§ 3. Україна

ПОРЕФОРМНА

ТА ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНА

Село

Впродовж другої половини XIX ст. населення України зросло з 13,5 млн до 26 млн чоловік, тобто майже под­воїлося. До першої світової війни во­но збільшилося ще на 10 мільйонів. Особливо швидко зростало населен­ня південних губерній: з 3,6 млн 1858 р. до 8,8 млн 1897 і 13 млн 1914 ро­ку. Швидко збільшувалось населення міст — як і по всій Росії, втричі, так і в Новоросії — вп'ятеро (з півмільйона до півтора в кінці століття і двох з по­ловиною напередодні війни). На зламі століть все населення імперії стано­вило 197,6 млн чоловік, у тому числі й тих, хто назвав рідною мовою росій­ську — 55,4 млн (47 відсотків), ук­раїнську — 22 млн (19 відсотків).

Це — показник не дуже точний: на Правобережжі частина поляків рід­ною мовою вважала українську, а ча­стина українців, безумовно, значно більша, ніж кількість україномовних поляків, — в сім'ї розмовляла росій­ською мовою, вважаючи себе ук­раїнцями або не замислюючись над своєю національною ідентифікацією. Селян, за даними того ж перепису 1897 p., було в Україні 22 млн. На цей

• Цит. за:

Канделі Ф. Очерки времен и событий. -Ч. 3. — С. 239.

:елянин-українець. Рото Кніповича

критський •лянський двір, 'ото Кніповича

клас українського народу і припадає основна маса тих, хто вважав рідною мовою українську. Селянство роз­мовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщи­ни, від Полісся до Таврії. В різних регіонах хати по-різному будувалися, кри­лися соломою, прикраша­лися, але скрізь це була традиційна українська ха­та. Так само однотипно за­будовується господарськи­ми будівлями ,'.,■. ;■ Цей стандартний інтер'єр хат та дворів зберіга­ють поселення українців і у Приураллі, на Далекому Сході, і в Карпатах. Збе­рігають спільні

риси і господарська діяльність, і ре­манент, і майно українського селяни­на на всій національній території та на новоколонізованих землях.

Селянство становило близько 90 відсотків населення в середині століття і близько 85 відсотків — на­передодні війни. В корінних ук-

раїнських губерніях відсоток сіль­ського населення мало змінювався. Це відбилося і на структурі промис­ловості: на Україні розви­валася переважно про­мисловість, орієнтована на переробку сільсько­господарської продук­ції, — цукрова, борош­номельна, винокурна. Різкий контраст стано­вили нові промислові райони, що швидко роз­вивалися. Але і на їх долю сильно впливав розвиток процесів в українському селі.

Україна і Польща були найбільш густо-населеними районами імперії, якщо не раху­вати промислового центру Росії. Порівняно з іншими районами на Ук­раїні після реформи найзначніший відсоток землі опинився в приватній власності — крім великих приват­них землеволодінь тут було багато селянських сімей, на кожну з яких, крім наділу, виділялася у приватну власність садиба. Середній наділ на селянську сім'ю по Україні був

істотно нижчий, ніж загалом по імперії, — найбіднішими господар­ствами в Росії вважалися менші, ніж 6,2 га, і їм належало загалом 23 від­сотки всіх земель; в Україні це був більш ніж середній розмір госпо­дарства. Колонізаційні земельні ре­сурси були вже вичерпані, і се­лянське малоземелля стало нестерп­но гострою, визначальною соціаль­ною проблемою.

Треба, проте, підкреслити, що для другої половини XIX ст. характер­ний приблизно однаковий розподіл землі між великими приватновлас­ницькими маєтностями, середніми й зовсім маленькими господарства­ми в усій Європі, як Східній, так і Західній. Справа не тільки в забез­печеності господарств землею, й у технічній та економічній культурі села.

В Росії половина приватновлас­ницької землі належала 6 відсоткам власників. Але з 1861 по 1912 р. дво­рянство продало половину своїх зе­мель селянам. Вести велике аграрне господарство тепер доводилось не на насильницьки-кріпосницьких, а на приватновласницьких засадах, із застосуванням найманої робочої си­ли і в обстановці конкуренції. За цих умов половина великих по­міщицьких господарств виявилась нежиттєздатною, а дрібні селянські господарства мали зовсім іншу до­лю, ніж у Західній Європі.

В Німеччині різкі зміни в життя се­ла приніс розвиток промисловості, який зробив доступними селянину мінеральні добрива та новітній сільськогосподарський реманент, створив умови для поліпшення порід худоби, переведення на стійлове утримання, чим зменшив залежність економіки господарства від його

розмірів. Родюча українська земля начебто і не потребувала добрив, але виявлялося, що за таких умов еко­номічно вигідне тільки велике фер­мерське або зовсім гігантське зерно­ве господарство. Дрібні господарст­ва, які не стали на шлях інтенсивного розвитку, не могли скористатися навіть тими простими знаряддями, що їм пропонувала тогочасна про­мисловість.

На відміну від Росії, українське се­ло не знало общинного землево­лодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Ці пе­реділи, що були регулярними в Росії, і, згідно з одним із законів Олександ­ра III, повинні були проходити по всій імперії не рідше, ніж раз на 12 років, не дозволяли селянинові ставитися до землі як до своєї влас­ності, як до основи життя, що потре-

Жнива

Біля віялки. Фото Кніпови

ярмарку.

то

1. Аглашова

з.: Россия. Полное

эафическое

:ание нашего

ества //

эроссия. — СПб.,

. - Т. VII. -

І5.

в.:

некий П.П.

гнтарь

тьянского

йства

:асского уезда //

[СКИ

-Западного отдела

ераторского

рафического

гства, 1876. —

— С. 178.

ит. за:

юл Л. ф. їжа

рчування //

лля.— С. 297.

бус постійного догляду. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім'ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а материзну, принесену в сім'ю жінкою, міг закласти лише з її дозво­лу. Сини за їх бажанням відділялися, і тоді майно і земля ділилися; в XIX ст. велика сім'я стає рідкістю. Конфлікти, що приводили до відді­лення одружених синів від батьків­ського господарства, з добрим гумо­ром описав Нечуй-Левицький в «Кайдашевій сім'ї». Громада мала ве­лику владу на селі, вона могла втру­чатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самовряду­вання, які навіть суперечили зако­нам імперії, наприклад, могла не виз­нати присланого старосту або свяще­ника і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з держав­ними і церковними властями. Але в спадкову власність громада не втру­чалась. Селянська філософія опира­лася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкла­деній в землю.

Традиційна агротехніка знала один вид добрив: гній. Угноювались, проте, здебільшого присадибні горо­ди. Якщо вистачало худоби, угноюва­ли ще трохи під картоплю чи під пше­ницю. Поміщицькі господарства бу­ли в гіршому стані, бо худоби для уг­ноєння на великі поля не вистачало.

Реформа посилила малоземелля, оскільки наділи, згідно з норматива­ми, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків частину зе­мель, традиційно оброблюваних кріпацькими сім'ями. Загалом, за підрахунками сучасників, україн­ському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало; по гу­берніях «малоросійського» Лівобе­режжя при потребі 81 млн пудів ви­роблялося 65 млн*. Це означало, що селяни не могли утримувати худоби. Так, згідно з даними експедиції Чу-бинського (70-ті роки), в бідних райо­нах Черкащини корову мав лише ко­жен 10-й, дві — кожен 20-й хазяїн. Свиней, щоправда, тримали всі — від 2-х до 6-ти голів, а також курей від З—4 до 10—12, «по хлібові»". Харчу­валися дуже бідно, м'яса майже не їли, здебільшого вживали круп'яну, борошняну їжу та картоплю. Вранці (влітку навіть о п'ятій) — борщ, каша; на полудник каша, куліш, лемішка то­що, вечеря — картопля зі шкварками, в жнива — ще підвечірок. Один із су­часників писав: «Розгляньмо їжу на­шого селянина. Вона надто убога і од­номанітна: борщ і каша, каша й борщ, вперемішку з картоплею, а часом все діло обходиться шматком чорного хліба з сіллю. От і вся його кухня. Як розкіш їсть він у свято вареники з си­ром, галушки — і рідко коли зу­стрічається з шматком сала чи м'яса»*".

Головна проблема полягала у відсутності робочої худоби. Впро­довж XIX ст. українське сільське господарство поступово переходить на металеві заводські знаряддя. По­ширюється залізний плуг, найбіль­ше — німецький саківський. Що­правда, заводські саки переважно вживаються на півдні України, бо на

головній її території потрібна була більш ретельна оранка, щоб не ви­вертати землю до піску. Поширю­ються або вдосконалення до де­рев'яних у головній частині плугів, або ковальські вироби, на початку XX ст. — комарик. Новим залізним плугом можна було орати і кіньми; їх і тримати було дешевше, ніж волів, та й кінський гній для госпо­дарства кращий. Проте утримувати коней могло не кожне господар­ство. На Поділлі в кінці століття по­ловина господарств коней взагалі не мали, третина мала пару коней (що­правда, безкінні могли мати воли).

За даними П.П. Чубинського, в 70-ті роки весь маєток середнього селяни­на оцінюється в 415 крб., з яких будів­лі і худоба відповідно в 138 та 125 крб., знаряддя — в 27 крб. Бідний мав худо­би всього на 11 крб., а знарядь — на 5. Витрати заможного селянина на зна­ряддя були мало не вдвічі більші, ніж у середнього (43 крб.), а на худобу — мало не втричі більшими (350 крб.). На одяг селянин витрачав не дуже ба­гато (60 крб. бідний, 160 — багатий). Десятина землі коштувала тоді 60 крб., корова від 34 до 42 крб. Земля швидко дорожчала: в 60-ті роки десятина ко­штувала 30—35 крб., у кінці століт­тя — до 100 крб. на Полтавщині, в пів­тора рази дорожче на Чернігівщині.

Ціни взагалі залишались низьки­ми: калач в 70-ті роки — 3 коп., хліб житній — 4,5 коп., пиріг — копійка, миска борщу — півтори копійки, га­лушок — 5 коп., порція печені або Душенини — 15 коп., ковбаса м'яс­на — від 15 до ЗО коп., в'язка грибів— 15 коп., судак — 20коп.,ко-Роп свіжий — 50 коп.— 1 крб. Неве­ликі були і заробітки. Гончар, напри­клад, в кінці століття заробляв по ³⁰ коп., швець — 50—90 коп. на

день*. Заробітна плата в промисло­вості була приблизно на цьому ж рівні (середня місячна в Росії для більшості робітників на поч. XX ст. — близько 20 крб.) Умови праці в тогочасній промисловості були жахливі. Наприклад, у цукро­варнях у костепальному цеху, де го­тувалось кісткове борошно, робітни­ки ходили в дерев'яних сандалях по чавунних плитах, нагрітих до 100 гра­дусів; в прес-транспортері бродили по кістку в гарячому шпіцелі, а для вивантаження кістяної крупки зала­зили зовсім голими в смердючі ква­сильні чани. Якими були умови в шахтах із саночками або в гарячих цехах металургійних заводів, опису­валось не раз.

М. Пимоненко. Ярмарок

•Див.:

Дыминский A.M. Быт крестьян Каменецкого и Проскуровского уездов Подольской губернии// Архив РГО. Разряд XXX. — Оп. 1. — № 23.

Глечики

на ярмарку.

Фото

Б. П. Аглашова

_Ш*

_7>4

Хлопці з українських сіл ішли на заробітки в місто, в нові промислові райони, на вугільні шахти Донбасу, щоб заробити грошей і повернутися додому. Там, у тих робітничих сели­щах, у гуртожитках на брудному шматті, вони жили абияк, нерідко

хворіли на венеричні хвороои, пия­чили. Слід зауважити, що на селі тоді пилось небагато, горілка була по дві з половиною — три копійки кухоль; на весілля на кілька днів бралося два-три літри горілки, бо за столом завжди пилося кругом з однієї чарки, тобто виходило по три-чотири чарки за вечір на кожного.

Місто лякало, і селяни, як прави­ло, трималися громади до останньо­го, а якщо виїжджали, то прагнули осісти на нових землях старими ук­раїнськими селами, і лише в крайніх випадках переселялися до робітни­чих селищ назовсім. Українське се­лянство брало велику участь у ко­лонізаційних процесах, і чим далі, тим відсоток українців у загалі російських мігрантів був вищим. На

початку XX ст. українці становлять 32 відсотки населення Північного Кавказу, 22 відсотки — Далекого Сходу, 10 відсотків Казахстану і близько 5 відсотків у Сибіру та на Нижньому Поволжі. Російська міг­рація переважно була спрямована в місто, українська — на село.

Невеликий нарис В.Г. Короленка «Землі! Землі!», написаний уже в роки революції, в самій назві своїй виразив суть того глибокого праг­нення, під знаком якого жило ук­раїнське село передреволюційних часів. Глуха ненависть до пана про­довжувала жевріти в селянських ду­шах, і проблема землі перекривала всі інші соціальні пристрасті. До­сить помітна заможніша частина се­лян уже спроможна була розв'язати свої господарчі проблеми, прикупа­ючи землю; це — ті яскраво змальо­вані Короленком «хлібороби» (до яких могли відносити і поміщиків); засмаглі, обвітрені і худорляві, вони гасали по своїх полях на «лінійках», з ранку до ночі займалися справами, вели стійке, надійне й прогресивне господарство, яке трималося на їх праці, ощадливості та практичному розумі. Чим гостріша була ситуація в селі, тим ворожішим було ставлен­ня до цих «глитаїв» з боку бідніших селян (на селі цінували заможність, але тільки нажиту власною фізич­ною працею), і тим більшою знева­гою платили «гультяям» багатші. В обох випадках несправедливостей вистачало — бідність найчастіше не була наслідком неробства, видерти­ся з неї не могла більшість селян, так само як багатство зовсім не завжди було наслідком зиску. Так чи інакше соціальна нерівність породжувала на тлі бідності значне напружен­ня, і воно вже спрямовувалось не

тільки проти «панства», а и проти «своїх» «куркулів».

Урбанізація краю

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї був дедалі значніший і дедалі частішими стали переїзди до міста. Змінювала­ся під впливом міста і культура по­всякденного селянського життя.

Насамперед загальне становище різко змінилося у зв'язку з будів­ництвом залізниць. Україна завжди була дуже погано пов'язана дорога­ми — на Поліссі колеса в'язли в піску,

Гончар.

Полтавська

губернія.

Фото

Б.П. Аглаїмова

me.

ид на Житній

пар з гори

Іекавиці.

інець XIX ст.

а далі на південь і вулиці, і дороги роз­кисали і робились непрохідними у весняні та осінні місяці. Всі дороги були ґрунтовими; після весняних робіт селяни ішли на шарварок (по­винності по ремонту доріг), але це ма­ло допомагало. Виручали великі ріки, але переважно на півночі; тут везли баржами вапно, крейду, пісок, глину, зерно. Та ріки були тоді хоч і широкі, але замулені — фарватер не чистили; Дніпро перегороджували пороги. Неспішно ходили на південь по сіль та рибу великі чумацькі вози, запря­жені волами, — тільки на Чернігів­щині в 80-ті роки налічувалось 210 тис. чумаків! Залізничне будів­ництво розгортається з початку 70-х років: споруджуються Миколаївська залізниця (Москва — Крим), Лібаво-Роменська, сполучаються залізниця­ми Харкі_- з Кременчуком, Київ з Курськом (залізниця з Києва до Пол­тави споруджена тільки 1901 p.). Мережею залізниць вкривається Донбас. Будуються залізничні мости; будівництво такого мосту через Дніпро в Києві почалося 1870 р. (пер­ший стаціонарний ланцюговий міст туг збудовано 1855 p.).

Місто не тільки зростає чисельно, а й змінюється якісно в культурно-побутовому відношенні. Це, що­правда, заторкує напочатку тільки

великі міста. Такі знамениті міста, як Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка тощо налічували тоді по 20—ЗО тис. мешканців; у Харкові наприкінці століття мешкало 175 тис, у Києві в середині 70-х — стільки ж, а напри­кінці століття вже 248 тис.чоловік.

Містечка й так звані заштатні міста (міста, в яких не було адміні­стративних установ) мало змінили свій вигляд, спосіб життя і вплив. Важко говорити і про культурний вплив таких робітничих центрів, як, наприклад, Юзівка, майбутній До­нецьк, де тоді жило близько ЗО тис. робітників і службовців англійсько­го підприємця Юза і яке не назива­лось ні містом, ні селом, бо було чи­мось невиразним; або селище навко­ло заводу в Олександрівці, нині За­поріжжя. Тип великого індустріаль­ного міста тоді ще тільки зароджу­вався. А старі культурні центри змінювали свій вигляд і свій куль­турний ландшафт.

Так, у Києві з 60-х до 80-х pp. на­селення подвоїлось, але ще істот­ніше змінився вигляд міста: де­рев'яні будиночки відступали перед кам'яними спорудами, кількість кам'яниць зросла з 361 в 1856 р. до З тисяч у 80-ті роки. Ще на початку 80-х років споруди університету і І гімназії стояли осібно на околиці за своїми червоними і жовтими стіна­ми; на місці теперішнього універси­тетського парку тоді був вигін, де гімназисти гралися в «гилки». Обне­сений жовтими стінами був і Лева-шовський пансіон, де тепер Пре­зидія Академії наук; на Фундукліїв-ській знаходилось кілька невеликих будинків і лише один великий — Фундукліївської гімназії, через са­дибу якої прорізали Пушкінську ву­лицю. Масова забудова міста почи-

нається з кінця 80-х років. У 1870— 1872 pp. у місті (повторно) споруд­жено водогін, з 1894 р. почала діяти каналізація. 1890 р. у Києві ходить конка, а через два роки кінний трам­вай замінюється електричним І відповідно до поширення трамвая в містах Європи). З 1870 р. почина­ються роботи щодо встановлення широкої мережі газового освітлен­ня; в кінці 70-х років газові ліхтарі з 1 серпня по 1 травня добре освітлю­вали Хрещатик і Олександрівську вулицю. А з 1890 р. місто освітлю­ється електрикою, хоча аж до війни зберігались і газові, а на околи­цях — гасові ліхтарі.

В кінці століття нове життя одер­жує Катеринослав, який завдяки відкриттю Криворізького залізоруд­ного басейну став центром, що об'єднував правобережну руду з лівобережним вугіллям. Спроби на­лагодити видобуток залізної руди робив ще Потьомкін, але його про­екти були поховані разом з често­любними планами перетворення центру Новоросії — міста Катерино­слав — на третю столицю імперії (імператор Павло навіть переймену­вав було Катеринослав на Ново­російськ). Відкрив залізорудні родо­вища наново на початку 70-х Олек­сандр Миколайович Поль (1832— 1890 pp.), місцевий поміщик, прист­расний археолог. Дід його був балтійським німцем, бабуся — з ро­ду Полуботків, сам він з дитинства охоплювався українською старови­ною. Ці захоплення привели його в Дубову Балку на Саксагані, біля Кривого Рогу, де Поль і знайшов ру-Ау. Після експертизи, яку він зробив У Німеччині, Поль купив Дубову Бал­ку і взяв у оренду на 99 років всі Криворізькі копальні. Двадцять

років життя витратив О.М. Поль на розвиток гірничої справи та мета­лургії в Україні, завдяки його енергії проведено Катеринославську заліз­ницю і побудовано другий в Росії міст через Дніпро, — втім, він про­довжував займатися археологією, збирати старожитності; його зібран­ня започаткувало музей його імені (нині музей ім. Д. Яворницького).

В містах з'являються нові кла­сичні гімназії та прогімназії, ко­мерційні, реальні, технічні, заліз­ничні училища, школи жіночі, при­ватні, недільні, початкові народні училища, церковно-приходські шко­ли. Величезну роль відіграла зем­ська шкільна система. Це передусім завдяки їй не тільки місто, а й село України поступово стає освіченим. Так, якщо частка неписьменних се-

Київ.

Вид на урочище

Кожум 'яки

з гори Щекавиці.

Кінець XIX cm.

Київ. Хрещатик, готель «Націонаї (біля Бесарабки). Листівка 1906 р.

ред новобранців Полтавщини ста­новила 87,5 відсотка у 1878 р., то в 1898 р. вона знизилась до 52,5 від­сотка; подібні цифри характерні й для інших губерній.

У містах, особливо нових промис­лових центрах, великий відсоток ста­новили вихідці з російських губер­ній — Орловської, Курської, Рязан­ської, Костромської, а також з Бєла-русі та українського Полісся. Так, за даними перепису 1897 р. серед робітників Олександрівського заво­ду росіяни становили 67 відсотків, українці — ЗО відсотків. У містах ук­раїнського півдня російською роз­мовляло менше половини населен­ня — 44,7 відсотка, українською — 18,2 відсотка, решта — грецькою, німецькою, молдавською, на ідиш, вірменською тощо.

Проте не чисельна перевага міг­рантів і не культурний їх тиск роби­ли російську мову пануючою на ву­лицях міста. В більшості міст пере­важна кількість населення походила найчастіше з навколишніх сіль­ських місцевостей. За даними пере­пису 1874 р. в Києві із 127 тис. меш­канців три чверті походили або з Києва, або з навколишніх губерній, але тільки трохи більше третини вказало українську мову як рідну.

Ситуація здебільшого залишалася такою ж і на початку нового століття.

Отже, справа не в кількісній пере­вазі російського чи російськомовно­го прийшлого населення, а в росій-ськомовності пануючої культури. В загальному культурному просторі українського міста другої половини XIX — початку XX ст. україномовна міська культура залишається набут­ком нечисленного прошарку насе­лення; мовою української наукової, технічної, гуманітарної культури через політичні обставини зали­шається російська. Українці, навіть національно дуже самовизначені, ча­сто не вміли вести розмови на «ви­сокі» теми українською мовою. Є. Чикаленко згадує, що в інтелігент­ному Києві кінця століття було лише кілька сімей, де в побуті говорили ук­раїнською; на зібраннях київської громади розмовляли переважно російською, бо не вміли інакше.

Коли в час першої російської ре­волюції на селянських зібраннях ставилося питання про введення ук­раїнської мови в школах, лунали ви­гуки з місць:

«Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками!

Нетреба!

Тепер хоч дехто з наших дітей ви­учується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!»*

Для селянства українська мова за­лишалася «мужицькою», ознакою нижчого соціального стану, і ук­раїнофіли розуміли, що якщо вибір мови навчання буде вільним, се­лянські громади оберуть російську. Надзвичайно яскравий факт роз­повів Чикаленкові історик Модест Левицький. Коли він дав у лікарні сторожеві читати Євангеліє ук-

раїнською мовою, «той, похитуючи сумно головою, сказав:

— Господи! Вже й з слова Божого сміються!»'

Використання чужої мови в сфері культури — явище непоодиноке в історії народів. Україна через істо­ричні обставини мала розвинену міську культуру, реалізовану пере­важно в російській мовній сфері. Це зовсім не означає, що українською можна вважати тільки сільську ук­раїномовну традиційну культуру або тоненький струмочок літератури ук­раїномовної. З розвитком технічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивається вся культура міста, яка була тисячами зв'язків сполучена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території.

Зміну престижності української мови можна простежити на таких даних. 1861 р. вийшло видання «Коб­заря» Шевченка накладом у 3 тис. примірників. Увесь наклад був роз­куплений аж за... 10 років. У кінці XIX ст. вийшло нове видання. 10 тис. примірників накладу розійшлися вже за 3 роки. Санкт-Петербурзьке повне видання творів Шевченка 1907 р. (наклад 10 тис.) розійшлося вже за півроку. Дорогий альманах «Вік» (три томи, наклад 3 тис.) розійшовся вже за передплатою, не дійшовши до прилавків. А дешеві по­пулярні видання Петербурзької гро­мади на початку століття мали вже наклади по 25 тис. примірників".

Політика насильницької руси­фікації надовго загальмувала пе­рехід української культури на влас­ну національну мову. Престижність української мови різко зростала через обставини культурні та по­літичні. Але це не означає, що в

найгірші для мови часи не існувало української нації та української національної культури.

Західна Україна

«Україна за Збручем» була дуже неоднорідною: населяють її і кар­патські горяни — лемки, бойки, гу­цули; і закарпатські долинні русини, які жили в угорській «Транслітанії»; і буковинці — мешканці правобе­режжя верхнього Дністра, території з румунськими етнічними впливами; і, нарешті, галичани, галицькі руси­ни, які через низку історичних об­ставин були найбільш активним у громадському і національному від­ношенні елементом Західної Ук­раїни.

На 1910 р. у Галичині жило 8 млн чоловік, в тому числі римо-католиків (переважно поляків) 3,7 млн, греко-католиків (переважно українців) — 3,4 млн, євреїв до 0,9 млн. Східна Га­личина — це приблизно 6 відсотків території, населення і промислових підприємств імперії, натомість усьо­го 1 відсоток найманих робітників. Залишаючись такою ж густонаселе-ною, як і промислово розвинені те­риторії Австро-Угорщини, Галичина була, по суті, сільським краєм, при­чому краєм нечуваної, як для східно­го українця, бідності. При середньо­му наділі десь близько 4 морґів поля (тобто менше 2-х га!) більшість дво­рів були взагалі майже безземельни­ми. Наприклад, у селі Золотий По­тік— колишньому місті, що занепа­ло і зазнало аграризації, як і багато інших історичних міст Галичини, — на початку XX ст. з 280 дворів 190 мали лише по 0,5 — 2 морґи поля!"" До того ж землі на Галичині не дуже родючі, кислі і вимагають добрив.

' Чикаленко Є.

Спогади. — С. 350

"Див.: Русова С Л

Украинская

литература

1862—1900 it. //

История России

в XIX веке. —

Издание

Т-ва «Бр. Гранат

и К». — С. 85.

'" Див.: Налипайкі

Золотий Потік. —

Тернопіль, 1994. -

С. 10.

Кульчицька. церкви. 1913 p.

в.: Львів// нклопедія ішознавства. — С 1411.

Страхітливо бідне галицьке селян­ство становило переважну більшість українського населення Галичини. За даними перепису 1900 p., з усієї кількості українців власне земле­робів було 94 відсотки, робітників — 1,4 відсотка, службовців-українців взагалі майже не було (0,5 відсотка). Характерно, що в більшості своїй по­ляки теж були селянами (60 відсотків від усього польського населення Га­личини); може, вони були багатши­ми, жили дещо більш по-міському, особливо довкола більших міст, як от Тернопіль, але в масі польські селяни не дуже відрізнялися від україн­ських. Змішані шлюби були нерідки-

ми; сини належали до батькової віри, дочки — до материної. Але дідичі поспіль були поляками, і в містах домінував польський елемент.

Місто Львів у середині століття налічувало 70 тис. мешканців, у кінці століття — 160 тисяч. Львів залишав­ся одним із найзначніших міст імперії — п'ятим за чисельністю піс­ля Відня, Будапешта, Праги і Трієста. Впродовж другої половини століття Львів стає великим залізничним вуз­лом, місто розвивається від історич­ного Середмістя переважно на захід і північ, у напрямі до вокзалу та товар­ної станції в Підзамче (нинішній «ма­лий Львів»), центр пересувається на захід і південний захід — по Акаде­мічній. В місті забудовуються роз­кішні приватні дільниці, заліснено Високий Замок, закладено 1887 р. Стрийський парк. До Львова стіка-ється українська людність, але спів­відношення між різними національ­ними групами залишається майже незмінним: трохи більше половини поляків (53 відсотки в 1869 p., 51 від­соток у 1910 p.), майже третина євреїв (відповідно ЗО і 28 відсотків), українців 14 відсотків 1869 p., 17 від­сотків 1890 р., 19 відсотків 1910 р.'

Становище єврейського населення було істотно відмінним від станови­ща євреїв у Російській імперії. Після 1848 р. обмеження на зайняття пев­них соціальних позицій в Австрії уже не діяли. Переважна більшість єврейської спільноти жила в злиднях. Так, за даними опитування депутата Рапопорта на початку 90-х років із 145 тис. обстежених 45 тисяч (більше третини) були торгівцями і посеред­никами, 12 тисяч — шинкарями, 14 тисяч — ремісниками, 36 тисяч (чверть) жили «за рахунок благо­дійності», тобто були жебраками. За

даними перепису, 54 відсотки євреїв займались ремеслом, шинкарством, дрібною торгівлею*. Але був і проша­рок дуже багатих людей, адже єврейська громада мала найбільше досвіду й матеріальних можливостей, щоб активно включитися в той про­цес розвитку ринкових відносин, який розгорнувся в Австро-Угорщині особливо активно після 1848 року. Євреї часто одержували високу освіту, справляли вплив на культурну верхівку імперського суспільства, час­то бували суддями, адвокатами, мера­ми міст. Серед євреїв відсоток служ­бовців був значно вищий, ніж серед українців і навіть поляків (відповідно 5,4, 0,5 та 3,8 відсотка). В семи містах Галичини, в тому числі у Львові, євреї становили близько третини населен­ня, в 9-ти — більшість, а такі міста, як Броди, Белз, Рогатин, Перемишляни, Делятин, Сокаль були майже поспіль єврейськими.

В політичному відношенні єврей­ська громада схильна була до дуже різних орієнтацій. Традиційні ха­сидські кола орієнтувались на поль­ський панівний елемент, маючи дос­від укладання угод із шляхтою на взаємовигідних умовах. Європеїзова­на верхівка прагнула до співробіт­ництва з австрійською адміністра­цією і, як і українці, боялася віднов­лення Польщі. Тому у виборчих кам­паніях представники єврейської гро­мади часто виступали разом з німе­цькими та українськими політичними силами. В галицькому українському середовищі існувала певна недовіра до євреїв (слово «жид» тут було звич­ним етнонімом, а не лайкою), на відносини між єврейською та україн­ською громадою впливало традицій­не відчуження селянина від торговця і шинкаря, але погромів побут не

знав, а політичне співробітництво сприяло певному порозумінню.

З кінця XVIII ст. галицькі українці вчилися в одно- і двокласних шко­лах, пізніше — і в чотирикласних, де викладання велося німецькою або польською; скрізь вивчалась також «рідна мова». «Рідна мова» гали­цької школи-«дяківки» — це, так би мовити, галицький ізвод церков­нослов'янської мови, тобто архаїчна книжна мова з елементами гали­цьких говірок. Українські гімназії створюються в другій половині століття — спочатку у Львові, потім у Перемишлі. Селянські діти мусили вчитися в польських школах, якщо неодмінно хотіли мати освіту.

«Бодай того пана нічо лихе не ми­нуло, то він намовив, аби хлопця да­вали до школи», — лементувала Сте-фаникова мати, виряджаючи малого в Коломию до гімназії. Пізніше в Ко­ломиї була створена третя в Галичині українська гімназія, а малий Василь Стефаник з кількома селянськими хлопчиками вчився ще в польській. Одного разу навіть хотів «стратити ся», покінчити з собою — після чер­гового знущання, як пан учитель збив рученята так, що вони спухли, а потім під регіт хлопців-поляків висміював темне і тупе мужиченя, яке лізе до панської науки. На вищих рівнях інтелігенція польська і «ру­ська» часто співпрацювала добре; в польських музичних товариствах працювали й українці, вчилися ук­раїнські співаки в польській консер­ваторії у Львові, художники — в Ака­демії мистецтв у Кракові, але на рівні «нижчого прошарку середнього кла­су» польської спільноти стосунки з «верхнім прошарком нижнього кла­су» (українського) були особливо на­пруженими. Прагнення знайти ниж-

че від себе «бидло» найсильніше в напівплебейських групах.

Ситуація ускладнювалась тим, що Львів, по суті, став головним адміні­стративним і культурним центром га­лицьких поляків, а тим самим і по­ляків загалом. Схоже становище склалось на Закавказзі, де Тбілісі-Тифліс став не тільки напіввірмен-ським містом, але й центром вірмен­ського руху, а після проголошення са­мостійності Грузії та Вірменії 1918 р. на якийсь час — столицею обох рес­публік. Користуючись сьогоднішніми аналогіями, можна було б говорити про «югославську ситуацію».

1871 р. цісар зняв мовні обмеження на викладання. В австрійських уні­верситетах дозволялося викладати будь-якою мовою, німецькою мовою професор зобов'язаний був читати тільки обов'язковий курс (у Чер­нівцях на практиці читали німецькою й інші), а в університетах Галичини кожен викладач мусив володіти або польською, або українською. Решту проблем цісар поклав на самих по­ляків та українців. Яґєллонський університет став польським 1870 ро­ку. У Львові ситуація визначилася 1879 p.: адміністративною мовою уні­верситету стала польська. Українці одержали одну кафедру — україн­ської мови та літератури.

У Львові й Станіславі існували польські театри, в Чернівцях — німецький театр. Львівський театр графа Скарбека (знаходився в приміщенні нинішнього театру ім. Заньковецької, з 1890 р. — в ново­му, нині Оперному театрі) був теат­ром драми, опери і оперети. Опера здебільшого була італійською, більшість акторів — італійськими га­стролерами, подекуди ставились опери польських композиторів. Як і

Закарпаття, Галичина дала світові ба­гато видатних людей культури, але їм не знаходилось місця вдома. Іван Пу-люй відкрив рентгенівське проміння раніше від Рентгена — проблема пріоритету постала лише останнім часом, але працював він у великих німецьких наукових центрах. Со­ломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський були всесвітньо відомими співаками, але працювали вони в уславлених євро­пейських театрах.

Після поступок цісаря, які відкри­ли дорогу від культурного пануван­ня німців до культурно-політичного домінування на Галичині польсько­го елементу, польські націоналісти прагнуть утримати адміністративну єдність Галичини, де їм забезпечено було б панування над обома части­нами краю, україно-русинські — розділити край на дві окремі провінції і перетворити східну час­тину на руську.