§1. Слов'яни

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Розселення слов'ян на сході Європи

Слов'янські культури на вели­чезній території, що охоплює пояс від Карпат до Дунайської низовини, південну Польщу і лісостепову Ук­раїну, праві береги Прип'яті і Поде-сения з окремими «рукавами» в південному напрямку, настільки близькі між собою, що їх часто об'єднують в одну археологічну культуру. За місцем перших і найбільш яскравих знахідок вона називається Празько-Корчакською (або Празько-Житомирською) і да­тується VI—VII ст. н. є. Однорідність її свідчить про те, що слов'янство в третій чверті 1 тис. и. є. ще не втра­тило етнокультурної цілісності.

З території на північ від Карпат слов'янські племена мігрують через хребет, у долини річок Влтави і Ваг, потім звідти переселяються на північ, вниз по течії Ельби — на землі, поки­нуті східними германцями. Слов'ян­ськими стають території усього при­балтійського Помор'я. З України і по­части з південних схилів Карпат по­чинається велике переселення на По­лупав'я і на Балкани. Слов'яни засе­ляють Грецію аж до Пелопоннеса, опиняються і на Апеннінах.

Колонізація північ но-східної Євро­пи здійснювалася як із східної части­ни земель Празько-Корчакської культури, так і з території північної Польщі- Звідси, з лісисто-болотисто­го межиріччя Вісли і Німану, при­йшли на північ Бєларусі та на Вал-дайські висоти кривичі. З криви-цької землі почалась колонізація піз­нішої Новгородської і Псковські її

23

землі (словени є нащадками кри­вичів). За літописними даними, «з землі ляхів» прийшли на схід від Дніпра, в басейн Сожа і Десни, в верхів'я Оки радимичі і вятичі.

Слов'яни розселялись вздовж ве­ликих і малих річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них більш-менш звичним ландшаф­том. Зима на Правобережжі Дніпра не холодніша, ніж у Центральній

Європі, і не така сира, а літо — сухіше і тепліше. Лісові та супіщані грунти зручні для землеробства, і чим далі на схід, чим частіші ділянки степу серед порослих лісами горбис­тих рівнин, тим землі щедріші. Ріки і озера були повні риби, включаючи і осетрові породи, в лісах — соснових на півночі та на Поліссі, дубових та мішаних південніше — можна було полювати цілий рік. Мед брали у ди­ких бджіл, ставили свої борті.

Типове слов'янське житло на цій території — напівземлянка; жили, проте, і в землянках, і в наземних будівлях. Ізба, істьба — слово, запо­зичене з германських мов; означало воно теплу будівлю. Хизо (хижа, хи­жина) — болгарського, книжного походження; так називали ту спору­ду землянкового типу без фунда­менту, яку з IX ст. почали звати сло­вом хата (теж запозичення, з угорської). «Хижа» — «хата» роби­лася так: копали чотирикутну в плані яму розміром десь від семи до двадцяти квадратних метрів, глиби­ною близько метра, з виступами для сидіння вздовж стін. Підлогу утрам­бовували і обмазували глиною. Зво­дили невисокі стіни, часто обшива­ючи їх колодами або дошками, звер­ху покривали півземлянку дво- або трисхильним дахом. В кутку напро­ти входу на материковому останці ставили піч — частіше кам'янку, іноді глиняну.

Споконвіку це був дій, тільки сьо­годні дім — це пасамперед приміщен­ня, а для слов'янина тих часів дім — це нехитре господарство, все життя сім'ї, яка цей «дім» вела. Хата, госпо­дарські ями, хлів становили двір — обгороджене місце освоєного сім'сю світу, де спої почували себе надійно, якщо все було зроблено правильно: і

місце й час вибрані щасливо, і дерево не заборонене звичаєм, і відповідну жертву принесено під час кладки першого вінця, — отже дотримано всіх необхідних ритуалів.

В такому будиночку було затісно, але життя проходило здебільшого під відкритим небом. Тут жила сім'я, че­лядь — батько, мати й діти. Кілька жи­тел, що будувалися поблизу, але без будь-якого порядку — це велика патріархальна сім'я. Кілька груп дворів — селище, в якому мешкав рід.

Слово село означало тоді не посе­лення (весь), а ниву, готову для сівби. Слов'янські поселення залишалися нетривкими, тимчасовими, бо земле­робство в середині І тис. н. є. було підсічно-вогневим. Необхідно було вибрати ділянку лісу для випалу — ляду, вміло влаштувати випал, підго­тувати землю під посів (зробити ни­ву), зорати її дерев'яним ралом. На­весні, тижнів за три, одна людина могла засіяти 0,3—0,4 гектари розчи­щеної площі. Першого року врожай досягав сам-10, а вже через три-чоти-ри роки земля ставала пустищем. Ви­никала необхідність шукати нове «село». Поле заростало підліском і перетворювалось на стернище.

Переважання проса характерне для підсічно-вогневого землероб­ства (називалося просо бор, борош­но). Злак взагалі називався жито. На території України пізніше так почали називати новий злак, що посів найважливіше місце у харчу­ванні, витіснивши і просо, і ячмінь. На півночі злаки, як і раніше, нази­валися жито, а новий злак — рьжь. Продукти хліборобства називалися събожье (збіжжя), а це означало та­кож достаток, маєток, добро взагалі. Знали і овес, пшеницю, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу (вона займа-

ла тоді в раціоні місце, яке займає сьогодні картопля). Розводили до­машню худобу — переважно вели­ку; птицю, обов'язково — курей. Хліб пекли кислий, із змішаного тіста. Часто недоїдали — в невро­жай їли дубову кору, мох, липове лис­тя, товчену соснову глицю, додавали до страв товчену солому.

їжу переважно варили, а не смажи­ли. Посуд ліпили руками. Вишукані в своїй простоті типові слов'янські гор­щики з характерними пропорціями округлих форм служать цінним ма­теріалом для класифікацій слов'ян­ських культур. Ліпили руками і ско­ворідки.

Давньослов 'ям піч-ком 'янка. Поселення Корчак ЇХ

Культ

священного реї Вгорі — хліб-«богач» (Болгарія), внизу — еодщ ярмо і рало

24

25

8і знахідки і ятників •ке­тського типу

искан НО ЧИ.—

Орали дерев'яним ралом, але часто використовувались залізні наконеч­ники — наральники. В невеликих пе­чах приблизно такої ж конструкції, як звичайна хатня, плавили метал в чис­ленних руднях на болотистих місцях. Із заліза робили ножі, серпи, сокири, наконечники списів та інші необхідні речі. На сьогодні знахідок речей неба­гато. Слов'яни в епоху свого великого переселення належали до народів, у яких домашнього скарбу, майна було взагалі мало: все потрібне, від житла до прикрас і одягу, можна було виго­тувати на новому місці. Найваж­ливішою була насамперед технологія, яка зберігалася в культурній пам'яті і

26

сполучалася з віруваннями та обряда­ми, Особливою загадковістю оточена ковальська справа, що з глибокої дав­нини ототожнювалася з чаклуванням (слов'янське кузло, звідки кузня і кува­ти, власне, і означало «чудо»).

Російський історик В,О. Ключев-ський писав: «...ставлення російської людини до лісу неприязне або недба­ле: вона ніколи не любила свого лісу. Несвідома боязкість оволодівала нею, коли вона ступала під його по­хмурий покров. Сонна, «дрімуча» ти­ша лісу лякала її; в глухому, беззвуч­ному шумі його віковічних вер-ховіттів чулося щось зловісне, що­хвилинне чекання нежданої, нєпе-редбачуваної небезпеки напружува­ло нерви, збуджувало уяву. І давньо­руська людина населила ліс усіляки­ми можливими страхами»'. Водночас ліс і годував людину, і постачав її не­обхідним для життя матеріалом. Ліс був втіленням чужого, а чуже освою­валося, тобто перетворювалося на своє.

Світ чужого починався одразу ж за своїм двором, та й у дворі треба було знаходити спільну мову з численни­ми небезпечними силами. Не менш небезпечним було і поле. Поетичний вираз «чисте поле» як назва місця, де билинні воїни зустрічаються з воро­гами, з'являється пізно: спочатку це просто очищене від лісу і взагалі відкрите місце, вільне і небезпечне. Тому на слов'янському півдні «полю­вати» означало те саме, що на пів­ночі — «лісувати», «польовий» озна­чало «дикий» («польова квітка», «по­льова миша»). Поле як край освоєної землі не просто межувало з чужим, а становило загрозу більш визначену, відверту і військову.

Етнічні групи слов'ян

Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов'янська спільнота ділила­ся на три групи «язиків»: західну, східну і південну, або три великі слов'янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші. Так обґрунтовувалася, зокрема, концеп­ція походження росіян, українців і білорусів з одного народу — давньо-уського (східнослов'янського). Як оказали сучасні дослідження, одібні уявлення дуже сумнівні, и ділення східних слов'ян в окрему територіальну і культурну зону є не наслідком первісної їх єдності, а ре­зультатом пізнішої історії. В пер­вісній слов'янській спільноті єдиної «східної» або «прадавньоруської» групи не було.

Відомо близько шести десятків «племінних» назв, які могли бути і назвами власне племен, і назвами ма­лих етносів («народів»). Серед цих назв є такі, чиїх носіїв ми зустрічаємо в різних кінцях Славії. Так, смоляни опиняються і біля Смоленська, і в Болгарії; дреговичі — і в Болгарії, і в Бєларусі; серби — на Ельбі і на Балка­нах, і так далі. О.М. Трубачов вважає, що «племена» обирали собі маршру­ти цілком свідомо, керуючись певни­ми географічними відомостями, і при цьому частина «племені» могла обра­ти собі один маршрут, а частина — інший.

Письменники тих часів називають три слов'янських «племені» — антів, венедів та склавінів. Слово «склавін» явно передає загальну самоназву слов'янських етносів. Венедами на­зивали ту частину слов'ян, яка засе­лила північно-західні околиці Славії і найбільше відчула пилив гермаи-ч сусідів, Саме слово «венеди»

належало до етносу давньоєвро-нейської групи, що колись жив на цій території і переселився на південь, давши, зокрема, назву Венеції; су­сіди— балти і германці — продовжу­вали так називати слов'ян.

Етнонім «анг» — іранського похо­дження і означає «край», «окраїна» (часто в історії народів слово «край» означає спершу «околиця», «окра­їна», а потім увесь обмежений краєм-кордоном край-батьківщину). В най-раніші часи, коли цей етнонім зга­дується у хроністів, він не міг бути слов'янським. Найбільш імовірно, що на північно-західній околиці сармато-аланського (іранського) світу жив та­кий етнос, який пізніше иослов'янив-ся, зберігати стару назву. З антами пов'язують Пеньківську культуру на південному сході тодішньої території слов'янського розселення. Вона явно має риси попередньої Черняхівської культури і водночас несе сліди слов' янського проникнення.

Можна з упевненістю сказати, що поділ слов'ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов'ян, а анти не є просто предками українців; щонайбільше, до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення.

На нових землях слов'яни перейма­ли елементи місцевих культур, коли стосунки з завойованим населенням більш-менш нормалізувались, одру­жувалися з місцевими дівчатами. Внаслідок взаємовпливів і антропо­логічний вигляд, і культура слов'ян на заході і півдні їх нової батьківщини мінялися швидше, ніж на сході. Так, гончарний круг був засвоєний західними і південними слов'янами вже в часи Празько-Корчакської культури, натомість на території ^Ук_

раїни ліпна кераміка панує до IX сто­річчя. Можна сказати, що розвиток культури на сході Слов'янщини відбувався повільніше, зате органіч­ніше, на власному ґрунті.

В старослов'янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає «народ», «народність». Слово народ вживалось у значенні «натовп», «зборище чи множина людей», при цьому «народ» найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання «народ» мав ще особливу назву — полк, що буквально означає те ж саме, бо є простим запозиченням із германського Volk — «народ». Ла­тинське natio або грецьке elhnos в книжній мові перекладалось як язик або плем'я. Інший вираз приблизно з тим же значенням — люди, але цей вираз переважно вживається для по­значення «своїх», натомість «язики» можуть бути і чужими. У співвідно­шенні виразів плєім'я і рід можна знайти певну закономірність: пле­м'я — це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід — це «першоджерело, пер-шоначало роду, його творіння і жи­вильний зв'язок, який об'єднує бага­тьох, — не лише тих людей, які жи-вуїь спільно, але й людей у послі­довній зміні поколінь»'.

Отже, рід — це не тільки соціаль­на одиниця (родичі до певного — можна думати, шостого — коліна), а й та сила спорідненості, яка робить усіх співучасниками життя.

Літописи доносять до нас перелік «племен», з яких складалася слов'ян­ щина принаймні X—Хі сторіч. По­ милкою було б вважати ці одиниці племенами в тому розумінні, яке ви- ^сонк.к. ходить із уявлень про суспільну ор-

і человека в слове гаИІЛаЦІЮ «СІМ'Я — рІД — ІІЛем'Я —

. Руси. — Л.. . _ ^г^ . . _

. — с ш, народність». «Племеная літописів оу-

28

ли «народами» в сучасному ро­зумінні, або, як кажуть, «мікроетио-сами». Деякі з цих мікроетносів збе­регли свої назви (етноніми) і до сьо­годні: літопис згадує чехів, хорватів, сербів, поляків (ляхів) тощо. Не ли­шилося старої етнічної організації східних слов'ян — дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів і так далі. Надзвичайно близькі культури трьох «племен»: волинян, древлян та дреговичів. З фізичної, антропо­логічної точки зору, вони також близькі, хоча між ними є й відмін­ності. Там, де пізніше зустрічаємо во­линян, свого часу жили дуліби, потім бужаїш; можливо, волинян називали спочатку дулібами, потім бужанамн, відповідно до того, яке «плем'я» відігравало там домінуючу роль. Во-линяни чи велиняни жили також і в західній, венедській частиш Славії. Корені вол-, вел- мають міфологічний смисл і пов'язані з уявленням про «нижній світ». Може, східні і північ-ио-західш волиняни — просто «тез­ки», а, може. — гілки одного народу. Те ж саме можна сказати про по­лян. Поляни західні, які з X ст. нази­ваються поляками, — корінне насе­лення верхів'їв Вісли. Східні поляни за фізичним обрисом мають риси південців-степняків: менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші, з дещо сплощеним лице­вим скелетом. І на фізичний тип, і на культуру східних полян більше вплинули попередники слов'ян­ського населення на нашій землі, че­рез них головним чином і сприйняті традиції Черняхівської культури.

Чи були українські поляни гілкою того ж народу, що й поляни-поляки? Хто знає! Назва могла бути просто пов'язана з полем — свої «поляни» були і у кельтів, і у германців. Могла

і частина північно-карпатських по­лян прийти на Рось і асимілювати тут чисельніше місцеве іраномовне населення.

На Лівобережжі розселилося «плем'я» сівера, назва якого має іран­ське походження. Можливо, сівера була послов'яненим іранським наро­дом. Проте антропологічні характе­ристики зближують сіверу з предка­ми сучасних білорусів та литовцями («валдайсько-верхньодніпровський комплекс»). Можливо, ці дані свід­чать про походження з межиріччя Вісли і Німану, а, може, про велику роль місцевого балтського субстрат­ного населення в формуванні прийш­лої (з іраномовних районів) сівери. Фізичними спадкоємцями сівери сьогодні є здебільшого населення півдонно-західної Росії.

Літописні тиверці та уличі, які по­селилися в степових районах півдня України, за антропологічними ха­рактеристиками близькі до волинян та їх сусідів. Поселення слов'ян у степах виявилися нетривкими — під натиском кочовиків вони відступи­ли на захід.

Прикарпаття було заселене білими хорватами. Якщо приазовські хор­вати — той самий народ, то ці ірано-мовні степовики (слово «хорват» — іранського походження) якось вклю­чилися в слов'янську стихію, вже слов'янізованими вони з'яа\яються в Прикарпатті, на землях нащадків кельтів-галлів (звідки і наша Галичи­на, і іспанська Галісія) та фракійців. Частина їх продовжувала жити тут, частина пішла на Балкани.

Як бачимо, слов'янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

На жаль, ми не можемо скориста­тись такими безпосередніми свідчен­нями етнокультурної спорідненості, як мови. Якими мовами або якою мо­вою розмовляли слов'яни періоду їх великого розселення — про це ми мо­жемо здогадуватися на підставі ре­конструкцій, що не сягають великої точності. Проте деякі дані можна вва­жати надійними. Ми можемо сказа­ти, що десь аж до XIII—XIV ст. мовні новації поширювались по всій вели­чезній території Слов'янщини. Згідно з критеріями, прийнятими в лінгвістиці, аж до цього періоду мож­на говорити про існування єдиної слов'янської мови, і всі інші мови слов'ян розглядати як діалекти. Про­те цей критерій недостатньо чіткий. Маємо свідчення і про мовні новації, які поширювалися по східносло­в'янській території тоді, коли ще існувала спільнослов'янська мова, от­же, всередині єдиної мови таки існу­вала якась мовна зона, що її можна назвати давньоруською. Але і це ще не все: всередині давньоруської мов­ної зони можна виділити групи діалектів, по яких поширювалися мовні новації і які, в свою чергу, ста­новили одну мову, — в той час, коли ще не розпалася остаточно спільно­слов'янська мова і існував якийсь мовний союз чи мовна спільнота на всьому сході слов'янщини.

Сусіди слов'ян

Територія Полісся і сучасної Бєла-русі була заселена народами балт-ської мовної групи, причому південь її ближчий до пралитовських, пів­ніч — до пралатиських діалектів. Як свідчать археологічні дані, просуван­ня слов'ян на балтські території було і мирним, і немирним. Проте на

70

час НЄ було. Тут знаходилися кочів'я окремих племен — потомків іуннів, тут селились і слов'яни на землях старої аграрної культури, розоре­них кочовиками. Проте з появою в с тюркських кочовиків, що прийшли 3 Казахстану і Середньої Азії, територія «поля» цілком кон­тролюється ними.

У ЇХ—X ст, на величезній території Киргизії та Казахстану існувала дер­жава кимаків. Серед племен чи ет­носів, що входили до цього об'єднан­ня, були кшншки (інша назва — кума-ни; це слово пов'язане із значенням «блідий», «жовтий», звідки, можли­во, як калька «половий» і слов'янська назва цього етносу — половці).

У LX ст. кипчаки-половці розгроми­ли біля Аральського моря потюрче-них потомків давніх іранців-маса-гетів — канґарів, або беджене (слов'янська назва — печеніги). Кан-гари-печеніги частково відкочували в Північне Причорномор'я. Ті, які зали­шились у Приараллі, підкорились кипчакам і перейшли на один з діалектів кипчакської групи; їх на­щадки називаються сьогодні кара­калпаками. Не виключено, що етнічною ознакою печенігів-беджене були чорні ковпаки («кара-колпак»), можливо, осілі на слов'янських зем­лях «чорні клобуки» якраз і були на­щадками печенігів.

У X ст. й. є. кипчаки-половці відко­чували в Причорноморські степи, . розгромили печенігів і стали повни­ми господарями «поля» аж до прихо­ду монгольських завойовників.

У тюрків-кочовиків була своя сис­тема цінностей і оцінок, пов'язаних з поняттям багатства. Вона грунтов­но відрізнялась від слов'янської зем­леробської. Головне майно кочовика — худо-

північ від Прип'яті місцеве населен­ня здебільшого не було витіснене — воно йшло впереміж зі слов'янами і поступово було ними асимільоване.

Південними, степовими сусідами слов'ян були спочатку іраномовні на­роди, спадкоємці скіфів та сарматів.

Сармата — споріднений із скіфа­ми народ; ще Геродот писав, що мо­ва у них та ж скіфська, тільки «зіпсо­вана». Скіфською мовою «сармат­ське плем'я» називалось ас, звідки аси, яси, осетини. В осетинських казках самоназва осетин — аллон: скіфське аріана (арійський) транс­формувалось у сарматське аліана, аллан, звідки ще й назва алани. Предки осетин кочували не тільки в північно-кавказьких степах, а й у Причорномор'ї. Якась частина їх проживала постійно на родючих землях лісостепу і становила, зокре­ма, частину населення Черняхів-ської культури.

Кочовики-«аси» взаємодіяли з іншими кочовими народами При­чорномор'я — переважно з тюрко­мовними потомками туннів, що не пішли за своїми войовничими пред­ками в Європу. Один із цих кочових народів — булгари. Частина їх зали­шилася па Волзі та в південних сто­пах, частина пізніше пішла на Балка­ни і очолила там групу слов'янських племен, в якій згодом повністю роз­чинилась, залишивши їй тільки ім'я.

У VI ст., коли йшло слов'янське розселення на сході та північному сході Європи і на Балканах, на Азійському континенті утворилась держава войовничих тюркських кочовиків — Тюркський кагаиат ди­настії Ашіни. Кагани вели руйнівні війни з Візантією, завойовували Кав­каз, потім зникали з поля зору своїх противників, щоб розібратися у

власних суперечностях. Внаслідок усобиць кагаиат розвалився, на його руїнах виникла зокрема Велика Бол­гарія із столицею в Фаиагорії, в гирлі Кубані. Звідти хан Аспарух і відкоч\ • вав на Балкани. Одночасно інший тюркський етнос, хазари, заснував свій каганат із династією Ашіни. Тривалий час Дон відділяв Хазарію від тюркських кочів'їв у північ но-кавказьких степах. Археологічна культура, залишена на сході України поколениям каганату, називається Салтово-Маяцькою за назвою місць, де на початку століття велись роз­копки, — Салтовського могильника та Маяцького городища в басейнах Дону та Сіверського Донця.

В Салтово-Маяцькій культурі виділяються різні типи поселень, що більш-менш виразно відповідають різним етносам. В поселеннях на верхів'ях Дону, Осколу та Донця, зосереджених навколо великих го-родищ-фортець на високих прибе­режних мисах, жили алани. В сте­повій зоні Подоння городищ небага­то, є чимало решток кочових стой­бищ, у нижній течії Дону досить землеробських та виноградарських поселень. Тут знаходились великі хазарські міста — Саркел, Семика-ракорське городище, білокам'яна фортеця на нинішній території Цимлянського моря. Окремі варіан­ти хазарських поселень — у При-азов'ї та в Криму.

В період розквіту Хазарського кага­нату слов'яни підтримували з його на­селенням активні торговельні стосун­ки, про що свідчать численні знахідки речей Салтово-Маяцької культури в слов'янських' поселеннях.

В степовій частині нинішньої ук­раїнської території організованої віиськово-державної сили на

ба. Коні, верблюди, вівці і кози та корови (найменш престижний ста­ток! забезпечували людей практич­но всім. З шерсті ткали сукно, валя­ли повсть, з хутра шили не лише ко­жухи, а й штани. У найгіршому разі кочовик міг зовсім обходитися без каші, харчуючись сушеним кисля­ком та сиром або в'яленим м'ясом, Щоправда, подеколи кочовики не сіяли проса або інших злаків. Трохи засівів коло зимових пасовиськ їм вистачало; лише за умов постійних військових сутичок кочовики по кілька років обходились без посівів, використовуючи обмін худоби на зерно і борошно або ж обмежую­чись бідною м'ясо-молочною пай­кою. Загалом можна припустити, що худоби завжди було багато і, як і всі скотарі, тюркські кочовики з європейської точки зору були «одержимі худобою».

Заможність і багатство у кочовиків виглядають не так, як в аграрних цивЬмзаціях. Багата людина мала та­буни коней, багато овець, верблюдів, чимало корів; бідна — лише баранів та корів. Багатий їздив па красивому аргамаку, в сідлі, прикрашеному сріблом і золотом, карбованих і оз­доблених стременах, з прикрашеним вишивками чепраком; бідний — на маленькому кошлатому конику, у сідлі з мідними бляшками, залізними стременами, з дерев'яною лукою сідла, лише пофарбованою або при­крашеною різьбленням, без шкіри. У багатого була шабля, бідний обме­жувався двома-трьома луками, трьо­ма колчанами стріл, сокирою, мотуз­кою і ножем на поясі. Багатий носив шовковий халат, влітку — бавовняні штани, м'які сап'янові чоботи — ічиги, взимку — пару вовчих або ли­сячих кожухів, лисячу або соболину

31

ЗО

шапку-малахай; бідний обмежувався шкіряними штанами поверх натільної повстяної білизни, кожухами з собак або кіз, баранячою шапкою та ічига-ми попростіше. Багатий міг пити ку­мису досхочу із чашок у срібних оп­равах, бідний кумис куштував рідко, з простих дерев'яних чашок (які, зви­чайно, ніколи не мились — кочовики навіть не пили води, вони страждали від спраги, якщо не було в курдюку айрану, тобто розведеного водою кисляку). Щоправда, і багаті харчува­лись дуже скромно, — витривалість вважалась високою чеснотою. Тюрк-кочовик вдовольнявся вранці одною-двома чашами ріденької просяної каші, ввечері — чашею сорпи, м'ясної юшки, та шматком м'яса, а дуже час­то — юшкою без м'яса, але з жиром. Пили багато молока, переважно ко­билячого, але ніколи не пили молока сирим—воно завжди варилось, сква­шувалось і зберігалося в бурдюках. Подібним був побут і скіфських кочовиків.

Якщо гранична стриманість в їжі оспівувалась поряд із здатністю з'їсти величезну кількість м'яса, якщо увесь скарб уміщався у кибитці та в'юках, то «ім'я» і «слава» знаходять сим­волічний вираз в худобі (перекладачу давньотюркських рунічних написів доводиться для пояснення слова «ба­гатий» розшифровувати його, додаю­чи «худобою»), в одязі і дорогих при­красах, насамперед для коней.

Архаїчні культури не зберігали в матеріальних цінностях праці попе­редніх поколінь — досить було уміти зробити речі. Тому наслідком війн тут було просте безжальне ви­нищення ворога. Тюркські війни мали на меті захоплення худоби і того майна, яке мало престижний характер.

Але військові конфлікти, такі часті в кочових суспільствах, не вичерпу­вали стосунків із сусідами. Потреби в залізі, знаряддях праці, зерні, ткани­нах, золоті і сріблі перевищували і скромні виробничі можливості, і військові трофеї кочовиків, тому тюрки купували необхідне у сусідів в обмін на худобу і шкіри не рідше, ніж відвойовували силою. Стосунки аг­рарної слов'янської цивілізації з ко­човою степовою — це і війна, і мирні контакти. Сутички між кочовиками нерідко приводили також до того, що потерпілі степовики шукали притул­ку у слов'ян, осідали на їхню землю і асимілювалися.