6.5. Буколіка

Буколіка (від грец. (ЗслжоАлкоС — пасторальний, сільсь­кий) — віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних на фоні прекрасних картин природи.

Витоки буколічнвї поезії вбачають у народних піснях сицилійських пастухів про кохання та смерть напівлегендар-ного пастуха Дафніса. Як жанр буколіка оформлюється в літературі давньої Греції у творчості поета Феокріта (III ст. до н. е.) та його продовжувачів — грецьких поетів Мосха та Біона (II ст. до н. е.), римських — Кальпурнія (І ст. н. е.), Немесіана (III ст. н. е.), Лонга (III ст. н. е., роман «Дафніс і Хлоя»). Вершиною жанру вважається твір давньоримського поета Верґілія (І ст. до н. е.) «Буколіки» (десять написаних гекзаметром еклог, в яких оспівується ідеалізована країна Аркадія). Зародження та ідейні особливості буколічної поезії часто пов'язують з епохою стрімкого заселення давніми греками міст; -поява віршів буколічного змісту стала не­мовби виразом ностальгічних спогадів і жалів за пере­вагами спокійної та щасливої атмосфери сільського життя.

Різновидами буколічної поезії є ідилія та еклога.

Ідилія (від грец. eiS'ôXX.iov — маленький образ, власне художній твір; зменшене від єіооС — вигляд, образ) — жанровий різновид буколічної поезії, віршовий або про­заїчний твір, не пов'язаний чітко з певним літературним родом, написаний з метою ідеалізації, поетизації здорового, природного способу життя, зразком якого тут переважно виступають стосунки й побут жителів сільської місцевості. В. Домбровський так визначав сутність ідилії: «Слово „ідилія" є грецького походження: ...значить по-нашому — образок. Називаємо так невелике оповідання побутового характеру, в якім змальована картина мирного і щасливого життя на селі, здалека від життєвого виру „на лоні при­роди". Звичайно зображений в ньому тихий закуток, захо­ваний від світового гамору, в якім живуть люди, що не знають ні душевних конфліктів і потрясінь, ні недосяжних бажань і поривів, вдоволені малим, живуть вони мирно, щасливо й Еесело. Такі картини ідеалізовані ще більше, як у поемі, але оскільки поет не говорить неправди, не доби­рає невірних красок, а тільки опускає темні, негативні риси і в зображенні задержує естетичну міру, то така ідеалізація, вдоволяючи вроджену кожній людині потребу вирватись хоч на хвилину з круговороту „житейських бур" і відпо­чити душею і серцем серед мирної природи, криє в собі велику принаду і має свою мистецьку вартість» [25, 82].

— 330 —

Ідилічними називав свої вірші Феокріт. Значного по­ширення ідилія набрала у_ творчості сентименталістів і романтиків (С. Геснер, И. Г. Фосс, Б. де Сен-П'єр, М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич). В українській літературі до творів цілком або суттєво ідилічних відно­сять «Подражаніє Горацію» Л. Боровиковського, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка, оповідання «Ори­ся» і «Дівоче серце» П. Куліша, «Сон» Марка Вовчка, «Суджена» О. Стороженка.

Еклога (від грец. єк^оуп — відбір) — жанровий різно­вид буколічної поезії, близький до ідилії.

Як пояснює І. Шталь [48, 462], первісно еклога — це назва, підзаголовок, який давався віршовим збіркам або творам, що до них входили. Такі назви, зокрема, мали «Буко­ліки» вищезгаданого давньоримського поета Вергілія, які й за формою, й за змістом нагадували «Ідилії» його грецького попередника Феокріта. Отож із часом еклога і стала сприй­матися як одна з жанрових форм буколічної поезії. Еклога дуже близька до ідилії й відрізняється від неї лише за формою перебігу дії, яка, як правило, будується у формі діалогу між пастухом та пастушкою: «еклога — це та ж ідилія, але дана в сценічному оформленні» (Ф. Головенченко) [22, 272].

Еклоги відомі в античності, в добу Відродження («Ка­лендар пастуха» Е. Спенсера). В російській літературі їх писали Л. Сумароков, І. Богданович, в українській — П. Русин (латиною).