§ 2. Русь у культурно-політичній перспективі україни

Мовний вимір

З РОЗВИТКОМ міст, особливо з по­ширенням християнства східного обряду на всій величезній і різно­манітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала одно­типна міська, в тому числі книжна, культура, діяли приблизно однакові юридичні норми, в ролі засобу висо­кого культурного спілкування вжи­валася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов'ян­ство Східної Європи жило в єдино­му культурному просторі. Можли­вий найпростіший, здавалось би, вихід: проголосити східну Слов'ян­щину монолітною давньоруською зоною, «колискою трьох братніх на­родів і трьох братніх культур».

Справді, культура Київської Русі стала колискою трьох культур — ук­раїнської, російської, білоруської. Але це стосується тільки книжної культури. Більше того, книжна східнохристиянська культура цер­ковнослов'янською мовою була спільною також для болгар, східних романців, сербів. Теза про те, що в рамках єдиної феодальної держа­ви — Київської Русі — «сформувала­ся» єдина руська «феодальна» на­родність, щоб майже одразу, на жаль, розпастися під впливом фео­дальної роздрібненості, не витр: критики.

Водночас із певним внутрішнім опором сприймається беззастереж­не проголошення Київської Русі давньою Україною. Не кажучи вже

проте, що сам термін «Україна» як­що і вживався в давньоруські часи, то лише в розумінні лісостепової ,окраїни» держави. Сумнівним за­лишається сам факт відокремлення русинів Київського часу — предків українців — в окрему етнічну кате­горію у їх власній самосвідомості.

Насправді, терміни Русь, русин (зрідка русич), руський вживаються або в надто широкому значенні, що охоплює всю державу від Новго­родської півночі до Приазовської Тьмутаракані, або ж у надто вузько­му значенні, що стосується лише по-лянських земель (Київщина та Чернігівщина). Не згасають супереч­ки про походження самого терміна Слово добре етимологізується на іранському ґрунті, але сучасники наполегливо виводять його з гер­манських коренів, приписуючи цей етнонім давнім шведам, («варягам»). Можливий, щоправда, компроміс: у міфологію скандинавів аси, як вста­новлено, потрапили з осетинсько-аланського світу, — чому б не могли так само потрапити і роси-русь? У будь-якому разі, літописці сприйма­ють слово як чуже і ледве-ледве за­своєне в слов'янському світі. А іншо­го етноніма для південної території Східної Слов'янщини — нинішньої України — не існувало.

В сучасній етнології та соціальній філософії часто приймають за кри­терій існування нації (народності, етносу) наявність етнічної са­мосвідомості. Цей принцип не може бути застосований без огляду на різницю в історичних формах са­мосвідомості й самоусвідомлення. Що стосується етнокультурної ситу­ації н Київській Русі, то тут необ­хідно взяти до уваги теорію диглосії і двомовності, висунуту Ч.А. Фергу-

64

з^|,д

65

еоном і обґрунтовану на давньору­ському матеріалі Б.А. Успенським.

Відрізняють двомовність, коли люди в побуті і культурному спілку­ванні користуються двома рівно­правними мовами, від диглосії, коли кожна з цих двох мов вживається тільки в певній ролі, у визначеній функції. В культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна «ви­сока», книжна мова, сформована на тій слов'янській основі (очевидно, салонікського діалекту, близького до староболгарської), яка була знайо­ма великим просвітителям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли «племінними», етнічними діалекта­ми, які впливали на мовні стилі літе­ратурних пам'яток залежно від місця їх створення і соціально-куль­турної функції. Але сама ідея нормо-ваності мови ніколи не пов'язувала­ся з етнічним діалектом. Нормована, культурна мова — це тільки мова книжна і сакральна. Розмовляти в побуті книжною мовою, переклада­ти з книжної на побутову тощо не можна — ці два типи мов живуть у різних площинах. Така ситуація існувала в Україні, за Успенським, десь до XVI ст., в Росії — на століття пізніше.

Йдеться, таким чином, не тільки про мовну, а й про культурну зага­лом самосвідомість. «Етнічна са­мосвідомість» за умов диглосії — це абсурд. Самосвідомість взагалі є культурне явище, вона належить не до побутового, а до «високого» рівня, не до рівня стихії, природи, а до рівня порядку і культури. Як етнічні говірки і діалекти належать до хаосу мовної стихії, так до побу­тової, неокультуреної поведікковоі стихії належить етнічна («племіп-

66

на») самосвідомість. Звичайно, ко­жен знав, що він древлянин чи поля­нин, нарешті, що він слов'янин вза­галі, але як людина культури, як лю­дина із самосвідомістю, він ототож­нював себе з Руссю як державою, або з християнством як культурою.

Звідси не випливає, що етнокуль­турної спільноти, яка була базою для майбутньої української нації, в часи Київської Русі не існувало. Ніколи для людини не збігається самосвідомість і буття, ніколи не одне і те ж — бути ки­мось і думати про себе, хто ти є.

Дані археології свідчать, що на всьому перебігу історії часів Київ­ської Русі зберігалися етнокультурні особливості літописних «племен»-ет-носів, які, крім полян, зберігали внутрішній племінний поділ. З пішо­го боку, впродовж усього домон-гольського періоду залишається за­гальнослов'янська самосвідомість, що знаходить вияв зокрема у спільності імен на -мир та -слав, на­самперед у князівському середовищі, А проте вже в період Русі чітко вияв­ляється відмінність між різними культурними зонами, насамперед зо­нами півдня і півночі.

Ми не знаємо, якими діалектами розмовляли етноси Київської Русі. Проте загальний хід мовного роз­витку на східнослов'янській тери­торії досить переконливо дослідже­ний. Ще в 30-х роках М.С. Трубе-цькой показав, що давньоруський масив діалектів спершу розпадався на дві групи: північну і південну, які мали центрами відповідно Новгород і Київ. Особливістю південної групи, до якої входили також попередники майбутніх иівденновеликоруських говірок, була їх близькість до півден­нослов'янського мовного і культур­ного світу. Ця різниця в орієнтаціях

ілюструється згадкою про обмін да­рами між Київським князем Ізясла-вом та Смоленським князем Рости­славом: Ізяслав «да дари Ростиславу, .что от Рус киї землі і от всіх царских .земель» (тобто від Візантії), а Рости­слав «да дари Ізяславу, что от верьхніх земль і от варяг»'. Звідси, з одного боку, їх консервативність, прив'язаність до слов'янських мов­но-культурних традицій, з іншого Ібоку ^— чутливість до тих змін, які йшли із слов'янського Півдня. Північ же, чинячи опір новаціям з півдня, була сприятлива до впливів з західнофіиського світу та з лєтто-ли-товської Прибалтики. Так, південь дуже рано засвоїв «скіфське» (чи «українське») «м'яке» г, північ «по-фінськи» не розрізняла ці ч.

Три головні мовні явища прохо­дять хвилями через всю слов'янську мовну стихло: (1) перетворення зву­ка, що позначався на письмі літерою «ять», на «є» на півночі, «і» на півдні; (2) втрата музичної інтонації та дов­готи голосівок, заміна музичного інтонування наголосом; (3) «падіння єрів» («єрами» називаються літери «і.» та «ь»,що означали колись неви­разні голосівки, близькі до «о» та «і»). Море східнослов'янських діа­лектів являло собою єдину мову в тому розумінні, що по ньому пе-али одні й ті ж мовні новації, Але вони перебіїали в різний час, утворюючи різні комбінації, і тут північ і південь утворювали різні Умови для реалізації мовних змін. Так, коли на півдні зникли «єри», то інтонації і різна довгота голосівок Ще існували; на півночі ж усі ці но­вації ще не розпочались. Туди пер­шою прийшла заміна інтонації та довготи наголосом, а вже потім по­чалось «падіння редукованих» —

зникнення «єрів». Ця різниця в комбінаціях одних і тих же мовних змін приводила до того, що північні діалекти виявлялись несприятливи­ми до одних новацій, південні — до іїшіих.

А в період між серединою XII ст. та серединою XIII ст. відбуваються зміни, які заторкують уже тільки ук­раїнську мовну область. Відбува­ються мовні явища, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насампе­ред затвердіння м'яких приголос­них, що після приголосної змінює є на є, / на и. Десь протягом XII ст. ук­раїнська мова в найархаїчнішому її варіанті відокремлюється в особли­ву мовну сферу, за межі якої новації уже не розповсюджуються або роз­повсюджуються в іншому вигляді.

М.С. Трубецькой підкреслював, що «правеликоруської» мови взагалі не існувало: попередників великору­ської мови слід відносити до двох різних мовних зон — північновелико-руської (з культурним ядром в Новго­роді — Пскові) та північно-східного діалекту ишденноруської (з культур­ним ядром у регіоні Москви).

Отже, можемо виділити за мовни­ми критеріями не три, а чотири зо­ни: (1) «україно-руський» південь з культур но-політичним центром в Києві, (2) «північновеликоруську» зону з центром в Новгороді, про­міжні зони — (3) майбутню Беларусь і (4) майбутню Московську зону.

Вимір культури побуту

Ця концепція підтверджується фольклорио-етнографічн йми ма­теріалами, зокрема аналізом зимо­вої святочної обрядовості. Особли­вий інтерес становлять такі без-

' Полной собрание русских летописей

ІЛаЛІПСРЛ).—

Т. II: Ипатьевская летопись. — СПб.,

1843— с. зэ;—

В цитатах із літописів тут і надалі «ять» передається через «і»,

як воно ні півдні і звучало, «ерн»

II КІПЦІ СЛІВ

опускаються, крім шн-тичннх тексті її.

Ця обставина давно відзначена фольклористами та етнографами і ставилася у зв'язок з тим, що сім'я у великоросійській традиції була дес­потичною, з необмеженою владою домовладики. Влада домовладики в Північно-Східній Русі була набагато більшою, ніж на півдні, так само, як влада домовладики у стародавньому Римі — набагато більшою, ніж влада батька у Греції. Щодо російської Півночі, то звичаї там були м'якши-ми, ніж на Північному Сході, що можна ілюструвати численними ма­теріалами, особливо щодо сватання і подружнього життя.

Далі будуть розглянуті суто госпо­дарські відмінності півночі і півдня: на півночі довго трималося підсічно-вогневе землеробство, на півдні ж «вогняна ляда» в часи Русі витіс­няється трипіллям. На півдні панува­ла напівземлянка, яку лише впро­довж Київського періоду витісняє північний наземний дерев'яний бу­динок, але зберігається властивий для напівземлянки звичай обмазу­вання стін білою глиною. На півночі металургія ґрунтується на західній (германській) традиції наварювання або вварювання лез чи тришарового пакету, на півдні — на майстерності цементації металевих виробів та їх загартовування, що продовжує кельтську традицію. І так далі.

Мабуть, все ж найістотнішою ви­явилась та різниця в статусі домовла­дики, яка відбилася в структурі коля­док. Владні, гютестариі. відносини кожного народу мають за зразок ті відносини підпорядкування, модел­лю яких £ сім'я. Римляни говорили, що жоден народ не знає такої суво­рої влади батьків, як вони, і що це — підґрунтя їх дисциплінованості і си­ли. Можливо, вони мали рацію.

умовно дохристиянські, архаїчні твори народної культури, як коляд­ки. За своїми поетичними характе­ристиками і колядки, і щедрівки на­лежать до пізнього часу, вони явно витримали вплив пізнішої поетики. Тому не можна ставитися до них не­критично, як до прямих свідчень глибокої давнини. Але, як показує їх дохристиянська образність, коляд­ки і щедрівки пережили радше ре­дакцію, згідно з новими умовами, ніж змістовну переробку.

Характерна різниця між північчю та півднем виражена в символіці ко­лядок.

Колядки прийшли в слов'янський світ з провінційно-римського півдня, від календ, що свідчить про розвиток не лише церковної, а й традиційної культури під греко-болгарським впливом. Ні в межиріччі Волги і Оки, ні на російській півночі колядок, власне, немає. Колядки на російсько­му півдні та в Бєларусі явно походять з української території. В межиріччі Волги і Оки їм відповідає так званий «овсень», а на Півночі — «виногра-дье». «Виноградье» засадово — зви­чайні вірші, сакралізовані завдяки додаванню приспівочки «виноградье красно, зеленое». Ця літературна, християнська за походженням і об­разністю приспівка розкриває міський характер самого обряду в північному краї. «Овсеиь» більше пов'язаний з архаїчним ритуалом, а його відмінність від українських ко­лядок надзвичайно характерна: тут відсутнє виділення в складі сім'ї по­ряд з батьком жінки і дітей. В колядці співаки звертаються до усіх трьох елементів сім'ї, кожен із яких мас свій космічний символ. У велико­російському овсені наявний лише владика.

Етноси й землі

Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три «землі», віднос­но самостійні Київське, Чернігівське та Галицько-Волинське князівства.

Київська земля займала терито­рію, обмежену зі сходу Дніпром (хо­ча вузька ділянка на лівому березі Дніпра контролювалась Київськими князями, а Переяславське князів­ство являло собою південний фор­пост Київської землі). На півдні ме­жею Київської землі було Поросся, хоча князі виїжджали на лови знач­но південніше, в район сучасних Черкас, отже, цю територію кочови­ки не контролювали. Західна межа Київської землі — так звана Погори-на, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. За Погорину боролися Волинське і Київське князівства, взагалі це ко­рінна Волинська земля, але бувало, що вона ставала «волостю» київ­ською. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблиз­но по Прип'яті, але фактично в сфе­ру впливу Київських князів входило все Полісся; так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось У формальній залежності від Києва.

Територію Київської землі насе­ляли два етноси; поляни і древляни. Древляни розселилися і далі на Захід, на Волинь, де жили впереміж з волиняиами, і на північ від Прип'яті, на дреговицьку землю. Поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Як-

що поляни в цей період були ґрун­товно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кос­трищ, та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кур­гани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія кня­зівства населена була сіверою, яка за­лишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери бу­ли лісові простори аж до Дворянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігів­ських князів сягала далеко на північ­ний і південний схід — від Рязані до Причорномор'я (Тьмутаракань).

Можна думати, що піднесення Га­лицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому ви­падку — Волині. За антропологічни­ми і культурними ознаками прикар­патське населення різко виділяється із слов'янського масиву галичани і гірці менші на зріст, темніші, гра-цильніші, їх музичний і танцю­вальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийш­лого слов'янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу. Так чи інакше, дуже рано після заселення слов'янами Волинської землі почи­нається активне будівництво міст по верхів'ю Дністра і в прилеглих

Ы:

69

гірських районах. Галич побудовано, за даними археологи, в X ст.; місто стояло далі вглиб, у гори, на південь від нинішнього райцентру, на узвиш­шях над Дністром, що тече тут у гли­боких каньйонах. На заході Пере­мишль, Сянок, Ярослав стають цент­рами гірської «Перемишляи'■ землі». На сході землі, що їх об'єдна­ло Галицьке князівство, сягали в су­часну придністровську Буковину і в Поділля аж до Ушиці. Незважаючи на різницю між Волинню та Галичи­ною з Поділлям, ці дві землі, час від часу об'єднуючись у одному кня­зівстві, мали багато спільного в істо­ричній і культурній долі.

Ці три південноруські землі розта­шовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов'янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Відстані тут, як на той час, величезні, землі неосяжні, зв'яз­ки між землями і всередині них слабкі, — хіба що соляний шлях з Підкарпаття на схід ніколи не завми­рав. І все ж, незважаючи на неком-пактність території, вона являє со­бою певне ціле, центром якого є ве­личний Дніпро. Як два крила, прими­кають до нього Прип'ять і Десна з численними притоками в піщаних і болотистих, порослих сосновими та мішаними лісами берегах. Навіть звірина орієнтувалась на Дніпро як на вісь цієї території: восени водо­плаваюче птаство летить на південь вздовж Дніпра, до багатих рибою плавнів біля його гирла.

Галицько-Волинська, Київська та Чернігівська землі охоплюють воло­гу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорно­земний лісостеп. Рубіж із барвис-

тим трав'яним степом — історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.

Культурно-політичний сенс роздрібненості

В історіографії, як російській само­державній, так і в радянській, закрі­пилось уявлення про «період фео­дальної роздрібненості» як про сум­ний час у нашій історії, своєрідний за­непад Руської держави. Та факти не підтверджують уявлення про якийсь занепад Київської Русі в період, що настав після смерті Ярослава чи при­наймні Володимира Мономаха. Як і всі «варварські королівства», як слов'янські держави на заході, Київська Русь виявляє здатність зібрати величезну військову потугу і стати грозою для сусідів, але ця поту­га не може бути довготривалою. Не можна ототожнювати її з держав­ністю взагалі. Перші кроки до ство­рення правових засад Руської дер­жавності зроблені якраз після смерті Ярослава його синами («Руська Прав­да» першої редакції). Встановлення реального державного контролю над територією Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення цент­ральної влади, передачі її функцій землям та удільним князям.

Роздрібненість Русі не може бути оцінена однозначно на тій підставі, що стала причиною безсилля перед лицем монгольської навали. Муси­мо бачити всі сторони справи.

Розпад держави на дрібніші фраг­менти може мати різний характер. Він може супроводжуватися зане­падом та аграризацією міст, загаль­ним зниженням культурного рівня. В Київській Русі відбувався інший

процес: падіння влади Києва над регіонами супроводжувалось роз­квітом міст, посиленням регіонів, загальним піднесенням культури. В останню третину XII і першу поло­вину ХШ ст. і Київська земля, і пери­ферійні князівства знаходяться у мані найвищого розквіту культури.

В соціальній, політичній та куль­турній історії Київської Русі при­близно всередині XII ст. проходить рубіж, який відд^яє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція христи­янської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов'янщи­ни набувають свого неповторного кулмурио-політичпого обличчя.

Політично різниця між регіонами східної Слов'янщини стає дедалі оче­виднішою. Північ (Новгород, Псков та зеті їх колонізації аж до Білого моря) підпорядковує князівську владу місту, висуваючи на перший план постать церковного владики як «президента» міської республіки, і перетворюючи князя на головнокомандуючого та на­чальника поліції. Північний Схід (Москва, Московська Русь) грун­тується на необмеженій владі велико­го князя, побудованій за моделлю дес-пота-домовладики. Південь, ядром якого була Русь у власному значенні слова, або, як ми будемо говорити з великою часткою умовності і орієнту­ючись на сьогоднішні реалії, Україна-Русь, — зберігає нерівноважиий, кон­сенсусний характер влади, з певною мірою залежності князівської влади від віче, але без юридичного оформ­лення процедури і форм залежності, із змаганням князів за владу над тери­торією Русі загалом, яка тепер зво­диться до змагань між трьома землями за прикордонні міста і за династичні права на Київський престол.

Цілісність території підтримувалась і її релігійною інтеграцією, і книжною культурою, і полісною структурою — взаємними- стосунками між містами, де велику роль відігравав престиж міста, і близькістю народних вірувань та діалектів.

Цілісність соціального і культурно­го комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взає­модії різних правових, економічних і культурних світів. Можна, як і в Європі, говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів:

1. світу села, незалежних мужів, що вели своє господарство на рівні, який протримався вісім — десять століть;

2. світу міста, де жили ремісники, що працювали безпосередньо на ри­нок або в системі найманої праці, торгівці та інший люд;

(3) світу церкви та монастирів, який юридично залежав від грецько­ го, Константинопольського владики;

(4) світу князівського двору з його дружиною та челяддю.

В кожному світі були свої структу­ри, свої потестарні відносини, що розвивалися на архаїчних засадах автономно від економічних.