§ 1. Криза європейської цивілізації

Війна і загроза цінностям Заходу

Криза — це такий сіан системи, ко­ли її подальший розвиток внаслідок дії внутрішніх та зовнішніх чинників може або закінчитись повним крахом і розвалом, або одержати нові стиму­ли і вступити в нову фазу, подолавши труді ющі. Небезпека розвалу суспіль­ної системи в кризовому стані є ціл­ком реальною, хоча уникнути її мож­на, якщо суспільство здатне правиль­но оцінити свої проблеми, мас волю та силу д\я їх подолання і пристрасне бажання вижити.

Сьогодні загальновизнано, що со­ціальна система, яку називають євро­пейською або ширше — західною, ґрунтується на трьох головних цінно­стях: ринкова економіка («капіта­лізм»), парламентська демократія й національна державність. Ці цінності є різними виразами принципу свобо­ди: свободи як економічної незалеж­ності індивіда від соціальних сил, ґрунтованої на приватній власності: політичних свобод як можливостей брати участь в управлінні державою: національної свободи як незалеж­ності від чужоземного панування. Ціннісні засади західної цивілізації ніколи не були реалізовані з достат­ньою повнотою і залишались радше ідеалами, досяжними не скрізь, не повністю і не для всіх. Власність доз­воляла відчувати необхідну неза­лежність далеко не більшості насе­лення — Європа та Америка зне­магали під тиском бідності, що особ­ливо гостро відчувалось у часи періодичних депресій. Свобода за­знавала численних утисків і обме-

жень і не була доступною «нижчим класам». Національна строкатість західного світу створювала проблеми людській солідарності і перешко­джала прогресу, підтримувала агре­сивну міжетнічну відчуженість і заго­стрювала міждержавні конфлікти. Навколо проблем, що виникали при реалізації ціннісних принципів Захо­ду, спалахували постійні конфлікти.

1 все ж ринкові товарно-грошові механізми, політичні права й свободи громадянина, максимальна мобілі­зація традиційної національної ду­ховної спадщини для поступу в най-модерніших галузях життя залиша­лися і залишаються орієнтирами й рамками життєдіяльності тієї великої цивілізації, що розвинулася на куль­турному ґрунті старої Європи.

Загроза краху культурної Європи чітко визначилась як наслідок Пер­шої світової війни.

Перша світова війна принесла ней­ мовірні руйнації та людські жертви. Кількість убитих і померлих стано­ вила 9 млн 442 тис. чоловік. Війна бу­ ла світовою за своїми масштабами, але головні й вирішальні її події відбувалися на полях Європи, і за розподілом жертв війна залишилася загалом європейською: Європа втра­ тила 8 млн 185 тис. чоловік, що стано­ вило 86,7 відсотків усіх загиблих. Найбільше жертв війна принесла країнам-ініціаторам конфлікту — Німеччині (2 млн) і Австро-Угорщині (1,1 млн), а також Росії (1,8 млн) і Франції (1,3 млн), які винесли голов­ ний тягар оборонних військових дій. Проте за кількістю жертв на душу населення найбільше постраждали Балканські країни, включаючи Ту- в.: УрлтшсБ.ц. реччину: тут втрати становили від

ф_Ь^ИЯ^спб^ЫХ однієї п'ятої до чверті всіх солдат, а в

— с 390—394. Сербії — 40 відсотків*.

Повертаючись до передодня пер­шої воєнної катастрофи, можемо констатувати величезну дистанцію між уявленнями військових і політи­ків про майбутню війну й тією реаль­ністю, якою війна обернулась. Вже збагнувши розміри поразки, імпера­тор Вільгельм II сказав: «Ми не хотіли цієї війни». Англійський прем'єр Ллойд-Джордж відповів гірким доте­пом: «Так, цієї війни вони не хотіли». Не тільки імператор Вільгельм не хотів цієї війни, але й лідери табору Антанти бачили майбутнє інакше. Програли всі, і Перша світова війна показала примарність, театральність, маразм і старечий інфантилізм полі­тики правлячих дворів, включаючи буржуазний двір Французької рес­публіки. Головний персонаж пере­двоєнної політики та ініціатор усіх ризикованих міжнародних авантюр Вільгельм II насправді прагнув не стільки до завоювань, до розгромів противника на полі бою, скільки до морально-політичної перемоги. Він насамперед грав у азартні військово-дипломатичні ігри, відступаючи у вирішальний момент, охоплений то гордістю й ентузіазмом, то панікою; ні йому, ні Німеччині не потрібні були ані африканські тропіки, ані пустелі Магрібу — він прагнув, щоб Німеччи­ну, і його особисто, боялись і поважа­ли. Політика була лише театром з особливою семантикою дипломатич­них жестів, семантикою воєнних кон­фліктів; але загроза повинна була бу­ти реальною, бо інакше дипломатія не мала сенсу взагалі. І самі військові конфлікти мали значення для людей і країн не лише утилітарне, а й смисло-життєве, значення помсти, захисту честі, утвердження свого «Я», ге­роїчного вчинку, що надає вищого ко­лективного сенсу життю й смерті.

Коли все закінчилось, залишились руїни, каліки і біль втрат. Духовно спустошені молоді люди, які про­йшли окопи, звірячі рукопашні бої і газові атаки, не знали, чию честь во­ни захистили. Прості й отруйні підо­зри «нас зрадили» і «ми воювали за чужі мільйони» породжували енер­гію озлоблення й пошуки винних.

Перша світова війна закінчилась не просто миром, переділом національ­них територій та відшкодуваннями переможцям за рахунок переможе­них. Масштаби непередбачених на­слідків перевищували звичну повоєн­ну зміну балансу. Троє з учасників війни — останні європейські та євро-азіатські імперії — розвалилися: Ав­стро-Угорщина і Туреччина — на складові національні частини, Росія впала в повний соціальний хаос, з якого вийшла з важливими тери­торіальними втратами, а головне, з цілком новою соціально-політичною системою. Решта зазнали таких величезних втрат і руйнацій, що май­бутнє європейської цивілізації вияви­лось під знаком запитання. П'ять — шість років після підписання миру економіка Європи, як переможених, так і переможців, перебувала на грані катастрофи, а суспільства потрясали революційні кризи. Можна сказати, що і наступна війна була повернен­ням і посиленням тих хвиль нена­висті, що їх породила попередня.

Рівно через чверть століття після зловісного серпня 1914 р. історія пішла тими самими шляхами, не на­магаючись повторювати тільки вій­ськово-ігрових — тактичних і страте­гічних — помилок. Генерали Другої війни були лейтенантами і капітана­ми Першої, або, як в новій Росії, ун­тер-офіцерами. Геополітичні чинни­ки майже в тій самій конфігурації

знов протиставили Німеччину та її нових і почасти старих союзників — Англію, Францію, Росію та США. Тільки цього разу Росія не бажала бу­ти «паровим катком» і звільнила на першому етапі Німеччину від не­обхідності вести війну на два фронти; Німеччина блискуче виправила по­милки, допущені її генералами восе­ни 1914 p., і розгромила Францію і на північ, і на південь від Марни, при­нагідно захопивши не лише Бельгію, а й майже всю північ Європи. Росія врешті все-таки вступила у війну на боці ліберальної Європи, зазнавала поразок, віддала німцям набагато більше територій, ніж у Першу світо­ву війну, втратила незрівнянно біль­ше людей, але таки пройшла по Німеччині паровим катком. Як і в Першу війну, Японія не чіпала Росії, проте захопила величезну частину Китаю і увесь Тихоокеанський ба­сейн, перш ніж зазнала жахливої по­разки. Туреччина залишилась ней­тральною, а її колишні арабські во­лодіння, умма арабійа, як і в Першу війну, були сповнені ненависті до англійців і, як могли, допомагали німцям.

І знов блок держав, що розпочали війну, сподіваючись зірвати коло­сальний банк, програв з неймовірни­ми, набагато більшими втратами. Точних цифрових оцінок ми досі не маємо, насамперед тому, що тільки зараз визначаються страхітливі циф­ри дійсних людських втрат СРСР у війні. Перед людством відкрилася «перспектива» третьої війни — на­стільки нищівної, що кінець світової цивілізації був би неминучий. І тільки ця страхітлива перспектива врешті змусила військових і політиків при­міряти на себе не вчорашні перемо­ги, а завтрашні поразки.

Хоча після Другої світової війни людство кілька разів опинялося пе­ред реальною перспективою атом­ного кошмару, ситуація вже не ви­ходила з-під контролю. Протистоян­ня великих держав не приводило до серйозних утруднень у демократіях Заходу, які вийшли з повоєнних ви­пробувань більш згуртованими і консолідованими. Проблеми зали­шаються, але сьогодні ніхто не може сказати, що європейська цивілізація напередодні розвалу. Це дозволяє виділяти кризовий стан західної цивілізації в період, охоплений обо­ма світовими війнами та часом лікві­дації їх безпосередніх наслідків.

Для нас все століття проходить під знаком виникнення, утвердження й розкладу тоталітарної комуністичної імперії. Дійсно, революція й утвер­дження комуністичного режиму справили величезний вплив на історію Європи. Проте, як показує вже подібність сценарію двох війн, цей вплив не був вирішальним. Усе ж Росія була і залишилася периферією європейської цивілізації. Зміни в житті тоталітарно-комуністичної спадкоємиці імперії Романових нада­вали нового змісту європейським дра­мам, але й самі події на сході Європи набували часто несподіваного сенсу в загальноєвропейському контексті.

Царська Росія завжди була чужою західним ліберальним режимам і де­мократичній культурній громад­ськості, країною деспотизму, по­громів, великої опозиційної й гу­маністичної літератури та героїчного опору революціонерів-терористів. Але все це відійшло на другий план перед військово-стратегічними мір­куваннями, і чим більше ліберальна Європа відчувала свою слабкість пе­ред лицем німецької військової маши-

ни, тим більше Росія була не напівазійським монстром, а «росій­ським паровим катком», мільйонним солдатським морем, союзником і таємною головною надією.

Катастрофа, на яку перетворю­вався кінець Першої світової війни не лише для переможених, але й для переможців, викликала ліворади­кальні антибуржуазні рухи, що об'єднувалися під прапорами Ко­муністичного Інтернаціоналу. Це посилювало антикомуністичні на­строї в середніх і багатих верствах європейського суспільства і воро­жість до Радянської Росії. Але в се­редині тридцятих років, у зв'язку з загрозою фашизму, ситуація різко змінюється. Напередодні Другої світової війни ворожість до черво­ної Російської імперії знов поступи­лась місцем надіям на загадкову російську душу й мільйонні маси солдат, готових до будь-яких випро­бувань. Безпорадність демократич­них режимів перед лицем охопленої новим ентузіазмом маси середніх німців, добре організованих нацис­тами і традиційною державною військовою структурою, робила де­далі очевиднішим те, що було оче­видним перед 14-м роком: тільки Росія зможе врятувати європейські ліберальні цінності, незалежно від того, чи цього вона хоче, чи ставить перед собою інші цілі.

Тільки після, а, можливо, вже на­прикінці Другої світової війни для Європи настав час прямого проти­стояння з «комуністичним вибоїв і ■;». Проте у вигляді не внутрішньої аль­тернативи, а радше військово-иолі-тичного супротивника. Це вже істот­но змінювало справу. Почалася «хо­лодна війна», яку комунізм врешті-решт програв.

Двадцяті роки: проблиски надії

Війна відкинула європейську куль­туру на багато років назад, призвела до соціально-політичної дестабілі­зації не тільки в переможених країнах, а і в країнах-переможни-цях. Придушення соціальних кон­фліктів, події в колишній Росії, утво­рення низки консервативно-націо­налістичних режимів — «санітарно­го кордону» навколо російської ре­волюції, — все це призвело до різко­го посилення правих сил і втрати престижу лівих лібералів та со­ціалістів. Почасти в цьому була вин­на і сама соціал-демократія, проде­монструвавши свою безпорадність і міщанську, дрібнобуржуазну обме­женість у роки війни. Крах II Інтер­націоналу — не вигадка ультралівих. Довоєнна соціал-демократія вияви­лась неспроможною здійснити за­декларовані нею ж принципи. Щоб бути справедливим, треба сказати, що міжнародна соціал-демократія напередодні війни залишалась єди­ною гуманістичною й пацифіст­ською силою, яка сформулювала ан­тивоєнну програму. Але в європей­ської цивілізації напередодні війни не було навіть слабкого механізму, схожого на Лігу Націй, для забезпе­чення подібних зобов'язань, а рі­шення конгресів Інтернаціоналу ви­явились насамперед продуктом творчості невеликої групи інтеліген­тів, реальний вплив яких на власні партії був мізерним.

Війна і повоєнна розруха постави­ли проблему завдань і цінностей європейського розвитку. Самих ли­ше політичних та економічних ра­мок свободи суспільству недостат­ньо, воно хоче бачити мету прогре­су. Поразка ліберально-соціалістич­ного прогресизму створювала атмо-

сферу сумної безвиході й моральної неповноцінності суспільства, єди­ною альтернативою якій був, здава­лось, революційний комунізм за російським зразком.

Консервативна ідеологія захища­ла тепер принципи невтручання дер­жави в економіку, які традиційно були засадовими для лібералізму. Така консервативно-ліберальна іде­ологія утвердилася в повоєнній Аме­риці, де республіканці перемогли партію Вудро Вільсона, відмовилися від його месіаністських претензій на керівну роль США в повоєнному світі, не допустивши вступу США в Лігу Націй, створену за проектом Вільсона, і керували країною аж до Великої Депресії, строго дотримую­чись традиційного лібералізму. Аме­рика першою ввійшла в період еко­номічного буму, що сприяло оздо­ровленню світової економіки. Рес­публіканські президенти рішуче за­хищали корпорації від будь-якого втручання держави в їх справи, кваліфікуючи такі спроби як небез­печний соціалізм. Велика Депресія змусила відмовитися від консерва­тивно-ліберальної ідеології й вдати­ся до Рузвельтових реформ, але то було вже на початку тридцятих.

Економіка Західної Європи пере­жила важкі випробування в повоєнні роки, але десь із 1925—1926 pp. наста­ла стабілізація, виробництво вийшло на рівень 1913 року. Міжвоєнний час не можна назвати часом технічних революцій, хоча в теоретичному при­родознавстві грандіозний переворот завершується саме в 20—30-ті роки. Літак, підводний човен, автомобіль, радіо, танк — все це започатковано давно. Але спочатку в Америці, а потім і в Європі ці старі відкриття по­ступово змінюють обличчя країн. На-

самперед це стосувалось автомобіля, що після Першої війни став масовим транспортним засобом, доступним середньому класу. Бурхливо розви­ваються електроприладобудування й радіо, що перетворилося на не­обхідний елемент культурного побу­ту. В 1922—1928 pp. з'явилося звуко­ве кіно, 1935 р. — кольорове, 1926— 1937 pp. відбувся прогрес у розвитку телебачення, яке, зрештою, ввійшло в життя європейців тільки по Другій світовій війні. Наскільки суспільство змінили нові технічні можливості, не одразу стало очевидним. Війна пока­зала, що генерали в більшості погано розуміють, як збагатив можливості армій поступовий прогрес в авіації, моторизованих військах, засобах зв'язку.

Техніка й технологія вимагають у цей період доброї організації праці, вершиною якої стає конвейєрна сис­тема. Взагалі раціоналізація бюро­кратичної діяльності, впровадження нової техніки в торгівлю й управлін­ську справу мали наслідки, що їх ми оцінили тільки після Другої війни: йдеться про обчислювальні машини. В міжвоєнний період раціоналізація праці та управління радше лякає як ознака бездушного американізму.

Перелам у культурно-політичному розвитку Європи настає в середині 20-х років, із самим початком еко­номічної стабілізації, і, здавалось, що європейська цивілізація виходить на нові рубежі. На жаль, дуже швидко виявилась ефемерність успіхів.

Друга світова війна закінчилася більш суворо для переможених — міжнародним судом над ініціатора­ми війни та організаторами держав­ного терору як злочинцями. Злочин­ними було визнано також окремі організації — через їх програми і

відповідну практичну діяльність. Німці пережили смугу історичного каяття. Але переможці у Другій світовій війні не засудили німецької нації.

Умови Версальського миру місти­ли визнання німецької держави й німецької нації винною в розв'язанні війни. Поразка Німеччини в Першій світовій війні означала для німців глибоку національну образу на історію і почуття несправедливості. Молода і сильна німецька культура протистояла традиційному утилітар­ному і раціоналістичному буржуаз­ному духу старої Європи і Нового Світу. У неї була своя романтика, до­воєнна Німеччина жила в настрої «німецької ідеї», натхненної Ґете і Ніцше, у неї була власна історична перспектива, яку кожен розумів мі­рою своїх сил. Коли Німеччина була переможена, всі німці, від генералів до простих колишніх солдат, і стари­ки, і молодь, були переконані в не­справедливості вироку щодо німе­цької національної провини, позаяк винними вважали всіх. У цьому з німцями були солідарні ультраліві, які винними не вважали нікого, крім класу імперіалістичної буржуазії.

Осуд німецької нації як історичної винуватиці Першої світової війни був не лише ідеологічно-правовим актом. Версальський мир позбавив Німеч­чину 36 відсотків довоєнних запасів вугілля, 72 відсотків залізної руди, майже всіх зарубіжних інвестицій і торговельного флоту і зобов'язав її виплатити за ЗО років 132 млрд золо­тих марок. У німецьких репараціях були зацікавлені всі переможці, бо європейські країни мали величезні воєнні борги у Сполучених Штатів. Цієї суми Німеччина не змогла ви­платити, фактично вона віддала

тільки 37 млрд і то значною мірою з позичок; але дестабілізація німецько­го і загальноєвропейського життя бу­ла колосальною і згубно впливала на європейську економіку загалом. Проблема репарацій раз у раз поста­вала перед європейськими держава­ми, Німеччина платила насамперед Франції, праві уряди якої були абсо­лютно нетерпимими щодо німецької вини. Це спровокувало 1922— 1923 pp. найгострішу кризу, що закін­чилась французькою окупацією Рурського басейну. Політичні потря­сіння, викликані цією акцією, — пут­чі Гітлера і військових, спроби ко­муністичної революції, — прискори­ли пошуки розв'язання проблем.

У Німеччині до влади 1923 р. при­йшов лівоцентристський уряд Штре-земана — Гільфердінґа (націонал-лібералів та соціал-демократів). Че­рез рік у Франції зазнали поразки праві і було сформовано лівий уряд соціалістів і радикалів на чолі з Еду-ардом Ерріо. В січні 1924 р. консерва­тори програли вибори в Англії, і вперше в історії тут було сформова­но робітничий уряд Рамсея Макдо-нальда. Нові політичні сили пішли на компроміс, якому сприяла робота американського комітету експертів на чолі з Дауесом. Франція поступо­во відступала, і в Женеві 1924 р. Лігою Націй було вироблено план за­гальної гарантійної угоди, що відкри­вала нову еру в справі європейської безпеки. Щоправда, внаслідок про­вокації — підготовленого правими колами разом з контррозвідкою «лис­та Зинов'єва» — лейбористський уряд швидко було повалено, на зміну йому прийшов консервативний уряд Болдуїна — Чемберлена, і підписан­ня Женевського протоколу загаль­мувалось. Але опір англійських кон-

серваторів вдалось подолати, і на конференції в Локарно в жовтні 1925 р. Німеччина, Франція, Бельгія, Великобританія та Італія підписали договір про зобов'язання підтриму­вати територіальний status quo, виз­начений Версальським миром. На відміну від Версальського, договори було підписано з Німеччиною як з рівноправною стороною і вона стала членом Ліги Націй.

Політика Локарно означала об'єд­нання Франції та Німеччини в одно­му блоку, подібно до того, як після Другої війни НАТО об'єднав природ­них суперників в єдину європейську структуру. У Штреземана були дале­косяжні плани мирного завоювання Німеччиною першості в Європі, за­хисту німців за кордонами країни, можливого виправлення кордонів аж до об'єднання з Австрією, але все це — в далекій мирній перспективі. Під час сесії Ліги Націй, на якій Німеччину було прийнято до цієї міжнародної організації, Штреземан таємно зустрівся з французьким міністром закордонних справ Бріа-ном. 12 грудня 1926 р. з Німеччини було знято військовий контроль і ліквідовано тим самим важливий пункт Версальського договору. По­розуміння Бріана і Штреземана було слабким проблиском надії, що реа­лізувалась лише через десятиліття нових кривавих випробувань.

1927 р. Бріан висунув ініціативу ши­роких міжнародних угод, що виклю­чили б війну із знарядь національної політики. Така заява (пакт Бріана — Келлоґа) була спочатку зроблена Францією і США. Текст договору прийнято державами, запрошеними стати учасниками пакту, — Німеччи­ною, Францією, Італією, Польщею, Бельгією, Великобританією, Японією

і Чехословаччиною — і підписано 27 серпня 1928 року. 17 травня 1930 р. Бріан звернувся до 27 країн Європи з пропозицією «про організацію режи­му європейського федерального сою­зу». Європа вийшла на рубежі, які повторно були досягнуті тільки на­прикінці нашого століття. Але тоді ані економічних, ані політичних перед­умов для єдиної Європи ще не було. Експерти на чолі з американцем Юнґом запропонували Гаазькій кон­ференції ще в серпні 1929 р. план, що мав кардинально послабити тягар ре­парацій для Німеччини. Але плани Да-уеса і Юнґа не змогли врятувати німецьку економіку. Дуже швидко під ударами економічної кризи систе­ма Локарно тріснула по швах, а євро­пейські /ряди використовували про­екти мрійників у егоїстичних цілях.

Депресія, що почалася в США. кра­хом на фондовій біржі 1929 p., пов­ною мірою досягла Європи 1931 ро­ку. 21 вересня 1931 р. англійський уряд оголосив про скасування золо­того стандарту у зв'язку із скорочен­ням золотого запасу Англійського банку, і на європейський континент ринув ураган фінансового хаосу.

Німеччина, що знемагала під тяга­рем репарацій, першою відчула уда­ри депресії. Консервативний уряд Брюннінґа ввів жорсткі обмеження зарплати й нові податки, але бюд­жетний дефіцит перевищував усі можливі межі — він сягав мільярда марок. Іноземна заборгованість на початок 1931 р. досягла 27 млрд ма­рок. Німеччина оголосила себе не-платежоспроможною. Президент США Гувер запропонував на рік припинити всі виплати. Французи опирались, розв'язань не було, а тим часом у Німеччині почалися бан­ківські крахи, перестали сплачувати

витрати, кредити і зарплатню ро­бітникам. Невдовзі в Німеччині прийшов до влади Гітлер.

Фашизм

Що ж таке «фашистський ре­жим»? У класичній праці Ганни Ареидт йдеться взагалі про тота­літарний режим і про його головну рису — масовий терор, що охоплює також усі сфери духовного життя. Тоталітарними були різноманітні ре­жими в історії, насамперед теокра­тичні держави, що через церкву кон­тролювали все суспільне й особисте життя. Із дуже численних праць про фашизм виділяється книга Желю Желєва «Фашизм», яка писалась за умов комуністичного тоталітаризму. Особливостями фашизму, за Желю Желєвим, є: 1) ліквідація багато­партійності і встановлення одно­партійного режиму, зрощування партії й держави; 2) ліквідація грома­дянського суспільства і повне підпо­рядкування всіх громадських ор­ганізацій правлячій партії; 3) масо­вий терор, зокрема із застосуванням концентраційних таборів; 4) кон­троль за економікою, частковий або повний; 5) тотальний контроль за культурою і духовним життям. Чита­чеві зрозуміло, що такими самими були принципи організації й ко­муністичної системи.

Не заперечуючи близькості фа­шизму і тоталітарного соціалізму (ко­мунізму) в методах, не можна не ба­чити різниці між європейським фа­шизмом і російським комунізмом у цілях, спрямованості політичних дій.

І фашизм, і тоталітарний соціалізм є режими, що використовують мето­ди тотального контролю, ґрунтують­ся на сваволі й придушенні особис-

тих свобод людини. Але фашизм пе­реслідує цілі агресивного націо­налізму, а тоталітарний соціалізм — соціалістичні цілі.

Ці зауваження не містять оцінок, не відповідають на питання, що краще, що гірше, і для кого. Йдеться про констатацію фактичного стану, того стану справ, який і зробив фашизм і комунізм в Європі головними безпо­середніми противниками в ЗО—40-ві роки, що й вирішило долі європейсь­кої цивілізації. Хоч би як ми ставили­ся до комунізму чи фашизму, просто «не помічати» різниці між цими дво­ма явищами неможливо. Фашизм формувався в Європі як тоталітарна альтернатива комунізму.

Терміном ми зобов'язані італій­ському фашизму, який як партія ви­ник 1919 р. (іт. fascio — пучок, в'язка, спілка). Слабкість ліберального режи­му проявилася насамперед у такій мо­лодій демократичній країні, як Італія, об'єднаній в одну державу історично нещодавно і дуже розореній війною. Лівий, соціалістичний рух набув тут надзвичайного розмаху і небезпечно­го радикалізму, інтелігенти-доктри-нери організували комуністичну партію з гаслами соціалізації землі й диктатури пролетаріату, країну стря­сали неперервні безглузді страйки; державні чиновники, поліцейські комісари і військові симпатизували радикальним націонал-патріотам. Се­ред останніх переважали вчорашні фронтовики, які ображались на ввесь світ, переконані в якійсь колосальній зраді і змові і палали бажанням роз­громити всіх — і урядових лібералів, і страйкарів, і лівих професорів. Після осені 1920 р. фашистський рух не­сподівано набув розвитку й популяр­ності. Через два роки фашистські бригади здійснили похід на Рим, а

29 жовтня 1922 р. Муссоліні одержав телеграфну пропозицію короля сформувати уряд.

Спочатку в Італії існувало двовлад­дя держави і фашистської партії, свавілля якої доповнювало урядовий консерватизм; згодом партія підко­рила державу. Італійські фашисти насамперед здійснювали позадер-жавний терор щодо опозиції. Полі­ція використовувала репресії, нічим не обґрунтовані, — арештовувала комуністів, якщо хоча б кілька з них збиралося разом; в поліції застосову­валися тортури, зокрема винайдені фашистами катування вливанням рицини; фашисти, зустрівши ко­муністів або соціалістів, били їх не­щадно і знущалися з них, а потім віддавали до поліції; свободу преси ніхто не скасовував, але наклади лівих газет просто знищувалися за­гонами чорносорочечників. 10 черв­ня 1924 р. фашисти викрали і вбили депутата-соціаліста Д. Маттеотті, що викликало обурення світової гро­мадськості та італійської опозиції, а відповіддю на протести були декрети Муссоліні від 8 і 10 липня 1924 p., які фактично ліквідовували свободу сло­ва в Італії. Впродовж 1925—1926 pp. низкою законів усі політичні партії Італії були заборонені.

Режими, що виникають слідом за італійським у повоєнній Європі, на­зивалися фашистськими попри інко­ли дуже істотну різницю між ними. Так, режим особистої диктатури Пілсудського, що встановився в Польщі після перевороту в травні 1926 p., вже тоді одностайно назива­ли фашистським, хоча він мав радше риси націоналістичного військового авторитаризму. Так, у Польщі було створено політичну організацію на чолі з «полковниками» для «санації»

суспільства, влада якої була дуже ве­ликою; але існувала конституція, по­новлена 1935 р. в дусі санаційного режиму, все ж із сеймом та вибора­ми, існували політичні партії, преса і т. д. Фашистський характер влади виявлявся в тому, що паралельно з законною державною структурою діяли позазаконні важелі влади, включаючи напіввійськові орга­нізації молоді (Strzelec), які в разі по­треби залучалися до брутально-теро­ристичних акцій «умиротворення». В країні існували сейм, президент і уряд, але реальна влада належала маршалу Пілсудському, а після його смерті 1935 р. — маршалу Ридз-Сміґли. Демонстративне ігноруван­ня законності, яка щоразу приноси­лася в жертву націоналізмові, було тією рисою, що поєднувала автори­тарний фашизм «санації» й на­цистський тоталітаризм.

В атмосфері наростаючого хаосу проходили вибори президента Ні­меччини 1932 року. Німці обирали з трьох кандидатів — комуніста Тель­мана, нациста Гітлера й консервато­ра Гінденбурґа. Переміг Гінденбурґ, але реального виходу із складної си­туації консервативна партія не бачи­ла. Вона, як і в Італії за десять років до цього, доручила формувати ко­аліційний уряд фашистам. ЗО січня 1933 р. Гітлер став райхсканцлером.

Те, що в Італії вимагало кількох років, у Німеччині було здійснено за півроку, і влітку 1933 р. вона вже була повністю під тотальним контролем на­цистів. Ті праві партії, які розрахову­вали відігравати якусь роль у новому режимі, змушені були одна за одною оголосити про саморозпуск. Це було наслідком загального голосування в Райхстаґу в березні 1933 р. за надання особливих повноважень Гітлеру.

Німецький нацизм став політичним і духовним центром праворадикаль-них рухів в усій Європі. Він гранично розвинув тоталітарні тенденції, що знаходили вияв у цих течіях, став до­вершеною і класичною формою агре­сивного націоналістичного тоталіта­ризму і найжахливішою реальною за­грозою ліберально-демократичній за­хідноєвропейській цивілізації.

Як і в Італії, прихід нацистів до вла­ди був здійснений законним шляхом, з попередніми консультаціями впли­вових політичних і бізнесових кіл з лідерами нацистів та військовими ко­лами. «Рейнський клуб панів», політи­ки і капітани промисловості й фі­нансів, які групувалися навколо като­лицької «партії центру», розраховува­ли використати нацистських дема­гогів і популістів для стабілізації об­становки, розгрому лівих і встанов­лення порядку, тримаючи наці під контролем. Правих політиків і вій­ськову верхівку дещо непокоїли соціалістичні й антидержавні тенден­ції в нацистському русі, зокрема пре­тензії керівництва СА (Sturmabteilun-gen — «штурмових загонів») на роль збройних сил Німеччини, свого ро­ду «загального озброєння народу». Штурмовики, сформовані як бойові загони для охорони нацистських ор­ганізацій і масових заходів, розросли­ся до півмільйонної армії напередодні приходу нацистів до влади. За пер­ший рік перебування при владі Гітлер скоротив чисельність СА на 200 тис. чоловік. А після таємних нарад з ке­рівництвом армії в «ніч довгих ножів» ЗО червня 1934 р. вожді СА на чолі з Ернстом Ремом були просто вини­щені. Збройними силами партії лиши­лися нечисленні СС (Schutzstaffeln — «охоронні загони»), виведені зі скла­ду скорочених СА, а всередині СС —

служба безпеки СД (Sicherheits-dienst). Гітлер вирішив зробити став­ку на професійних військових, оскільки розраховував на серйозну війну.

Праві політики і військова верхівка зазнали певних втрат підчас різанини штурмовиків 1934 p., але все ще мали ілюзії щодо можливостей контролю за нацистським керівництвом, навіть після того, як 14 липня 1934 р. урядом було прийнято закон, що проголосив НСДАП єдиною політичною партією в Німеччині, а через місяць, після смерті президента Гінденбурґа, Гітлер об'єднав посади президента та рейхсканцлера. Залишився таємний політичний клуб правоцентристсько-го спрямування (Брюнінґ, Ґерделер), який намагався бути добре поінфор­мованим і неформально контролюва­ти ситуацію. Десь після 1936 р. будь-які можливості політичного контро­лю за ходом подій праві політичні си­ли остаточно втратили. У них залиша­лися контакти з верхівкою збройних сил та консервативною бюрократією. Проте на формування зовнішньої й внутрішньої політики, на кадрові пе­рестановки бізнесова і політична еліта вже не впливала.

В напружений політичний момент напередодні конфлікту з демокра­тіями з-за Чехословаччини, 1938 p., керівництво збройними силами гото­ве було навіть до військового перево­роту, про що таємно повідомило Захід. Проте Гітлер виграв у ризико­ваному конфлікті, і армія надала йому політичну підтримку, промовчавши, коли він замінив військове керів­ництво. Після 1938 р. військові вже не могли й думати про переворот. У ви­щому державному керівництві трійка діячів, яка підтримувала таємні кон­такти з доктором Ґерделером і через

нього — з тіньовими політичними си­лами — начальник Генерального шта­бу сухопутних сил генерал Гальдер, начальник військової розвідки (Абве­ру) адмірал Канаріс та заступник міністра закордонних справ фон Вайцзекер — могли тільки обмінюва­тися інформацією та думками. Зреш­тою, до 1943 р. проблем не виникало, оскільки агресивна й динамічна політика Гітлера практично не зазна­вала поразок. Після Сталінграда праві кола все більше схилялися до того, щоб замінити Гітлера і шукати кон­тактів із Заходом. Проте спроба пере­вороту влітку 1944 р. показала, що сил для цього жодна військово-політична група не мала.

Джин був випущений із пляшки ще в перші роки диктатури. Політична влада нацистів стала цілком безкон­трольною аж до повного воєнного розгрому Німеччини. Тому характе­ристика фашизму як «відкритої теро­ристичної диктатури найбільш шові­ністичних і найбільш імперіалістич­них елементів фінансового капіта­лу», зроблена VII Конгресом Комін­терну, не відповідає дійсності.

Влітку 1936 р. фашистський зако­лот розпочався в Іспанії. Франко оста­точно встановив однопартійну владну систему законом про відповідальність за політичну діяльність від 9 лютого 1939 p., друга стаття якого забороняла всі 24 політичні партії, профспілки й масові організації. Ще в роки грома­дянської війни Франко реалізував мрію свого попередника — диктатора генерала Прімо де Рівера про одно­партійну націонал-синдикалістську державу, єдиною партією в якій була б створена ним Фаланга. Франко відновив забуту Фалангу, об'єднавши в ній декретом 19 квітня 1937 р. всі політичні течії, що його підтримали.

суспільства, влада якої була дуже ве­ликою; але існувала конституція, по­новлена 1935 р. в дусі санаційного режиму, все ж із сеймом та вибора­ми, існували політичні партії, преса і т. д. Фашистський характер влади виявлявся в тому, що паралельно з законною державною структурою діяли позазаконні важелі влади, включаючи напіввійськові орга­нізації молоді (Strzelec), які в разі по­треби залучалися до брутально-теро­ристичних акцій «умиротворення». В країні існували сейм, президент і уряд, але реальна влада належала маршалу Пілсудському, а після його смерті 1935 р. — маршалу Ридз-Сміґли. Демонстративне ігноруван­ня законності, яка щоразу приноси­лася в жертву націоналізмові, було тією рисою, що поєднувала автори­тарний фашизм «санації» й на­цистський тоталітаризм.

В атмосфері наростаючого хаосу проходили вибори президента Ні­меччини 1932 року. Німці обирали з трьох кандидатів — комуніста Тель­мана, нациста Гітлера й консервато­ра Пнденбурґа. Переміг Гінденбурґ, але реального виходу із складної си­туації консервативна партія не бачи­ла. Вона, як і в Італії за десять років до цього, доручила формувати ко­аліційний уряд фашистам. ЗО січня 1933 р. Гітлер став рейхсканцлером.

Те, що в Італії вимагало кількох років, у Німеччині було здійснено за півроку, і влітку 1933 р, вона вже була повністю під тотальним контролем на­цистів. Ті праві партії, які розрахову­вали відігравати якусь роль у новому режимі, змушені були одна за одною оголосити про саморозпуск. Це було наслідком загального голосування в Рейхстагу в березні 1933 р. за надання особливих повноважень Гітлеру.

Німецький нацизм став політичним і духовним центром праворадикаль-них рухів в усій Європі. Він гранично розвинув тоталітарні тенденції, що знаходили вияв у цих течіях, став до­вершеною і класичною формою агре­сивного націоналістичного тоталіта­ризму і найжахливішою реальною за­грозою ліберально-демократичній за­хідноєвропейській цивілізації.

Як і в Італії, прихід нацистів до вла­ди був здійснений законним шляхом, з попередніми консультаціями впли­вових політичних і бізнесових кіл з лідерами нацистів та військовими ко­лами. «Рейнський клуб панів», політи­ки і капітани промисловості й фі­нансів, які групувалися навколо като­лицької «партії центру», розраховува­ли використати нацистських дема­гогів і популістів для стабілізації об­становки, розгрому лівих і встанов­лення порядку, тримаючи наці під контролем. Правих політиків і вій­ськову верхівку дещо непокоїли соціалістичні й антидержавні тенден­ції в нацистському русі, зокрема пре­тензії керівництва СА (Sturmabteilun-gen — «штурмових загонів») на роль збройних сил Німеччини, свого ро­ду «загального озброєння народу». Штурмовики, сформовані як бойові загони для охорони нацистських ор­ганізацій і масових заходів, розросли­ся до півмільйонної армії напередодні приходу нацистів до влади. За пер­ший рік перебування при владі Гітлер скоротив чисельність СА на 200 тис. чоловік. А після таємних нарад з ке­рівництвом армії в «ніч довгих ножів» ЗО червня 1934 р. вожді СА на чолі з Ернстом Ремом були просто вини­щені. Збройними силами партії лиши­лися нечисленні СС (Schutzstaffeln — «охоронні загони»), виведені зі скла­ду скорочених СА, а всередині СС —

служба безпеки СД (Sicherheits-dienst). Гітлер вирішив зробити став­ку на професійних військових, оскільки розраховував на серйозну війну.

Праві політики і військова верхівка зазнали певних втрат підчас різанини штурмовиків 1934 p., але все ще мали ілюзії щодо можливостей контролю за нацистським керівництвом, навіть після того, як 14 липня 1934 р. урядом було прийнято закон, що проголосив НСДАП єдиною політичною партією в Німеччині, а через місяць, після смерті президента Пнденбурґа, Гітлер об'єднав посади президента та райхсканцлера. Залишився таємний політичний клуб правоцентристсько-го спрямування (Брюнінґ, Ґерделер), який намагався бути добре поінфор­мованим і неформально контролюва­ти ситуацію. Десь після 1936 р. будь-які можливості політичного контро­лю за ходом подій праві політичні си­ли остаточно втратили. У них залиша­лися контакти з верхівкою збройних сил та консервативною бюрократією. Проте на формування зовнішньої й внутрішньої політики, на кадрові пе­рестановки бізнесова і політична еліта вже не впливала.

В напружений політичний момент напередодні конфлікту з демокра­тіями з-за Чехословаччини, 1938 p., керівництво збройними силами гото­ве було навіть до військового перево­роту, про що таємно повідомило Захід. Проте Гітлер виграв у ризико­ваному конфлікті, і армія надала йому політичну підтримку, промовчавши, коли він замінив військове керів­ництво. Після 1938 р. військові вже не могли й думати про переворот. У ви­щому державному керівництві трійка діячів, яка підтримувала таємні кон­такти з доктором Ґерделером і через

нього — з тіньовими політичними си­лами — начальник Генерального шта­бу сухопутних сил генерал Гальдер, начальник військової розвідки (Абве­ру) адмірал Канаріс та заступник міністра закордонних справ фон Вайцзекер — могли тільки обмінюва­тися інформацією та думками. Зреш­тою, до 1943 р. проблем не виникало, оскільки агресивна й динамічна політика Гітлера практично не зазна­вала поразок. Після Сталінграда праві кола все більше схилялися до того, щоб замінити Гітлера і шукати кон­тактів із Заходом. Проте спроба пере­вороту влітку 1944 р. показала, що сил для цього жодна військово-політична група не мала.

Джин був випущений із пляшки ще в перші роки диктатури. Політична влада нацистів стала цілком безкон­трольною аж до повного воєнного розгрому Німеччини. Тому характе­ристика фашизму як «відкритої теро­ристичної диктатури найбільш шові­ністичних і найбільш імперіалістич­них елементів фінансового капіта­лу», зроблена VII Конгресом Комін­терну, не відповідає дійсності.

Влітку 1936 р. фашистський зако­лот розпочався в Іспанії. Франко оста­точно встановив однопартійну владну систему законом про відповідальність за політичну діяльність від 9 лютого 1939 p., друга стаття якого забороняла всі 24 політичні партії, профспілки й масові організації. Ще в роки грома­дянської війни Франко реалізував мрію свого попередника — диктатора генерала Прімо де Рівера про одно­партійну націонал-синдикалістську державу, єдиною партією в якій була б створена ним Фаланґа. Франко відновив забуту Фалангу, об'єднавши в ній декретом 19 квітня 1937 р. всі політичні течії, що його підтримали.

Фаланга стала величезною організа­цією з відділеннями в кожному місті, селі, кварталі й будинку. Перемога фашизму в громадянській війні в Іспанії завдала важкого удару євро­пейській демократії й поставила її пе­ред очевидної загрозою краху.

Проблема правого екстремізму і сьогодні залишаєтся гострою навіть в найблагополучніших країнах За­хідної Європи та в США. В демокра­тичних країнах міжвоєнного Заходу, як і в сучасній Європі, правоекст­ремістські рухи не мали широкого електорату, але симпатії до них і їх реальний вплив на «респектабельну праву» набагато значніші, ніж це по­казують результати виборів. Праві в певних межах завжди використову­вали агресивних націоналістів як засіб тиску, не допускаючи їх до розв'язання серйозних питань. Фа­шизм і споріднені з ним режими одержували владу з рук «респекта­бельної правої», навіть у Німеччині, не маючи більше третини голосів нації, і потім виходили з-під контро­лю правоцентристських політиків.

За умов диктатури фашистського типу про якісь способи визначити міру суспільної підтримки режиму не могло бути мови. Можна лише припускати, що поряд з ентузіазмом певних більш-менш широких кіл завжди існував мовчазно-скептич­ний обиватель; що хтось терпів ре­жим, хтось не бачив альтернативи чи методів боротьби, хтось вірив, що все якось владнається. Адже для того, щоб фашистський режим існу­вав, зовсім не обов'язково, щоб він користувався всенародною під­тримкою. Достатньо, щоб галаслива й агресивна частина суспільства мо­рально тероризувала більшість, спи­раючися на органи влади.

Фашизм народжувався під гаслами порятунку європейської цивілізації. В його культурному та ідеологічному арсеналі опинялися Ґете, Геґель, Ніцше, Ваґнер, навіть національні ма­тематики й фізики. Якщо ми прочи­таємо гострі звинувачення Томаса Манна безпосередньо поверсаль-ського періоду на адресу «галль-сько-єврейсько-інтернаціоналіст-ського інтелектуалізму», то у нас мо­же скластися враження про ідейну спорідненість цього високочолого інтелектуала з нацистами. Але вже через кілька років Томас Манн з жа­хом відмежовувався від нацистсько­го тлумачення німецької романтики. Нацизм — і фашизм взагалі — ство­рив такий вульгарний, псевдокуль-турний дублікат духовних стандартів Європи, такий грубий і примітивний низовий варіант культури, що в ньому було втрачено сенс культури взагалі. Фашистська «нова Європа» була насправді плебейським засобом ницості утвердитися над культурами сусідів, проголошених «нижчими» і «недолюдьми», і насамперед — над своїми власними інтелігентами, яких завжди можна було зневажити як євреїв, напівєвреїв, прихованих євреїв або хоча б масонів. Якщо політично фашизм фактично або повністю витісняв з державної влади легітимну структуру, то культурно він диктував вульгарний примітив­ний смак і ворожість до інтелекту, властиві сповненим заздрощів до справжньої національної еліти духов­ним плебеям усіх прошарків нації.