
- •§1. Епоха просвітництва — культурно-політичний контекст української історії
- •§2. Стара україна: соціально-політичні реалії та культура повсякденного життя Козацька автономія
- •§ 4. Пізнє українське бароко
- •§ 5. Кінець староукраїнської барокової культури. Григорій сковорода
- •§ 1. Консерватори й ліберали в європі та росії
- •§ 2. Новий «культурний ландшафт» україни __
- •§ 3. Традиціоналізм і романтизм
- •§ 4. Микола гоголь
- •§ 5. Тарас шевченко
- •§ 2. Росія на шляху
- •§ 3. Україна
- •§ 4. Громадсько-політичні рухи в україні
- •§ 5. Культура україни 60—80-х років
- •§ 6. Ідеологія громадовства і драгоманов
- •§ 7. На зламі століть
- •§ 8. Ліберально-демократична й соціалістична думка
- •§ 1. Криза європейської цивілізації
- •§ 2. Утвердження
- •§ 3. Україна в епіцентрі трагедій
- •§ 4. Культурне піднесення 20-х років
- •§ 5. Культура україни в період сталінського тоталітаризму
- •§ 6. Розклад тоталітаризму
- •§1. Слов'яни в групі народів
- •§ 2. Індоєвропейські традиції в духовній культурі
- •§1. Слов'яни
- •§ 2. Міфологічний простір слов'янського язичництва
- •§ 3. Релігія, міфологія і культи
- •§ 1. Київська русь у перспективі «захід — схід»
- •§ 2. Русь у культурно-політичній перспективі україни
- •§ 3. Соціальні світи русі
- •§ 4. Сакральна культура
- •§ 5. Позасакральна культура
- •§1. Україна
- •§ 3. Козаччина
- •§4. Церква й освіта
- •§ 5. Староукраїнська барокова культура
- •§ 1. Промислова революція на заході. Реалізм і суб'єктивізм
§ 3. Релігія, міфологія і культи
Основний міф
Знаючи, як живуть і функціюють міфи у інших народів, можна бути певними, що кожен слов'янський мікроетнос — древляни, поляни, сівера тощо — мав свої міфи; і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіанті бракувало
того чи іншого епізоду; отже, реально існувала лише схема міфу, яка з часом втілювалася у різні варіанти; нарешті, що схема древлянських міфів лише почасти збігалася із схемою полянських, схема полян-ських — із схемою в'ятицьких і так далі. Адже літературної норми в суспільствах не було, і сюжети розтікалися безліччю струмочків, зберігаючи лише головний напрямок течії. Після прийняття християнства старі боги були частково витіснені, частково асимільовані і здеформовані новою вірою. Старих слов'янських міфів історія не зберегла, тому доводиться їх реконструювати.
Міфи були історією Космосу, історією упорядкування Всесвіту, розповіддю про те, як влаштований світ навколишній і світ людський. Вони були водночас системою норм життя, що відобразилось у численних повір'ях і забобонах. Були вони також і елементами культу, їх відтворювали у видовищах-виставах, обрядах і ритуалах. Тому рештки старовинних вірувань вчені знаходять у таких же роздрібнених пам'ятках фольклорно-етнографічного характеру, як археологи моделі давнього посуду — у потрощеному череп'ї. Тільки відновити схему міфу набагато складніше, ніж реставрувати посуд.
Вяч.Вс. Іванов та В.М. Топоров з великою мірою вірогідності реконструювали схему основного міфу слов'янської системи, який своїм корінням іде в глибоку індоєвропейську давнину. В основі міфу — боротьба небесного персонажа-гро-мовержця з його супротивником із «нижнього світу». Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній
міфологізованій території, освоєній слов'янами, і в певному часі, прив'язаному до календарних свят.
За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах — Коваль або два Ковалі, веде тривалу боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів — заморожування водойми, в якій ховається Змій.
У східнослов'янських варіантах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі. Пов'язана з легендою і оповідь літописця про заснування міста Києва: старший із трьох братів-засновників, Кий, названий ім'ям, похідним від слова «кувати». «Кий» означає «палиця», «молот», «жезл», тобто атрибут громовержця. В польському варіанті дія відбувається в Карпатах, на Краківській горі. Герой Карк — Крак перемагає Змія (смока) на горі Вавель. Народна пам'ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійське місце. Це зображено в «Страшній помсті» Гоголя, у надзвичайний, чародійний момент перед очима народу раптом з'являється саме ця міфо-логізована карта-територія, на якій тільки старі люди пізнають Карпати: «За Києвом показалось нечуване чудо. Всі пани і гетьмани зібрались дивуватися цьому чуду: раптом стало видимо в усі кінці світу. Вдалині засинів Лиман, за Лиманом розливалось Чорне море. Бувалі люди впізнали і Крим, що горою піднімався з мо-
т
39
А то що таке? — допитувався народ, який зібрався, у старих людей, вказуючії на гори, що далеко мерехтіли на небі, і сірі та білі вершини, більш схожі на хмари.
То Карпатські гори! — говорили старі люди: — між ними є такі, з яких вік не сходить сніг, а хмари пристають і ночують там»'. Казково-міфологічна дія «Страшної помсти» теж відбувається у Карпатах. Тут був міфологічний центр стародавньої Слов'янщини. Тут, серед гаїв, у потаємних місцях на вершинах стояли священні дуби, і пам'ять про сакральні дерева иа горах збереглася в різних слов'янських землях.
Східний рубіж цього міфологізова-ного простору — Дон. Ця ріка осмислювалась, подібно до грецького Стікса, як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих». А серединою своєї землі князь Київський Святослав називав Дунай, тобто край По-дунав'я. До нашого часу співаються пісні, де Дунай є і персонажем, і місцем дії. Очевидно, відчуття Дунаю як центру тяжіння лишилося з часів великого слов'янського розселення.
У календарній інтерпретації міфу найяскравіше виражені полярності, пов'язані з сонцестояннями та рівноденнями.
Із зимового сонцестояння починається поворот Сонця на літо. Боі ротьба вогняного начала з мороком усвідомлювалася як поєдинок сонячного героя з темною силою, що краде Сонце. Найдраматичніший рубіж тут — час, коли зусиллями змієборця «Нижній світ» і сили, що
т:. Гогом, Н.В. Прагнуть ВИКраСТИ СоіЩЄ, ПОКрИВа-
зашнаяместь// ються льодом. Це — максимальне
5р. соч.: В 6 т. — М.. rt ^
12. -т. і. - с. і?о відторгнення вогняної сили від рос-
40
динної, вегетативної, яке загрожує руйнацією Порядку. Та ось пробуджуються сили світла, Всесвіт починає наближатися до поєднання вегетативних сил Дерева житія з силами вогню. Нарешті, настає момент весняного рівнодення. Дедалі могутнішими стають очисні сили вогню в змаганні з нижнім світом, аж доки в дні Купала вода повністю не втратить своєї небезпечності для людини. В дні літнього сонцестояння Сонце визволене, вегетативні сили повністю об'єднані з вогняними. Людина вільна від традиційних пут, і це знаходить свій вияв у оргіастич-них купальських святах.
Але герой або гине, або страждає від сонячного колеса, знову темні сили починають підкрадатися до Сонця, коротшає день. Восени в час рівнодення настає рівновага сил, і все починається спочатку.
Така приблизна схема, у межах якої в різних варіантах розгортались сюжети різноманітних міфів. їх сліди можна сьогодні віднайти у фольклорних та етнографічних даних і завдяки розвиткові методів порівняльної структурної теорії міфу зіставити з аналогічними схемами культурно споріднених народів. Ця схема наповнювалась конкретним змістом у різних варіантах міфу, а потім перетворювалась у казкові та легендарні сюжети.
Слов'янські боги
Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями — волхвами; з їх зникнен-
ням зникла і система. Релікти давніх вірувань немовби розсипаються, залишаючи незв'язані рештки, що поза цілим не мають сенсу.
Східні слов'яни більше, ніж інші, зазнали іранських впливів у релігій-яо^міфологічній сфері. Іранського походження слов'янські слова «віра», «світ», «благо», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні — відправляти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати», «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила». Переважна більшість цієї лексики засвоєна \ же після розселення слов'ян на землі України. До ранніх запозичень, які проникли в слов'янське середовище з іраномов-ного світу ще в епоху спільного проживання всіх слов'янських етносів, відносяться зокрема бог і див. У балт-ськнх народів, багато в чому культурно близьких до слов'ян, збереглось індоєвропейське ім'я верховного бога неба — deivas. У слов'ян відобразилась іранська «релігійна революція»: слово «див» стало означати чуже, вороже божество. Ім'я божества, яке спочатку було лише подателем, розподільником благ — Bhaga, перетворилось на ім'я божества взагалі — «бог». Як і в іранців, у слов'ян бог-Отець, бог-Небо явно відходить на другий план. Проте, можливо, слов'янський Стрибог якраз і являє собою слід верховного божества Неба. Вяч.Вс. Іванов та Т. Ґамкрелідзє корінь стри- виводять із ptr- «батько», іранського походження бог заміняє індоєвропейське View- із змі-иою місць обох слів, індоєвропейський {'/eus-pffter перетворюється на слов'янського Стрибог. При цьому у слов'ян Стрибог уже не має функції верховного божества.
Натомість жіноча пара «бога-От-ця», «Мати — сира земля», залишилась у слов'янській релігії і стійко асоціювалася з вегетативною силою землі. Одне з імен цієї богині — Мокош, хоча немає певності, що завжди, коли йшлося про богиню-матір, покровительку всього живого, малася на увазі саме Мокош. У зображеннях, які дійшли до нас через традиційні вишивки на рушниках, —сакральних предметах побуту, — жінка-богиня або замішується деревом, або схожа на дерево. Уподібнення жіночого персонажа слов'янського пантеону світовому дереву означає, що богиня-Мати мала функції упорядкування Всесвіту; це підкреслено її ритуальним жестом. Богиня-Мати, можливо, Мокош, зображується з парою вершників по боках. В індоєвропейській традиції близню-ки-вершники — діти верховного бога (кінь — сонячний, солярний символ; згадаємо індійських Ашвінів). Супровід слов'янських «ашвінів» підкреслює небесну, солярну природу сил, втілених у богині-Матері, ото-тожшованій із світовим деревом. Це цілком відповідає символізації жінки СонцйМ у сімейному мікрокосмі.
41
нєосвоєної сили. Коли гримів перший грім, треба було потертися спиною об дуба — нагадаємо, що дуб мав особливо священний характер і був близький до Перуна. Культ Перуна-громовика, борця з демонами, що їздить небом на колісниці, був пізніше перенесений на святого Іллю.
Перуна уявляли, очевидно, приблизно так, як пізніше Іллю: по небу на колісниці, запряженій четвіркою коней, мчить грізний бородатий бог, у руках у нього спис, молот чи сокира, що його (її) він кидає в супротив-ннка-иечисть. Слід колеса або спис — то й є блискавиця. Грім — то гримить колісниця, а колесо — то сонячний диск. Віддавна, і не тільки у слов'ян, вживався священний символ, який у Бєларусі називався «громовик»: колесо з шістьма спицями, точніше, круг, перехрещений трьома прямими лініями через центр. Тут символіка крута, тобто простору, замкненого колом зліва направо і обгородженого від нечисті, сполучається з символікою числа «три». Це перегукується з символом Сонця, силу і владу якого дружинний, воєнний бог Перун перейняв від бога-Отця, асоційованого з небом, днем, блиском, світлом Сонця. Не випадково коней четверо: влада над чотирма кіньми — влада над чотирма кінцями світу.
Зброї надавалась чудодійна сила. Дорогу і рідкісну зброю клали в могилу воїна, заміняти її різними моделями не годилося. На зброю переходила воїнська сила її хазяїна, вона була ніби продовженням людини. На зброї давали присягу воши; щоб зберегти тварин від хвороби, через стадо кидали сокиру. Старий чеський вираз «sekerou hazeii», бук-
вально — «кидати сокиру», означає «присягатися».
Перун — не селянський, а військовий бог, тому в народних повір'ях його риси сприйняті крізь призму селянських інтересів. .Але й в обрядах, спрямованих на збільшення родючості і збереження врожаю, видно військову натуру кінного збройного бога: він грізний і невблаганний (саме слово «грізний» від «гроза»). До Перуна найближчі, крім воїнів, ковалі: за повір'ям, грім не вбиває коваля (і ластівку, адже вона ніби поєднує людський дім, де в'є гніздо, з небом і тим самим дає дому небесне благословіння).
Противник Перуна — Белее [Волос]. Він — хазяїн «нижнього світу», водних і земних сил, він пов'язаний з померлими предками, в його владі і врожай, і плодючість худоби. В пам'ятках залишилося лише те, що Велес— «скотій бог», але величезна кількість фольклорно-етнографічних матеріалів свідчить про широке коло функцій Велеса і про зв'язок його з образом основного противника Громовержця. «Волосу на борідку» залишали в полі невижатий пучок жита, боялися «волоса» («кінського волоса»), який нібито плавав у воді. Зіставлення Перуна і Волоса як «верхньої» і «нижньої» сил засвідчене багатьма матеріалами. Цікаво, що при цьому приналежність Волоса до «нижнього світу» зовсім не означає, що він символізував для слов'ян сили зла. Якраз для землеробсько-скотарської частини слов'янського суспільства Волос був радше покровителем і захисником, натомість Перун — грізним карателем і суддею.
За повір'ями, Перун пов'язується з небіжчиками, але не з «родителями»,
а нечистими, «заложними» небіжчиками — тими, хто помер «не своєю» смертю і не похований як слід, передусім — утоплениками. Заложні небіжчики, за повір'ями, керують грозою і градом. Велес же пов'язаний із світом «своїх» небіжчиків, «родителів», звідки водночас і страх перед ним, і шанування як прародителя. Образ божества «нижнього світу» роздвоюється на культурну і некультурну сили. Перша, символізована вареною їжею, домашнім вогнищем, грішми тощо, являє собою небезпечні, але живильні сили, благословенні предками. Друга, символічно пов'язана з лісом, дикими і неосвоєними силами природи і «чужими», небезпечними покійниками, є сила зла і темряви. В образі Велеса можна бачити обидві сили.
Велес — персонаж, який може взяти образ змія або — частіше — ведмедя. В легендах і казках знаходимо вказівки на його кульгавість, одноногість, сліпоту — іншими словами, він «кривий», «лівий», натомість небесний бог «прямий» і «правий», Присягались і Велесом, присягались і землею. Наприклад, якщо хтось стверджував, що йому належить ділянка землі, він мав покласти на голову шматок дерну і пройти межею своєї ділянки; сила земна мала вбити його, якщо він бреше. Сила земна у сполученні з силами культу-
12
I
В рисах Велеса бачимо характерні особливості героя основного міфу: ведмідь (Велес) зустрічає в лісі дівчину, бере її собі в дружини, у них наро-
джується дитина (відгомін сюжетів про данину дівчатами). Велес — не тільки «скотій бог», він ще й бог курячий, що пов'язує його з ідеєю родючості. Нарешті, Велес — сила культурна, він пов'язаний з грішми, золотом, вогнем-вогнищем. За багатьма культовими ознаками Велес має аналогії з франко-еллінським богом Гермесом: той протистоїть Аполлону-змієборцю як владика «нижнього світу», що викрадає худобу. Гермес є покровителем худоби і багатства, а також «психопомпом» — провідником душ небіжчиків на «той світ». Гермес — покровитель ремесла і торгівлі: він втілює не просто плідність, як Діоніс, а сили культури. Не випадково Боян у «Слові про Ігорів похід» названий «Велесовим внуком»: Велес покровительству є не тільки лікарському, а й іншому мистецтву, магічному знанню, коротше кажучи, репрезентує в пантеоні слов'ян жрецький стан. Доведено етимологічний зв'язок між словами «Велес» і «волхв», зв'язок волхвів-жерців з культом Велеса.
Ю.Г. Писаренко показав, що міфологічні волоти — персонажі, близькі до Волоса, — мають риси уявлень про покійних предків. Він ґрунтовно аргументував тезу про зв'язок Воло-са-Велеса з ідеєю договору і суспільного зв'язку (звідси, як зазначало багато дослідників, volstb — як певна ланка суспільної організації, а також власність). У зв'язку з ним можна припустити, що на опозицію «Перуи — Велес» у давніх слов'ян накладається опозиція «Варуна — Мітра». Слово «мир» у давньо-слов'янській мові є запозиченням від іранського mithra, пізніше mihra (індійське війна), «Мир» запозичено разом із культовими словами ана-
логічного звучання «дар», «пир» і «жир» (звідки — «жерти» і «жрець»). Велес має не тільки риси небезпечного супротивника космічного порядку, але й риси творця миру в найти ршому розумінні цього слова, суспільного ладу і договору; його сила йде знизу вгору, натомість грізна караюча сила Перуна спрямована згори вниз.
У зв'язку з цим становить інтерес можлива інтерпретація функцій бога Хорса.
Дотримуючись етимології, ім'я «Хоре» виводили зі скіфської назви Сонця, але, як показав В.І. Абасв, більш вірогідна етимологія з с\ова із значенням «добрий»: старий сарма-то-алаиський бог, який мав епітет «добрий», був запозичений в слов'янське середовище, а в осетинському після прийняття християнства втілився в «Миколу доброго». Як показав Б.А. Успенський, в східнослов'янському світі святий Микола здебільшого перекрив функції Велеса; отже, алано-слов'янєький Хоре і слов'янський Велес-Волос мали дещо спільне. Про можливий зв'язок Велеса і Хорса говорить також те, що Володимир не включив Велеса в свій пантеон, а Хорса включив. Культ Хорса жив довго після прийняття християнства: в антиязичницькому «Слові об ідолах» говориться про треби Мокоші, Перуну і Хорсу.
Слід зазначити, що в східнослов'янському сприйнятті християнства функції, близькі до Велесових, приписувались не тальки Миколі, а й архангелу Михаїлу. Між тим хоч святий Михаїл і сприймався як психо-помп (провідник душ на той свіч-). Проте він все ж насамперед — провідник небесного воїнства, що пов'язаний з порядком, ієрархією не-
бесних сил. Можливо, саме Хоре був найближчим аналогом Мітри — бога соціального миру і суспільної угоди, заступником за людей перед грізним богом. Про контамінації, перекликання образів святих Миколи і Ми-хаїла пише Б.А. Успенський. Можливо, це відображає наявність схожих ботів із «мітраїчними» функціями — Хорса і Велеса, причому запозичений у іранців предками українців Хоре належав не до «нижнього», а до небесного світу і був змієборцем. Це може пояснити і невиразний пасаж із «Слова про Ігорів похід», де князь Полоцький Всеслав, схарактеризований як шаман у зв'язку з темою між-князівських усобиць, «в ночь влъко.иъ рысклше», «великому Хръсовн влъколп» путь прерысклше». Культ Хорса поширений на теремі майбутньої України, на півдні, де контакти з іранцями були повнішими; для слов'ян загалом розподіл «мітраїчних» функцій між «нижнім» Велесом і його «горнім» аналогом Хорсом не характерний, Можливо, тому і культ святого Миколи на території України не був таким поширеним, як у Росії.
У «високих» богів індоєвропейської традиції були й «низькі» двійники, примітивізовані і грубі. Так. високому і героїзованому богові війни в індо-іранській традиції протистоїть грубий велетень-бога-тир Вайу. Вважається, що український казково-фольклортпгй Вій є спадкоємцем аналогічної постаті слов'янської міфології, можливо, запозиченої у іранських народів. Примітивізованими «дублерами» Велеса, що втілюють його силу, є лісовики і домовики. Цікавий різновид лісовика є у поляків-кашубів: це — «кривий диявол», що живе у лісі і тим, хто заблукав, загадує за-
4 і
гадки. Хто відгадав — того виводить із лісу, хто не відгадав — у того забирає душу. Загадка — архаїчна форма таємного зашифрованого знання, і зв'язок «кривого диявола» з жрецькою функцією тут добре помітний. Диявол «кривий», «лівий», він живе у лісі, що відносить його до некультурного, неосвоєного і чужого світу. Як володар душ, він належить до світу небіжчиків, але щодо своїх, тих, хто знає таємниці, — він захисник і провідник.
Важливе місце в слов'янських культах займав бог Род і рожаниці. Культ Рода, як природно чекати з етимологічних міркувань, пов'язаний з культом предків і водночас із силами родючості, натомість рожаниці — аналог грецьких мойр, римських парк, балтських лайм, відповідальних за людські долі. В трапезах на честь Рода і рожаииць «крають хліби і сири і мед», як повідомляють літописці; отже, характер трапез близький до характеру весільних учт. Під час свят Рода і рожаииць ворожили, в тому числі і по зірках. Є підстави вважати, що Род і рожаниці якимсь чином пов'язані з Велесом; деякі дослідники припускають, що Род — не більше, ніж одне 3 імен Велеса. Проте у нього було окреме свято і, мабуть, він був окремим богом. Род ніде не фігурує серед пантеону слов'янських богів, але серед селянства, простих хліборобів культ його був найбільш поширений. Це дає підстави відносити Рода до третьої, трудової, продуктивної сфери. Точна аналогія Рода с у алаяо-осетин: це — бог Наф. Та загальнослов'янський культ Рода і рожаииць не є іранським запозиченням, оскільки має спільні індоєвропейські корені.
Ми знаємо ще багато імен слов'янських богів — Сварог, Сваро-жич, Симаргл, Ярило, Яровит (у західних слов'ян), Діва, Жива, Прове.Лада і Лель тощо. Серед них є, очевидно, і імена загальнослов'янських богів, і імена «племінних», місцевих богів, і імена «дрібної нечисті», і епітети, адже у зв'язку зі звичаєм табуювання справжнє ім'я бога заміняли епітетом або описом. Безсумнівно, загальнослов'янським було ім'я богині Лади, що пов'язувалась із шлюбом та коханням. Запозиченнями з іранської релігійно-міфологічної системи г. Хоре і Симаргл — не загальнослов'янські, а специфічно «київські» боги. Симаргл — запозичений із іранського бог-єобака Сенмурв, що пізніше, як припускав Б.О. Рибаков, еволюціонував у слов'янського бога Пєреплута.
На думку P.O. Якобсона, Сварог, Тварог, Рарог — синонімічні імена одного й того ж персонажа, а Світо-вит, Русвит, Яровит, Поровит — його епітети. У слов'янських пам'ятках часто згадується Сварожич, але дуже рідко і без характеристик — Сварог. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили, — природно чекати, небесного світла-блиску. Сонце називали Дажбогом. Сварог згадується в одному коментарі (глосі) до перекладної грецької книги. Глосатор (автор глоси) ототожнює Сварога з грецьким Гефестом, міфічним ковалем, і називає Сонце Дажбогом, сином Сварога. Сварог пов'язаний з Рарогом, демонічним соколом або карликом, або драконом, який перетворюється на вогняний вихор. Фольклорний Рарог, український Папір, має явні риси вогню — щедрий, рухливий, мстивий
іскристий дух, він випускає іскри з рота, перетворюється на птахів та зміїв. Рарог може бути «низьким» дублером Сварога.
Найцікавішою пам'яткою культової скульптури тих часів є так званий «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія його стоїть у м. Києві на Софійській
площі).
Груба кам'яна скульптура має вигляд стовпа з чотирма сторонами. Чотири лики язичницького бога вкриті однією шапкою, що робить ідола схожим на фалічний символ типових фракійських герм, присвячених Гермесу. До речі, на цій території і до слов'янського розселення споруджувались подібні, але більш примітивні ідоли, можливо, фракійським населенням. По вертикалі пам'ятка ділиться на три частини. Верхня, що за розміром займає половину всієї пам'ятки, зображує чотирьох богів «верхнього світу». Середня частина — наш, людський світ, тут зображено чоловічі і жіночі фігурки, що тримаються за руки в ритуальному хороводі. «Нижній світ» репрезентований одним богом, який стоїть навколішках і три-мас на собі всю споруду.
Найменше сумнівів викликає «нижній світ»: зображення одностайно розшифровується як Велес, Що втілює силу предків, на яких тримається порядок у людському суспільстві. Завдяки позиції Велеса можна визначити передню і задню частини пам'ятки, але ми, на жаль, не знаємо, як він був орієнтований за частинами світу.
На передньому боці — жішчий персонаж з рогом достатку в руках. Припускають, що це — зображення великої Матері-Мокоші. Лівий бік
містить зображення кінного і озброєного бога, треба думати, — Перуна. На правому боці — жіноче зображення з обручкою в руках. Б.О. Рибаков вважав, що це Лада, богиня кохання і шлюбу. Персонаж на задньому боці не ідентифікований.
Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не має звичного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світо-вита, як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, ані когось Іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора — все це і є ідеал порядку. Кожен бог — радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний.
16
47
Язичницький культ
Звичаєм ми називаємо норми
по
ведінки, які успадковуємо за
тра
дицією, не цікавлячись навіть
їх по
ходженням та смислом. Обряди,
або
ритуали
— це звичаї, що мають сим
волічний
смисл. їх виконують для
того, щоб
надприродним способом
вплинути на
якісь події. Цей сим
волічний
смисл може буги перекру
ченими
рештками якогось давно за
бутого
давнього світорозуміння, але
він
обов'язково
наявний. Коли ж об
ряди
становлять собою цілісну сис
тему,
що реалізує вірування релі
гійного
чи міфологічного характеру,
то
гаку систему ритуальної поведін
ки
називають культом. Можна ро
зуміти
культ і вужче: культом систе
му, ма
обрядів є тоді, коли вона вико-
трукцін.
иується під
керівництвом спеціаль-
,
Ходосовичі
но
призначеної
для цього особи.
Слов'янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогрецьких. У греків було уявлення про долю як присуд, тобто як світопоря-док на рівні богів — діке. Слово «діке» за змістом близьке до слов'янського судьба («суд», «присуд», «рішення»). Стосовно людей
ЦЄЙ ПрИСуд бОГІВ, ЇХ ВНУТРІШНІЙ !!<>
рядок виступає як чужа сила — апанке, що близько до слов'янського ереижа, сьряща, звідки срітен-ня — зустріч. Долю кожного в цьому світі у греків символізувала мойра. До функцій слов'янських мойр-рожаниць належали доля, уділ, участь, щастя, вдача — все синоніми, що походять від слів із значенням «ділити» та аналогічних ідей. З іншого боку, ділять мойри, а кожному з нас доля обертається сліпим випадком — тюхе, а по-слов'яиськи — жребій, кош. Проте, якщо грецька цивілізація на підставі цих уявлень виробила ідеал героїчної непорушності щодо ударів долі, готовності прийняти ЇЇ, хоч би якою вона була, то греків дивувало те, що слов'яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм.
Ідея вічного світопорядку дійсно уживалася в слов'янському світі з ідеєю постійного втручання в цей світопорядок, докладання усіх зусиль, щоб підтримати його. Цій меті і слугувала система календарних обрядів.
У слов'ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Отже, на перший план в плині часу ви-
ступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Літочислення найімовірніше не було. Як пори дня і пори року циклічно переходять одна в одну, так і час рухався по колу. А минуле, світ предків, який для традиційного суспільства здавався зразком, уявлялось «острівним часом», що не тыс пі змін, ні бід.
Рік ділився на три часта ни: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділялись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири нори року, відповідно до перєлам-иих позицій Сонця, — міфологічні події. Оскільки час рухався циклічно, виділити «початок» року можна було лише умовно, хоча є дані, що рік у слов'ян починався навесні.
Найвиразніший весняний святковий цикл у росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця); у інших слов'ян він дещо стерся з пам'яті. На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки сонячної символіки, збереглось пережитками і катання запаленого «сонячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає ший впнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов'янські часи, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на прабатьківщині слов'ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Пізніше, з розням слов'ян на північ і втратою Цілісної міфологи, терміті весняних свят змінилися. .Масляна — типово Карнавальне свято, свято сміхової
культури з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців. Мари, Маржаї-ш — у поляків тощо), буйними діонісійсБкими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином сполучається з карнавальними імітація-мн поховання. Обрядова їжа пов'язана з символікою родючості. В різних
Культові
предмети та об їхти поклоніння
Виш итий кішчідир з язичницькими
та християнськими святами. Інтерпретація Б. О. Рыбакова (Дна.: Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М, 1981)
кб
49
З літнім сонцестоянням пов'язане свято Купола, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняного характеру, за пізнішими календарними уявленнями — між весняним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з'явився пізніше). З цим святом особливо пов'язані переслідувані церквою «плясанія», «скака-нія», «бісовські пісні» та «нічне пле-щеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціаль-ності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період прихо-дилося свято Перуна, як можемо судити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карнавальні похорони Мари.
Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не збереглось, проте Б.О. Рибаков обґрунтовує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укладалися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов'я-
зане з Мокошшю. Поминання померлих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з першою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»»'. Ритуально запалювався вогонь; у підмосковних селах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалювали новий. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взятії силу із землі на зиму.
Зимові свята теж більш-менш чітко пов'язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім'ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Поминання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв'язок з культом Велеса, що пов'язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведения дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плідності, говорить про відродження вегетативної сили природи.
Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначимо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зіриичка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то четверте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця»' може означати і вечірню, і ранкову
зорю (наприклад, у Гршченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного символу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як називалась пора перед сходом Сонця. Отже, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і символізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Белесом і символізована Місяцем; захід-вечір-осінь мають символіку родючості, множинності і пов'язані з долею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам'ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.
Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, пов'язану з життям особистості (родинна обрядовість).
Культові дії супроводжували все Життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім родильні, хрестильні, весільні та поховальні. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов'язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарство, чим професійнішим ставало заняття війною, тим менше залишалось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з іиіціацією-хрещенням, а в язич-
ників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання першого Імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але можливою,
Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6—7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувались
Прикраси
з Мартинівського
скарбу на Пороссі.
Фігурки людей,
імовірно,
зображені
в ритуальному
танку, в масках
та сорочках
з сакральними
вишивками
50
51
родина, теж без чоловіків. Вони
пишвського
на Пороссі приходили лише на хрестини, де подавали кашу та інші ритуальні страви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської ін"ірндовості: до ініціації, зам хрестинами, батько не мав контактів з дитиною, до сім'ї дигина приймалась дшие після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.
Вибір імені доручався бабі-и<>вп-тусі, яка приймала полот. Су-но, це було колись перше ім'я, do після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все жичтя. Це друге ім'я сим-волізувало набуття душі-особис-тості, але й ім'я, одержане від пови-
52
тухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплював, як можемо судити, дітей до 5— 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» і;і обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі сорочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашниками». Потім, до років 14—15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб
У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося братові матері — вую. Вуй взагалі відігравав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вусм і стриєм. Підготовка підлітав до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім'ю і клас воїнів лягала на братів матері, Збереглись тумані и спогади про обряд пострижения та садіння иа коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спочатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цьо можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, вра ючи їх символіку, під покрови ством Волоса. Важко сказати, яка саме процедура пострижения супроводжувала ініціацНо. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причорноморського степу віковою ознакою
молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за манерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.
Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов'язані із шлюбом..
Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбни чаїв усіх слов'ян, крім полян. Згідно з дим свідченням, лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобіо із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попередньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому іилюбнт ритуал вичерпувався. Крім очевидного д\я цього уривка поляиського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поляни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов'янські сусіди. Рештки дохристиянської обрядовості, які бачимо сьогодні в фольклорио-етнографічннх матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В чисти цих решток — і обряди, що імітують викрадення і взагалі ворожість родів нареченого і нареченої. В основі цієї демонстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з потенційним ітротивником.
Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був старший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що Домовляються. Старшинство батьків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони грають роль військової сфери суспільства: їх, а по батьків, називають князем і княгинею, у них — дружи-іи, if українській мові цей термін
закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зразками текстів, де акт шлюбу уподібнювався до полювання — чисто князівської справи.
Поза всяким сумнівом, ця термінологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов'язування рушників — предмета сакрального, символу зв'язку, прикрашуваного звичайно глибоко символічними вишивками.
Заручини найвиразніїпе мали характер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх походження: «дар» напочатку — передусім даріиня як символічний обмін, при цьому саме даріння і відда-рування дівчат у чужий рід.
Весілля справлялося звичайно у неділю. У п'ятницю у молодої збиралися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До короваю допускалися дише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось сороміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з. семи млині»», «яйця від семи курей». Імітувався акт народжения-творіння. упорядкування світу.
В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін дарами між нареченими. В обрядових
53
піснях співалося про те, що «будується город», «три стіни кам'янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму. Описуване весілля включало в себе безліч обрядів, у тому числі, безумовно, пізнішого, хоч і дохристиянського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, найдавнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах використовувалось вільце [гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організаторських здібностей.
Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. Апочег наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), «весілля навиворіт», очевидно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.
Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі.
Залишився з глибокої давнини порядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й за-
раз, головні дні: перших три, дев'ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплакування припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов'янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобода — все це явища «світу навиворіт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антитезою включення людини в суспільство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім'я і включали до спільноти — під час сміхового поховального обряду забирали ім'я і виключали з спільноти живих.
Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев'ятого дня позбавляв його грубої віталь-ності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з'являтись тільки у «родитєльські» дні.
Померлого ховали, як можна судити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.
Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смерпо. Покійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуалом, вважався нечистим і дуже небезпечним, Система культових дій пов'язувала стародавнього слов'янина з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж моторошним, наскільки необхідним.
Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов'язаний з космого-
нічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, екзотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керували в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями людей тих епох, міг буга порушений космічний порядок.
Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснювались під керівництвом не спеціально для цього призначених осіб з числа жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.
ЛІТЕРАТУРА Алексеева ТИ. Этногенез восточных сла-
•. —М.. 1973,
Артюх Л.Ф. Українська народна куліна-- К., 1977.
Бчйбурин А.К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. —Л., 1983. Веронський Я.С. Світогляд давніх киян. —
К., 1992.
Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаичных ритуалов. — М., 1978. Весілля: У 2 кн. — К., 1981. Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культуры (по материалам родильной обрядности украинцев). — К., 1.981. Зеленин Д.К, Восточнославянская этнография.—М., 1991.
Иванов Вяч.Вс, Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей. — М„ 1974. Колесов В.В. Мир человека в слове древней Руси, —Л„ 1986.
Лелеков АЛ. К реконструкции раннесла-вянской мифологической системы // Славянское языкознание. — 1973, — № 1.
Аіослова Г.С. Орнамент русской народной вышивки. — М., 1978,
Писаренко Ю.Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. Автореф, дне. ... канд. іст. наук. — К., 1996.
Попович М.В. Мировоззрение древних славян, —К.. 1985.
Русанова И.П. Славянские древности. —
М„ 1976.
Рыбаков БЛ. Язычество древних славян. —
М„ 1981.
Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. — Мм 1982,
Успенский Б.А Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982.
54
55