуктивності се­лянської праці впираються в те, що не було точних відомостей про оди­ницю оброблюваної площі — плуг. її вираховують таким чином. Сім'я з 6—7 чоловік могла обробити за 20— ЗО днів весняних і стільки ж — осін­ніх робіт близько 8 десятин (ця міра з'явилась у XV ст., вона трохи більша гектара). Головний час витрачався на оранку (40 днів). Ми знаємо, яким був врожай із «плуга». А подальші обчислення залежать від того, якою була система землеробства. Якщо двопілля — тоді плуг буде більший, якщо трипілля — менший.

Археологічні дослідження показа­ли, що в одному й тому ж госпо-

дарстві сіяли і озимину, і ярину. От­же, сівооборот був трипільний. А, отже, плуг був менший (бо части­на площі гуляла під парами) і вро­жай був сам-6.2, тобто до 50. пудів з десятини (до 8 центнерів з гектара). Ця обставина, у з'ясування якої вирішальний внесок зробив В.Й. Дов-•к, має величезне значення д>\я розуміння етану нашої агрокультури. Вона означає, що в часи Київської Русі на території України склалася ка і система господарювання на селі, яка засадово не змінилася до XIX століття.

Велика кількість поселень цього часу складається з одного будиночка десь у глибині лісу. Це, власне, тим­часове приміщення, в якому жила сім'я за умов «вогняної ляди», коли через кілька років місце посіву міня­лося. Але й сталі поселення були не­великі — по дві-чотири хатинки, рідко по десятку і більше. Праця бу­ла надзвичайно важкою і виснажли­вою. Особливо важко було косити «горбушею» — косою, яка, на відмі­ну від пізнішої «литовки», не різала, а підсікала траву ударом (хліб з цієї причини косою-горбушєю не коси­ли, тільки жали серпами). В сінокіс (горбуша дожила до нових часів) ду­же боліли шия, поперек, сухожилля; спина і руки вкривалися виразками, від напруги люди хворіли животами. Але внаслідок важкої праці сім'я ма­йї близько 200 пудів (3,2 тонни) ози­мого хліба і могла частину його про­давати в місті.

Про діяльність сільської громади («верв») відомо лише те, що вона не­сла відповідальність перед князів­ською владою за злочини, вчинені на її терені, за податки та повинності. Про спільне користування землею, перерозподіли, «розклад громади» і

виділення багатіїв тощо даних немає. Всі міркування щодо цього є суто умоглядними.

Світ міста

Міста виникають з різних причин. Одні, як Київ або Чернігів, об'єднува­ли в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення. Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на По-россі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінни­ми центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних кня­зів, як Севськ, Трубчевськ чи Де-брянськ... Хоч би як воно було, до­сить з'явитись міському центру, щоб почався немовби процес криста­лізації навколо нього, який включає утворення ринку, а пізніше — будів­ництво церков, монастирів, розрос­тання ремісничих посадів.

Шведи називали Русь «країна міст» — Gardarika. Слід було б сказати точніше, країна градів, бо шведи розрізняли у себе gard — град і borg — місто західноєвропейського типу. Щоправда, це радше було даниною традиції, бо Новгород-Гольмґард і Кнїв-Кенуґард на\ежали до гардів так само, як найбільше місто Європи — Константинополь-Міклаґард .Але різ­ниця між градом і європейським містом дійсно існувала. На заході місто мало два цеіпри — князівський замок і міський ринок з ратушею. Слов'янські гради мали один центр — кремль або дитинець, що до нього тяг­нулись всі інші забудови. Град не так щільно забудований, як «бурґ»-«борґ», бо на сході не було такої око номії землі: в містах Русі були великі площі під городами і садами, були пе-забудовані простори — болота, луки,

72

73

Київ, кінець X ст. Макет

Забудова

київського Подолу. K-XR ац.

пустища. Дерев було достатньо, а от кам'яні споруди — велика рідкість.

Центр граду розташовувався на ви­сотці, як правило, — на мису, витяг­нутому до річки, де знаходилась при­стань. Обгороджений трикутником, він з XJI ст. набував форм, більш відповідних до вимог фортифікації, геометрично правильних. Тут пану­вало купчасте планування — всі спо­руди групувалися навколо княжого двору та собору. До стін тулився тор­говельно-ремісничий посад. У кня­жому місті його вулиці орієнтувалися на княжий центр, у інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань. Доріг було тоді дуже ма­ло, користувалися переважно річко­вими шляхами.

Ш

Чим займалися городяни? Спочат­ку землеробством у містах займа­лась більшість населення, і пізніше в містах тримали городи, худобу, відтак раненько треба було вигнати

худобу на пашу через міські ворота, в полудень подоїти, увечері знов пригнати через міські ворота, доки їх. на ніч не закривали. Важко сказа­ти, чим спочатку відрізнявся городя­нин від селянина, але різниця, як ви­явили антропологи, була навіть у фізичному обрисі: городяни належа­ли до того ж етносу, що й навко­лишнє населення, проте були вищи­ми, довше росли, мали тендітніший вигляд, тонший кістяк. Те, що нази­вається «повітрям свободи», ширше кажучи — міський спосіб життя — впливало і на фізичні, і па духовні характеристики.

На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня пере­важали напівземлянки. Уже в ГХ— X ст. в Києві і навколо нього, а в на­ступному — все далі на південь по­ширюється з північних слов'ян­ських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дере­ва, а з XII ст. такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території. Відсутність європейської тісноти спричиняє до того, що забу­дова була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох по­верхів. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі, а ще й терем— немовби башту, в якій знаходились кімнати. Садиби розміщувалися так, щоб їх компо­зиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості буді­вель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).

Кінці були заселені торгово-про­мисловим людом. Князь міг спеціально селити ремісників у по­саді. На посадах до середини ХШ ст. майже в кожному домі була май­стерня — дереводіла, тесляра, го­родника, мостника, коваля, тесляра,

гвіздочиика, оловолля теля і гак далі. Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня. Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити [побили «урочні вироби»), влашто­вували «братчини» — колективні ил свята з пережитковими по-жил вами. Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофанна ор­ганізація типу цеху або братства. Згодом з'явилися і посадські церк­ви, посвячені покровителям рі ремесел.

Грошова одиниця — гривна — як одиниця ваі'и вела родовід через арабський Схід від давньовавилон-ської міни. Давня міна золота йшла па аекан ку 96 арабських динарів, доб­ре знайомих на Русі. Руська золота гривна як міра ваги дорівнювала міні і важила 409 г. Пізніше в Росію при-йшов німецький фунт, 'Який важив рівно стільки ж і був, таким чином, спадкоємцем київської гривни. Спроби карбувати власну монету робили князі Володимир, Святополк Окаянний і Ярослав Мудрий; їх «златниці» більш-менш дорівнюва­ли динару і становили 1 /96 частину гривни (1 золотник). Гривна срібла була, як і на Сході, важчою (128 зо­лотників), з неї карбувались 192 зо­лотники — по 2/3 золотника на один срібний диргем в арабському світі і на одну срібну монету Володимира і Святополка Окаянного. Проте в Ук­раїні не було родовищ срібла і золо­та, і карбувати власну монету не вда­лося. Коли різко скоротилася торгівля зі Сходом, як грошова оди­ниця використовувалась гривни куп, тобто розраховувались шкурками куниці. В X—XI ст. гривно кун дорів­нювала 20 ногатам, 25 кунам, або 50 різаним (різана — на відміну від

печати — шкурка з відрізаними ніж­ками). Впродовж наступного сто­ліття купа знецінилася вдвічі. Вико­ристання шкурок замість грошей мало великі незручності — так, на будівництво Георгіївської церкви Ярослав Мудрий надіслав «зарпла­ту» майстрам на двох підводах. А проте гроші-шкурки були в обігу, і наймані робітники одержували за­робітну плату.

Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого спору­джувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви. Через торг проходило майже все, що спо­живав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину. Так, горо-дяни майже ніколи не носили ли­чаків. Найбідніші носили поршні (постоли), зшиті з простого шматка сиром'ятної шкіри, або черевики, дещо складніші, зшиті з черев'я — м'якої шкіри з черева тварин, що підтримувалися шкіряними ж пово­розками. Але і бідні, і багаті городя­ни переважно носили чобота (годі їх називали по-тюркськн сшюги, слово чоботи з'явилося в наступну епоху й означало щось на зразок сучасних черевиків). Чоботи-еаіюги бували і прості, і з кольорової сап'янової шкіри, і розшиті багатим шитвом, навіть перлинами; майстер-усмо-швець сам і виробляв шкіри, і шив. Кожум'яка був майже такою ж ле­гендарною постаттю як і коваль. До XII ст. ніколи не знаходимо в се­лянському майні решток чобіт, нато-

75

литися десь у лісовій хащі (степняки не влаштовували довгих осад вели­ких міст, але й не заходили далеко вглиб лісу).

Князівський світ

Слово «князь» утвердилося в по­буті досить пізно — воно має гот­ське походження і в цій літера­турній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського кня­зя називали каганом. Каган, хагаи, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов'ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме бу­ли у давніх слов'ян його функції. Князь-каган називається в літопи­сах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто пра­витель, від іншої влади не залежний. Князі були багатими. їх виділяв і ба­гатий одяг — плащ-корзно, застіб-нутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром шап-

мість майстерні по плетінню личаків розкопано в міських поселеннях: се­ляни часом купували в місті личаки! Вже на початок розглядуваного періоду шкіра, лико, кора відступили як матеріал для одягу всіх східних слов'ян перед домотканними ткани­нами з льону і полотна. Самі ткали шерсть і льон, грубе полотно з ниток, самі ж кроїли і шили, в багатших до­мах це робили слуги. В місті десь на

українській території було зроблено важливий винахід — тягарець для ве­ретена з рожевого шиферу, прясли­це, що замінило аналогічні шгаяні та кістяні. Пряслиця з Овруча й Києва розносились торговцями по всій без­межній території східної Слов'янщи­ни. Універсальний одяг слов'янина — порти, тобто полотняна сорочка і такі ж вузькі штани — гачі. Жінки й дівча­та поверх довгої сорочки вдягали ще й запаски з грубої тканини. У плащі з грубого полотна — вотолі — ходили як у місті, так і в селі. Носили поверх портів свиту, довшу або коротшу, теж із вотоли. Але згодом — передусім у місті — білі порти стають спіднім одя­гом. Верхня сорочка з розрізом біля ворота защіпається бронзовим ґудзи­ком або зав'язується шнурочком, прикрашаються вишивками комір, зап'ястя, поділ. Взимку і городяни, і селяни носили кожухи. Але в містах серед багатшого люду поширюється звичай покривати кожух різними тканинами, по змозі і багатими при­красами. Характерною рисою мі­ського вбрання були різнокольорові тканини, у зв'язку з чим стає необ­хідною професія красильника.

Хоч на продаж вироблялось бага­то всього в хатках-майстернях горо­дян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був також місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна уря­дова особа, бирич, ходив тю торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні по­шти.

Тільки у великих містах стояли прекрасні кам'яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількісно церков, їх багатством, кількістю мо­настирів, що тулилися до міських стій.

І чи не найголовніше в місті в ту неспокійну пору — міські укріплен­ня. Вони зберегли традиційний для слов'ян характер. Стіни, що захища­ли місто, являли собою дубові зру­би — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних грун­том. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби. Будівництво, утримання і ремонт міських укріп­лень покладалися на городян, до робіт залучалися також навколишні селяни. Доки не з'явилися спеці­альні стрільці, пушкарі і воротники, тобто фахівці з воріт, обов'язки за­хисту міста також покладались на городян.

Населення Києва за найбільш обе­режними підрахунками (П.П. Толоч-ко) налічувало не менше 45 тис. чо­ловік. Судячи з площі міста, ненаба­гато меншим був Чернігів. До розмі­рів Києва (за площею) наближалися Білгород (нині с Білогородка під Києвом), Галич, дещо меншим був Переяслав. За тодішніми європей­ськими мірками це були великі міста (в Парижі в кінці ХНІ ст. жило 24тис. чоловік, у Тулузі, Марселі. Барсе­лоні —12—15 тисяч).

Вважається, що у всій Київській Русі на час монгольської навали налічувалося близько 300 міст. От­ же, може йти мова лише про кілька відсотків міського населення по всій східній Слов'янщині, хоча, безумов­ но, частка міського населення була вищою на півдні, на нинішній ук­ раїнській території, та на півночі, біля Новгорода. Почім почали роз- ітиея міста в Заліссі, в ме­ жиріччі Волги і Оки. При цьому в більшості своїй міста були малеиь- а найнадійніші! т за-

хиститися від нападників ov \о посе-

76

77

ка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ста­вилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літо­пису ггід 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його гос­подарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай при­близно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезеш данини з селян підвладних князю земель? У цьому випадку відповіді немає. А загалом можна сказати, щодо ХП ст. головним джерелом князівських прибутків бу­ли не власні землі, а побори-даниии. Князі не мали постійного місця про­живання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший ро­дич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою.

Німецькі гості, яким один князь по­казав свої скарби, були вражені не стільки цим незмірним як на західний масштаб багатством, скільки тим, що воно лежить у скрині без ужитку. Ще більше були б вони вражені, якби вислухали поради, які дає князю ав­тор «Моління Даниїла Заточника» вже в ХШ ст.: роздавати злато-срібло дружиш, бо не золотом добувається дружина, а дружина добуває золото. Так у свідомості, щоправда, консерва­тивній, руської людини Київських часів міцно тримається уявлення про престижний характер багатства. Справді, на перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто пре­стижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «сла­ви», чим щедріше він ділився багат­ствами, тим більше було у підвладних честі і СИЛИ.

Одніс-іо з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський

пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мо­вою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годува­ти» його даниною. Об'їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов'язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними хариз­мою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотиж­неві пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Саме тому, що він починає замість «годування» народу на пи­рах «годувати» церкву як надійного гаранта свого військового щастя.

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військо­вий трофей, передусім «полон» і да­нина. Перший князівський приві­лей —перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне кня­зя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господар­ство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведен­ня бобрів стало князівською моно­полією. На цих господарствах поса­джені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським за­хистом. На базі поселень «служебиих людей» виникли численні і посьо-годні «Борпіичі», «Бобровиці», «Боб-

рики», «Бобровники» тощо. Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — Р^абШ' ^хУ^тР^а' і віск. Князь ве був господарем чи власнії-м земель, що входиш до його -зівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Пізніше маємо згад­ки саме про власність князя, його землю, де розташовувалася його «жизнь». У XII сг. князь просип» стар­шого князя не відправляти його в да­лекі краї на князівство, бо тут «вся жизнь його». Як свідчить напис на сті­ні Софійського собору в Києві, княги­ня Київська купила в місті «землю Бо-яню». Отже, в приватному порядку князі успадковували або купували землю, де згодом на приватних заса­дах вели свое власне господарство, що ним керували управителі-тіуни.

Хто працював на князівських ла­нах? Раби-холопи, закупи і рядо-вичі, напівзалежні смерди, вільні се­ляни, приневолені до цього якимись повинностями? Даних про це не маємо, можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя,

На структуру князівської дружини справили певний вплив і сканди­навські, і іранські (осетинські), і гре-ко-болгарські зразки. На перших по­рах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дру­жини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Сток­гольму та острова Готланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінг міг бути орган во-:і за рішеїшям зборів (тішу) об­ласті чи всієї Швеції, тоді його очо­лював хтось із родини конунга (кня­зя, короля). Найчастіше вікінг заті-

вався групою молодиків на спій страх і ризик, тоді ним керував найбільш щасний «морський ко­нунг». Іншим способом заробити славу і здобич була служба найман­цем — верінґом або в Русі, або у Візантії. Шведське «верінг» транс­формувалося в слов'янське «варяг». Рядовою фігурою у вікінгів та верін-ґів був ґірд (ґрід) — молодий чоловік, який з різних причин не набув во­лодіння спадщиною і заробляв собі майбутнє зброєю. Звідси гридь [гридниця — зала, де збиралась і бен­кетувала гридь, дім, де жила гридь). Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це най­імовірніше болгарського походжен­ня: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг бо'іл (множина боїляр, боляр) відповідав

Речі руських дружинників. Поховання в кургані Гульбище, Чернігів

У.Ч

виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в черне­цькому чині — ієродшікон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здій­снює всі таїнства, за винятком хіро­тонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоя­тель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати свя­щеників.

Єпископа називають іноді ар­хієреєм. Сан єпископа має п'ять сту­пенів у адміністративному відно­шенні. Вітрій керус приходами не­великого міста або групи сіл, епис­коп — єпархією, архієпископ — біль­шою за розміром єпархією, митро­полит ~ великим містом та прилег­лою областю, екзарх — великим сто­личним містом та кількома єпар­хіями. Вищим чином церковної ієрархії с патріарх, який постав­ляється Собором і керує всією Помісною Церквою.

Коли була встановлена в Русі єпис­копська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещен­ня, про яке, до речі, маємо тільки літописи» відомості і не маємо жод­них згадок у Консічінтинопольських ріалах- Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом. Так чи інакше в Києві була митрополія, кількістьспископій в Русі - понад десять. За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші бумі греками, присланими з Константинополя.

Яросте Мудрий, Реконструкція ММ. Герасимова

юецький замок томаха. конструкція і Рыбакова

візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській тра­диції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської 'фадиці'ї, де за вищим ко­лом князівського оточення закріпи­лось саме «боярин». Можливо, як і західноєвропейські milites, бояри могли бути як вільними, так і невільниками князя.

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди пере­рвати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дру­жинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літопи­си мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зо­бов'язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною. Ви­раз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

У XII—ХНІ ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною те­риторією своїм представникам, у тому числі боярам.

«Співати славу», або «хвалити» оз­начало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи та­ли — благодатної харизми. На заході існувала формула, що чітко розме­жовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала; сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна суб­станція, і прозаїчна військова здо­бич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі сво­го сюзерена. В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані. Це може означати неуста­леність на слов'янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході.

Світ церкви

Церква як суспільний організм відомлюється в східному христи-"стві як «Божий народ", тобто як «ожина людей, наділених хариз-ою Святого Духа і тому виділених усього людства як «обраний на-од». На відміну від Старого Ьраїлю, християни як Новий Ізраїль об'єднані не етнічною спільністю і є етнічною долею, а релігією, і у зв'язку з цим — особливою долею. «Божий народ» складається з ми-рян-оглашенних (тобто тих, хто ще не прийняв хрещення, але вже зна­ходиться під дією «Божого гласу»), жрян-вірних і членів церковної ієрархії. З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашениях (грецьке «ка-техумен»), і «Божий народ» складав­ся уже з одних членів церкви.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставля­ються на служіння в церкві. В перші століття існування, християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділе­но поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функ­цією мирян. У зв'язку з цим справа призначення ієрархів перестала за­лежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не нас\ідком волі людей, а проявом Волі Божої. Тому введения в кожний і ні. церковної ієрархії відбу­вається через таїнство священства в обряді рукоположення [хіротонії] ■

Розрізняється біле (жонате) та чор­не (монастирське, чернецьке) духів­ництво — священнослужителі. І

ВО

Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинополь­ської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народжен­ня до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але всё ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі. Ми не знасмо, якою була система навчан­ня, наскільки її можна назвати шкільництвом, але були і вчителі -диякони (дяки), школи при монасти­рях і церквах, були скрииторії-бібліотеки. Як показали знахідки бе­рестяних грамот на Півночі (за її кліматичних умов береста зберегла­ся в ґрунті), а також аналіз видряпа­них на церковних стінах написів (графіті), в руських містах було чи­мало письменних, причому в різних прошарках населення.

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книж­ності у міських центрах та монасти­рях, була посгійно пов'язана з інши­ми християнськими центрами, пере­дусім із півдеш-юслов'янськими і, зви­чайно, передусім — грецькими. Ми не можемо сьогодні з певністю сказа­ти, яким був загальнокультурний та богословський рівень тих грецьких священиків, яких присилав Констан­тинополь на Русь. В Русі було, як за­значалось, близько десятка єпархій, натомість у Константинопольській церкві налічувалось майже б тис. епи­скоп і в. Можливо, на далеку Пірнііч

їхали не кращі з тих душпастирів. яких у Візантії був надлишок.

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монас­тирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він по­чинає свою історію з того часу (не пізніше 1058 p.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів по­селилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзна­чався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був віднос­но незалежним. Він організувався за статутом Студійського монастиря в Константинополі, продовжував тра­диції не індивідуального схимництва, а гуртожиткового чернецтва, обґрун­товані Василієм Великим. Іншими словами, в монастирському житті Русі було дві традиції, започатковані Антонісм і Феодосієм Печерським Якщо Антоній утверджував мо­ральність і духовну силу християнст­ва тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою заперечував його гріховність, то Феодосій, в свою чергу; аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побуг гріш­ного земного світу.

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть ра­бинями. Простому русину поступи­ти в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монас­тирське господарство сяку-таку гість. Чернецька аскеза ста нила іноків рашШИ "Цього», «середнього»

світу і морда в очах простої людини наближати їх до «нижнього», сміхо­вого світу. Особливо це стосується юродивих — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи вод­ночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, за­позичена у Візантії, не набула роз-юдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізні­ше в Московській Русі.

Юродивий знаходився, так би мо­вити, в небезпечній близькості до сміхової культури. За часів Київської Русі християнська культура, в тому числі аскетична, не сприймається як сміхова. Ченець-аскет, відмовляю­чись від «цього» світу, належить не до «нижнього», а до «верхнього», дублю­ючи військову діяльність. Тільки «христове воїнство» бореться не з ре­альними земними ворогами, а з по­тойбічними силами зла.

Влада і свобода

У XII ст. вживались паралельно ви­соке, літературне «власть» і низьке, побутове «волость». «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — тери­торія, на яку розповсюджується «власть». Щоб була влада, її треба три­мати. Держава — буквально те ж са­ме, що в арабському світі «султан», у Лсттішському — «імперія». «Тіло крі­питься жилами, а ми, княже, твоею Державою», — говориться в одній літературній пам'ятці тієї доби.

Як уже згадувалось, князівский Пе-руп має риси грізного караючою бо­та, дія якого спрямована згори вниз, а Дія Волоса знизу вгору є дією «суспільного договору», сила якого є

силою молитви і жертви, силою тра­дицій і предків. Звідси особливий світ «простого люду», земля, з якою князь іде на війну і яка «знизу» санкціонує його державу. Компроміс князя і «землі» знаходив вираз у пирах-при-гощаннях, Таким чином, ііайар-хаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «зго­ри», від сили і загрози, і «знизу», від космосу-волості, встановленого пред­ковічними традиціями.

Це ілюструється подвійною прися­гою, яка існувала у русинів: присяга­лися Перуном і Белесом. Саме понят­тя присяги {рота) походить від уяв­лення про космічний порядок [arta, r(i)ta), закріплений магічною силою сакрального слова. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв'язок із присяганням землею.

Моделлю владних (потестарних) відносин у давньоруському суспіль­стві залишалися потестарні відноси­ни в сім'ї (челяді).

Влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і вклю­чала право на їх життя. Так само і в правових нормах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на житія і здо­ров'я власних дітей, хоча, можливо, звичай уже не схвалював цього. Такі ж норми поширюються на всіх, хто входить до складу «великої сім'ї» — челяді: челядином був і син, і невіль­ник, і той, хто проживав у сім'ї на яки­хось інших умовах. Характерно, що «отрок» і «дітський» означало повіль­ного челядина в княжому дворі і мало водночас якийсь стосунок до власної дитини. Статус людини, яка позбав­лена власної волі, — це і статус молод­шого члена сім'ї, і статус раба.

У церковній інтерпретації всі ха-ризми нероздільно належали Богові;

82

83

як говорилося в одному новгород­ському рукопису, Бог — «слава, і честь, і держава кріпості і слави». В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особ­ливу харизму сили і влади.

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз у вічевому ладі. На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю. Регуляр­ною інституцією віче стало на Нов­городській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все зале­жало від реального співвідношення сил. Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом. Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.

Суто господарськи вага князівсько­го світу ґрунтується спочатку на військовій дружині, зброї та «комо-нях», які князь дає «землі» для походів та оборони, пізніше — на землях як боргах та бобрівниках, тобто джерелі меду, воску і хутра, що поряд з поло-неними-рабами були головним пред­метом експорту, і, нарешті, на владі над землею як власністю (самі терміни «влада» і «власність» прихо­дять пізніше із чесько-польського світу, але походять від тих самих уяв­лень про «земляну» Велесову силу). Характерно, що прадавнє «держава» втрачає первісі ній фундамсі пуілм і и п характер: «держати» землю означає мати її в управлінні, але не у влаа

Київська Русь ЗН&ла інституцію рабства і работоргівлі. Київ був од­ним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Се­редню Азію, або на захід, через Реґенєбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу. Торгу-

вала рабами Русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користу­вались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, пере­важно — єврейським торговцям. Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше тор­гували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах. Недарма в ці ча­си в європейській латині римсько servus («раб») витісняється новим йо­го синонімом sclavus (буквально «слов'янин»).

Знала Русь і розвинені товарно-грошові відносини, інституцію влас­ності і найманої праці.

Завдяки наявності розвинених тор­говельно-економічних відносин і правових норм ми можемо оцінити соціальну структуру Київської Русі навіть у буквальному розумінні сло­ва, користуючись тими оцінками вар­тості людського життя, які зафіксо­вані в «Руській правді» — збірниках правових норм XI—XIII століть.

Найвище цінувалося Життя кня­жого управителя, вогнищного та ко­нюшого тіуна: 80 гривен. Це були шалені гроші: ціна вола становила 1 гривну, на гривну можна було ку­пити 10 телят, 20 баранів. Далі Йшли конюх та княжий отрок, тобто раб з княжої адміністрації, те ж, що в Європі — міністеріал Вони оцінюва­лися в половину вартості тіунів, у 40 гривен. Життя сільського і рвйРай-ного тіунів — нижчих верста княжої адміністрації — оцінювалося так са­мо, як ЖИТТЯ простого ремісника: в 12 гривен. Простий раб оцінювався в 5 гривен, стільки ж коштувало ж і гп-я смерда і закупа. Це — розміри штрафів за вбивство людей вказаних соціальних рангів. У випадку, якщо

тіун чи ремісник були невільниками, це була також їх приблизна базарна ціна. В «Слові про Ігорів похід» автор журиться, що Ігоря спіткала невдача, бо якби похід був вдалим, раб («ко­щей») коштував би різану, а рабиня («чага») — ногату. Мабуть, це ху­дожнє перебільшення, але можна ба­чити, що ціни на рабів залежали від воєнних успіхів і що головним спо­живачем на невільничому ринку бу­ли в ту епоху свої, а не перекупники. Тримали, отже, невільників і сім'ї го­родян, і в князівському дворі, при цьому раб міг мати досить високий статус у князівській адміністрації. Такі явища характерні для найрізно­манітніших цивілізацій, і відмирає інституція рабства, як правило, тоді, коли рідкістю стає полон і раби над­мірно дорожчають.

З точки зору цінності особистої свободи, найцікавіші якраз ситуації маргінальні, проміжні між рабством та свободою. Характерно, що до ра­ ба прирівнюються принципово вільні люди, якими були і закуп, і смерд. Яким був статус смерда, точ­ но невідомо, але ця категорія селян платила податок і, отже, не була не­ вільною; радше за все це були напівневільні члени суспільства на зразок германських літів. А от закуп юридично був вільним: він потрап­ ляв у за\єжність «за купу», тобто за позичку, тут же відробляючи кре­ дит. Тим ближчим до статуса вільно­ го був рядович — робітник, який ук­ ладав з хазяїном ряд, угоду на пев­ ний строк. Всі ці категорії залежних Людей не змішувалися між собою, відрізнялися суспільством і від обельнпх холопів — повних раб проте і закуп, і рядович потрапля­ ли — хоч на деякий час і на деяких умовах — в стані ^владного,

челядина, людини невільної, позбав­леної власної волі.

Поряд з цим «найманим раб­ством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників, за підра­хунками С.С. Струміліна, оплачува­лась дуже високо, набагато вище, ніж у XIX сторіччі. Мабуть, значною мірою це наслідок надзвичайної де­шевизни продуктів харчування, які впродовж кількох століть подорож­чали в десятки разів. Це — нормаль­не явище прогресу: чим розви-неніїна країна, тим дорожче в ній життя і вища заробітна платня.

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Моно-маха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Мономах пішов тоді на заходи щодо пом'якшення гніту напівзалежних. Але вирішаль­ний крок, який відділяє інституцію розвиненого рабовласництва від не-розвиненого, зроблений так і не був. Цей вирішальний крок полягав у античному світі в ліквідації само­продажу в різних формах. Тим са­мим раби набували статусу «худоби, що розмовляє», якого не може мати «свій». Коли вільна людина за якусь гривну може себе віддати хоча б тимчасово в рабство, ризикуючи тим, що не виплутається і станс ра бом обельним, тоді практично грань між рабством та іншими формами залежності, наприклад, залежністю сипа під батька, січи невловною.

Ще хроністи часів перших сло­в'янських вторгнень у Візантію «--тачали, що словяии дуже м'яко став­ляться до своїх рабів-полонених і до­зволяють їм після певного часу вику­питися. Порівняна м'якість слов'ян-.іотпмй бік ме­далі: її супроводжує невизначеність

м-і

ЙЛ

напівсімейної, напіврабовласницької влади, патріархальний деспотизм у системі «господар — челядин», що поширюється на різні сфери життя.

Важливою функцією, яку викону­вали князі в перший період, була су­дова функція. Пізніші тексти спов­нені ностальгічними спогадами про добрі, старі часи, коли князі самі су­дили по справедливості і не було жахливої системи штрафів.

Правова система, встановлена Яро­славом та його спадкоємцями («Ру­ська правда»), — це система штрафів (продаж), які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, на­приклад, передбачено покарання за зґвалтування рабині, а додатково ок­ремо — за публічне приниження її, але за все це треба платити її хазяїну (окремо — за «сором»), а головне — слід платити «продаж» у князівську казну. Було старанно розписано, скільки платити за навмисний заріз чужої худоби, за крадіжку сіна, за підруб бортного дерева і так далі, але всі ці «продажі» платилися злочин­цем князю. Як між собою розрахову­ватимуться ображений і той, що об­ражав, князя не обходило.

Особливо показове законодав­ство про убивство. Штраф за убив­ство сплачується князю, і при тому залежить від соціального рангу осо­би. «Руська правда» залишає без за­хисту житгя і свободу цілих кате­горій простого люду. Каралось убивство чужого челядина, нічого не говорилось про свого. Фактично право регулює не відносини між людьми, а відносини між світами.

Принципово відмінною була по­зиція церкви. Церква намагалась ввести поняття гріховності смерто-убивства взагалі. Там, де вона могла спиратися на правові норми

держави, вона використовувала власні засоби, накладаючи епітимію за смертоубивство, яке не каралося вирою-продажем за законом.

Можна зазначите принаймні два негативних наслідки правової систе­ми «Руської правди». По-перше, убивство, як пише Б.О. Романов, ста­ло побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко — зі смер­тельним результатом. Убивали навіть у церкві: передбачено було, що у ви­падку бійки з убивством у церкві в ній не слід було служити 40 днів, потім треба було скопати церковний поміст і висипати залитий кров'ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і лише після цього, по­кропивши святою водою і сотворив­ши молитву, дозволялося «почати співати» (тобто служити). Верв по­винна була платити князю продаж, якщо на її території знайдено мерця; оскільки це був дуже буденний випа­док в «Пространній правді» ХІІ ст. з верві знято обов'язок платити за тру­па або знайдені людські кістки, якщо невідомо, кому ці рештки належали. Тому у «Вопрошаиии Кирикову», церковній пам'ятці, вимагається при­наймні поховати людські кістки, що валяються просто неба. Знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнято­го князівською владою з суто фіс­кальних, фінансових міркувань.

По-друге, прокляттям для народу стали роз'їзди князівських вирників для збору вири. Вирник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить усіх діянь, за які має бути сплачена вира, і не збере усіх продаж.

І вже в кінці XI ст. у Вступі до На­чального зводу літописів з яоі

тальгією говориться про давнину, коли князі не збирали з люду багато майна, не «творили вир», ані про­даж, а діяли по справедливості, а ту «праву виру», яку збирали, давали на зброю дружині, дружина ж цим «кормилася», «тягнула» за своїм князем і за Руською землею, воюва­ла в чужій, а не своїй землі; жінки дружини одягали не золоті, а срібні обручі, і дружинники не вимагали від князя більше, ніж двісті гривен на рік. Так уявлявся «золотий вік» князівської Русі.