§ 6. Ідеологія громадовства і драгоманов

Доля національного романтизму

В 60 —80-ті роки XIX ст. продов­жують діяти старші представники українського національного руху і виступають на культурно-історичну арену діячі нового покоління.

Складається ситуація «батьки і діти», як і завжди в становленні та розвитку великих ідейних рухів.

Перша лекція М. Костомарова як професора Петербурзького універ­ситету була сприйнята студентами з захопленням, його проводжали бур­хливими оплесками, натовп виніс йо­го на руках. Але через деякий час ліва студентська аудиторія виражає йому недовіру й невдоволення. 1862 р. Костомаров покинув роботу в університеті і до смерті (1885 р.) зай­мався виключно наукою.

Ціп, за

орошгнкоД ІІарін тори України --II. -('. 297. Кг.стч-чарічі Н Іалорусскис аридные предания рассказы // водМ. Драгоманова. здание ІОЗО РГО. — усская старина.— 58/. - С 115.

Одного разу М. Костомаров на пи­тання галичанина, якою має бути політична позиція австрійського ук­раїнця, відповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов'яна­ми!». В цьому був водночас і вияв політичної індиферентності, і вияв націоналістичної одномірності: все, що відбувається в політичному житті, розглядалося крізь призму головної мети — зберегти культурно-націо­нальну ідентичність українства. Кос­томаров вважав, що цього достатньо і для політики, бо в глибині душі кож­ного національно свідомого українця сидять Мазепа і Орлик. Культур­ницька орієнтація була заявлена в листі з Києва в кінці 1862 р. до ре­дакції «Русского вестника» М.Н. Кат­кова, підписаному 21 громадовським діячем — В. Антоновичем, Т. Риль­ським, П. Житецьким, П. Кубинсь­ким та іншими, де українські куль­турно-національні .лідери відмежову­валися від звинувачень у сепаратизмі й заявляли про своє прагнення «вжи­ти всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усві­домити свої потреби і вміти їх заяви­ти, одним словом через свій внут­рішній розвиток стати на той громад­ський ступінь, на який його ставить закон»'.

Культурницький підхід природно спирався на романтичний ідеалізм 40-х років, якому Костомаров зали­шився вірним до кінця. Він прагнув зберегти національний дух в його первісній чистоті, що мало гаранту­вати національну силу в майбутньо­му. Так романтизм «Молодої Євро­пи» початку — середини століття трансформується в національний консерватизм.

Романтична традиція вела до непо­розумінь з новими поколіннями.

Так, у фольклористичній збірці Дра-гоманова Костомаров бачить один недолік: «Матеріали, зведені н. Дра-гомановим, видані без пояснень, які б розв'язали читачам питання: що з надрукованого належить народній творчості, що, звідки і в якому ви­гляді увійшло в народ ззовні, рівним чином: яка риса в тому чи іншому народному творі належить тому чи іншому періодові народної історії»**. Тут видно, чого взагалі добивався від дослідження народної творчості Кос­томаров: він прагнув знайти власне народний, національний елемент і відділити його від наносного, іно­національного, народом сприйнято­го, але для народу неорганічного. Йому не спадає на думку, що ця мета утопічна, бо народна творчість не існує як самостійний процес, ізольо­ваний від «високої», професійної культури, в тому числі культури міста, від інонаціональної та над­національної культури. Вже питання про те, чи належить християнський пласт до народної культури, буде з позиції Костомарова нерозв'язним.

З іменем Костомарова пов'язані де­які непорозуміння у зв'язку з єврей­ським питанням. Як експерт, він ще в час заслання оцінював звинувачення євреїв у ритуальних убивствах і, вихо­дячи з жорстокості деяких біблійних текстів, такої можливості не виклю­чав (так само як і В. Даль). Вже на ста­рості літ він випадково виявився свідком Конотопського погрому, і в його записнику це знайшло якесь не­зрозуміло-байдуже відображення («жидотрепание»). Ця обставина ви­магає пояснення.

Позиції Костомарова в єврейсько­му питанні недвозначні. 1858 р. з про­тестом проти антисемітських вис­тупів журналу «Иллюстрация» висту-

пила велика група російських інтелігентів. Були тут і Краєвський, і Катков, і Чернишевський, І Тургенев, і всі Аксакови, і Кавелін та багато ін­ших. Костомаров, Куліш, Марко Вов­чок, Номис і Шевченко, підписавши листа російської інтелігенції до ре­дакції, додали до нього листа від ук­раїнських інтелігентів, текст якого на­писав Костомаров. У листі зазнача­лося, що голоси протесту представ­ників української нації («малороссий­ской народности») «мають в цій справі особливо важливе значення, виражаючи думку про єврейське пи­тання того народу, котрий більше ве-ликоросіян і поляків терпів від євреїв і виразив свою ненависть до євреїв, в давні часи, багатьма тисячами крива­вих жертв. Цей народ не міг входити в причину зла, що містилася не в євре­ях, а в релігійно-громадянському ладу Польщі. Він мстився євреям з такою простодухою свідомістю праведності кровопролить, що навіть оспівав свої страшні подвиги в своїх істинно-пое­тичних піснях. І незважаючи на те, сучасні літературні представники цього народу, дихаючи іншим духом, докладають свої руки до протесту «Русского вестника» проти статей «Иллюстрации»*.

Костомаров рішуче виступає проти антисемітизму, перспективи нових часів пов'язує з міжетнічною ло­яльністю та ініціює виступ україн­ських культурних діячів в єврейсько­му питанні солідарно з ліберальними інтелігентами Росії. В його тексті мо­же дещо збентежити згадка про ве­лике зло, що в минулому вчинили євреї українству. Цей вираз у Косто­марова не випадковий. Як романтик-ідеаліст, що прислухається крізь історію до голосу національного ду­ху, Костомаров не припускає думки

про критичний аналіз фольклорного тексту⁷. Вперше піддав сумніву свід­чення у фольклорі XVI—XV11 ст. про єврейські злочини М. Грушевський, і це зустріло опір багатьох істориків і фольклористів (включаючи О.П. Ко-сач-«Пчілку», матір Лесі Українки, і Д. Яворницького). Дивовижно, але факт — чутливий і вразливий Мико­ла Костомаров настільки поглинутий національною історією і настільки погано чує те, що поза нею, що вияв­ляє необізнаність і необережність в оцінці «кривавого наклепу», і нечут­ливість у страшні дні погромів, зали­шаючись радше лояльним «чужим», ніж сповненим співчуття гуманістом.

Костомаров започаткував тенден­цію до аполітичного просвітництва, що ставала дедалі впливовою в Гро-мадовському русі. Позиція Костома­рова ясно виражена в його листі до засланця Кониського 1863 p.: «Ox, ли­хо, та й годі! От і працюй, як знаєш, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати: треба дома сидіти нишком та працювати. Народ­на освіта — от наше діло... Найбільш треба о тім старатись, щоб правитель­ство на нашу справу вовком не погля­дало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не міша­ло в нашій мові народові науку викла­дати»".

Опортунізм Костомарова викли­каний не особистою полохливістю чи ліберально-угодовськими погля­дами: засновник та ідеолог Кирило-Мефодіївського товариства щиро вірив у те, що досить підтримувати і культивувати народний дух, щоб самі по собі розв'язалися політичні проблеми. Саме тому він чинив опір відрядженню Драгоманова за кор­дон і відмовився фінансувати його

' Шевченко Т Повне зібр. твор T. 6. - С 254. " Цит. за: Схілянська В.Л. Батьки и діти // Штрихи до наук> портрета Михай Драгоманова. — К„ 1991,-С 19

діяльність за рахунок фонду для науково-популярних видань, що був у розпорядженні Костомарова. У листі до Київської Громади 8 січня 1877 р. Костомаров писав: «Публіки малоросійської немає, а є народ, якому потрібні елементарно-нау­кові книги, а не публіцистика, така література, яка можлива при повній згоді з владою, а не при якій би не було опозиції»". Громада не погоди­лася з Костомаровим і відрядила Драгоманова для організації вільно­го закордонного видавництва поза-цензурної української літератури.

Інакше складалась літературна і політична доля Пантелеймона Куліша (1818— 1897 рр.).

Кулішу належить, зокрема, заслуга розробки українського алфавіту (кулішівки), вжитого вперше в його «Записках о Южной Руси» (1856 p.), пізніше реформованого Б. Грінчен-ком у «Словарі української мови» (1908 р.) і прийнятого за основу сьо­годнішнього українського фонетич­ного правопису. Інша редакція кулішівки, введена Євгеном Же-лехівським (1844—1885 pp.) у «Мало­русько-німецькому словнику» і унормована С. Смаль-Стоцьким та Ф. Ґартнером 1893 р. , була пошире­на в Галичині та Буковині, пропагу­валася М.С. Грушевським, але витіснена «грінченківкою». В дру­карні, заснованій Кулішем, видано твори Г. Квітки, «Народні оповідан­ня» Марко Вовчок, альманах «Хата», 4 томи російських повістей самого Куліша. Ще з 50-х років Куліш підтримував зв'язки з галицькими українцями.

В середині 60-х років починається еволюція історичних та політичних поглядів Куліша, яка, зрештою, при­зводить його до ізоляції і від ук-

раїнського, і від російського, і від польського середовища. Фактично, як зазначав Драгоманов, і Куліш, і Білозерський (брат дружини Куліша, письменниці Ганни Барвінок) після польського повстання пішли на службу до російської адміністрації в Польщі, як і російські ліберали. Куліш довго жив у Варшаві, Львові, повернувся на свій хутір під Борз-ною і помер всіма забутий.

Певною мірою доля Куліша зале­жала від його індивідуалістичної на­тури, проте не можна не бачити в ній драми українського романтизму. Для тодішніх і пізніших критиків Куліша найважливішим виявлялось його ставлення до Переяславської ради та входження України до скла­ду Росії. Позиція Куліша тут була не дуже постійною — від підтримки Переяславської угоди як неминучо­го наслідку відсутності державно-будівничих засад в козаччині (особ­ливо в історичних розвідках 1876— 1877 pp.) до підкреслювання втрат українства від союзу з Москвою та закликів об'єднати національні зу­силля всієї України («Зазивний лист до української інтелігенції», 1881 p.).

У головних же засадах романтизм Куліша дуже послідовний, і вже в «Чорній раді» можна прочитати, по суті, все те, що виявилося у пізнішій публіцистиці. Ще у 1864 р. Куліш перший, по суті, проголошує гасло перетворення української нації з «нації етнографічної» на «націю політичну». Він дедалі очевидніше бачив загрозу для реалізації цього гасла, яка йде від деструктивних течій українського суспільства, зо­крема твердить про перевагу руй­нівного начала у козацькому русі і неспроможність його до державно-будівничої роботи. Куліш нама-

гається змінити «українську леген­ду», той імідж українства, який об­межувався романтикою козаччини: його устремління до державних за­сад виводить українську традицію до часів Київської Русі. Орієнтації на народну і козацьку стихію Куліш протиставить орієнтацію на націо­нальну еліту. Політичний аристо­кратизм Куліша не знаходить опертя в реальності, і він або капіту­лює, визнаючи прогресивність під­корення України Росією, або шукає якісь неймовірні шляхи для підне­сення українського руху. Куліш — романтик і Дон Кіхот українського романтизму піднімає планку вимог до державотворчого національного руху, Куліш-реаліст не бачить вихо­ду з дійсної ситуації.

У філософії Куліша помітні витоки пізнішого українського консерва­тизму, і саме тому український національний рух не міг прийняти в той час Кулішевої ідеології. Практич­но орієнтуючись на культурницьку діяльність, рух дотримувався віри в Народ, внутрішня сила якого знайде вияв, коли нація буде відроджена.

Провідним співробітником «Осно­ви» був Олександр Федорович Кістяківський (1833—1885 pp.) — юрист, професор Київського універ­ситету, дуже шанований в колі Грома­ди, але не зовсім до її середовища приналежний. Його головна праця в історії російської культури виявилася затьмареною тим могутнім відгуком, який вона викликала. 1867 р. вийшла його книжка «Исследование о смерт­ной казни», в якій Кістяківський до­водив несумісність смертної кари із засадами гуманістичного законодав­ства; відгук на цю книжку, стаття Лева Толстого «Не могу молчать!», сколихнула Росію. О.Ф. Кістяків-

ський був засновником «Киевского юридического сообщества», що саме по собі, як кожна регіональна про­фесійна організація в Україні, відігра­вало велику роль у становленні національної школи права. З праці О.Ф. Кістяківського «Права, по кото­рым судится малороссийский народ» (1879 p.), починається новий етап дослідження історії права України. Іншим напрямом теорії права, роз­виткові якого прямо чи непрямо при­служився О.Ф. Кістяківський, стала теорія природного права, що сформу­валася в Київському університеті після публікації 1893 р. книги профе­сора Петражицького. Кістяківський започатковує ліберально-гуманістич­ну традицію в українському націо­нальному русі.

Прямим спадкоємцем народни-цьки-романтичної традиції можна вважати Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834—1908 pp.). Він на­лежить до «батьків» такою ж мірою, як і до «дітей»: як історик Антонович виступає в пресі вже на початку 60-х років, спільну з Драгомановим робо­ту над збірником українських істо­ричних пісень він здійснював уже як відомий науковець, хоча досвіду оп­рацювання такого великого фольк­лорного матеріалу ще ні в кого не бу­ло. Антонович був головним редак­тором Тимчасової комісії по розбору давніх актів, видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», заснував у Києві Історичне товариство Несто-ра-Літописця, а головне, виховав школу істориків (Д. Багалій, П. Голу-бовський, М. Грушевський, М. До-внар-Запольський, І. Лінниченко та ін.), що відзначалася орієнтацією на роботу з документами.

Драгоманов з помітним невдово­ленням писав про праці Антонови-

І Б. Антонович

инявськш'і А Зрані праці. — 1993,- С. 62.

ча, що їм бракує бодай будь-якої концепції. Проте Анто­нович з його прагненням до описовості й документу був не такий простий.

Виглядав Антонович дуже непоказною сіренькою люди­ною, його часто приймали за двірника, коли він зустрічав гостей у своєму домі на Куз-нєчній, або за університет­ського служку, доки він не на­зивався професором. Його це, треба сказати, дуже втішало, і він у таку невпізнаваність часом трохи грався. Говорив і писав Антонович якщо не по-російськи, то дуже поганою ук­раїнською мовою, чому, зрештою, не надавав великого значення, на його думку, відмінність українства від росіян більш, ніж мовна. Маючи пов­ну, в том} числі медичну, освіту, Ан­тонович вивчав народ як реальність, подібно до того, як вивчає біолог рос­линний і тваринний світ чи геолог — земні надра. Користуючись сту­дентськими записами лекцій, що їх читав учений переважно неофі­ційно, на приватних квартирах, учень Антоновича і громадовський діяч А. Синявський вперше відкрив його нам як географа, точніше, як ет­нолога, який вивчав комплекс гео­графічного і соціального середови­ща. Нація, «народність», як су­купність людей, яка освоїла певну те­риторію, є для нього предметом ет­нографії. Національність «підлягає певним впливам, і культурні взаєми­ни націй впливають на її культурний поступ та розвиток, але ж, розвиваю­чися під певними культурними впли­вами, кожен національний тип сприймає їх відповідно до своїх особ­ливостей»*. Цими особливостями психофізичної природи людини Ан­тонович вважає антропологічні спад-

кові риси, оточення і — найменшою мірою — власну волю до дії. Антро­пологічні характеристики польсько­го, російського та українського пси­хофізичного типу, наведені Антоно­вичем, сьогодні можуть викликати тільки посмішку, але вони були вия­вом його позитивістської та наївно-матеріалістичної методології.

Таким чином, місце народного, національного духу як субстанції історичного розвитку посідає цілком матеріальний об'єкт — народність з її антропологічними особливостями психофізичного характеру, гео­графічне середовище, етнічна куль­турна спадщина. Ці настанови не­нав'язливо реалізуються Антонови­чем у конкретних дослідженнях.

Антонович був фактичним голо­вою Київської Старої Громади, аж доки не ввійшов з нею в конфлікт у 80-ті роки і не вийшов з неї. Кон­флікт був особистого характеру — Громада не погодилася обрати до своїх членів рекомендованого Анто­новичем молодого історика К. Ара-бажина, небезпідставно підозрюючи його в тому, що він носить до свого учителя додому всілякі плітки. Проте залишившись провідним універси­тетським істориком та організато­ром видань, в тому числі членом ред­колегії органу Громади — журналу «Киевская старина», Антонович за­лишився одним із найвпливовіших лідерів культурно-політичного ук­раїнського руху.

Михайло Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895 pp.) був родом із Гадя­ча на Полтавщині, походив з інтелі­гентної родини козацького кореня.

Батько його викликав невдоволення у сусідів-поміщиків тим, що часто допомагав селянам судитися з ними, а ще, їдучи в бричці, відповідав на привітання простолюдинів, що, як водилося, знімали перед ним шапки. Він писав вірші українською мовою і збирав народну поезію; Михайло змалечку говорив по-українськи. Та не стільки національна романтика, скільки гуманістичне почуття спра­ведливості було головною силою, що спричинилася до правозахисної діяльності Драгоманова-батька і привела Драгоманова-сина в ук­раїнський рух.

Худорлявий, з тонкими рисами об­личчя, він останні роки страждав серцевою хворобою (аневризма аор­ти). Життя Драгоманова було на во­лосині, про що він добре знав, і по­мер, не доживши 54-х років. Життя Драгоманова пройшло в нестатках, він рано одружився, отже мусив утримувати і сім'ю, і молодших брата і сестру; в еміграції Драгоманов жив на більш ніж скромні пожертвуван­ня з України, мало не в злиднях, — все, часом включаючи невеликі літе­ратурні заробітки, йшло гга видавни­чу справу. Стриманість, тактовність, уміння володіти своїм норовитим, за його власним висловом, характером і постійна відкритість до людей поєд­нувалися в ньому з надзвичайною працьовитістю й скрупульозністю. Вітте в згаданій доповідній про зем­ство цитує оцінки, дані Драгоманову в таємному документі Міністерства внутрішніх справ Росії: Драгоманова характеризують як «українофіла, поміркованого революціонера, лю­дину не лише широкого розуму та освічену, але й цілком цивілізовану й до тонкощів совісливу»*. Навіть в інтелігентному середовищі Драгома-

нов вирізнявся широ­кою ерудицією та євро­пейським світоглядом. З молодості він знав п'ять мов, не рахуючи слов'янських, і більшу частину життя прожив у Європі, спілкуючись з найяскравішими пред­ставниками світової інтелігенції. Драгома­нов був дуже здібним ученим-гуманітарієм і повністю себе в цій сфері не реалізував. Він завжди ретельно відповідав на листи, і епістолярна спадщина його за обсягом, мабуть, переважає все ним написане. Писати полемічні статті було для нього стражданням, оскіль­ки він не любив полеміки взагалі, віддаючи перевагу позитивним роз­в'язанням, а прагнення бути об'єк­тивним і побоювання образити опо­нента стримували журналістське пе­ро. Проте на полемічні статті, листу­вання і популярні книжки пішла головна частина його таланту, а по­лемістом він став досить жорстким.

За кордон Громада послала Драго­манова з дорученням організувати там український національний центр, налагодити українські видання та репрезентувати український рух пе­ред різними організаціями. Це завдан­ня Драгоманов виконував блискуче.

У Женеві Драгоманов створив політичний і літературно-видавни­чий центр українського визвольно­го руху. Подібно до Герценового «Колокола», органом цього руху стали збірники «Громада», що їх ви­давав Драгоманов разом із М. Пав­ликом та С. Подолинським. Три то­ми «Громади» та інформаційний «Листок Громади» вийшли 1878 p.,

/. Труш. Портрет М. Драгомано 1897 р.

" Гр. Витте С. К Самодержавие и земство. — С.

четвертий — 1879 р., в 1881 p. — ще два томи двомісячника під такою ж назвою, 1882 р., на п'ятому томі, ви­дання «Громади» припинилося.

Завдяки праці Драгоманова, його особистому впливу на інтелігенцію різних країн, Європа дізнавалася про Україну. На світовому літера­турному конгресі 1878 р. він зробив доповідь про заборонену царським урядом українську літературу, вру­чив її президентові та віце-прези­дентові конгресу — Віктору Гюґо та І.С. Тургеневу, одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. Він писав про Україну у своїх виданнях різними європей­ськими мовами.

Діти Герцена передали Драгомано-ву батькові папери — після смерті Герцена Драгоманов став фактично його спадкоємцем у загальноімпер-ському демократичному русі.

Підвалини світогляду Драгомано­ва ясно сформульовані уже в пра­цях, написаних ним в його київській

МОЛОДОСТІ.

Магістерська праця Драгоманова «Вопрос об историческом значении Римской империи и К. Тацит» (захи­щена 1870 р.) присвячена начебто вузькому питанню римської істо­рії — чи правильно Тацит оцінив імперію? Насправді питання ставить­ся значно ширше: чи була імперія кроком назад в історії, чи кроком уперед? І що таке в історії «вперед» і «назад», що таке прогрес? Драгома­нов аналізує величезну літературу не тільки з історії Риму та античності, а й з філософії історії взагалі. Деякі його зауваження визначають його позиції в тих питаннях, які були порушені в західній літературі значно пізніше.

Суть ідеї Драгоманова полягає в тому, що історичний прогрес він ро-

зуміє як розширення головних невідчужуваних прав людини і роз­ширення множини людей, які ці права мають. На його погляд, імперія була прогресом, оскільки зрівняла в правах усіх вільних громадян про­вінції з громадянами міста Рима.

Різниця між Драгомановим та істо-риками-позитивістами полягає в то­му, що Драгоманов формулює по­зиції, з яких може бути дана оцінка історичному процесові як рухові до добра чи зла, вперед чи назад. Цими вищими цінностями і є загально­людські свободи і права. Вищі загаль­нолюдські цінності та норми мають становити, за Драгомановим, космо­політичні або інтернаціональні за­гальні цілі руху, який спирається на національний ґрунт.

Разом з тим Драгоманов зали­шається позитивістом в оцінці людської свободи вибору. Історія для нього — сукупність причин та наслідків, що їх вчений має розкри­ти. Він приймає, що «людина не цілком винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає тою чи іншою, дякуючи ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе... Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома, він усе по-ста­рому судив та карав людей»*.

Варто навести велику цитату з ди­сертації Драгоманова, щоб упевни­тися в етичній несумісності його по­глядів з марксизмом. «Кожен новий порядок виникає внаслідок боротьби інтересів. Але ця боротьба інтересів може освітлюватися ясним усвідом­ленням ідеалів; тоді вона буде бо­ротьбою ідей на ґрунті інтересів, тоді і на чолі партій, що борються, ста­нуть ідеалісти, — люди з прямо і чес­но поставленими знаменами. Якщо ж боротьба інтересів іде в суспільстві

малоосвіченому і грубому, якщо кла­си пригнічені мають мало спільного з класами пануючими, якщо між ними існує національна різниця, причому іноді переможені нації розумово ви­ще переможців, якщо минуле пану­ючих класів є лише егоїстична екс­плуатація кожного слабшого, якщо тому кожен поступ вперед буде різко підривати егоїстичні інтереси пану­ючих, а низький рівень їх розвитку посилює консерватизм стародумст-вом, — тоді боротьба набуває харак­теру громадянських, а то і національ­них війн, рух вперед здійснюється не шляхом великих реформ, а шляхом уривчастих поступок приватним інтересам. Політичні діячі в такій бо­ротьбі будуть агітатори, честолюбці, які безчесно експлуатують на свою користь потребу класів, що добива­ються прав, які висуваються на задо­воленні потреб окремих елементів»*.

Релятивізація політичної ідеології та моралі в марксизмі, зведення їх до ролі породження економічних відносин несумісні з цими настано­вами Драгоманова. Для нього бути просто виразником настроїв мас — це ще нічого не означає, бо настрої мас можуть бути якими завгодно і визискувати їх можна в своїх влас­них інтересах теж як завгодно. Саме тому неприйнятний для нього і мо­тив мети, яка виправдовує засоби. Вже тут Драгоманов висловлюється проти кривавого революційного шляху: «не кажучи про пролиття час­то невинної крові, дуже часто і бага­то хорошого із старого порядку гине при встановленні нового»**.

Сила Драгоманова і привабливість українського іміджу, який він створю­вав, полягали в тому, що він прагнув синтезувати національний, демокра­тичний та соціалістичний рухи. Не раз

Драгоманов йшов на будь-які угоди з різними силами, в тому числі загаль-ноімперськими, але при цьому завжди підкреслював, що репрезентує пере­дусім український рух. Погляди його і настанови не завжди сприймалися, але він їх декларував ясно і безком­промісно. Він не любив російських ра-дикалів-революціонерів: «Мене роз­діляло з ними і возведения політичних убивств, або, як вони говорили, «теро­ру» в принцип революційної бороть­би, тоді як я дивився на цей терор тільки як на природний, хоча й пато­логічний наслідок терору самого уря­ду»*'*. Терористи платили йому не­хіттю або й ненавистю, яку успадкува­ли більшовики.

Марксизм Драгоманов приймав як економічне вчення — палким при­хильником Марксового «Капіталу» був близький його друг Микола Зібер, який емігрував з Росії разом з ним. Відомо, що Маркс високо оцінив ви­клад Зібером його вчення і глибину розуміння ним суті Марксової еко­номічної теорії. І Зібер, і Драгоманов оцінювали Маркса як раціоналісти і позитивісти XIX ст. — їм імпонувало його прагнення раціонально, шляхом аналізу дати характеристику еко­номіки як об'єктивного еволюційного процесу. Проте Драгоманов не міг прийняти марксизму загалом як соціологічну теорію і як політичну доктрину. Його позиція була, по суті, позицією етичного соціалізму, тому з соціалістичних діячів того часу ближ­чим йому був Прудон. Драгоманов не приймав «державницького» соціа­лізму, не кажучи вже про «диктатуру пролетаріату», і схилявся до певних форм самоврядування типу швей­царської федерації.

Ця обставина важлива для ро­зуміння позицій Драгоманова в

' Драгоманов М. Вопрос

об историческом значении Риі империи и К. Университетские вестия. — 1869. — №9.-С. 17. "Там же. — №2. С. 12.

'" Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. — Т. І. -

С.

справі національної незалежності Ук­раїни, Як показав І. Рудницький, справа зовсім не в тому, що Драгома­нов проміняв ідею незалежності Ук­раїни на ідею російського феде­ралізму: Драгоманов взагалі був фе­дералістом, віддаючи йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. У «Вступі до біографії Желябова» Драгоманов пи­сав, що справді вільними суспільства­ми можуть буї'и малі держави або, радше, громади чи федерація громад. Гасло незалежності як програмну те­зу українського руху Драгоманов відкидав не тому, що воно якось не уз­годжувалося з його принципами: пе­редусім він говорив про слабкість на той час політичних сил в Україні, здатних реально підтримати гасла національної незалежної держави, і стосовно Цоого мав абсолютну рацію.

Але в підході Драгоманова до ук­раїнської національної проблеми виявилися не тільки його загальні гуманістичні принципи, а й ро­зуміння ним соціальної та гео-політичної європейської реальності. Досить повно воно виражене в статті «Германство на Востоке и Московщина на Западе», опубліко­ваній в редагованому ним журналі «Вольное слово» 1882 року.

Драгоманов розглядає напрями тяжіння державних інтересів євро­пейських держав і показує, що вони загалом збігалися з напрямами ко­лонізаційних рухів європейських націй. Так, колонізаційний рух німців на схід і на Балкани знахо­дить підтримку в державних уст­ремліннях і створює тиск на сусі­дів — Польщу, прибалтійські краї­ни, слов'янські та неслов'янські нації Балкан аж до Чорного моря. Дивним винятком є історія Росії, яка

ніколи не спромоглася колонізувати землі на заході, навіть тоді, коли Ка­терина свідомо ставила за мету російську колонізацію степового Причорномор'я. Колонізаційні по­токи з центральної Росії йшли на Урал і Сибір. Проте в історично ко­роткий термін Росія захопила вели­чезні землі на заході, включаючи Україну.

Драгоманов заперечує тверджен­ня російських істориків про те, що цій легкості Росія завдячувала своїй дипломатії та військовим перемо­гам. На його думку, успіхам своїм Росія завдячувала насамперед тиску Німеччини на схід і, відповідно, аг­ресії Польщі, почасти теж під впли­вом Німеччини. Обороняючись від польської агресії, українці, білоруси та інші західні сусіди Росії обирають московське підданство. Драгоманов підкреслює, що Російська імперія, встановлюючи надзвичайно важкий деспотичний режим на всіх придба­них нею землях, тим часом своїми жорстокими засобами розв'язувала національні проблеми України — опір польській агресії та розгром та-таро-турецької сили, забезпечення колонізації степів Причорномор'я та виходу до Чорного моря. Це ство­рювало певну підтримку російсько­го деспотичного режиму в різних колах українського суспільства, на що необхідно зважати.

Ситуацію України Драгоманов роз­глядає в світлі протистояння «герман-ства і московщини», імперських амбіцій об'єднаної Німеччини та Ав­стро-Угорщини, з одного боку, Ро­сії — з іншого. Тяжіння Німеччини до Прибалтики, Німеччини та Австрії — на Балкани могло б закінчитися спро­вокованою німцями війною, розгро­мом російського війська, окупацією

Прибалтики і Польщі із західною Росією (так і сталось у 1915— 1916 pp.!). При цьому Драгоманов висловлює недовіру до німецької соціал-демократії, посилаючись на шовіністичні висловлювання Лассаля і В. Лібкнехта і пророче показуючи магічну силу впливу на німецьких соціалістів антиросійського та анти-слов'янського шовінізму. Виникає питання, чи не слід пов'язувати май­бутнє України з німецько-російським конфліктом?

Сама ідея досягнення загального щастя через воєнний конфлікт не­прийнятна для Драгоманова — він посилається на досвід революційної Франції, спроба якої принести на багнетах свободу іншим народам обернулась деспотизмом Наполео­на. В швидку перемогу європей­ського соціалізму він теж не вірить. Найбільш прийнятним для Драгома­нова уявляється шлях розвитку Росії до демократичного і федера­тивного устрою, який він вважав тим більш можливим, що в Росії сильні обласницькі тенденції. Саме при оперті на ліберально-демокра­тичний рух і автономістські, феде­ративні тенденції в російському визвольному русі можливе, за Дра­гомановим, визволення України.

Хоч би як ми оцінювали інші втра­чені можливості, не можемо не виз­нати, що самостійність і демократія Україні дісталися приблизно за цим сценарієм.

Розходження Драгоманова з на­ціоналізмом заторкували не питання про незалежність України, яке тоді ніким із політиків не обговорювалося. Справжньою проблемою виявилася та, яка розділяла «українців» і «космо­політів» ще в недільних школах. По­зиція Драгоманова сформульована

ним у такий спосіб: «Не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й са­мий поступ чужих людей, коли поруч з ним не йде й наш поступ вперед»*.

Дрогоманов підбиває підсумки процесові, розпочатому вибором Хмельницького і формуванням з ко­зацької старшини україно-росій-ського дворянства: «Так сталось, що нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду україн­ську й до національного авто-номізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на росій­ській»*". Почався «фатальний поділ між вільнодумним і просвітнім євро-пейством і українським етно­графічним патріотизмом». І далі: «Етнографічно-національне почуття (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, щоб думка наша була ясніша, бо слово нація в європейській терміно­логії значить держава, а не раса, і на світі часто проявляється автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного»**".

Драгоманов, таким чином, ясно протиставляє розуміння нації як «душі», національної солідарності як національного почуття (за Теннісом, die Gemeinschaft) — розумінню нації як сукупності соціальних інституцій (die Gesellschaft) і тим протиставляє себе романтизму. В термінології, вживаній Драгомановим, йшлося про принципову суперечку ук­раїнських гуманістів та українських націоналістів.

Орієнтація Драгоманова на росій­ську культуру випливала не з тимча-

' Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С 322.

" Драгоманов М. Листи

на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К„ 1994. С 162, 163. *" Там же. — С 220

рагоманов М. сти

Наддніпрянську раїну // інченко Б., агоманов М. ілоги про раїнську ціокальну раву. — с. 220.

сової політичної кон юнктури, а з того факту, що саме через Росію йшла європеїзація культури і по­літики: «Про себе ми скажемо, що ми б і слова не говорили про куль­турну вартість російської літерату­ри, якби бачили на Україні хоч де-небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західньої Європи, і якби в писаннях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна» *.

В останні роки життя йому дове­лось вести гостру полеміку з етно­графічним націоналізмом, і супер­ник його Б. Грінченко знайшов дуже вразливе місце в драгоманівській концепції імперської культури. Ще 1873 р. у львівському журналі «Правда» Драгоманов видрукував статтю «Література російська, вели­коруська, українська і галицька», в якій обстоював думку про нето­тожність літератури «російської» і «великоросійської». За Драгомано-вим, російська література не має власне російського етнокультурного характеру, вона породжена всіма націями імперії, і українці зробили в її творення величезний внесок; існує і «великоросійська» культура, орієн­тована на етнос росіян, і ця культура є національною за своїми вимірами. Грінченко із задоволенням зазначає очевидний парадокс: для Драгома-нова «Муму» Тургенева належить до великоросійської, тобто етнонаціо-нально-російської культури, нато­мість «Батьки й діти» — до росій­ської, тобто загальноімперської, не-етнічної культури. Принцип поділу тут якраз природний для Драгомано-ва: з його точки зору характер літе­ратури визначається тим, про кого і для кого вона пишеться. Коли Тур-

генев пише для селян і про селян, він «великоросійський», коли для осві­чених класів і про освічені класи — він «російський», бо освічені класи розмовляють і думають однаково у всій імперії. Цілком очевидно, що хиба тут в позитивістській і раціо­налістичній ідеології, неспроможній подолати елементарні труднощі, які виникають у чуттєвому вимірі націо­нального життя.

Впродовж близько 20-ти років Женева, де жив Драгоманов, була центром української думки на еміграції. Звідси він підтримував постійні зв'язки зі Львовом.

В програмі журналу «Громада», на­писаній 1880 р., Драгоманов форму­лює політичні, економічні й куль­турні цілі очолюваного ним напряму. В галузі політичній, крім загальноде­мократичних вимог, йдеться про «повну незалежність для України, організованої в федерацію вільних громад»; в економічній галузі — про ліквідацію «продажу робочої сили», організацію кооперативних асоціа­цій, яким мають належати всі про­дуктивні сили. Про культуру в про­грамі говориться: «ми стоїмо за емпіричні методи в природничих і соціальних науках, і в близьких галу­зях знання». Бажано, щоб науки і мистецтва замінили сучасні релігії, але тим часом програма наполягає на свободі віросповідання.

Як найближчу до цього світогляду політичну групу Драгоманов розгля­дав галицьких радикалів — М. Павли­ка, І. Франка, О. Терлецького та ін. Ве­личезну енергію він вклав у викриття абсолютної культурно-політичної не­спроможності галицького москво­фільства, полеміку з клерикальним консерватизмом народовської націо­нал-демократи та вироблення й аналіз

конкретних політичних кроків ради­калів. У галицьких радикалах Драго­манов бачив зародок всеукраїнського політичного руху, який поєднав би національно-визвольний характер з ліберально-демократичними цілями і залучив би широкі маси села і міста під гасла реформістського, помірко­ваного соціалізму.

Така програма була надто широ­кою і надто політичною для Київської Громади. Врешті Громада відмовила Драгоманову в фінансуванні, і він змушений був діяти на власний роз­суд.

1887 р. Драгоманов прийняв за­прошення університету в Софії на професорську посаду. Смерть обір­вала його зусилля в тому ж році, ко­ли помер старий Фрідріх Енгельс і коли в Санкт-Петербурзі двадця­тип'ятирічний адвокат Володимир Ульянов заснував «Союз боротьби за визволення робітничого класу».

Іван Франко

В українській літературі другої по­ловини XIX ст. Іван Франко був най­визначнішою постаттю, до того ж особистістю надзвичайно популяр­ною в Галичині завдяки своїй непе­ресічній біографії, яскравій і приваб­ливій політичній позиції та гранич­ній різнобічності й літературній пло­дючості. Іван Якович Франко (1856— 1916 pp.) — син сільського коваля з Нагуєвичів з-під Дрогобича, після Дрогобицької гімназії (польської) вступив до Львівського університе­ту, а закінчив Чернівецький лише че­рез 16 років, 1891 p., встигнувши за цей час тричі побувати в австрійській в'язниці, надрукувати поетичні збірки «Балади і розкази»

Ц

(1876 p., будучи студентом II курсу), «Зів'яле листя» (1886 p.), «З вершин і ни-зин»(1887р.), повісті та опові­дання Бориславського циклу, «Захар Беркут», безліч літе­ратурно-критичних та публі­цистичних статей. Серед йо­го ранніх віршів ті політичні поезії, які назавжди склали йому славу «вічного рево­люціонера»: «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменярі», «Това­ришам із тюрми», «Не пора». Його і надзвичайно відданого справі, щиро­го і безмежно працьовитого Михай­ла Павлика відзначив у галицькому суспільстві Драгоманов, який по­стійно опікувався ними, підтримую­чи їхні політичні позиції і даючи по­ради в ґрунтовних і детальних лис­тах. Навколо Франка і Павлика гру­пується радикально налаштована мо­лодь, яка бореться з поміркованою клерикальною інтелігенцією за вплив на українське село.

1891—1892 pp. Франко працював над докторською дисертацією у Відні під керівництвом відомого філолога В. Ягича. Захист дисертації відкривав йому шлях до професури, але не тільки польські націоналістичні кола, а й «народовці» з політичних мірку­вань спротивилися цьому. Франко продовжує політичну та публіцистич­ну діяльність, пише прозу, вірші, дра­ми, займається науковою працею в га­лузі історії літератури, етнографії. Зробити побіжний огляд всього напи­саного ним неможливо — навіть у 50(!) томів його «Зібрання творів» включено було далеко не все з того, що вийшло з-під його пера. Літерату­рознавча оцінка доробку Франка є справою нелегкою хоча б уже тому, що писав він дуже багато, нерідко

Ф. Красиць Портрет Івана Франка 1907 р.

поспіхом, не завжди був вимогливим до себе, і серед його творів можна знайти і зблиски надзвичайного та­ланту, і абияк написані «метелики». Після перетворення Товариства імені Шевченка на Наукове товариство Франко скептично поставився до пер­спектив надання йому статусу Ака­демії, але брав дуже активну участь в його роботі як керівник етнографічної комісії, редактор «Етнографічного збірника» та один з редакторів і ав­торів журналу «Літературно-науко­вий вісник». 1906 р. він став почесним доктором російської словесності Харківського університету, 1907 р. ви­сунутий академіками О. Шахматовим та Ф. Коршем в академіки Петер­бурзької Академії наук; заборона ви­борів урядом була черговим політич­ним скандалом.

Іван Фраяко — одна з чільних фігур українського політичного життя ос­танньої чверті XIX та початку XX сто­ліття. Він починав як драгомановець-федераліст, але вже встиг відгукнути­ся на перші заклики до державної са­мостійності. Політичні й особисті конфлікти, в які вступав Франко в ос­танні роки свого життя, не завжди влаштовували різні політичні сили, і часто можемо зустріти посилання на важку хворобу, яка буцімто знецінює його доробок останніх років життя. У випадкові з Франком доводиться відкрито і неделікатно заторкувати його психічне захворювання, бо йдеться про оцінку не тільки завер­шальних етапів його творчого життя, а й про суть тих ідеологем і образів, що з ними він пройшов увесь свій шлях від самого початку.

Діагноз взагалі не може бути ама­торським, а щодо психіки особливо. Всі посилання на те, що Франко за-

хворів ще у 90-ті роки і не лікувався, є аматорськими діагнозами. Мусимо констатувати, що в останні роки по­силилися параноїдальні риси в психіці великого поета, він став важ­ким у спілкуванні, егоцентричним. «Характер Франка страшенно змі­нився, він почав підозріливо стави­тись до людей, був безмежно скупим і абсолютно некритичним. З «Нари­су історії української літератури» в останню хвилину перед виходом у світ, у друкарні, викреслили фразу про те, що йому, Франкові, пере­шкоджали працювати духи. Низько­пробні польські вірші, рукопис яких Франко купив, він видав розкішно, на крейдяному папері, як нібито віднайдену ним втрачену четверту частину поеми «Dziady» Адама Міцкевича. Про це дуже сумно і важко говорити — але це правда»*.

У молодому Франкові чарувала легкість і простота — він не ставив пе­ред собою кар'єрних цілей у житті, і самолюбство не позбавляло його щи­рості і відкритості до світу. Трагедія душевного розладу не може, проте, поділити життєвий шлях його на «справжнього» і «несправжнього» Франка. Можливо, певні маніфестації духу в молодості були в межах норми, а з часом стали симптомами хвороби, але вони були йому притаманні. Як, наприклад, образ скелі, яку він має «лупати», взяти штурмом, яка тільки до часу є «поза межами можливого».

Знаменитий вірш «Каменярі» Франкові наснився чи привидівся; він уранці просто записав те, що немовби бачив і чув у напівсні. Тут і «скала», і голос, що промовляє до нього десь із неба. Поетичний образ був водночас і світовідчуттям пророка. В поемі про пророка-полеміста Івана Вишенсько-го, що надрукована в збірнику 1900 р.

і передруковувалась Франком неза­довго до смерті, є та ж скеля — Афонська гора, можна сказати, пер­сонаж поеми, — і послання від народу і до народу, тобто — ті ж голоси. Ви-шенський молиться Богові про повер­нення на Україну, від якої сам відмо­вився, сховавшись у скелі: «Або дай мені до неї / відси птахом долетіти, / або збігти, мов по кладці, / по промінню золотім», — і Бог дає йому це щастя, і він на «шлях той злотис­тий» «ступив і тихо щез». І пророк Мойсей (поема, 1905 р.) чує голос Бо­жий, і в найсерйознішій статті «Поза межами можливого» (1900 p.), можна сказати, політично-філософському заповіті, зустрічаємо ті самі образи: стаття починається образом гори, «наїженої голими, стрімкими скала­ми», вийти на яку здається неможли­вим, і питанням «простого хлопського глузду»: «хіба ви їздили на світлянім промені?». Від молодих бунтарських марень до надривних закликів літньої й уже нездорової людини — той са­мий класичний набір візій «шаман­ського лету» над буденною сірістю «безмірної пустої і дикої площини», розмови з вічністю і Богом.

Франко — переконаний раціо­наліст, атеїст і реаліст. Настільки пе­реконаний, що ці принципи стали програмними у створеній ним та його друзями радикальній партії: «В спра­вах культурних стоїмо на ґрунті по­зитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і до­магаємося, щоби всі здобутки культу­ри і науки сталися власністю всего народа»*. Проте реалізм виглядає до­сить дивно. Образний ряд творів Франка включає і Райнеке-лиса, і Абу-Касимові капці, і богиню Істар, і німецького «бідного Генріха», і біблійного Мойсея. Поема «Лісова

ідилія», вже якщо користуватися кла­сифікаціями, радите типово роман­тична. Але вступом її є «Посвята Ми­колі Вороному», який був для Франка зразком «декадента»; тут Франко, насміявшись із спроб «друзяки дав-ного, ідеаліста непоправного» ство­рити мистецтво «без тенденційної прикмети, / без соціального змаган­ня, / без усесвітнього страждання», виголошує свої вимоги до поетів:

...Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в життєвому вирі спіймав — чи радощі, чи муку, Барвисту рибу чи гадюку. Алмази творчості блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих, — Най все в свої пісні складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

Важко яскравіше виразити суть естетичної програми так званого «реалізму». Може, «слова — полова» тут вихопилося, але те, що головне для реаліста — «іскра Прометея», яка криється в образному ряді, хоч би яким він був, — ця ідея тра­диційної народницьки-позитивіст-ської естетики виражена абсолютно щиро. Тут чітко видно спорідненість реалістичної естетики зі «стилем ек­лектизму», бо різноманітність об­разних засобів від Вавилонського епосу до середньовічної романтики, від прямих, майже публіцистичних оповідей-викриттів до поезії «зів'я­лого листя» — все підпорядковане «іскрі Прометея». Це не вада такого мистецтва — це такий стиль, такий художній спосіб мислення, який має

" Франко І. Твори: В 20 т. — K., 1953. — Т. XII. С 547.

свої підстави і свої передсуди. Тільки проти «мистецтва для мистецтва» і спрямований реалізм Франка; він вимагає лише громадського змісту і, звісно, зрозумілості образної мови, у всьому іншому може бути як завгод­но еклектичним.

Той вогонь Прометея, той «дух, що тіло рве до бою», та велика мета, що вивищує людину над буденністю і водночас тяжіє над нею каменем громадського обов'язку — це ідеал і принцип життя, який замолоду поет відчуває досить трагічно:

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Джерело трагічності і надриву яс­но виражене в поезіях Франка, де його патріотизм протиставляється патріотизмові статечних і респекта­бельних націонал-демократів:

Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, Мене ж болить її Відвіянеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь, Кровава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь Як дім, воли, корови, Я ж не люблю її З надмірної любови.

(«Сідоглавому»)

Франко був радикал, і його партія ніколи не мала великої народної підтримки, — галицьке селянство го­лосувало переважно за партію своїх священиків. Такі люди, як Павлик і Франко, залишалися одинаками в

масі, ще дуже аморфній і політично нерозвиненій. З цих прозаїчних ви­токів бере початок настрій елітар­ності й духовного аристократизму, прагнення формулювати ідеал mit einem Stich ins Unmogliche («одним кроком у неможливому», — Франко цитує Чемберлена). Національне по­чуття як поблажливе замилування «народом», символікою, історією ви­кликає у ковальського сина із занед­баного підкарпатського села спротив і гнів. Він радше ненавидить той по­критий струп'ями традиційної поко­ри повсякденний побут, з якого ви­дерся сам і мріяв вирвати свій народ.

Несподівано у Франка з'являється тема роздвоєння особистості: лірич­ний герой автора (він називає його «Мирон» — в ці роки Франко часто підписує вірші таким псевдонімом) бере участь у придушенні народного повстання, зустрічає в бою серед пов­станців свого двійника, невідомо, хто з них чия примара, де реальний Мирон-автор; Мирон-конформіст стріляє в Мирона-бунтівника бе­зуспішно, а той убиває Мирона-зрадника: «Він стрілив. Я між трупи повалився». Мотив роздвоєння осо­бистості традиційно символізований образом двійника: Франко — добро­порядний інтелігент, інтегрований у структуру суспільства, протистоїть Франкові-бунтарю, мужицькому си­нові, який руйнує усталений світ своїм запереченням і неприйняттям.

Це писалося 1883 p., a 1899 р. видру-ковано поему «Похорон», над якою Франко працював дуже багато, зали­шивши поетичні та прозові варіанти і написавши навіть вступну замітку з поясненнями. Тільки з пояснень мо­жемо дізнатися, що автора надихала легенда про великого грішника Дон-Жуана де Теноріо, «що навертається

на праведний шлях візією свого влас­ного похорону... Наш час великих класових і національних антагонізмів має значно відмінне поняття про ве­ликого грішника, ніж час Філіппа II і Торквемади»*. Отже, тематично по­ема «Похорон» прилучається до «Ле­генди про великого інквізитора» До-стоєвського і до тематики «Фауста», проте ключовим її образом став образ участі великого грішника у власному похороні.

Поема знову починається образом бенкету ворогів, у якому бере участь герой, якого і тут звуть Мироном. Він сидить серед переможців, слухає їх промови і відчуває себе зрадником, бо зрадником він і є — за намовою князя напередодні перемоги звів нанівець зусилля повстанців і видав їх ворогам. Та у відповідь на глузливі привітання князя на банкеті Мирон заперечує своє плебейство і свою зраду:

Від перших літ, коли в мні

тямка стала, З плебейством я воюю без упину. І я плебей? Ні, я аристократ! Таким родився і таким загину.

Я з тих, що люд ведуть,

мов стовп вогнистий, Що вів жидів з неволі фараона; З тих, що їм дана власть

і ціль висока, Життя чи смерть,

все є для них корона.

Мирон-Мойсей, Мирон-пророк і аристократ духу пояснює своє став­лення до народу і мотиви зради:

Я гнав його, немов лінивий скот, В огонь і січу, в труди й небезпеки, Щоб знівечить плебейські

всі інстинкти, Щоб гартувались лицарі-запеки. І близька вже була моя побіда,

Та я пізнав, що се побіда мас, Брутальних сил,

плебейства і нетями, А так не хтів я побідити вас.

Тому й прирікає Мирон на смерть свій народ, «бо краща від плебей­ської побіли / для них була геройська смерть тепер».

Чого не мав сей люд для повноїпобіди? Фізичних сил? О, ні, він мав їх тьму. Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, -І се, панове, се я дав йому.

Та це не остаточний вирок авто­ра — вирвавшись з бенкетної зали, Мирон потрапляє на власний похо­рон, народ впізнає в ньому вбивцю «справжнього» Мирона-двійника, повстанця, Мирона — плоть від плоті народної, — і герой помирає. В епі­лозі герой, який, виявляється, просто мав хворі марення, розмірковує:

Чи вірна наша, чи хибна дорога? Чи праця наша підійме, двигне Наш люд, чи, мов каліка та безнога,

Він в тім каліцтві житиме й усне? І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на власній ниві — стид, Але не стид у наймах у чужого?

Буденні політичні проблеми у ма­реннях — поетичних візіях набува­ють у Франка метафізичного значен­ня, виявляють властиву їм подвійність і парадоксальність. З політичного бо­ку тут можна зазначити тезу, яка дедалі більше відділятиме Франка від драгоманівської орієнтації на євро­пейсько-російську ліберально-демо­кратичну перспективу («чом працю­вать на власній ниві стид, / але не стид

у наймах у чужого»: прирівняно пра­цю в іншій культурі й політичному се­редовищі до сну духовного каліки-на-роду). З філософськи-поетичного бо­ку практичні питання відлунюють у роздвоєність Франкової душі між по­зитивістським раціональним і праг­матичним баченням конкретної ре­альності та темним, діонісійським, нервовим устремлінням «на штих по­за можливим», пристрастю бунтаря, для якого чим гірше, тим краще, бо колись таки навчить.

Ці ж мотиви виразно простежу­ються в поемі «Мойсей», яка почи­нається звертанням до народу, пов­ним болю і прокльонів:

Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.

Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність, Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність?

В одному з прозових варіантів «Похорону» герой піднімає тост за свободу як абсолютну — «свободу думок і недумства, свободу переко­нань і браку переконань, свободу характеру і безхарактерності» — і протиставляє її «аскетизму», який розуміє як «все, що в'яже чоловіка, що змушує його йти такою, а не іншою дорогою»*.

Абсолютна свобода як діоні-сійський хаос дозволяє Мирону-зраднику, натхненному високою

ідеєю, зробити будь-який політич­ний крок. Але попри всю прист­расність Франка його любов-нена-висть до свого краю і народу не є ви­бором на користь абсолютної свобо­ди. Він все ж іде «такою, а не іншою дорогою».

Чи має Франко відповіді на питан­ня, що гнітили його все життя? Вже постійна поява двійників «Мирона» свідчить про те, що такої однознач­ної переконаності у нього не було. Мойсей теж змагається з голосом Азазеля, власне, зі своїм двійником і двійником Єгови, не витримує і, знеможений у боротьбі з сумнівами, в мить слабкості говорить собі: «Об­манув нас Єгова!» — і тоді Єгова з'являється і говорить те ж, що гово­рив той Мирон-зрадник і «аристо­крат духа»:

«О, я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу бодячу.

Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною.

Перегукування з євангельським сюжетом про спокушання Христа в пустелі тут очевидне: кликати лю­дей, спираючись на «жолудкові інте­реси», нагодувавши народ хлібом — річ негідна Христа, негідна й проро­ка, народного вождя. Розумний прагматик завжди розраховує на ціпку і ненаситну вдачу; елітарний дух пророка ширяє над пустелею «жизної землі», поставивши перед народом мету на крок не тільки поза реальним, а і поза можливим, ство­рюючи ту напруженість, яка тільки й може викресати Прометеїв вогонь.

На зламі століть, коли в суспільній атмосфері загострилося чуття суб'єк­тивності, Франко здійснює перегляд певних філософських настанов, що зв'язували його з позитивізмом і Дра-гомановим. «Особливо останнє деся­тиліття XIX в. можна назвати епохою реакції проти одностороннього Марк-сівського економічного матеріалізму чи фаталізму», — пише він в статті «Поза межами можливого». Повер­нення до ідеалу як головного рушія суспільного прогресу, навіть вироб­ництва, змушує Франка зробити ра­дикальні висновки, що протиставлять його погляди концепції загально­людських цінностей. Ідеалом у сфері суспільного життя, що синтезує всі інші цінності, для нього є тепер «ідеал повного, нічим не в'язаного і не обме­жуваного (крім добровільних кон­цесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде за рами нації, се або фарисей­ство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої зма­гання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентимен­талізм фантастів, що раді би широки­ми «вселюдськими» фразами покри­ти своє духове відчуження від рідної нації»*.

За те, що Мойсей піддався сум­нівам, він покараний Єговою — не по­бачить землі обітованної. Так само, як ті каменярі: «ми ломимо скалу, рівняєм правди путі, а щастя всіх прийде по наших аж кістках». Але йти по цьому шляху до невідомої далекої мети — святий і важкий обов'язок: «важке ярмо твоє, мій рідний краю. / Не легкий твій тягар!». Це єдине, що твердо знає Франко, і все-таки «аске­тичний» шлях життя йому ближчий, ніж абсолютна свобода. Тому і вибір ідеалу, в тому числі ідеалу самостійної

України, для нього означає «не можу інакше», а не підрахунки співвідно­шення мети й засобів. Умовність поділу на можливе і неможливе — ось головний мотив, який ми врешті-решт чуємо у Франка тоді, коли йдеться про пошук раціонального розв'язання ве­ликої соціальної проблеми. «Ми муси­мо серцем почувати свій ідеал, муси­мо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб набли­жуватись до него, інкаше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій ма­теріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина»". Так розв'язано питання про співвідно­шення розуму, волі і почуття.