§ 2. Міфологічний простір слов'янського язичництва

Структура міфологічного простору

Міфологічний простір — це насам­перед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значу­щості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї облич­чям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири—тому, що така бу­дова людського тіла: є «вперед», є «на­зад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші пред­ки, але з однією дуже важливою по­правкою: напрямки світу для них бу­ли нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками бу­ли схід і полудень, поганими — захід і півігіч. Тому починати орієнтацію з

поганого, північного боку було непра­вильно, погано. Висхідним напрям­ком у слов'ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і ивого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина—низ, тим са­мим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна ха­рактеристика слов'янського міфо­логічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — іііді ороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», ос­воєного світу відіграє виняткову роль, Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш пори^-, маєш пам'ятати, що тут проля­гає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші ча­си перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися че­рез поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов'язано з порогом, две­рима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через віто: вхід через двері — регламентований, дозволе-

ний тип сполучення з «чужим», че­рез вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити жи­вих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючії про­никливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — на­приклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діаго­наль «піч — покуть» протиставляє ці частини долгу: краще місце — на по­куті, жіноче місце — у районі печі.

Російські прялки із символами Всесвіту — круглим верхом-небом і квадратним низом

32

2"⁹

за

Сакральність числа «сім» у слов'янській традиції підтвер­джується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім ло­пастей, спіраль у підвісках закруче­на сім разів. Чергування «три — чо­тири» (згадаймо в «Наталці Пол­тавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а же­ребчики тау чотири; кладе стожень-ки та у три шопоньки, кладе шо-поньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим пере­осмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядку­вання світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов'ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділен­ня трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засо­бу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпеч­ного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпоте­за, що в праслов'янську епоху посе­лення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов'янського обьщь як «круг­лий» або водночас «Космос». У всіх слов'ян зафіксований звичай об­орювання поселення магічним ко­лом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгород­жування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницю-цілісність, чотирикутна будова

упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходи­ла вияв у поховальних спорудах.

Курганний обряд, що з великою точністю відображав індоєвро­пейську символіку, виник у слов'ян пізно. Ранні кургани поки що не да­товані, але переважати цей обряд став у IX ст., що говорить про якісь ідеологічні зрушення незадовго до прийняття християнства. У сим­воліці докурганного періоду теж можна знайти сліди традицій, вияв­лених пізніше в курганах. Так, нав­коло поховань споруджувались круглі, іноді — квадратні огорожі з колод; урни з рештками спалення та землю з вугіллям клали в округлі не­глибокі ями. З появою курганного обряду круглі ями з урнами посту­пово зникають, що може свідчити про рівнозначність семантики круг­лої поховальної ями і круглого в плані кургану.

Поховання в архаїчних культурах мислилось, з одного боку, як дім («домовина»), з іншого — як сим­волічна іпостась Космосу. Оскільки і спорудження звичайного дому су­проводжувалось освяченням, у цьо­му світському акті можна шукати сліди відтворення космічного акту органі зацп-творіння.

На території України ранні слов'янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонами світу або своїми стінами, або кута­ми. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а піч знаходилась на протилежному боці. Домашнє вог­нище у слов'ян було сакралізоване, про що свідчать численні пережит­ки давніх ритуалів.

Просторова структура світу, ок­реслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі:

вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

В українській старовинній загадці можна побачити аналогію між прос­торовою структурою дуба (символа світового дерева) та часовою структу­рою Космосу: «Дуб—дуб—довговік, на йому дванадцять гіллів, на кожнім гіллі по чотири гнізді, а у кожному гнізді по сім яєць, кожному ім'я є» (дуб — рік, гілля — місяць, гніздо — тиждень, яйце — день тижня).

Інший спосіб означення основних напрямків у просторі — кольорова символіка. Після появи тюркських кочовиків в Середньовічній Європі закріпилася перейнята у тюрків сис­тема кольорової символіки: центр — жовтий (золотий), схід — синій, південь — червоний, захід — білий, північ — чорний. Для старовинної індоєвропейської символіки рекон­струюється майже те ж саме з дзер­кальним відображенням лівого в праве, правого в ліве: захід — синій (зелений, голубий), схід — білий. Це здається більш природним і первин­ним. У слов'янській, як і в загаль­ноєвропейській, традиції міцніше збереглись кольорові символи для вертикальних координат: верх — білий, середина — червоний, низ — чорний. При подвійній опозиції -можливі різні протиставлення: оілий — червоний; червоний — чор­ний; білий — чорний.

Очевидно, спочатку такими ж сим­волами координат світу були «ос­новні стихії». Для тюрків з їх стабільнішою горизонталлю можна реконструювати такі стихії: центр — вогонь, північ — вода, схід — небо, південь — повітря, захід — земля. За­уважимо, що міфологічний простір

тюрків багато в чому запозичений із іранського індоєвропейського світу. Якщо припустити, що хід зліва на­право рівнозначний ходу згори вниз, то маємо дуже природну кла­сифікацію стихій згори вниз: небо — повітря — земля — вода, і як їх при­хована сутність — вогонь.

У слов'янських матеріалах знай­демо передусім виділене значення вогню як символу сутності, середи­ни, єства світового дерева. Це відоб­ражається, зокрема, в особливому способі добування вогню тертям де­рева об дерево, — ритуальному спо­собі, що зберігся в окремих обрядах на Україні аж до нашого століття. Вогонь ніби викликався тертям з мо­делі Космосу — дерева, де він загад­ковим чином знаходився.

Можна зрозуміти значення тих колядок, які уподібнювали скромну хатину селянина упорядкованому Космосу:

34

35

Ой позволь нам, пан хазяїн, Та й колядочку сказали,. Навкруги твого двора Та и залізнії тина, Посеред твого двора Стоїть стовп золотий. А на тім на стовпі Сидить птиця-орел.

Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої си­ли дикого, некультурного, неосво-єного світу. Двір організований уяв­ною вертикаллю «золотого стов­па» — стовпа, а не дерева, оскільки стовп — культурний еквівалент де­рева; двір — світ культури, а не на­тури. Стовпа золотого — адже золо­то символізує вогняну природу світопорядку, приховану в світово­му дереві.

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом.

Стародавні слов'яни мали більш складні уявлення про співвідношен­ня душі і тіла, ніж християни. У язич­ників — і не тільки слов'янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, по­ховальна обрядовість, народні уяв­лення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні ма­теріали.

Архаїчним культурам властиве уяв­лення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями.

По-перше, це та душа, яка зали­шається «на тому світі» після смергі, з'являючись у визначений час до

своїх родичів «гостем». Псть-небіжчик, як і гість живий, сприйма­лись водночас як «свій» і як «чу­жий» — з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» — це і по­дарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладо­вище. У старовину «своїх» небіжчи­ків називали «родителі»; «родитель-ський день», «родительський тиж­день» — поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «ро­дителями», «Гість» —душа, що поки­дає людину після смерті і вирушає ри­туалами на «той світ».

По-друге, це та душа, яка дає лю­дині так звану життєву силу. В каз­ках життєву силу повертає людині «мертва вода»: побризкавши убитого «мертвою водою», можна загоїти ра­ни, повернути до цілісності порубане, покалічене тіло. Але, маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Інший фольклорний приклад небіжчика, який зберігає жігггєву силу, але не с: живою людиною, — упир. Упир мерт­вий, але його тіло здатне рухатись, він їсть і п'є, після смерті упиря його об­личчя залишається рум'яним".

Крім упиря, повір'я знали й інший вид нечисті, «нав'я» — русалок, по­терчат та мавок українського фольк­лору. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на «той світ» через те, що смерть застала їх нехрещеними. Відомо, що в дохристиянський гас обрядові хрещення відповідав обряд ініціації. Згадкою про жорстокий і понурий обряд ініціації в казковому фольклорі залишився образ «будин­ку смерті» — «хатинки на курячих

ніжках», повернутої входом до лісу або Нсі північ.

Ім'я в архаїчній свідомості так са­мо ототожнювалося з особистістю, як тінь або слід. Відомі приклади чак­лунських дій над слідом: щоб загуби­ти людину, викопували і спалювали її слід, замуровували його в стінку печі, вішали в димохід. Дівчата вико­пували слід хлопця і ворожили над ним, щоб його принадити. А заспо­коїти нав'я було просто: треба було дати йому ім'я. В білоруській тра­диції говорилося «будзь Ганна или Мария», і потерча заспокоювалося. Характерно, що у всіх «язичників» світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим — тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння з мертвих.

Завішування: дзеркала в дні жало­би має зв'язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов'язана з іменем і особистістю. Надання імені — щось на зразок по­ливання «живою водою», коли уби­тий справді оживав і повертав свою особистість.

Отже, по-третє, душа людини — це її ім'я-образ, що робить її осо­бистістю і членом суспільства, роди­ни, роду.

Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяль­ності, як її собі уявляли слов'яни. У всіх слов'ян «слухати», «чути» оз­начало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «ро­зуміти»; не випадково «відати» ети­мологічно споріднене з «видіти». В прислів'ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне ро­зуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювала­ся з оком і взагалі з головою, з об-

личчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв'язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва си­ла, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у люди­ни є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньосло-в'янські вірування не мали жодного зв'язку з філософією перипате­тиків: дивовижна подібність народ­ної міфології слов'ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Мікрокосм людини — це і її осо-бисгість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську терміно­логію, обов'язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен мас свою функцію в домі і асоційований з певними не­бесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип сим­волізації: «ясен Місяць — пан госпо­дар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, муж­чина символізується Місяцем, жін­ка — Сонцем. Мотиви можна бачиги вже в тих самих колядках, де по-різно­му характеризуються функції місяч­ного і сонячного світла. Функція со­нячного світла — в його животвор-ності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возра-дується»), натомість функція місячно­го світла — не гріти, а освітити шлях

36

37

(зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в до­розі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні ма­теріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється

за господарем і

господинею в се- координати лянському домі. «'*«"»от««

^J кольоровий символ

При ЦЬОМу СЛІД космічний символ

робити поправку сімейний символ

На ТЄ, ЩО хата, органи тім

(ТУШІ

структура якої ^_унщії ^ набуває символіч­ного значення, — це вже не ранньо-слов'янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно за­ходять у загальнослов'янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі ча­сто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідо­ли язичницьких богів. Місце хазяй­ки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили сва­ти, і дівчина злазила з печі та колупа­ла піч, — це було знаком ЇЇ згоди вий­ти заміж. Піч варила їжу, отже, пере­творювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетво­рення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — го­ворить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристи­ки: у неї є «чоло», «щоки», «ноги»,

«плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь пере­печей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — не­бо, зорі, Місяць. Традиційний ук­раїнський звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священ­ним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

верх	середина	низ
01ЛЄ	червоне	чорне
Місяць	Сонце	зірки
ЧОЛОВІК	жінка	ДІТИ
голова	серце	утроба
розумна	чуттєва	вітальна
баченни-	почувапня-	життєва
розуміння	чуття	сила
особистість		плодючість

Той факт, що всі елементи повсяк­денного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізу­вались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності люди­ни архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов'яза­не із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам.