§ 4. Громадсько-політичні рухи в україні

Орієнтації визвольних рухів

Громадсько-політичний рух виз­вольного, антидеспотичного харак­теру в Україні набував різних і не завжди сумісних орієнтацій.

Кожен визвольний рух в Європі розв'язував певні проблеми в трьох головних напрямах, чи вимірах: національному, загальнодемократич­ному та соціальному. В першому вимірі йдеться про національну сво­боду, в другому — про демократич-

ний устрій суспільства, права й сво­боди людини, в третьому — про со­ціальну справедливість. Політичні течії та окремі діячі бували тією чи іншою мірою однобічні в своїх спря­муваннях, декому вдавалося поєдну­вати всі три виміри, хоча життя вису­вало на перший план щось одне.

Діячів і напрями, які зводять всі проблеми до національних, назива­ють звичайно націоналістами. Це слово в європейській традиції має негативні конотації, але слід визна­ти, що діяльність груп і особистос­тей, які мають на увазі виключно національні проблеми, не може бу­ти шкідливою для суспільства сама по собі — так само, як не може бути шкідливою наявність «однобічних» і «одномірних» прокурора і адвоката. Не пов'язуючи із словом націо­наліст обов'язкових уявлень про ненависть до інших націй, матиме­мо на увазі тільки певну одномір-ність, обмеження оцінки суспіль­них подій національною точкою зо­ру, зведення розв'язання всіх проб­лем до національного виміру.

Слово «соціаліст» у XIX — на почат­ку XX ст. не відносили до певного соціально-політичного вчення, «со­ціалізм» розумівся широко, як відсто­ювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із «простого люду». Чіткої традиції не було щодо демократичного виміру — вживане тоді слово ліберал набуло де­що іронічних конотацій у зв'язку з властивим російському політичному життю переважанням різких тонів і крайніх оцінок. Ці натяки на без­порадність лібералізму відображають радше радикальні настанови, ніж ре­альність. Проте історія дає і приклади Демократичної обмеженості. Для «од­номірного ліберала» не існує ані

національних проблем, ані проблем соціальної справедливості, — всі во­ни, на його думку, автоматично роз­в'язуються, якщо вирішена проблема прав і свобод людини.

За нормальних політичних умов культурно-політичні течії в означе­них вимірах якось збалансовані, про­тилежні позиції виявляються в одно­му просторі, між ними можливий діалог. Так було в Західній Європі. В українській ситуації — ситуації без­державної нації — всі подібні течії, як правило, виходили за межі ціліс­ного культурно-політичного просто­ру, люди різних вимірів не чули один одного і не вступали в діалог. Якщо англійський чи німецький ліберал або соціаліст міг ігнорувати націо­нальні проблеми і водночас природ­но залишався в національному куль­турному просторі, то для бездержав­ної української нації було можливо, зосереджуючись виключно на проб­лемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національ­ного простору в загальноімперський і втратити зв'язок з суто національ­ними реаліями. Таку позицію можна зрозуміти, оскільки доля України в усіх відношеннях залежала від долі імперського центру. Виключна гос­трота боротьби з бюрократичною дес­потією сприяла непримиренності і догматизму в імперському політич­ному житті, а в Україні часто геть розривала зв'язки між провідними течіями в українському суспільстві.

В історичній літературі досі маємо спадщину цієї одномірності та од­нобічності, коли з політичних мо­тивів ігнорується факт української приналежності окремих культурно-політичних течій, що діяли немовби в різних просторах. Не вдаючись тут до політичних оцінок чи пошуків

попередників «справжньої» сучас­ної України в тому далекому мину­лому, мусимо об'єктивно зазначити-ти ті культурно-політичні світи, по яких розносила історія синів Ук­раїни. Всі вони належали до україн­ського суспільства, різноманітного не тільки з точки зору соціальних позицій, мовної поведінки і характе­ру культури, а й з точки зору етніч­ного складу. Не тільки в соціалістич­ному чи ліберальному, айв націо­нальному русі України були як ук­раїнці, так і росіяни, поляки, євреї. Агресивний націоналізм російської імперської бюрократії посилював почуття гуманістичної солідарності в усіх рухах, зокрема націоналісти в цей час, як правило, засуджують міжетнічну ворожість.

Більше того, не можна ігнорувати тієї обставини, що консервативна верхівка українського суспільства політично і культурно орієнтувалась на російську імперію. Прикладом може бути багаторічний команду­вач Київської військової округи ге­нерал Драгомиров, який при всіх своїх українських сентиментах за­лишався відданим російській мо­нархії (діти його відігравали значну роль у білому рухові). Консерватив­ний ліберал М.В. Родзянко відомий як октябрист — голова останньої Державної думи, імперський діяч, але ж він не тільки походив із старо­го козацького роду, а й був відомим українським громадським діячем, головою Катеринославського гу­бернського земства. Інколи куль­турно-політичні орієнтації розділя­ли навіть сім'ї; так, український націонал-демократ О.Я. Шульгин і російський націоналіст В.В. Шульгін були близькими родичами.

Національний рух. Українська політика уряду

Національний український рух не був найвпливовішим в антидеспо-тичній опозиції в Україні. Проте він відігравав особливу роль, оскільки сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну само­бутність, створювала особливу ат­мосферу української цілісності, на яку мусили зважати як консерва­тивні, так і прогресивні сили.

Національний рух був продов­женням традицій Кирило-Мефо-діївського товариства і надихався спадщиною Шевченка.

З початком «відлиги» діячі Кири-ло-Мефодіївського товариства пос­тупово повернулися із заслання, по черзі одержали дозволи служити «по вченій частині»; Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко — ака­деміком Академії мистецтв. Новий міністр освіти, українець родом, інтелігентний і ліберальний гірни­чий інженер Є.П. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Шевченка і підтримав клопотання М. Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа». Після деякого опору III відділення дозвіл було отримано.

В кінці 50-х років легально ство­рюються українські Громади, ор­ганізовуються недільні школи, що намагаються налагодити навчання українською мовою, йде консолі­дація національно свідомих сил. Ве­лику роль відіграв журнал «Осно­ва», видавцем якого був В. Біло-зерський, редакторами — він, Кос­томаров і Куліш, секретарем ре­дакції — О. Кістяківський. Журнал виходив українською та російською

мовами; вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 p., а далі фінансових можливостей забракло. Незважаючи на короткочасність життя, часопис справляв величез­ний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування української нації, культури, літера­тури є незаперечним фактом.

Перша Громада створена в Петер­бурзі. Крім Костомарова, Білозер­ського, Шевченка, Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кіс­тяківський (1833—1885 pp.), який жив тоді в Петербурзі, Д.С. Каме-нецький, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок (мете­ликів), письменник М. Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв ОМ. Лазаревський (1834—1902 pp.), історик і судовий діяч. Власне, ор­ганізацією назвати Петербурзьку громаду важко; збиралися по неділях на квартирі інженера Ф.І. Черненка, пили чай, Данило Семенович Каме-нецький гарно співав. По вівторках збирались на Василівському острові у Костомарова; тут бували професор МІ. Сухомлинов, видатний росій­ський історик літератури О.М. Весе-ловський, пізніше академік; харків­ський математик Савич, що закінчив Київську духовну академію; профе­сор Петербурзької духовної семінарії Турчановський, священик з Волині Опатович, студенти. Шевченко при­ходив на зібрання рідко, Куліш бував на Громаді досить часто. Ця нефор­мальна спільнота дала перший силь­ний поштовх українському культур­но-національному рухові у всій імперії.

1861 р. Громада створена в Києві; засновниками були В.Б. Антонович

(1834—1908 pp.), П. Житецький (1836—1911 pp.), К. Михальчук (1840—1914 pp.), T.P. Рильський (1840—1902 pp.) та доктор Панчен-ко. Активну участь у Громадовсько-му русі брали студенти, які працю­вали в недільних школах. Дещо пізніше виникли Громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

В кінці 50-х років у Київському університеті існував уже студент­ський гурток з українськими уподо­баннями, цілком невизначений у політичному відношенні, але проти­ставлений польській студентській громаді і загальноросійським радика­лам. Студенти займались учитель­ською роботою в недільних школах, створених за попечительства М.І. Пи­рогова. Вже в час відкриття шкіл вия­вилися розбіжності в українському студентському гуртку: частина вва­жала, що орієнтуватися треба на «су­то українську» культуру, частина орієнтувалася на світовий рівень. Перші називали себе українцями, а других — космополітами. У «космо­політів» була школа на Подолі, а в «ук-

М.Ґе.

М. Костомаров

1870 р.

раїнців» — на так званому «Новому строєнії», території біля університету, в районі нинішньої вул. Саксаган-ського, куди переселили мешканців з Печерська під час будівництва нової Київської фортеці. Програми, зреш­тою, були однакові, і однаково корис­тувалися то українською, то росій­ською мовами вчителі, залежно від наявності книжок і можливостей учнів і педагогів. До «космополітів» належав і студент Михайло Драгома­нов. Він став відомим після свого яск­равого і різкого виступу під час погре­бу Шевченка. Як згадував Драгома­нов, коли він зайшов до церкви на По­штовій площі, де відспівували Шев­ченка, один товариш-«українець» крикнув йому: «А ти чого сюди зай­шов? Тут тобі не місце!». Зрештою, і Драгоманов увійшов у «Громаду», де були об'єднані «українофіли», і став одним із її визнаних лідерів, коли після польського повстання україн­ський рух опинився під урядовими утисками.

Діяльність Громад була легальною і культурницькою; подекуди Грома­ди переслідувались. 1862 р. на Ук-

раїні пройшла низка арештів — в за­сланні опинилися етнограф П.Чу-бинський, історик П. Єфименко, ет­нограф Ст. Ніс, письменник О. Ко-ниський. Ситуація різко змінилась після польського повстання. В уря­дових колах переважав погляд на ук­раїнський рух як на «польську інтригу». Хоча загалом український національний рух лишився осторонь від польського повстання, а селяни в деяких місцях навіть допомагали військам проти поляків, вирішено було розв'язати «українську пробле­му» раз і назавжди. В Україну для розслідування справи про україн­ський «сепаратизм» надіслано флі­гель-ад'ютанта М.В. Мезенцева. За наслідками слідства міністр внут­рішніх справ Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, в якому «розв'язав» мовну проблему знаме­нитою фразою: «Ніякої окремої ма­лоросійської мови не було, нема й бути не може». Заборонялося пуб­лічне вживання української мови скрізь, крім художньої літератури, де вона розглядалася як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Циркуляр Валуєва викликав не­вдоволення навіть у ліберальних міністрів Олександра. Так, міністр освіти Головній писав: «Якщо ук­раїнські книги, справді, шкідливого змісту в політичному або релігійному відношенні, то цензура повинна їх заборонити, але заборонити саме за думки, що в них містяться, а не за ту мову, якою вони написані»'. Пара­доксально було вже те, що долю ук­раїнської мови вирішувало не міністерство освіти, а міністерство внутрішніх справ. Але Олександр II, не дуже чутливий до національно-патріотичних гасел, у цьому разі ке-

рувався відчуттям, що інтересам імперії український рух загрожує більше, ніж польський. Адже росіяни складали менше половини населен­ня імперії, українців же було тільки вполовину менше. Поляків можна було, як висловлювався його батько, «відпустити», українців — ні.

Справжня суть Валуївського цир­куляру полягала не в забороні ук­раїнської мови. Українську мову «тільки» не дозволяли вживати як мову культури. Можна було викори­стовувати її в контекстах, де вона звучала як екзотична простонародна говірка, — в етнографії, фольклорис­тиці, в літературі й театрі, оскільки йдеться про мужика та «Шельменка-денщика». Українській мові було пе­рекрито високі контексти, щоб збе­регти їх тільки для російської культу­ри. Українці не вважалися інородця­ми, тобто тубільцями колоній, — во­ни належали до природних обива­телів. Вони мали право, з офіційного погляду, тільки зберігати етногра­фічні й діалектні особливості в рам­ках єдиного руського народу.

Проте навіть спроби організувати російськомовне українське науково-культурне середовище наштовхнули­ся на рішучий опір адміністрації. Інтелігентний українець був небез­печний режиму незалежно від того, якою мовою він користувався.

Ще в 40-х роках було створено Київську археографічну комісію, го­ловою якої в 1857—1889 pp. був М.В. Юзефович, українець і навіть «українофіл», орієнтований культур­но і політично на російську імперію. Комісія започаткувала видання «Ар­хива Юго-Западной России», голов­ним редактором якого з 1863 р. фак­тично, а пізніше і формально став В.Б. Антонович. Дослідницьку роботу

з українського народо­знавства організувало Імператорське Російське географічне товариство (РГТ). Перша програма досліджень, підготовле­на РГТ, називалася в чер­нетці «Программа для группировки этнографи­ческих сведений об ук­раинском народе», а вже в офіційному тексті — «Программа для группи­ровки сведений о южно­русском народе»*.

Новий етап почався з органі­зацією 1873 р. «Юго-Западного от­дела Императорского Российского географического общества». Голо­вував там на засіданнях Г.П. Гала-ган, велику роль відігравали П. Чу-бинський і П. Єфименко, що повер­нулися з Архангельського заслання, і особливо — молодий М.П. Драго­манов. Розроблена відділом програ­ма досліджень об'єднала величезну кількість добровільних учасників етнографічної та фольклористичної роботи, які зібрали безцінний на­уковий матеріал. Важливою подією стала експедиція відділу, очолена П. Чубинським. До роботи було за­лучено не тільки етнографів, філо­логів, археологів, але й юристів та економістів. У Києві склався силь­ний науковий центр, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Імпера­торська Академія наук присудила Антоновичу і Драгоманову премію за працю «Исторические песни ма­лороссийского народа».

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки росій­ську мову, вчені-гуманітарії створи­ли науковий центр з українознав-

0. Кониський

' Див.: Боряк О. Матеріали з історії народознавства в Україні— К._г 199.

ства і широкий науковий рух за уча­стю авторитетних науковців та ен-тузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та допису­вачів до серйозних журналів. В Ук­раїні утворився зародок національ­ної Академії наук.

Зростання авторитету цього куль­турного руху занепокоїло колиш­нього «українофіла» Юзефовича. За його доносом, спрямованим персо­нально проти Драгоманова і Чу-бинського, було влаштовано в Пе­тербурзі комісію за його участю та за участю керівників усіх «силових міністерств». Характерно, що того ж року було призначено на посаду начальника НІ відділення і шефа жандармів генерал-ад'ютанта Ме­зенцева, «фахівця» з українського питання (через два роки вбитого на­родовольцем Сергієм Кравчин-ським). Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву «Енського акту» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p., діяв до 1905 р.)

Емський акт був витриманий в дусі Валуївського циркуляру, але різко посилив репресії щодо ук­раїнської культури: він заборонив ввіз книжок українською мовою, українські переклади п'єс для теат­ральних вистав, закрив Громади, ліквідував Південно-Західний відділ РГТ, встановив суворий контроль і над художніми творами. Забороня­лась діяльність театральних труп із суго українським репертуаром, ук­раїнська п'єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, що­разу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особ­ливо дбала, щоб на сцену потрапля­ли художньо слабкі твори, все більш-менш яскраве й розумне за-

боронялося. Окремий пункт Ем-ського акту стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Урядова політика зводилася до то­го, щоб вилучити українську темати­ку з серйозних культурних жанрів, загнати україномовну культуру в глу­хий кут провінційної відсталості, роз­громити організаційні центри ук­раїнської культури, незалежно від мови, якою вони б користувалися. З 1883 р. Емський акт застосовується з більшою суворістю, затримуються навіть художні рукописи україн­ською мовою, в них вимагається російський правопис, викреслюють­ся слова «Україна», «український» тощо. Деякі послаблення існували за часів (з 1898 р.) генерал-губернатор­ства М.І. Драгомирова (1830— 1905 pp.), який тривалий час коман­дував Київською округою і користу­вався прихильністю царя. Драгоми-ров любив заглянути до Житецького та Антоновича на чарку, інколи вико­нував окремі їх прохання, намагався довести двору, що український патріотизм слід використовувати проти поляків. Драгомиров дозволив солдатам в строю співати ук­раїнських пісень, що було нечуваним вільнодумством. Проте змін у статусі української культури не сталося.

Громади існували в цей час підпільно, займаючись справами культури, взаємодопомогою, підтри­муючи «свідомих українців» і допо­магаючи їм влаштуватись на службу. Від «молодих Громад» «старі» від­різнялись принципом формування: до «старих Громад» приймали тільки одноголосно, після обговорення (за­очного) кандидатур на трьох засіданнях. Завдяки цьому старі Гро­мади в часи, коли вони стали неле-

гальними, ніколи не знали провалів, натомість виявились досить консер­вативними і дожили до передрево­люційних часів зі старими настано­вами. Керівну роль відігравала Київська Стара Громада; головував на засіданні звичайно господар до­му, в якому збиралися «громадяни». В Росії тоді двірники зобов'язані бу­ли стежити, чи не збираються в при­ватному домі якісь люди, і доносити в поліцію, але в освіченому това­ристві всілякі «вівторки» і «суботи» були такими частими, що інколи двірники й не доносили. Одного ра­зу до Антоновича зайшов кварталь­ний надзиратель послухати, про що говорять; але, як у таких випадках передбачалося, хазяїн став біля розвішаної на стіні карти і почав до­повідати про результати якоїсь екс­педиції. Через деякий час кварталь­ного потихеньку відвели в сусідню кімнату й пригостили чаркою-дру-гою, він пішов собі й більше не при­ходив.

Громади в тій чи іншій формі проіснували до революції і були осе­редками, що підтримували національ­не культурне життя. Особливо в пер­ший період їх існування сильним був настрій чистого національного іде­алізму, що, зокрема, виявлялося в притягальній силі його для вищої як української, так і (етнічно) неук­раїнської громадськості. До піонерів громадівського руху належали інте­лігентні польські шляхтичі, які з від­чуття національної провини перє-д корінним упослідженим народом де­монстративно прийняли українську національність і культуру: Володимир Антонович, який довго фактично й головував у Київській Громаді, Таде­уш Рильський, Павлін Свєнцицький та ін. В рух активно включилося по-

дружжя Русових — Олек­сандр Олександрович (1847—1915 pp.), родом росіянин, та Софія Фе­дорівна (1856—1940 pp.), одна з сестер Ліндфорс, шведка за походженням, народоволка; для обох вибір української долі був справою справедливості та солідарності. Син Русо­вих Михайло, який наро­дився у в'язниці, був уже радикальним українським револю­ціонером, Високий, схожий на Бісмарка чернігівець Ілля Шраг, німець по батькові, друг дитинства повішеного Дмитра Лизогуба, з ви­нятковою відданістю тягнув велику організаційну роботу. Загальною по­вагою користувався член Громади, єврей за походженням Вільям Людви-кович Беренштам (1839—1904 pp.).

Яскравими особистостями були двоюрідні брати — композитор Ми­кола Віталійович Лисенко (1842— 1912 pp.), людина винятково інтелі­гентна і доброзичлива, непохитний авторитет і неформальний лідер київського українства, і завжди за­клопотаний справами і небагатими літературними заробітками письмен­ник і театральний діяч Михайло Пет­рович Старщький (1840—1904 pp.). І, звичайно, насамперед — Михайло Драгоманов і Павло Чубинський. Драгоманов після Енського акту за рішенням Громади виїхав за кордон для організації журналу й політично­го представництва. Чубинський зали­шився в Росії — в еміграції він не уяв­ляв собі життя.

Про Чубинського Драгоманов го­ворив: «Сила чорноземна — наш Чу­бинський. І така сила, якій не можна не підкоритись». Павло Платонович

/. Труш. Портрет М. Лисенка. 1900 р.

Красицький. отрет

Старицького. 14 рр.

тявський А. поминів про ■ Кістяківського // іявський Антін. Ірані праці. — 1993. — С 109.

Чубинський (1844— 1884 pp.), родом з Борис­поля, був повний якоїсь оптимістичної енергії; діти страшенно любили його за його фантазію і доброту. Природжений етнограф, завдяки та­ланту й працьовитості він зібрав колосальний, безцінний нині польо­вий матеріал, сім томів праць його експедиції в Західну Росію відзначе­но Уваровською пре­мією РАН, коли він був вдруге висла­ний і працював у адмірала Посьєта в міністерстві шляхів сполучення. Чу­бинський увійшов в історію як автор гімну України — «Ще не вмерла Ук­раїна». Помер цей кремезний здоро­вий чолов'яга раптово, не доживши дня до свого сорокаріччя.

Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з'явився 1863 р. у львівсько­му часописі «Мета»; автором названо чомусь Т. Шевченка. Тут же компо­зитор Вербицький склав музику, на­ступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершено програму Шевченківського свята у Перемишлі. З часом пісня стала фактично ук­раїнським гімном — спочатку на Га­личині, потім і по всій Україні.

Ситуацію в українському націо­нальному русі в Києві середини 80-х років характеризував Антін Синяв-ський: «Студентське українське жит­тя мого першого студентства в 1885— 1887 pp. зосереджувалося на праці культурній і гуртувалося в універси­теті коло В.Б. Антоновича. Дехто бу­вав у О.Я. Кониського, що купчие ко­ло себе семінаристів; дехто підтриму­вав зв'язки з Н.В. Ковалевським, що

становив ліве крило українства і мав постійні зносини з М.П. Драгомано-вим. Жвавішу молодь, студентську і нестудентську, що цікавилася ук­раїнською піснею, співала в хорі, об'єднували М.В. Лисенко, родина Старицьких, де й збиралися більше ближчі ідейно студенти»*.

1882 р. почав виходити журнал «Киевская старина», фактично ор­ган Громади; з 1893 р. журнал був власністю Громади і редагувався В.П. Наумешом (1852—1919 pp.). Це був чудовий історичний і взагалі гу­манітарний часопис; він був ро­сійськомовним, але в ньому дозво­лено було друкувати українські повісті. Науменко, м'яка та інтелі­гентна, дуже авторитетна і серед ук­раїнської, і серед російської гро­мадськості людина, як правило, і го­ловував на засіданнях Громади після того, як з неї вийшов В.Б. Ан­тонович.

Вершиною антиукраїнської уря­дової політики й останньою крап­лею, що переповнила чашу, була — вже за часів Миколи II — історія з відкриттям пам'ятника Котлярев­ському 1903 р. в Полтаві. На скром­ний пам'ятник українська громада збирала гроші 20 років, на відкриття його з'їхались делегації українців з Росії та Австрії. На урочистому мі­тингу галичани виступали укра­їнською мовою, а коли спробував заговорити по-українськи оратор з Наддніпрянщини, головуючий поз­бавив його слова. Громадськість вчинила політичний скандал, з цьо­го приводу писав В.Г. Короленко, і, нарешті, сенат прийняв рішення про законність публічного вживан­ня української мови.

Кращі представники російської інтелігенції виступали в ці часи з під-

тримкою національної самобутності українців. 1879 р. в Петербурзі за­вершилась публікація семи томів ма­теріалів експедиції П. Чубинського, академік О. Веселовський написав на це видання захоплену рецензію, давши високу оцінку праці особисто Чубинського, і Російська Академія наук нагородила опального науковця Уваровською премією. О.М. Пипін, визначний російський філолог і культурознавець, у своїх досліджен­нях з історії слов'янських літератур та історії етнографії в Росії приділяв велику увагу українській культурі. Актом громадянської мужності була публікація М.І. Петровим книг «Очерки истории украинской лите­ратуры XVIII столетия» (1880 р.) та «Очерки истории украинской лите­ратуры XIX столетия» (1884 р.). Ми-кола Іванович Петров, родом кост­ромський, закінчив Київську духов­ну академію й викладав там сло­весність (з 1876 р. — професор). Пет­ров — автор досліджень з історії Києво-Могилянської академії і гли­бокий знавець Сковороди (деякі дослідники зазначають певний вплив Сковороди на роман «Май­стер і Маргарита» Михайла Булгако­ва — сина професора Київської ака­демії і хрещеника Петрова). Падінню Емської заборони сприяла офіційна експертиза, виконана Петербур­зькою академією наук 1905 року. Чи­мало значило й те, що всі провідні російські філологи, зайняті в експер­тизі, належали до школи видатного україно-російського вченого О.О. По­тебні. Проте видатний вчений Шах­матов, який чимало сприяв визнан­ню української мови, 1917 p., дізнав­шись про утворення Центральної Ра­ди, сказав: non possumus! (не дозво­лимо!)

Ліберальний і соціалістичний рухи

Велику і недосліджену роль у за-гальноімперському визвольному і українському культурно-національ­ному русі відіграли українські лібе­рали — демократичні діячі земсько­го руху. Земства не випадково не до­пускалися на Правобережній Ук­раїні. Уряд чинив опір організації земств на Правобережжі і в За­хідному краї під тим приводом, що там у дворянському середовищі ве­лику роль відіграють поляки. Проте насправді вже після польського по­встання 1831 р. царський уряд істот­но зменшив частку «польської» шляхти (серед якої була велика час­тина українських шляхтичів). Де­сятки тисяч правобережних дворян були ретельно «перевірені» і поз­бавлені під формальними привода­ми дворянства, переведені в ранг громадян (у місті) та однодворців (на селі). Справжнім мотивом для упертого спротиву поширенню зем­ської системи на захід імперії було побоювання, що українське, біло­руське та польське дворянство че­рез земства знайдуть спільну мову, і це призведе до утворення, зокрема в Україні, цілісної організації гро­мадськості, яка згодом зможе об'єд­натися в регіональну організацію.

Українські земські організації бу­ли серед найбільш впливових і най-радикальніших на перших етапах земського руху. Особливою демо­кратичною спрямованістю відзна­чалися серед земських лідерів Харківський міський голова профе-сор-хімік Ю. Гордієнко (1812— 1897 pp.) та гласний Чернігівського земства 1.1. Петрункевич (1843— 1928 pp.), у майбутньому один із ор­ганізаторів кадетської партії. В кінці

70-х років земці зустрічаються в Москві, Києві, Харкові, в 1878 р. скликають з'їзд у Києві. Гордієнко і Петрункевич прагнули добитися угоди з терористами про хоча б тим­часове припинення терору, але ця спроба не вдалася. В 1878 р. Олек­сандр II звертався до земців із за­кликом зупинитися, але у відповідь земці вимагали Всеросійського со­бору. Прагнення демократів одер­жати конституцію за болгарським зразком ясно виразив професор Гордієнко: «Всемилостивіший госу­даре, дай твоєму вірному народу те, що ти дав болгарам». Виступи Пет-рункевича були такими різкими, що одного разу жандармам під час його промови довелося звільнити залу; все скінчилося забороною Петрун-кевичу жити в українських губер­ніях та обох столицях, тому він пе­реїхав у свій маєток Машук у Росію. Земський рух був загальноросій-ським, оскільки, як і революціонери, ліберали виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Ук­раїні. А проте демократичний зем­ський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення шкіл українською мовою на селі. На­рада 1878 р. в Харкові, що започатку­вала політичну організацію земців, була скликана Ю. Гордієнком під приводом ювілею Г. Квітки-Осно-в'яненка. Наскільки об'єднували ук­раїнські земства різні, в тому числі й націонал-демократичні, культурні та політичні сили, можна судити з пе­реліку земських діячів Малоросії. На Полтавщині це — Ф. Лизогуб, брат повішеного народника, майбутній прем'єр уряду Скоропадського; філо­соф В. Лесевич, М. Стороженко, В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мар-

тос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині — О. Русов, О. Лінд-форс, І. Шраг, А. Свєчин, граф Г. Ми-лорадович, М. Василенко, О. Лаза­ревський; в міській земській управі працювали М. Вороний, М. Самій-ленко, М. Чернявський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський.

Характерною для значної частини лібералів-демократів була позиція в українському питанні, яку займав 1.1. Петрункевич. Своєму молодшому другові В.І. Вернадському він писав 1917 p.: «На Україні моя батьківщина, там проминула майже половина мого життя... з Україною я пов'язаний не тільки холодними ідеями права та державної єдності Росії, але й почут­тями, що вкорінені в крові, в спогадах і враженнях природи, в звуках народ­ної мови, у всьому, що накладає не­позбутню печатку на людину і позна­чає її національне походження. Але всі ці місцеві впливи не затуляють у мені всієї батьківщини, і єдність Росії для мене не тільки державна ідея або співжиття двох національностей, а живе й неподільне ціле, що має своє дивовижно художнє й безперечне відображення в таких обдарованих людях, як Гоголь і Короленко, у яких українське і російське, як окреме і за­гальне, відобразилося з надзвичай­ною ясністю. Спробуйте виділити в них українське від російського: не вийде ні того, ні іншого, живе буде перетворене на мертве»*. Так думала велика частина української інтелі­генції з демократичного табору; це була передусім політична позиція, але не тільки — тут маємо само­свідомість приналежності до загаль-ноімперської цивілізації. Така са­мосвідомість відображала наявність маргінальної україно-російської культурної сфери, яка може бути

віднесена як до української, так і до російської культури.

В ліберально-демократичному русі Російської імперії, в тому числі в ук­раїнському ліберальному рухові, відобразилась, так би мовити, пере­кошеність всієї політичної системи самодержавства в правий, націона­лістично-консервативний бік. Лібе­рали у власному розумінні слова не схильні до радикальних політичних розв'язань, революційних зрушень, переворотів. Таку послідовно лібе­ральну позицію, розраховану на пос­тупову еволюцію російських владних структур у бік конституціоналізму, займали помірковані ліберали, які після 1905 р. звалися октябристами. За умов Росії такий класичний лібе­ральний еволюціонізм практично оз­начав надзвичайно праві позиції і не був підтриманий суспільством. Ради­кальні ліберали дотримувалися гасла Установчих зборів, тобто готові були на заміну традиційної монархії прин­ципово новою державністю (можли­во, при збереженні монарха). За умов дедалі більшого полівіння громад­ськості і ця ліберальна позиція вигля­дала досить правою. Партія консти­туційних демократів (кадетів), що в очах двору, консервативної та лібе­ральної бюрократії, консервативних лібєралів-октябристів виглядала як партія авантюрників-революціоне-рів, сприймалась дедалі лівішою гро­мадськістю як права і консервативна партія. Це ж стосується й україн­ських кадетів, до яких пішли земські ліберальні діячі і вища українська інтелігенція; зокрема право-консер­вативними виявились їх орієнтації в національному питанні.

З шістдесятих років в імперії поси­люється соціалістичний рух у дедалі більшому політико-ідеологічному

розмаїтті виявів. Соціалістами рево-люціонерів-підпільників називали з 60-х років. В середині 70-х років, після того, як більшість колишніх гурт-ківців «пішла в народ», виник і закріпився термін «народники», що охопив також підпільників-теро-ристів. З 90-х років, коли почало по­ширюватися вчення Маркса, окремі течії, а потім партії — спадкоємці на­родників — проголошують свою мо­нополію на «справжній» марксизм і соціалізм. Слово «соціалізм» набуває в суспільстві виключно позитивного сенсу, і соціалістичними нерідко на­зивали себе сили, що насправді жод­ного відношення до соціалістичної традиції не мали. Залишається від­критим питання, якою мірою саме до соціалістичної, а не, скажімо, націо-нал-демократичної або націонал-ра-дикальної з апеляціями до соціальних низів, слід відносити різні українські партії початку XX ст., що вживали в самоназвах термін «соціалістичний». Але при всій різноманітності політич­ної самосвідомості залишалась не­змінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення со­ціальної справедливості, яка характе­ризує соціалістичний рух у Росій­ській імперії.

У відомому збірнику «Віхи», що підсумовував гіркий досвід першої російської революції, глибоку за­гальну характеристику російському соціалізму дав колишній марксист і колишній київський професор СМ. Булгаков (він писав про інте­лігенцію, маючи на увазі насамперед її революційно-соціалістичну части­ну). В «інтелігенції» сьогодні, на підставі важкого історичного до­свіду, тут легко впізнаються також і революціонери-більшовики. Якщо абстрагуватись від того, чи прийма-

ла та чи інша течія марксистську віру і в якому різновиді, а взяти до уваги тільки соціально-психологічні та морально-політичні характерис­тики, можна побачити у візіях С. Булгакова дуже справедливі уза­гальнення рис революціонаризму від Желябова до Леніна. Оскільки цей тип свідомості породжений обставинами російської імперії, він стосується також і українських ре­волюційних соціалістів.

Булгаков прагнув бути справедли­ вим, але в 1909 р. у нього не могли не переважати прикрість, роздратуван­ ня і різкий критицизм, тим менш пе­ реконливий, що сам автор не на­ мічав виходу з глухого кута імпер­ ської історії. Слід, при всій критич­ ності погляду на російський соціа­ лізм, зазначити суто людські високі моральні якості тих юнаків і дівчат, які обирали шлях відданого служін­ ня народу, як вони його розуміли, і з високою шляхетністю зносили важкі удари долі революціонера. Го­ ворячи про ранній російський соціалізм, згадаємо насамперед над­ звичайно яскраву, сильну, обдарова­ ну й красиву людину — Андрія Же­ лябова (1850—1881 pp.), селянського сина з Таврії, талановитого і без­ страшного організатора «Народної волі», а перед цим — учасника Одеської Громади і кореспондента Драгоманова; Миколу Кибальчича (1853—1881 pp.), сина священика з Чернігівщини, який робив вибу­ хівку для царевбивць, у в'язниці пе­ ред стратою розробляв конструкцію реактивного літального апарата, розпочинаючи традицію україн- ^к°^вС'^н' ської космонавтики. Згадаємо

«кничество// Сергія Кравчинського («Степняка»; інтеллиенция 1851-1895 pp.), родом з Єлисавет- - с 48. градщини, одного з тих, хто ходив «в

народ», потім організовував «Землю і волю», воював за свободу в Герце­говині та Італії, вбив шефа жан­дармів Мезенцева, після втечі в Європу брав участь у європейсько­му робітничому русі, був письмен­ником (писав по-російськи) і пропа­гандистом творів Шевченка, спілку­вався з Драгомановим, Етель Вой-нич, Енгельсом і Плєхановим, Фран­ком і Павликом; Володимира Деба-горія-Мокрієвича (1848—1926 pp.), поміщицького сина, який студентом обрав революцію, став бакуністом, ходив по Україні «в народ», ор­ганізовував селянське повстання по фальшивому «царському маніфес­ту», наслідуючи, за його словами, Ґонту і Залізняка, пройшов через те­рор і народницьке просвітництво, Сибір та еміграцію; Дмитра Лизогу-ба (1849—1879 pp.), батько якого — Седнівський поміщик із старшин­ської козацької родини, був шевчен-ковим другом, — повішеного в Одесі з друзями-терористами, серед яких були українці, росіянин і єврей. Цей мартиролог можна продовжити, включаючи до нього імена людей з молодших поколінь.

Тип соціаліста-«інтелігента», згідно з Булгаковим, характеризується пев­ною відторгненістю від буденного «цього світу», який для нього воро­жий своїм міщанством і матеріа­лізмом; йому властива «есхатологічна мрія про Град Божий, про майбутнє царство правди (під різними соціа­лістичними псевдонімами) і потім прагнення до спасіння людства — як­що не від гріха, то від страждань»'. Ця «невідсвітність», за висловом Булга­кова, породжувала релігійну за своїм характером свідомість народного зас­тупника, головною рисою поведінки якого є героїзм. «Для нього не-

обхідність (звичайно, в мріях) — не забезпечений мінімум, а героїчний максимум. Максималізм є невід'ємна риса інтелігентського героїзму»*. За­ступник — категорія міфологічної свідомості, посередник між простим людом і вищими силами. Його функція подвійна: він є Народ для Бо­га і голос Божий для народу. Звідси подвійний характер свідомості, що сполучає елітаризм і колективізм; ре­волюційно-соціалістична традиція спирається на філософію масовості, властиву народництву, і водночас чутлива до філософії елітарності, яка дедалі більше поширювалася у ви­гляді ніцшеанства. З цього приводу Булгаков писав: «Наша інтелігенція, що майже поголовно прагне до ко­лективізму, до можливої соборності людського існування, за своїм укла­дом являє собою щось антисоборне, антиколективістське, бо несе в собі роз'єднуюче начало героїчного само­ствердження. Герой є певною мірою надлюдина, що стає стосовно ближ­ніх своїх у позу спасителя, і при всьо­му своєму прагненні до демократиз­му інтелігенція є лише особливим різновидом духовного аристократиз­му, що зверхньо протиставляє себе «обивателям»**.

Звідси і найнебезпечніший нас­лідок самовідчуття героїчного екс­тазу і самовідданості — аморалізм, відсутність поняття гріха, філософія «мета виправдовує засоби», що на­роджується в ході боротьби з бру­тальними силами режиму ще в ран­ньому народництві й характеризує так само есерів Гершуні й Савінко-ва, як і більшовиків Леніна, Тро-цького і Сталіна.

Галичина — український П'ємонт

Майже двадцять років після рево­люції в імперії йде процес, що завер­шується 1867 р. угодою з угорцями і поляками і перетворенням Австрій­ської імперії на конституційну Авст-ро-Угорську монархію з фактично польською автономією Галичини. 1866 р. Австрія, що намагалася не до­пустити утворення Німецької імперії під орудою Пруссії, потерпіла пораз­ку у війні з Пруссією і поступово відійшла від антинімецької політики, ініційованої Францією та Росією. Чим далі, тим більше загострюються відносини між Австро-Угорщиною і Росією у зв'язку з суперництвом на Балканах.

У 70-ті роки Галичиною активно зацікавився російський уряд і вій­ськові. Генеральний штаб австрій­ської армії починає організовувати тут контррозвідувальну діяльність.

Після 1882 р. стосунки з Росією на­бувають хронічної гостроти. З цього року австрійські консульства в Росії починають активну розвідувальну діяльність. 1889 р. засуджено першо­го російського шпигуна в Австрії.

Все це відбивалося на внутрішній політиці цісарського уряду посилен­ням орієнтації на польську громаду. В Галичині — як Західній, так і Східній — офіційно введено поль­ську мову в адміністрації, судочин­стві й самоуправлінні, в Львівському і Яґєллонському університетах. За новою виборчою ординацією було впроваджено куріальну систему, і українці мали в сеймі не більше 10 відсотків послів. Відповідно поль­ські політичні сили прагнули пере­творити Галичину на опертя майбут­ньої польської держави.

Боротьба між польською і ук­раїнською громадами була в центрі

' Булгаков СИ. Героизм

И ПОДВИЖНИЧЄСТВ'

С. 59.

"Там же. — С. 56

політичного і культурного життя, і симпатії галицьких українців до Росії (москвофільство) були пов'я­зані з напруженням стосунків з по­ляками. В 50—70-ті роки «тверді ру­сини» з москвофільською орієн­тацією переважають у галицькій ук­раїнській громаді, справляють непо­дільний вплив на уніатську церкву та очолюють громадські організації Галичини.

Вплив кліру на культурно-полі­тичні процеси, консервативні політичні й культурні орієнтації по­силюється за митрополита Спиридо-тЛитвиновича (1810—1869 pp., ми­трополит з 1863 p.). Підтримуючи відновлення староукраїнських зви­чаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури (зо­крема, проти спроб перевести «ру­ську мову» на латинський алфавіт), святоюрський клір був не зовсім солідарний з активним москвофіль­ством нижчих верств духівництва, які в своїх промосковських орієн­таціях заходять все далі і далі, і поде­куди переходять у православ'я. Тільки за митрополита (з 1885 р.) Сильвестра Сембрапювича (1836 — 1898 pp.) орієнтація греко-католи-цької церкви змінюється з старору-синської на українофільську.

1870 р. у Львові засновано політич­ну організацію для захисту прав ру­синів — Руську Раду, що мала продов­жити справу Головної Руської Ради революційних часів. Органами Ру­ської Ради були журнал «Слово», га­зети «Руська Рада» (1871 —1912 рр.) та «Наука». Культурна діяльність зосе­реджується в Ставропігійному інсти­туті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утри­мують «староруські» консервативні діячі. Понад партіями стояв багатий

суддя Михайло Качковський (1802— 1972 pp.), коштом якого засновано 1861 р. журнал «Слово» (проіснував до 1887 p.). Народному Дому Кач­ковський заповідав 60 тис. гульденів на нагороди за твори місцевою говіркою та стипендії студентам.

Активним діячем «твердорусин-ського» напряму з виразними моск­вофільськими орієнтаціями був свя­щеник із Коломийщини Іван Наумо­вич (1826—1891 pp.), посол до гали­цького сейму та австрійського пар­ламенту. 1861 р. Наумович заснував у Коломиї пасічницьке товариство, 1871 p., теж у Коломиї, газету для се­лян «Наука» народною мовою (на «язичіє» перейшла в 80-х роках), а також двотижневик «Русская Рада». Писав багато повістей, оповідань, п'єс, літературно надзвичайно слаб­ких. Радикальний антипольський і промосковський активізм Наумен-ка завершується його переходом у православ'я та виїздом у Росію.

Відомим діячем цього напряму був Богдан (Теодозій) Дідицький (1827— 1908 pp.), гімназійний учитель. 1853 р. він написав «язичієм» поему «Конюший», 1860 р. — «Буй Тур Всеволод». Дідицький став популяр­ним після статей «О неудобности латинской азбуки в письменности руской» та «Споръ о рускую азбу­ку» (1859 p.), збірника «Зоря галиц-кая яко альбу^гм», де він був редакто­ром, Дідицький працював редакто­ром «Слова», створеного на кошти Качковського. Етапною стала вида­на ним анонімно 1866 р. брошура «В один часъ научиться малорусину по великорусски», де він доводив, що українська мова — це одна з вимов єдиної російської мови.

«Народовська» опозиція до «старо-русинського» керівництва виникає

насамперед під впливом з Наддніп­рянської України — Шевченкової по­езії, контактів з літераторами, особ­ливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають дру­куватися у Львові. 1867 р. виникає літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862—1864 pp., видаються і зникають невеличкі журнали («Ве­чорниці», 1862—1863 pp.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К, Климкович, Н. Вахнянин; «Ме­та» — орган групи «Молода Русь», ре­дактор — молодий письменник К. Климкович, 1863—1864 рр.; «Русал­ка»). Тинячкевич організовує «Гро­мади» серед старшокласників та сту­дентів у .Львові.

Провідним діячем, який зачинав «народовський» рух, був Юліан Лаврівський (1821—1873 pp.), суддя, замолоду учасник Руського Собору і Собору руських учених 1848 р., посол до галицького сейму і віце-маршал сейму. Якщо Качковський був авст-рофіл, то Лаврівський — речник ук-раїно-польської згоди та українофіл-«народовець». 1861 р. Лаврівський засновує «Руську бесіду», 1864 р. — її театр, 1870 р. — стає головою товари­ства «Просвіта» і засновником газети «Основа», яка видавалась 1870— 1872 pp. двічі на тиждень (редакто­ри — Т. Леонтович і К. Климкович). Брати Леонтовичі, старший Теодор і молодший о. Павло, — музиканти і письменники; Павло написав квартет пам'яті митрополита Яхимовича (1865 р.), Теодор — музику на слова Гушалевича «Мир вам, браття», був власником «Основи».

Товариство «Січ» у Відні засноване Анатолем Вахняншом (1841— 1908 р.) 1867 p., наступного року ним же у Львові — товариство «Просвіта», а

1870 р. — співацьке товариство «Тор­бан», Вахнянин, композитор, жур­наліст і політичний діяч, був пізніше послом у парламенті.

До поміркованого консервативно­го націоналізму Лаврівського при­єднуються деякі старі діячі русин­ського руху, насамеред о. Степан Качала (1815—1888 pp.), активний учасник подій 1848 року. Переглядає свої позиції і святоюрська верхівка кліру на чолі з активним митрополи­том Сембратовичем.

Вживаючи тут слово «україн­ський», мусимо мати на увазі, що тоді так на Галичині ніхто не говорив. Од­ностайним було прагнення «зберегти русинство». Як писав Омелян Ого-новський у вірші на честь відкриття українського театру у Львові 1864 p.:

Най тая Муз святиня сповіщає, Що нарід руський сили розвиває, Щоб оказалась слів сих лож сама, Що в руськім місті русинів нема!

Після того, як староруське керів­ництво Руської Ради програло вибо­ри 1879 p., здобувши лише 3 мандати до парламенту, україно-руське «на-родовство» Лаврівського — Роман -чука утверджується на політичній арені.

Першим політичним актом «наро-довства» було видання газети для се­лян «Батьківщина» в 1879 р. під ре­дакцією Юліяна Романчука (1842— 1932 pp.). В грудні 1879 р. за ініціати­вою В. Барвінського відбулася таємна нарада за участю 36 осіб, якою керував Романчук. На проти­вагу «Слову» вирішено видавати га­зету «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Го­ловним редактором став В. Бар-вінський, активними співробітника­ми — І. Белей, Ю. Романчук, А. Вах-

нянин. Реально справу зрушив вели­кий грошовий внесок о. С. Качали, який очолив видавничу спілку «Діло». Перше число «Діла» вийшло 1.1.1880 ст. ст. (14.1 н.ст.). Поступово «Слово» було витіснене і 1887 р. при­пинило існування.

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвінсьшх — бра­ти Осип (1845—1889 pp.), Олександр (1847—1927 pp.) та Володимир (1850—1883 pp.). Старший Осип був священиком, автором популярної в 80-ті роки драми «Павло Полубо­ток». Середній Олександр в 1868 р. — учитель гімназії в Бережа­нах, 1888 р. — професор учитель­ської семінарії у Львові, під впливом Куліша створює серію підручників для українських шкіл. Саме Олек­сандр Барвінський запровадив фо­нетичний правопис у школах і термін «україно-руський» у підруч­никах. Рішучий противник моск­вофілів, Олександр Барвінський так само послідовно був прихильником угоди з поляками. Наймолодший Во­лодимир, рано померлий, 1868 р. взяв активну участь в організації «Просвіти» і «Рідної школи», редагу­вав «Правду», потім — «Діло». 1880 р. В. Барвінський організував українські народні віча у Львові, де приймалися резолюції у справах становища галицьких українців.

Значний відбиток в історії залиши­ла родина Огоновських — брати Оме­лян (1833—1894 pp.), Олександр (1848—1891 pp.), Микола (1850— 1907 pp.), Петро (1853—1917 pp.) та Іларій (1854—1929 pp.). Філолог та історик літератури Омелян і правник Олександр були професорами уні­верситету, Микола — священиком у Чернівцях, де вів просвітницьку ро­боту; Петро, вчитель Львівської Ака-

демічної гімназії, написав підручник з математики і фізики українською мовою, Іларій викладав там же кла­сичну філологію, багато писав і пере­кладав.

1881 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, що послугував причи­ною повного розриву між «моск­вофілами» і «народовцями». 1881 р. до Львова переїхав Адольф Доб-рянський, закарпатський діяч «ста-рорусинського» напряму; його доч­ка Ольга була заміжня за Емануїлом Грабарем, закарпатцем, послом до угорського парламенту. Ольга Гра­бар була звинувачена в антидер­жавній діяльності, оскільки підтри­мувала зв'язки з антиавстрійськими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, о. І. Наумо­вич, В. Площанський та інші моск­вофіли. Ольгу Грабар виправдано судом — її зв'язки були суто куль­турно-політичними. Згодом вона виїхала в Росію разом з батьком (її син — славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

1885 р. «народовці» засновують свою політичну організацію — На­родну Раду під проводом Ю. Роман-чука. Народна Рада випустила відо­зву до «русинів галицької землі» й 2 лютого 1888 р. провела свої перші загальні збори, Спочатку це була група інтелігентів, що не мала місце­вих організацій; на її ґрунті постала галицька націонал-демократія.

Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Ініціатором створення то­вариства був старий кирило-ме-фодіївець Д. Пильчиков, діяч пол­тавської Громади, який відвідав Львів і розповів відомій діячці цієї громади графині Милорадович про

перспективи, що їх відкриває ук­раїнському рухові співробітництво з галицькими культурно-політични­ми силами. Графиня Є.І. Милорадо­вич, з дому Скоропадська (вона до­водилася тіткою майбутньому геть­манові), належала до дуже багатої сім'ї; чоловік її був українським дво­рянином сербського походження. Милорадовичі (до них належав та­кож граф Милорадович, убитий на Сенатській площі) дали багатьох діячів української культури. Графи­ня пожертвувала на утворення То­вариства імені Шевченка величезну на той час суму — 9 тис. австрій­ських Гульденів («рейнських золо­тих»). За участю Драгоманова було вироблено статут товариства, за­сновниками якого стали С Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Ми­лорадович та інші. Гроші пішли спо­чатку на організацію друкарні. В по­дальшому не припинялись надхо­дження від заможніших прихиль­ників справи з Наддніпрянщини, і на базі видавництва Товариства друкувались кращі твори україн­ського письменства.

Контакти між східними українця­ми і галичанами налагоджувались не просто. Східняків неприємно вража­ло те, що галичани дотримуються ієрархії навіть у своїх клубах і зібраннях. Так, Драгоманов довго не міг зрозуміти в перший свій приїзд до Львова, чому йому не личить сидіти в товаристві «Руська бесіда» в одній кімнаті з молодими людьми («академіками», як звали там сту­дентів), яке приміщення йому го­диться; як і інші приїжджі зі сходу, він відчував небезпеку «рутен-ства» — за його виразом, елементу «вузькодумного, реакційного і ла-

кейськи-кар'єристського». Демокра­тична імперська російська інтеліген­ція з її опозиційністю до уряду та нехіттю до «Табелі о рангах», а особ­ливо українська, з її козацькими тра­диціями ворожості до панськи-адміністративної ієрархії, не прий­мала властивого Заходу пієтету до рангів, посад і авторитетів.

Можна зазначити, що тут східні українці багато в чому не мали рації: пієтет перед високими особами, зви­чайно, властивий німецько-австрій­ському бюрократизованому суспіль­ству, але треба зрозуміти галичан, для яких кожен представник ук­раїнства, який здобув високу освіту і посаду, був предметом гордості і мо­ральною підтримкою. В російській Україні не заведено було в суспіль­стві з демократичними ідеалами гра­ти в карти, в побуті більш-менш освіченої громадськості широко вживана була книжка, всі кошти, які в громадському русі з'являлися, йшли на бібліотеки. В Галичині інтелігенти багато часу проводили в кав'ярнях, не було й того культу кни­ги, який властивий східній громаді. Східні українці якщо не дорікали, то про себе зазначали вузькість та провінційну замкнутість політичних інтересів галичан. У свою чергу, га­личани вели політичне життя в рам­ках конституційної держави, незро­зуміле східнякам, — політика тут ро­билася не у всесвітньому масштабі, вона заторкувала прості й життєві речі. З іншого боку, галичани не сприймали як українську культуру все, що писалося російською мовою, просто тому, що по-російськи не ро­зуміли, а також тому, що у них у Га­личині чітко вирізнялися справи польські, українські, єврейські і німецькі.

А коли вже зовсім розходилися по­гляди й оцінки, так це тоді, коли йшлося про церкву. Традиційні пози­тивістські, антиклерикальні, атеїс­тичні погляди російсько-українських вільнодумців натикалися на той про­стий факт, що в Галичині вся інтелігенція походила з греко-като-лицького священництва або якось була з ним пов'язана. Тільки ради­кальні кола молодої галицької опо­зиції виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути священни-цький стан від керівної ролі в духов­ному житті суспільства. Хоча сільська біднота не завжди розуміла оті просвітницькі акції святого отця, збирання грошей на «казету» тощо, на селі вчитель ще не грав незалеж­ної від священика ролі. І провінційна вітальня, де освічені попівни музици-рували на фортеп'яно і велися розмо­ви на культурні та політичні теми, не пасувала до радикальних настроїв.

Галицькі часописи і видавництва, галицькі культурні та політичні ор­ганізації ставали базою для діяльності східноукраїнських учених, письмен­ників, театральних і музичних діячів. У свою чергу, постійна присутність східних українців у культурному житті Галичини була потужним сти­мулом для подолання «рутенства», розвитку культури в цьому краї в за­гальноукраїнському річищі. Цим не вичерпується взаємодія українського Сходу і Заходу. Без самовідданості га­личан, їх безмежної захопленості ук­раїнською ідеєю, їх дисциплінова­ності не було б загальноукраїнського культурного процесу.