§ 2. Утвердження

КОМУНІСТИЧНОГО

ТОТАЛІТАРИЗМУ

Ленін і «диктатура пролетаріату»

Від Жовтневого перевороту 1917 р. режим, встановлений партією біль­шовиків, був диктаторським, спрямо­ваним на ліквідацію демократичних свобод, які революціонери Росій­ської імперії виборювали впродовж десятиліть. Несумісність із демо­кратією партії, що її сам Ленін порівняв із якобінцями — організато­рами кривавого терору Французької революції, була зрозуміла всім, як правим, так і лівим. У перші місяці жорстокість режиму була радше наслідком неконтрольованості про­цесів розвалу імперії, спалаху стихії ненависті, спрямованої на всі «осві­чені класи», сваволі якогось людсько­го шумовиння, що негайно пристало до більшовиків — типу підполковни­ка Муравйова, червоного командую­чого, напівбожевільного, напівсадис-та, ката України, розстріляного більшовиками вже влітку 1918 р., або братів Желєзнякових, ватажків напівкримінальних матроських заго­нів, що спочатку тероризували Петро­град, а потім врешті опинилися на Ук­раїні. Диктаторський комуністичний режим, режим «червоного терору», сформувався під кінець 1918 р. і зберіг головні свої риси до кінця Гро­мадянської війни, власне, аж до по­чатку «непу». Його можна назвати режимом Леніна — Троцького, як тоді його і знали за іменами найбільш популярних вождів. Хоча, звичайно, справжнім організатором, натхнен­ником та ідеологом революційної ко­муністичної влади був Ленін.

Жорстокість більшовицького ре­жиму викликана не якимись хво­робливими рисами Леніна чи інших більшовицьких керівників. Ленін зовсім не був патологічною осо­бистістю, і ті риси, які зумовили йо­го здатність ініціювати найбільш криваві розв'язання, коріняться не в його нібито хворобливій жадобі до влади і взагалі не стільки в особли­востях його розуму, чуттєвої ор­ганізації та волі, скільки в характері комуністичної доктрини, якій він був, безумовно, щиро відданий.

В.І. Ленін відзначався жвавістю по­ведінки, оптимізмом, постійною по­требою діяльності, живим і потуж­ним інтелектом, почуттям гумору, звичкою панувати в товаристві, не ображаючи колег підкреслюванням своєї зверхності. Це, в сукупності з уважним ставленням до підлеглих, робило його дуже популярним у колі однодумців. Він мав темперамент радше холеричний, з глибокими емоціями, які перебігали швидко і виявлялися у виразній, неповторній міміці та жестикуляції. У вузькому й сімейному колі він бував дратівли­вим, але на людях це врівноважува-

'./. Ленін

лось увагою оточення. В ньому не домінувала потреба демонструвати свою особистість, оскільки природна підвищеність емоційного тону урівноважувалася схильністю до пе­дантизму та інтровертованістю — зверненістю до власного внут­рішнього світу, як у переживаннях, так і в інтелектуальній діяльності.

В житті Леніна мали значення не стільки самі по собі події навколиш­ньої реальності, скільки те, що він про них думав. Зосередженість на побудованій ним власній картині ре­альності невидимою стіною відділя­ла його від оточення — у Леніна ніколи не було особистих друзів. Йо­го емігрантські колеги могли цілими днями в цигарковому диму обгово­рювати політичні новини і давати їм марксистське тлумачення, він же рвався на повітря, на прогулянку — не тому, що так любив природу, радше хотів побути з нею наодинці. У осіб з такою постійною жадобою діяльності, як у Леніна, оцінки подій і людей бувають імпульсивними, за­лежними від ситуації спілкування, від того, що вони хочуть почути; у Леніна ж вони, навпаки, були похід­ними від внутрішньої роботи у влас­ному світі вірувань, ідеалів, інтелек­туальних рішень і упередженостей. Тому Ленін дивовижно легко рвав стосунки з людьми, які тривалий час були політично й особисто йому близькими, і так само легко сходив­ся з учорашніми противниками, як­що вони переходили на його позиції. Тому Ленін був здатний на дуже круті й жорстокі рішення.

Проте зближуючись з учораш­німи антагоністами, Ленін ніколи не міг повністю позбутися старого роз­дратування, і в цьому виявлялася ще одна риса його характеру — певне

«застрягання емоцій». Можна дума­ти, що у нього не дуже легко відхо­дили в непам'ять гострі спалахи по­чуттів, тому іноді подібне мало зловісний характер. Можливо, це виявилося в особистій ненависті до царя й царської сім'ї, яка вгадується за холодними міркуваннями про доцільність їх фізичного знищення. Взагалі рішення Ленін приймав не дуже легко, через ті самі риси пе­дантизму в характері, що змушують людину знову і знову повертатися до нібито зрозумілого питання, хоча сильний розум, темперамент і хо­лодна емоційна перегородка інтро­верта між собою і світом дозволяли уникнути хворобливих вагань. По­дібні риси застарілої озлобленості можна вбачати і в патологічній не­нависті Леніна до церкви і священи­ків, і в легкості, з якою він наказував розстрілювати повій. Зрештою, за­галом легкість, з якою Ленін поси­лав на смерть тисячі й тисячі людей, зумовлена його максималістськими марксистськими переконаннями і моральним релятивізмом, що знахо­див вираз у його відомій фразі «мо­рально все, що служить революції».

Внутрішню особисту рівновагу Ленін — типовий представник певно­го типу російських революціонерів — знаходив завдяки твердій і навіть фа­натичній орієнтації на марксистську доктрину, прояви недовіри до якої завжди викликали у нього лють.

Ленін починав свою політичну ево­люцію з того, на чому зупинилися ре­волюціонери старшого покоління і насамперед його старший брат Олек­сандр, страчений за спробу царевбив­ства. Як показав один із найбільш гли­боких критиків комунізму Альбер Ка­мю, Ленін передусім приймає як спадщину попередників ідею партії

як напіввійськової організації про­фесійних революціонерів, спаяної твердою дисципліною та ідейною од­ностайністю. Він дуже не любив гово­рити про себе, як зауважує Камю, але наприкінці життя, підбиваючи під­сумки, визначав себе насамперед як практика. Виходить він із проблем су­то практичних і партійних і там, де йдеться про загальну теорію.

Саме під таку партію він шукав і знайшов ідеологію, «вилиту з одного шматка сталі», «вистраждану деся­тиліттями боротьби», і такою ідео­логією стала для нього марксистська система. Реалізм і практичність ви­магали, по можливості, спрощення високих матерій. Ще не прочитавши майже нічого з філософії Гегеля і Маркса, ще не усвідомлюючи зна­чення тез про діалектику протилеж­ностей, які його захопили в євро­пейських бібліотеках в роки війни, Ленін вже «знав», що філософія марксизму — єдино правильна філо­софія, так само, як і політична еко­номія, і «вчення» про класову бо­ротьбу і диктатуру пролетаріату — «науковий соціалізм». Ленін мав чу­дові здібності науковця і смак до ро­боти з фактичним матеріалом, але він не міг допустити, щоб ідеологічна робота нагадувала наукову, а партія перетворювалася на клуб інтелекту­алів. Марксизм повинен був стати доктриною, яка приймається на віру як ціле, а будь-який сумнів у ній гідний осуду і прокльонів.

Готовність на все, прийнята від революційного тероризму, набула у Леніна та його партії інфернальних рис. Катастрофа світової війни і ха­ос, що насувався на Росію, були сприйняті як прорив крізь темну товщу сирого матеріалу історії, як вхід у чорний тунель, у кінці якого

ледь-ледь жевріло небаченої краси світло. Психологія останнього смерт­ного бою, останніх зусиль, за якими має прийти очікувана віками і тися­чоліттями щаслива пора Пришестя, тобто Комунізму, визначила ту особливу чекістську нещадність, яка черпалася всіма активними діячами диктатури з емоційної на­снаги і переконань Вождя. Псевдо-раціоналістична, псевдонаукова пе­реконаність у непохибній істин­ності Вчення знаходила опертя в глибинних механізмах темної на­родної міфологічної свідомості.

Жовтневий переворот був здій­снений не тому, що це якось випли­вало з марксистських прогнозів — просто влада сама валялась на землі, її треба було тільки підібрати. Не­численна більшовицька партія, що за умов наростаючого хаосу в Росії нестримною демагогією грала на дес­труктивних інстинктах мас, не мала за собою більше чверті населення колишньої імперії. Спираючись на робітничий «червоний пояс», біль­шовики оволоділи владою, не маючи чіткого уявлення, як це можна сумістити з перспективами світово­го соціалізму. Ленін сам пізніше пи­сав, що керувався наполеонівським принципом «d'abord on s'engage et puis on voit» — «спочатку треба встряти в бійку, а там побачимо».

Режим особистої влади Леніна не був його власною диктатурою не тільки тому, що у вирішальних питан­нях — кадрових — він ніколи не міг без заперечень провести свою лінію. Прийняття нових політичних ідей крізь призму загальної доктрини з боротьбою платформ, опозицій, ци­туванням вздовж і впоперек Маркса й Енгельса залишалося правилом упродовж усієї історії ленінського ре-

і.: Мелыунов СП. :ный террор :гии. — М., ■ — С. 123.

жиму. Філософія «об'єктивного кла­сового смислу» дозволяла тлумачити особисту поведінку лідерів і розмаїт­тя політичних концепцій як «вира­ження класових інтересів», чиїх са­ме — це визначали більшовицькі іде­ологи і сам Ленін. Таким «виразни­ком класових інтересів пролетаріа­ту» була і більшовицька партія, що з 1918 р. називалась комуністичною. В партії, яка налічувала в квітні 1917 р., за невірогідною партійною статисти­кою, менше 80 тис. членів, у серпні — менше 180 тис, а під кінець грома­дянської війни, 1921 p., — 730 тис, на той час ніколи не переважали ро­бітники, а керівництво її взагалі в більшості було інтелігентським, дво­рянським чи буржуазним за похо­дженням. Але це не дуже турбувало дворянина Ульянова (Леніна), бо про­летарського характеру партії, на його переконання, надавала її «лінія», «об'єктивний класовий смисл» її про­грами та діяльності. Партію Ленін та його спільники розглядали як орден, що виконує «історичну місію проле­таріату», і не дуже прагнули до його чисельності. Після X з'їзду було про­ведено «чистку», і партія досягла близько півмільйона, приблизно таку чисельність вона мала до смерті Леніна, до «ленинского призыва». Оскільки пролетарське походження не гарантувало «пролетарської лінії», від членів партії вимагалось не сліпе послушенство, а свідоме обрання політичної поведінки. Червона дикта­тура не була ані диктатурою проле­таріату, ані особистою диктатурою Леніна чи Леніна і Троцького — це була диктатура партії комуністів, що відрізняло її від тоталітарних ре­жимів. Зокрема, в тоталітарних ре­жимах правляча партія розростаєть­ся до масштабів масової, бо є лише

засобом маніпулювання. Такою стала ВКП(б) наприкінці 20-х років.

Нічого дивного немає в тому, що довкола чекістських підвалів, забриз­каних кров'ю та рештками кісток і мозку, крутилися якісь людці із не­здоровим потягом до смерті. Байдужі ремісники розстрілу, упоєні шалом позамежного, вічно п'яні чи нако-каїнені комуністичні Хлєстакови; пе­дантичні сумлінні працівники, спус­тошені наказом партії вистраждати до кінця; люди, яких закрутило життя і змусило звикнути до всього, щоб ви­жити — всі ці виконавці були потрібні заведеній машині терору. В камерах необмеженою владою кори­стувалися слідчі-садисти. Так, у Хар­кові, перед Денікіним, господарем сотень життів був комендант ЧК Саєнко, який, завжди неначе захме­лілий, цілодобово катував людей за допомоги кинджала і револьвера, влітав у камери, увесь забризканий кров'ю, з криком: «Вилите эту кровь? То же получит каждый, кто пойдет против меня и рабоче-крестьянской партии!»* Про кошмари київських підвалів ЧК 1919 р. розповів звіт сес­тер російського Червоного Хреста міжнародному Червоному Хресту в Женеві. Жахливі картини відкрили­ся після захоплення денікінцями Одеси влітку 1919 року. Тут було все: кайдани, темний карцер, різки, на­гайки й палиці, розтрощення кісток кліщами, підвішування і т. п.

Це — асенізатори революції, чор­нороби терору. Хоча слід зазначити, що Дзержинський з найшляхет-ніших міркувань, щоб підвищити відповідальність слідчих, ввів поря­док, за якого чекіст, який вів слідство і виніс смертний вирок, сам його й виконував. Це перетворило ЧК на суцільну катівню.

Для сучасників більшовицький режим переважно й асоціювався з ЧК. Наскільки це слушно, свідчить записка Леніна Дзержинському 7 грудня 1917 р., у якій викладено головні завдання цієї «надзвичайної комісії по боротьбі з контррево­люцією, саботажем та спекуля­цією». Ленін уявляв собі функції ЧК дуже широкими: комісія Дзер-жинського повинна була стежити, щоб увесь товарообіг («спекуляція») проходив під контролем держави, щоб громадяни тримали в банках всі зароблені суми, вищі від певної мінімальної, і т. п. Це була найшир-ша програма організованого на­сильства, пізніше відома під назвою «воєнного комунізму» і розрахова­на не тільки на воєнний стан.

У практиці терористичної роботи ЧК здійснювались загальні ідейні настанови червоної диктатури, яких тоді, зрештою, ніхто не приховував. Один із керівних діячів ЧК М. Лаціс (дещо пізніше — створював органи ЧК на Україні) писав у заснованому ним часописі «Красный террор»: «Не шукайте в справі звинувачу­вальних свідчень; чи повстав він проти Ради із зброєю чи на словах. Насамперед ви повинні його спита­ти, яка у нього освіта і яка його про­фесія. Ось ці питання і повинні вирішити долю звинувачуваного» '. В літературних сповідях Лаціса — людини недалекої, щирої й прямої — проглядає загальна мета: винищення «буржуазних класів». Він готовий на геноцид на класових підставах, пов­не винищення цілих соціальних верств за ознакою походження та освіти. Ленін виправляв Лаціса, ви­магав доказів — він був не проти класового підходу, але вважав, що треба розкривати організації, кон-

кретні справи конкретних людей, а карати можна й цілі класи. Великі масштабні чистки-геноциди, спря­мовані проти «буржуазії», не були самоціллю, їх мета — сіяти жах у «ворожих класах» і паралізувати їх опір. Ленін прагнув до «м'якої дири­гентської палички», а шлях до цього дружного хорового співу лежав че­рез класовий терор, розміри якого напочатку він уявляв дуже слабо («вислати в Фінляндію на тиждень-другий, щоб схаменулися»).

2 вересня 1918 p., після замаху Ка-план на Леніна, ВЦВК прийняв поста­нову про масовий червоний терор «проти буржуазії та її агентів». А потім нарком внутрішніх справ Г.І. Петровський розсилає свій наказ «Про заручників». У цьому наказі го­вориться про «расхлябанность и мин-дальничанье», про «ничтожное коли­чество серьезных репрессий и массо­вых расстрелов белогвардейцев и буржуазии» і вводиться інституція за­ручників, яких мають розстрілювати у випадку антирадянських виступів.

Кінець Громадянської війни дає яс­краве свідчення терористичного ха­рактеру «диктатури пролетаріату».

М. Фрунзе та РВР Південного фронту надіслали радіограму Вран­гелю, де пропонували всім білим здатися і гарантували життя. Вран­гель не відповів. Озвався Ленін. У телеграмі на ім'я РВР фронту Ленін «дуже здивований непомірною по­ступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то треба реально забез­печити взяття фронту і невипуск кожного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно»^-*.

Для виконання ленінської директи­ви створено «Кримську ударну гру-

пу» на чолі з чекістом Ю.М. Євдоки-мовим. Згідно з текстом нагородного листа ВУЧК, група Євдокимова розстріляла 12 тис. чоловік. У листі про вбитих говориться так, як про знищені літаки й танки в зведеннях Радінформбюро: розстріляно до ЗО губернаторів, понад 150 генералів, понад 300 полковників — і т. п.* Потім пішла «зачистка» силами Кримської ЧК на чолі з С.Ф. Реденсом. «Трійку», яка формально виносила вироки, очолював Г.Л. Пятаков.

Спочатку були просто розстріли військовополонених і всіх тих, хто лежав у госпіталях, у тому числі цивільних, селян, жінок: їх виносили та убивали прямо в ліжках. Потім по­чалися облави. Розстрілювали спо­чатку сотнями й тисячами (в першу ніч розстріляно у Сімферополі — 1800 чоловік, у Керчі — 1300 чоловік і т. д.), але це виявилось неефектив­ним, були випадки втеч. Тоді почали розстрілювати невеликими партія­ми, по дві партії за ніч. Навколишнє населення покинуло домівки, бо не­сила було витримати пострілів і сто­гонів, а, крім того, часто недобиті до­повзали до хат і просили сховати, а за це чекісти розстрілювали теж. На ву­лицях Севастополя висіли повішені і в офіцерській формі, і в лахміттях. Потім почалась реєстрація колишніх офіцерів, тисячні черги біля пунктів реєстрації, арешти й масові розстрі­ли. Пізніше — заповнення десятків анкет, перевірки, арешти, розстріли, концтабори і розстріли. Це тривало цілий рік.

На нагородному листі Євдокимо­ва — резолюція Фрунзе: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на нагороду. Через особ­ливий характер цієї діяльності про­ведення нагородження у звичайно-

му порядку є не зовсім зручним»". «За понесені труди при ліквідації вранґелівського фронту» чекісти нагороджені кіньми. Майже всі ук­раїнські чекісти — учасники опе­рації — стали стрижнем НКВД часів Єжова.

Злочини проти людства, якими за­плямував себе режим Леніна — Троцького, не мають історичного виправдання. Можна сказати, що не більшовики вигадали розстріли за­ручників — це щодо мирного насе­лення в боротьбі з партизанами і ди­версіями широко практикували німецькі окупанти в Бельгії та Фран­ції; концентраційні табори з колю­чим дротом винайшли англійці в ан-гло-бурській війні, а не більшовики. Громадянська війна завжди без­межно жорстока, розстрілювали масово всі її учасники. Проте тільки більшовики зробили терор щодо цілих суспільних верств, зокрема через розстріли заручників, засо­бом політики.

Яким чином Червона Армія пере­могла в тій війні? Адже війна була громадянською, дивізії легко ство­рювались мобілізаціями, а ще легше розвалювались після перших же по­разок, все вирішував настрій мас, їх політичні симпатії! Можна сказати загалом, що попри всі коливання на­строїв і політичних симпатій вирі­шальною була та обставина, що го­ловний ворог — білий рух — нічого, крім реставрації ненависних старих порядків, не обіцяв, а тягар червоно­го терору лягав переважно на «осві­чені класи». Війна була вкрай крива­вою з усіх сторін, чекістський кон­троль принаймні зводив до мінімуму самосуди й погроми. Селяни підтри­мували тих, хто давав їм землю, а тут більшовики виявились найради-

кальнішими їх захисниками. Лише під кінець війни чекістський терор дедалі більше спрямовувався проти селянства, а жорстоко придушене повстання в цитаделі революції — Кронштадті — змусило ввести «но­ву економічну політику» (неп) та, за висловом Леніна, «докорінно пере­глянути точку зору на соціалізм».

«Ленінський кооперативний план»

Перші наслідки непу прийшли не одразу — 1921—1922 pp. країну спус­тошив страшний голод, що забрав близько 5 млн життів. Пожвавлення ринкових відносин, реорганізація уп­равління промисловістю, ліквідація інфляції, грошова реформа і введення золотого червінця як основи грошо­вої системи — всі ці й інші реформа­торські заходи, здійснені комуністич­ним урядом у співробітництві з «бур­жуазними» фахівцями — економіста­ми й фінансистами, привели до швид­кої стабілізації економічного станови­ща. Відновивши дореволюційний рі­вень обсягу продукції, радянська націоналізована економіка була при­близно наполовину менш ефективна, відповідно карбованець «важив» по­ловину царського. Але це був фінан­сово та економічно стабільний ре­жим, і його досвід досягнення рівно­ваги варто вивчати й сьогодні.

Що ж стосується політичного боку справи, то Ленін категорично був проти відмови від терористичного режиму, різко критикував Бухаріна за дані європейським соціалістам обіцянки не розстрілювати меншо­виків та есерів, за дозвіл допустити захисників від II Інтернаціоналу на судовий процес над російськими соціалістами, докоряв Політбюро за надмірну м'якість у багатьох дрібних

випадках. В історії з організацією до­помоги голодуючим повністю вияви­лася жорсткість Леніна як політич­ного діяча. Він побоювався, що ство­рення громадських комітетів допо­моги голодуючим буде використане демократичними силами для кон­солідації опозиції більшовикам (що, безумовно, мало підстави), і повів справу таким чином, що організація Комітету допомоги голодуючим була використана для прямих перего­ворів із Заходом (який тоді диплома­тичних стосунків з Росією не мав). А після одержання допомоги, коли Комітет був уже непотрібний, його брутально розігнали, а його членів арештували. Тоді ж було вислано з Росії на сумнозвісному пароплаві відомих інтелігентів — філософів та письменників.

У цей час Ленін пише проекти тих положень Кримінального кодексу, на підставі яких виносилися най-жахливіші вироки в часи єжовщи­ни; задум Леніна полягав у тому, щоб «розстрільні» статті було сфор­мульовано найбільш невизначеним чином, це б давало змогу в разі по­треби карати смертю, в разі потре­би — помилувати за будь-яку полі­тичну акцію. Не випадково ці листи Леніна наркому юстиції Курському видрукувано 1937 року. В серії політичних процесів, що були за йо­го наполяганням проведені в країні, виносилися найсуворіші вироки, а потім вони пом'якшувались, а за рік засуджених амністували: цим де­монструвалась невблаганність вла­ди, спрямованість терору не на лю­дей, а на «класи» та їх організації і надання можливості кожному про­тивнику замолити свій гріх.

Отже, принцип необмеженого на­сильства зберігався — Ленін вважав

його підґрунтям будь-якої диктату­ри. Більше того, саме за ініціативою Леніна введено на X з'їзді партії в 1921 р. новації, що стали підставою для повного знищення внутрішньо­партійної демократії й утвердження в СРСР тоталітарного режиму. Ма­ються на увазі резолюція з'їзду про заборону фракцій і ще більш небез­печна, хоч, здавалось би, присвячена окремому питанню, резолюція «Про анархо-синдикалістський ухил в РКП (б)». Офіційно, рішенням з'їзду засудивши «робітничу опозицію» як «ухил», партія через свої керівні ор­гани могла вимагати від керівників опозиції «визнання помилок», тобто повного морально-політичного само­губства. Саме ці резолюції стали політичним підґрунтям для сталін­ської розпоави над партійним вільнодумством.

Наполягаючи на збереженні принципів масового терору при реальному застосуванні дедалі м'якіших покарань, заклавши підвалини для тотального контролю над будь-якою внутрішньопар­тійною опозицією, Ленін водночас здійснює «корінний перегляд точки зору на соціалізм», засадовий сто­совно «реформістської» (за його визначенням) внутрішньої політики 1922—1927 pp., політики, головним речником якої був Бухарін і яку підтримував тоді на чолі секре­таріату ЦК Сталін.

Вираз Леніна дуже добре характе­ризує суть повороту: оцінка соціаль­но-економічних процесів у Росії за­лежала саме від точки зору, досить було змінити точку зору, як вся політика змінювалася докорінно. Світова війна закінчувалася, світова пролетарська революція не розпо­чиналася, і сенс російської рево-

люції ставав дедалі проблематичні­шим. Ленін давно покладав на Схід — Індію, Китай — надії більші, ніж на «міщанський» Захід (одна з його статей називалась «Відстала Європа і передова Азія»). Очікуван­ня пролетарського Пришестя було не в його практичному характері, простіше було змінити точку зору. І така зміна відбулася разом з утвер­дженням непу.

Якщо раніше Ленін вважав націо­налізовані галузі промисловості в радянській Росії сферою «держав­ного капіталізму», то тепер він рішу­че змінив оцінку. Оскільки керівні позиції в державі належать проле­таріатові в особі комуністичної партії, то чому б підконтрольні дер­жаві підприємства і галузі не вважа­ти соціалістичними? Капіталізм — це неначе царство казкового царя Мідаса: до чого не торкнеться товар­не виробництво, все перетворю­ється на золото. А чи не є соціалізм своєрідним царством червоного Мідаса? Чи не стає навіть товарне виробництво червоним, щойно його торкнеться рука пролетарської дик­татури? Так приблизно можна було б викласти суть «корінної зміни точ­ки зору на соціалізм», яка негайно потягла за собою «ленінський коо­перативний план». Якщо раніше просте зростання кооперації на селі Ленін розглядав як поширення «дер­жавного капіталізму», то тепер він ті самі процеси оцінював як соціаліс­тичне будівництво.

У цьому способі мислення неважко помітити ті ж прагматичні і навіть цинічні мотиви, що й у всьому став­ленні до теорії: все оцінюється з по­зиції практики, сили, влади. Але ре­альна зміна політичних позицій справді була надзвичайно важливою:

йшлося про відмову від насильства, терору як головного рушія політики, про спробу реформістського підходу до проблем, що постали в ході госпо­дарського будівництва. Ленін як практичний політик став перед аль­тернативою: або продовжувати заби­рати силою у селян хліб, придушува­ти бунти, розстрілювати заруч-] іиків — жінок і дітей, як це було і в Україні, і на Тамбовщині, або перейти до системи «товар — гроші — товар», ушляхетненої твердою комуністич­ною владою. Звідси він мав мужність зробити всі належні висновки.

Молодий ідеолог М.І. Бухарін, який в ці останні роки життя Леніна був чи не найближчим до нього чле­ном керівництва партії, розвинув ідеї «ленінського кооперативного плану» в цілу широку концепцію. Тепер світова пролетарська рево­люція вимальовувалася не стільки як повстання західного пролетаріату проти буржуазії, скільки як війна «світового села» (вираз Бухаріна) проти «світового міста». Бухаріна та інших діячів партії й Комінтерну не бентежило те, що комунізм набуває рис середньовічного темного руху проти цивілізації: за «світовим се­лом» стояли «об'єктивно прогре­сивні» процеси, що мали привести до торжества світового соціалізму. Щодо пригнобленого Сходу, то йому відводилася роль пролетарської «піхоти». Більш передові загони світової революції мали діяти так, Щоб зв'язки з цією масовою армією не були розірвані. З такої точки зору розглядалася й ситуація в Росії. Російське селянство мало стати про­летарською піхотою, і з ним слід бу­ло бути політично дуже обережним.

Ця ідеологія визначала економічні плани більшовиків і в останні роки

життя Леніна, і після його смерті. Слід зазначити, що активного при­хильника «права», «реформістська» економічна політика знайшла в особі голови ОДПУ Ф.Е. Дзержин-ського, який за сумісництвом очо­лив з 1923 р. Вищу раду народного господарства. Мовчазних прихиль­ників реформізму було значно більше, ніж відкритих «правих».

Чи була політична лінія Леніна — Бухаріна альтернативою сталінській політиці початку 30-х років? Серед фахівців з історії комунізму немає одностайності в цьому питанні — го­ловним чином тому, що неясно, чи можна було розв'язати проблеми індустріалізації на шляхах коопера­тивного реформізму. Вже саме існу­вання могутньої комуністичної імперії означало, що потужний влад­ний апарат штовхатиме країну в бік авторитарних і тоталітарних рішень. Але поза всяким сумнівом, те, що за­суджувалось як «правий ухил» гру­пою Сталіна на зламі 20—30-х pp., якраз і було «ленінським коопера­тивним планом», у максимальній на­ближеності до першоджерел сфор­мульованому Бухаріним.

За умов хвороби Леніна і політич­ної нерівноваги в керівництві РКП після його смерті боротьба проти «ре­формістської» політики Бухаріна — Сталіна велася головним чином під прапором романтичного комунізму Світової Революції. Перетворення натхненного комуністичного брат­ства з переслідуваного суспільством союзу напіврелігійних єдиновірців на жорстку озброєну владну структу­ру викликало невдоволення рядових партійців та фанатиків із старого підпілля. Критика «бюрократизації влади», «відриву керівників від мас» використовувалась опозицією, очо-

люваною Троцьким і шерегом старих вождів, у тому числі найближчими соратниками Леніна — Зинов'євим і Каменевим, а також вдовою Леніна Крупською. Опозиція була розсіяна й придушена владою апарату ЦК, та вона й не могла мати широкої підтримки у «нового класу» — при­вілейованої владної групи нового ти­пу, яка очолювала могутній партійно-державний механізм. Вираз «новий клас», набагато випереджаючи Джі-ласа, вжив тоді Бухарін — у той період ще достатньо відверто говори­ли про реалії соціалізму.

Нова політична ера розпочалася з гострих конфліктів між хворим Леніним і Сталіним, який став на цей час фактично господарем партійного апарату. Одним із найбільш дратівли­вих приво/ив було створення СРСР («так званого» СРСР, як висловився Ленін в одному з листів). За роки гро­мадянської війни владний режим розвивався від повного заперечення будь-якої автономії націй в рамках централізованої держави «диктатури пролетаріату» до формального виз­нання незалежності національних республік при фактичній цент­ралізації влади через партійні органи. Так, Україна в березні 1919 р. прого­лошена незалежною радянською рес­публікою, а найважливіші «народні комісаріати» було об'єднано, як і армію, у всіх республіках. Така систе­ма могла розширюватися і на Європу у випадку перемог Світової Рево­люції. Сталіну належала ідея утво­рення єдиної держави — СРСР, в яку республіки входили б як автономії. Пізніше, в результаті гострих дис­кусій з Леніним, збереглась ідея єди­ної державної структури, що бу­дується над республіканськими, але ця структура розглядалась як резуль-

тат союзного договору між незалеж­ними державами — «союзними рес­публіками». СРСР був утворений в грудні 1922 року.

Конфлікт між Леніним і Сталіним особливо загострився з конкретного питання про ставлення до грузин­ських комуністів, які чинили опір гру­бому натискові Сталіна — Орджонікі-дзе — Дзержинського. Ленін наполя­гав на тому, що особливу небезпеку являє централізаторська тенденція російського шовінізму, носіями якого є переважно «обрусевшие инород­цы», неофіти, святіші за римського па­пу. Ленін звертався за підтримкою в цьому питанні до Троцького, але той промовчав, і рішуче підтримав Леніна тільки Бухарін. Непрямим наслідком полеміки був розгляд національного питання на XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 року. З'їзд у своїй резолюції ви­значив як головну небезпеку велико­державний шовінізм, що є «відобра­женням колишнього привілейованого положення великоросів». З резолюції XII з'їзду починається поворот до «ко-ренізації» національних компартій, в Україні — політики «українізації». Ця спрямованість національної політики була елементом повороту до «світово­го села», який випливав із «корінної зміни точки зору на соціалізм».

Незважаючи на те, що партія без­контрольно визначала цілі і засоби економічної політики, в період непу у визначенні конкретних орієнтирів і пріоритетів велося відносно вільне обговорення в рамках Держплану і близьких до нього наукових ор­ганізацій, де безпартійні фахівці ма­ли певний вплив. Цьому сприяла са­ма офіційна поміркована лінія партії, яка продовжувала орієнтува­тися на неп аж до 1928 року. Ознаки відносної свободи обговорення

можна побачити на сторінках тодішньої економічної преси. Про­довжували існувати і рудименти громадянського суспільства — різні організації письменників, худож­ників та інших представників куль­тури, причому не завжди повною партійною підтримкою користува­лись ті групи, які виступали від імені «пролетарської культури».

А найголовніше полягало в тому, що в правлячій партії не повністю було встановлено безконтрольну владу «сірого кардинала» Кремля — Иосифа Сталіна. До середини трид­цятих років Сталін не був ще спро­можний без серйозних політичних наслідків фізично знищити будь-якого опонента або діяча, щодо яко­го просто мав певні підозри. Всі по­дальші кроки Сталіна і його групи аж до політичних процесів 1936— 1938 pp. мали на меті остаточне фор­мування тотальної системи насиль­ства й терору.

Тоталітарний поворот

Курс на встановлення абсолютної диктатури Сталін і його оточення взя­ли одразу після розгрому опозиції Троцького — Зинов'єва восени 1927 року. На перший план виступа­ють зміни в економічній політиці з початку 1928 р. і фактична відмова від непу, але йшлося передусім про ство­рення нової політичної атмосфери.

Проголошене Сталіним «оволо­діння ринком» виявилося адміністра­тивною фікцією, оскільки за цінами, так успішно сконструйованими на «прийнятному» рівні, селяни прода­вати свою продукцію не хотіли. Тому на Політбюро було поставлене питан­ня про «надзвичайні заходи». Голов­ним заходом був каральний: тих, хто

не хотів «продавати» хліб за твердими цінами, «судили» як «спекулянтів». Це був тільки початок тієї «чрезви-чайщини», яка закінчилась масовою колективізацією, «розкуркулюван-ням» мільйонів селян і організацією масового голоду.

Розпочавши ще 1929 р. політику «розкуркулювання», а 1930 р. взявши курс на повну колективізацію села, сталінське керівництво не розрахову­вало на негайні економічні успіхи. Мільйони селян, не тільки більш-менш заможних, а й середнього до­статку, і просто біднота, за спущени­ми «зверху» рознарядками були вис­лані у віддалені області неозорого Со­юзу без будь-якого майна. Скільки з них померло в дорозі — ніхто сьогод­ні визначити не може. Майно «роз-куркулених» було передане колгос­пам, але з безприкладним цинізмом з колгоспів за це майно держава взяла плату в сумі 400 млн крб., що було більше, ніж увесь сільгоспподаток 1928 року. Це була ставка не на подо­лання економічних труднощів, а на терор щодо селянства.

У 1932—1933 pp. врожай хліба в країні не перевищував 2—3 млрд пудів. Товарна частина зерна плану­валась на останні роки п'ятирічки в 1,2—1,4 млрд пудів, тобто на рівні найбільш врожайного 1913 року. Незважаючи ні на що, вирішено бу­ло хліб у селян забрати. Голова Держплану В.В. Куйбишев зібрав заготівельників, проголосив промо­ву про те, що битва за хліб — це бит­ва за соціалізм, і розгорнулась страш­на кампанія по збору 1,2 млрд пудів. Така економічна передісторія гено­циду 1933 року.

Але розмах і організація голодомо­ру виключають припущення про те, що він мав суто економічні мотиви.

тотальний контроль за всім життям суспільства неозорої країни.

Всупереч довго поширеним уяв­ленням, небачене в історії пограбу­вання села, що набуло врешті форм геноциду, не було ефективною фор­мою успішного індустріального бу­дівництва. Сталінське керівництво обрало для виходу на високі техніко-промислові рубежі той з альтерна­тивних шляхів, що поставив країну перед загрозою економічного й полі­тичного краху.

Напередодні 1929 р. — «року ве­ликого перелому» — існували два варіанти п'ятирічного плану — го­ловний і так званий «оптимальний», по суті, різко завищений. Виходячи з «головного» варіанта, опрацьова­ного на підставі пропозицій фахів­ців, планувалося досягти приблизно тих самих показників, якими реаль­но і була закінчена п'ятирічка, але досягти їх планувалося зберігаючи економічну стабільність. З початком виконання п'ятирічного плану пер­ші, помірковані начерки було замі­нено завищеними.

Свідомо відмовившися від планів, розрахованих на збереження сякої-такої економічної й фінансової рівно­ваги, в розрахунку на максимальне напруження сил висуваючи перед промисловістю вимоги, які вона на­певно не могла виконати, сталінське керівництво підірвало економічне здоров'я країни. Темпи зростання по­чали падати, напруження перейшло будь-які припустимі рамки. Намаган­ня вийти з важкого економічного ста­новища за рахунок селянства при­звело до повної руйнації сільськогос­подарського виробництва.

П'ятирічний план не був викона­ний фактично ні за чотири, ні за п'ять років. Але в атмосфері істеричних

Масові обшуки призводили до того, що в хатах забирали абсолютно все, придатне для їжі. Голод був організо­ваний навмисно. Бували випадки пов­ного здичавіння й голодних психозів, супроводжуваних канібалізмом. Ра­йони голоду оточувалися військами, які не випускали нікого за межі зони, приреченої на вимирання. Незважа­ючи на це, голодуючі пробиралися у великі міста, лежали безсилі біля пе­карень та інших місць, де пахло хлібом та їжею, щодня померлих підбирали спеціальні команди. Поми­рали голодуючі й на московських ву­лицях. Кількість жертв «битви за соціалізм» обчислюється дуже при­близно мільйонами.

Голодомор мав політичне підґрун­тя. Свідомо йдучи на геноцид, сталінське керівництво партії й дер­жави прагнуло зламати та знекрови­ти і селянство як клас, і найнебез-печніші для диктатури, найзаможні-ші регіони країни, можливу базу для селянського опору — Дон, Кубань, Сибір і особливо Україну.

Деякі комуністичні керівники здійснили спроби якщо не протесту, то критики «перегинів у заготівельній політиці». Так, листа до ЦК ВКП(б) з засудженням таких «перегинів» на­писав шерег українських партійних працівників, в тому числі командую­чий військами Київської військової округи Й.Е. Якір. Проте керівництво Компартії України рішуче відмежува­лось від будь-якого непослуху Москві. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор писав з цього приводу: «Але багато хто навіть із керівних районних працівників не розумів, що не можна допускати створення хоча б найменшої недовіри колгоспників до цього закону (тобто закону про хлібоздачу. — ДІЛ.). Став-

ка контрреволюціонерів саме й була розрахована на те, що ми в цій справі зірвемося, а вони це зможуть викори­стати». Як «покарання за легко­важність і непослух у проведенні сільськогосподарських робіт» розці­нювали голод й інші партійні діячі.

Режим повертався до масового те­рору періоду «воєнного комунізму», спрямованого не проти «буржуазії», а проти найширших мас селянства. Індустріалізація країни проводилась так, щоб у смертному жаху тримати все населення СРСР.

Для цього потрібна була остаточна зміна системи влади.

Так званих «правих» було «роз­громлено» 1928—1930 pp. досить швидко й рішуче, без тих дискусій і загальнопартійних потрясінь, що супроводжували боротьбу з лівими. Але адміністративна легкість приду­шення «правої опозиції» приховува­ла певну слабкість політичних по­зицій групи Сталіна: Сталін знав, що ідеї, висловлені Бухаріним та йо­го однодумцями з відносною визна­ченістю, у вигляді неоформлених настроїв існують у широких колах партійних працівників і можуть у відповідний момент знайти свій ви­яв. Тому найбажанішим виходом із ситуації було б для нього зв'язати будь-яку політичну опозицію із «шпигунством, шкідництвом і ди­версіями».

Цю нову обстановку готували політичні процеси проти інтелігенції, розпочаті сфальсифікованою «Шах­тинською справою» (справу ініцію­вав згадуваний вище чекіст Євдоки-мов всупереч тодішньому керів­ництву ОДПУ за підтримки Сталіна). Можна думати, що Сталін вже тоді розраховував розгорнути на цій під­ставі масовий терор, спрямований

також і на партійні кола, що мали тенденцію до опозиції.

Спираючися на «приклади заго­стрення класової боротьби», якими послугували процеси над інтеліген­цією, сталінське керівництво партії і держави провело реформи управ­ління. В партійному керівництві особ­ливу роль почав відігравати особис­тий орган Сталіна — «Особливий сек­тор ЦК ВКП(б)» на чолі з Поскрьоби-шевим. В ньому існував і свій відділ кадрів, очолюваний нікому не відомим партійним чиновником, М.І. Єжовим, ім'я якого згодом стало символізувати цілу епоху. Сектору була підпорядкована система ана­логічних органів при обкомах партії, які здійснювали шпигунство за місце­вими керівниками та інформували Сталіна, минаючи офіційні партійні інстанції. Новий «організаційний план», задуманий Сталіним 1929 p., передбачав перетворення ВКП(б) на масову партію. На 1 липня 1931 р. ВКП(б) на 40 відсотків складалась із кандидатів у члени партії. На початок 1932 р. кількість членів і кандидатів партії налічувала вже 2 млн чоловік. Задум полягав у тому, щоб розчинити незначну кількість дореволюційних фанатиків у широкій масі людей, світогляд яких формувався вже під сталінським керівництвом, і остаточ­но перетворити правлячу партію на засіб маніпулювання масами.

В кінці 1930 р. Сталін поставив пе­ред секретаріатом ЦК завдання: пе­рейти від керівництва політичними кампаніями до повсякденного опе­ративного зв'язку з районами, що­денно «підмічаючи всі факти» і ке­руючи всіма проявами життя сус­пільства. Іншими словами, нова ма­сова партія повинна була разом з політичною поліцією здійснювати

пошуків класового ворога та політич­них викриттів уже було не до аналізу пройденого шляху.

Сьогодні не збереглися докумен­тальні свідчення того, що вбивство Кірова було запланованою Сталіним і керівниками ОДПУ провокаційною акцією. Проте це — найвірогідніша гіпотеза. Зокрема, дуже показовий той факт, що коли чекісти викрили 1932 р. мужню й безперспективну спробу московського керівника М. Рютіна організувати антисталін-ську опозицію, Політбюро на пропо­зицію Кірова проголосувало проти смертної кари, щоб не вбивати за розбіжність думок. Є свідчення того, що Кіров, пристрасний сталінець і особистий друг диктатора, подекуди займав більш ліберальну позицію, і що серед партійного керівництва по­ширювалась ідея заміни Сталіна Кіровим, — ідея, нібито відкинута са­мим Кіровим.

Планомірна підготовка масового терору почалася після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року. 12 травня 1935 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ство­рило Особливу комісію державної безпеки, до складу якої ввійшли Сталін, Жданов, Шкірятов, Єжов (тоді секретар ЦК ВКП(б) і голова Комісії партконтролю), Вишинський і Маленков. Ця група комуністичних керівників і була впродовж 1935— 1938 pp. практичним організатором тієї кривавої чистки, яка одержала назву «Великого терору».

Великий терор був менш масштаб­ним геноцидом, ніж «ліквідація кур­кульства як класу» і тим більше голо­домор. Проте він мав більші полі­тичні наслідки, оскільки заторкував політичну та культурну верхівку і мав стосунок до політичної структу­ри суспільства загалом.

На перший погляд, Великий терор був явищем ірраціональним і, на дум­ку деяких дослідників, свідчив радше про психічне захворювання його го­ловного організатора — Сталіна. Хоч би як воно було, в політичному офор­мленні процесів 1936—1938 pp., що були немовби вітриною «єжовщини», можна простежити певну логіку. Після московських процесів у партії, державі й суспільстві встановився ре­жим, коли найменший натяк на незго­ду з будь-якою офіційною настано­вою розглядався як акт шкідництва, шпигунства і диверсії, тобто злочин, гідний найвищої міри покарання.

Московські процеси були немовби лише вершиною айсбергу. В основі Великого терору — хаотичні й без­системні розстріли будь-кого за най-незначнішим доносом і за планами «по першій і другій категорії», тобто по розстрілу і по таборах. Як прави­ло, місцеві НКВС просили збільшен­ня планів «по першій категорії». Де­які звинувачувані самі формулювали свої «провини» якомога безглуздіше, щоб очевидною стала безглуздість самих репресій. Проте якраз в ірра­ціональності звинувачень і полягала суть Великого терору. Кожен грома­дянин СРСР повинен був знати, що він у будь-яку мить може бути зни­щений під будь-яким безглуздим приводом.

Ідейним закріпленням цього режи­му став написаний під керівництвом Сталіна, а почасти й ним самим «Ко­роткий курс історії ВКП(б)», який, за визначенням постанови ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 p., давав партії «керівництво, що являє собою офі­ційне, перевірене ЦК ВКП(б) тлума­чення головних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яке не допус­кає ніяких інших тлумачень». У

складі «Короткого курсу» була й зна­менита тоді N глава, де містився на­писаний особисто Сталіним гранич­но примітивізований і догматизова­ний виклад офіційної філософії — діалектичного та історичного мате­ріалізму. Важливо тут не стільки те, які саме тлумачення марксизму виз­нано єдино правильними, а сам факт «офіційного і перевіреного ЦК» тлу­мачення «теорії», яка тим самим ос­таточно набувала статусу політичної релігії.

Поворот, здійснюваний клікою Ста­ліна впродовж десятиліття 1928— 1938 pp., призвів до утвердження на велетенському євразійському про­сторі соціалістичного тоталітарного режиму небаченої жорстокості. Його можна також назвати переворотом, оскільки наслідком терору була фізична ліквідація всієї партійної, гос­подарської, військової і чекістської верхівки держави. Те, що переворот здійснювався так повільно і завер­шився кривавими масовими розстрі­лами ленінського покоління ко­муністів упродовж 1936—1938 pp., бу­ло радше наслідком його ретельно спланованого характеру.