13. Українське літературознавство

XX століття: здобутки та втрати

Як чітко окреслена наукова дисципліна теорія літе­ратури в Україні сформувалася тільки у XX столітті, яке ознаменувалося значними досягненнями і позначене не менш відчутними втратами на ниві науки про літературу, пов'язаними з драматичними подіями вітчизняної історії: спробою здобути державність після революції 1917 року, приходом до' влади більшовиків і насаджуванням тоталі­тарної системи, розколом українського літературознавства на радянське та емігрантське, посиленням соціологічних тен­денцій тощо.

Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літе­ратурознавстві працювали такі відомі дослідники, як С. Єфре-мов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Л. Білецький. З літературознавчими працями

— 72 —

виступали Леся Українка, М. Дашкевич, М. Коцюбинський,

B. Стефаник, А. Чайковський та інші.

Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939 pp.)- Його фундаментальна праця «Історія українського письменства» (IV видання, 1924 р.) вигідно відрізнялася від усіх відомих досі праць подібного типу, а саме О. Огоновського («Історія літератури руської», 1887— 1894 pp.), І. Франка («Нарис історії українсько-руської літератури», 1910 p.), M. Возняка («Історія української літератури», 1920—1924 pp.), Б. Лепкого («Начерк історії української літератури», 1909—1911 pp.), M. Зерова («Нове українське письменство», 1924 р.). У передмові до головної праці свого життя С. Єфремов стверджував: «Історія письмен­ства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять не­минучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту. Цим самим ви­кидається за межі історії письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літе­ратурного розвитку, не позначене печаттю творчості, — все те шумовиння в письменстві, що випливає на верх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого» [14, 27].

Основи такого підходу до аналізу розвитку літератури закладені в ідеях німецького науковця Гатнера, який за­початкував так звану історичну школу в літературознав­стві. «Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне пись­менство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим самим натуру даної нації, її ідеали і зма­гання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини, — тією втіхою, що підіймає дух людський, при­вчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, невпинно жене людство уперед і далі — все вперед і далі» [14, 23], — таку характеристику дав С. Єфремов письменству, надзвичайно високо оцінюючи його роль в історичному розвиткові свого народу.

Одним із перших у вітчизняному літературознавстві

C. Єфремов запропонував власну періодизацію літератур-

73

ного процесу в Україні: доба національно-державної само­стійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець ХУІП ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. — до наших часів).

Іншою, не менш вагомою постаттю в історії україн­ського літературознавства перших десятиліть XX століт­тя є Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 pp.). Його фундаментальна праця «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) — «не лише взірець дослідження відомого в 20-х pp. зводу старої української літератури (останній ЇЇ том завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а передусім — ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини українських авторів» [16, 733—734\.

Принципово новим у підходах М. Грушевського до історії літератури свого народу є те, що він її витоки вбачав не в XIV або XV столітті, як вважали чимало російських літе­ратурознавців у дореволюційну добу та їхні послідовники в радянські часи, а набагато раніше. Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри (обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні казання, заклинання тощо), вчений дійшов висновку, що усна народна творчість українців зародилася ще в IV—IX століттях нашої ери. Саме вона стала праосновою писемної літератури, яка існує з X— XI століть. П. Кононенко зазначає: «Досить ознайомитися з розділами глав: поезія і слово, поетичний образ у слові, багатство синонімів у примітивних мовах, поезія і ритм, забава і праця, просторовий і часовий ритм у творчості, початки пластики й тоніки, „настроєве" значення хору й танцю, магічне значення ритму, а далі — пісня індивідуаль­на й колективна, головні прикмети родоплемінного ладу, диференціація поезії у зв'язку з її розвоєм і диференціацією суспільною, соціальна й культурна обстановка української творчості, головні моменти в розвою української словесності й цикли її традиції, інтернаціональне й національне — і стане очевидною новаторська суть методу дослідження» [21, 29\. Глибина аналізу, широта охоплення фактичного матеріалу, влучність спостережень над текстами дає підставу для тверд­жень, що М. Грушевський є творцем українського систем­ного літературознавства, яке послуговується різними прин­ципами аналізу (текстологічним, біографічним, культуро­логічним, соціологічним, історико-порівняльним, лінгві­стичним, етико-філософським, психологічним, естетичним тощо). Здійснення вченим аналізу вітчизняної літератури

— 74 —

свідчить, що він розумів n як Історію еволюції достатньо розвиненої художньої системи, естетично багатої за змістом і національної за формою.

Серед досягнень українського літературознавства пер­ших десятиліть XX століття слід відзначити роботу історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Відділом з часу його заснування в 1919 році було видано 20 випусків «Записок», пізніше «Збірників», та тримісячни-ка «Україна», випуск яких припинився після утвердження тоталітарних порядків у СРСР наприкінці 20-х — на по­чатку 30-х років.

Розвиткові вітчизняного літературознавства сприяло створення в Харкові Інституту Тараса Шевченка (1926 p.), який пізніше став Інститутом української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України (нині Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України). Вчені цієї науково-дослідної установи займалися вивченням історичного роз­витку національної літератури, психології творчого процесу, естетики художнього слова, поглиблено аналізували творчу спадщину класиків, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Високу оцінку серед науковців одержали праці з поетики «Наука віршування» Б. Якубського, «Мова та поезія» Б. Навроцького, «Як будувати оповідання» М. Йогансена, «Поетика новели» Г. Майфета. У вищих навчальних закладах працювали перспективні молоді літе­ратурознавці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, які продовжували традиції старших поколінь українських учених, їхні наукові досягнення були виразно репрезенто­вані такими працями, як «Нове українське письменство» (1924 p.), «До джерел» (1926 p.), «Від Куліша до Винничен-ка» (1929 р.) М. Зерова, «Шевченко і декабристи» (1926 p.), «Пушкін в українській літературі» (1927 p.), «З новітнього українського письменства» (1929 р.) П. Филиповича, «Леся Українка» (1927 р.) М. Драй-Хмари. В емігрантських колах Праги високу оцінку здобула праця Л. Білецького «Основи української літературно-наукової критики» («Спроба літе­ратурно-наукової методології») (1925 p.).

Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 pp.) є одним із найвидатніших вітчизняних літературознавців, чий жит­тєвий шлях у найбільш плідні роки проходив за межами України. За твердженням Миколи Ільницького, «естетична концепція Л. Білецького найповніше розроблена в його праці „Перспективи літературно-наукової критики" (1924 р.)» [15, 37\. Дослідник показав своє бачення проблеми художнього твору. В його інтерпретації науковець повинен враховувати такі моменти: попереднє вивчення тексту, біографію автора,

"ТС

/ J

його світоглядні позиції, творчі симпатії та антипатії. Саме ж поняття тексту виступає провідним у баченні науковця. Текст — це взаємодія різних його складових — внутрішньої та зовнішньої форм, сюжету, мотивів тощо.

У фундаментальній праці «Основи української літе­ратурно-наукової критики» Л. Білецький простежив рух національного літературознавства від давніх поетик XVII— XVIII століть до студій українських науковців початку XX століття. Вчений виділив основні напрями та школи в європейському літературознавстві та особливості їх прояву на українському ґрунті.

Суперечності у трактуванні традицій і новаторства в теоретичних працях пореволюційної доби, посилення вуль­гарно-соціологічних тенденцій у літературі вилилося в літе­ратурну дискусію (1925—1928 pp.), яка порушила глобальні питання літературного розвитку. З одного боку, прагнення до самобутності української літератури, урізноманітнення її форм, методів і стилів, боротьба з масовізмом і просвітян­ством, а з іншого — наполегливе намагання уніфікувати художню творчісті, звести її до обслуговування ідеологічних настанов під гаслами єдиної методології.

В дискусії взяли участь письменники, літературознавці та критики практично всіх творчих об'єднань тієї доби: «Плугу» і «Гарту», футуристів і неокласиків, ВУСППу і ВАПЛІТЕ тощо. В епіцентрі дискусії опинився М. Хвильо­вий, який у циклах памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», серії статей «Апологети писаризму», памфлеті «Україна чи Малоросія» порушив питання про прилучення української літератури до європейського мистецтва. Позиція М. Хвильо­вого мала надійну підтримку авторитетних учених і пись­менників М. Зерова, П. Филиповича, М. Куліша, М. Мо-гилянського та інших. Однак і опонентів у М. Хвильового виявилося чимало: від партійних функціонерів А. Хвилі, Л. Кагановича аж до самого Й. Сталіна. Літературна дискусія перетворилась на ідеологічну. На адресу М. Хвильового та його однодумців посипалися звинувачення у «націонал-ухиль-ництві», а термін «хвильовізм» став набувати зловісного забарвлення як синонім фашизму. Тодішні ідеологи й числен­ні їхні прибічники з письменницьких організацій ВУСПП, «Плуг» дедалі активніше стали відшукувати в літературо­знавстві прояви всіляких ворожих сил. У теорії почався при­скорений процес ревізії усталених поглядів на мистецтво. За основу методології літератури радянської доби брався класовий підхід. Старе літературознавство оголошувалося хиб­ним, оскільки воно не враховувало впливів на мистецтво класової ідеології та політики. Відомі теоретики М. Филипо-

— 76 —

вич, А. Шамрай, М. Зеров, Б. Навроцький, А. Дорошкевич були оголошені апологетами ворожих для радянського сус­пільства класових доктрин. З'явилися теоретичні дослід­ження, які з вузькосоціологічних позицій розглядали літе­ратуру, зводили її роль до класової ілюстрації соціально-економічних формацій («Поетика» Д. Загула, «Організація жовтневої літератури» В. Коряка, «Марксівська метода в літературознавстві» П. Петренка). Особистість письменника, його індивідуальний творчий стиль, поетика, мова аналізу­валися тільки в соціально-політичному плані. Прикметною є праця В. Коряка «Українська література», що витрима­ла кілька видань наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Характеризуючи доробок своїх попередників, авторів історій української літератури, В. Коряк виходив з вульгарно-соціологічних засад в оцінці літературного процесу. «Єф-ремівщина останнім часом виявилася як ідеологія бльоку куркульні й поміщицтва... Його національна ідея є ідея безоглядної фашистської літератури» [22, 70]; «На назву соціологічної претендує історія літератури Грушевського» [22, 77]; «Історія літератури Лепкого була виявом модерні-стичної реакції, початком розладу буржуазної літератури. Згодом Лепкий опинився на найправішому фланзі літератур­ного фронту» [22, 9].

Сам же В. Коряк пропонував таку періодизацію, як «література феодальна», «література поміщицька», «література буржуазна». Й подібні погляди були непоодинокі. Навіть деякі майбутні помітні діячі українського літературознавства в діаспорі стояли на схожих позиціях, приділяли багато уваги проблемам творчого методу. Зокрема, в дискусії з питань творчого методу радянської літератури, що велася на сто­рінках журналу «Критика», Григорій Костюк, оцінюючи з вульгарно-соціологічних позицій стан розвитку національ­ної літератури, зазначав: «Кожна клясова література не існує як щось іманентне, одірване, незалежне від клясового оточен­ня тощо. Кожна клясова література має свою художню творчу методу, а вже звідси — свій стиль. Отже, й не може проле­тарська література зреалізувати свою художню гегемонію без своєї творчої методи, без своєї художньої системи. І тому не дивно, що за це точиться неабияка боротьба... На сьогодні пролетарська література не може ще похвалитися жодним твором, де метода пролетарської літератури — діялектичний матеріялізм, знайшла б собі повну й всебічну конкретизацію, практичне застосування. Це, розуміється, не значить, що в нас нічого не зроблено в цьому напрямі. Зовсім ні. І твори їв. Ле, і твори Епіка, і Микитенка, і Первомайського, і Коцюби, і Панча, і багатьох інших мають у собі елементи

— 77 —

справжньої діялектики, справжнього матеріялістичного, кля-сового розуміння події, фактів тощо» [24, 86].

23 квітня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», відпо­відно до якої усі письменницькі організації були ліквідова­ні й затверджено оргкомітет зі створення єдиної спілки радянських письменників. У цю добу ведеться полеміка з приводу визначення єдиного методу радянської літератури. У теоретичних працях В. Коряка, Б. Коваленка, Я. Савченка, С. Шупака та інших пропонувалися назви цього методу: пролетарський, тенденційний, героїчний, монументальний реалізм, діалектико-матеріалістичний метод тощо. Перший з'їзд радянських письменників офіційно закріпив за мето­дом літератури в СРСР назву соціалістичний реалізм.

Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквіва­лента. І хоча пізніше погляди В. Переверзєва та його послі­довників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві.

Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому (1884— 1961 pp.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «В майстерні художнього слова» (1923 р.), «До побудови літературних стилів» (1931 p.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940 p.), «Поетика драми» (1950 р.), «Про специфіку літе­ратурного мистецтва» (опублікована після смерті, 1984 p.). І хоча ознаки вульгарно-соціологічного трактування літе­ратурних явищ внаслідок історичних обставин мали місце в науковому доробкові О. Білецького, він, як зазначив відомий американський україніст Г. Костюк, «став одним із най-видатніших справжніх провідних учених в українському літе­ратурознавстві» [25, 166\.

У повоєнну добу певні здобутки українського літературо­знавства пов'язані з «хрущовською відлигою», яка дозволила реабілітувати частину незаконно репресованих письменників, повернути до літературного процесу їхні твори, вільніше обго­ворювати деякі літературознавчі проблеми, особливо ті, що стосувалися класичної літератури. Нові підходи до оцінки мистецтва, спрямовані на його демократизацію, внесло поко­ління молодих літературознавців і критиків (І. Дзюба, М. Ко­цюбинська, Є. Сверстюк, І. Світличний та ін.), яких пізніше

— 78 —

назвали «шістдесятниками», їх підтримала молодь (Ю. Бара-баш, І. Зуб, В. Дончик, М. Ільницький, В. Фащенко та ін.), чиї статті й перші монографії тоді з'явилися друком. У 1967— 1971 роках виходить восьмитомна «Історія української літе­ратури», яка хоча й містила в собі соціологічні підходи в оцінці явищ літератури, але за обсягом матеріалу, добором імен і творів була найбільшою працею подібного ґатунку в українському літературознавстві. Серед здобутків вітчизняних учених слід назвати п'ятитомний бібліографічний словник «Українські письменники» (1960—1965 pp.), бібліографічний покажчик «М. Т. Рильський» (1967 p.), двотомний «Шев­ченківський словник» (1967—1977 pp.). У 80-ті роки виходить двотомна «Історія української літератури» (1987—1988 pp.), п'ятитомна «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» (1987—1992 pp.), з 1988 року почали видавати «Українську літературну енциклопедію» у п'яти томах.

Не заперечуючи окремих досягнень у розвиткові теорії літератури повоєнних років (Л. Новиченко, Д. Затонський, С. Крижанівський, Г. В'язовський, пізніше — М. Жулин-ський, В. Брюховецький, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, О. Шпи­льова, М. Наєнко та ін.), не можна не помітити й значних втрат, пов'язаних з надмірною ідеологізацією всіх сфер сус­пільного життя. Чимало сил теоретиками було спрямовано на обслуговування категорій партійності та класовості мистецтва, на доведення правомірності єдиного методу радянської літе­ратури — соціалістичного реалізму, що не сприяло об'єктив­ному дослідженню української літератури.

У повоєнні роки у США, Канаді, Німеччині та деяких інших державах утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех (Шевельов). Однією з найпомітніших праць зарубіжного літературознавства стала книга Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» (1959 p.).

Фундаментальністю позначалися «Історія української літе­ратури» (1956 р.) Д. Чижевського, монографічні дослідження Б. Кравціва, І. Фізера, Г. Грабовича, Б. Рубчака, Л. Руд-ницького, Л. Онишкевича, Ю. Шереха (Шевельова).

Українським літературознавцям з діаспори належать і окремі теоретичні праці, такі як «Курс теорії літератури» В. Державина, «Нариси з теорії літератури» І. Кошелівця, дослідження з віршування І. Качуровського.

Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літе­ратурознавстві. Свідченням цього є більш об'єктивні й повні

— 79 —

«Історія української літератури XX століття» (за редакцією В Дончика) у двох книгах (1994—1995 рр , 2-ге вид — 1998 p ), «Історія української літератури XIX століття» (за редакцією M Яценка) в трьох книгах (1995—1996 рр ), третій том «Української літературної енциклопедії», «Літературо­знавчий словник-довідник» (за редакцією P Гром'яка, Ю Ковалша та ш , 1997 p ), праця M Наєнка «Українське літературознавство Школи Напрями. Тенденції» (1997 p ), «Історія української літературної критики та літературо­знавства Хрестоматія» (упорядник П Федченко) у трьох книгах

Теоретичні й Історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літе­ратурознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як І раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття

ЛІТЕРАТУРА

1 Андрухович Юрій Постмодернізм — не на­прям, не течія, не мода // Слово І час 1999 № З

2. Аристотель Поэтика Москва, 1957

3. Арістофан Комедії Київ, 1956

4. Бичко І Б та Ін Філософія Київ, 1994

5. БІлецький Леонід Основи української літе­ ратурно-наукової критики Київ, 1998

6. Вишенський І Твори Київ, 1959

7. Гегель Г В Ф Эстетика В 4 т Москва, 1968-1971

8. Горацш Твори Київ, 1982

9. Грабовім Григорій До Історії української літерату­ ри Дослідження, есе, полеміка Київ, 1997

10. Денисова Т Феномен постмодернізму кон­ тури й орієнтири // Слово І час 1995 № 2

11. Денисова Т M, Сиваченко Г M Наприкінці XX ст — постмодернізм, мультикультура- лізм // Всесвітня література в середніх нав­ чальних закладах України 1999 № 1

12. Драгоманов М Українське письменство 1866-1873 років //ЛНВ 1902 Кн 11

13. Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст Київ, 1993

14. Ефремов Сергій Історія українського пись­ менства Київ, 1995

— 80 —

15. Ільницькии Muho ш Критика І критерії Львів, 1998

16. Історія української літературної критики та літературознавства Хрестоматія У 3 кн Київ, 1996 Кн 1

17. Історія української літератури XIX століття У 2 кн Київ, 1995 Кн І

18. История эстетики // Памятники мировой эстетической мысли В 5 т Москва, 1962— 1966

19. История эстетической мысли В 6 т Москва, 1985 Т 2

20. Квітка Основ'яненко Г Зібрання творів У 7 т Київ, 1981 Т 7

21. Кононенко Петро «Історія української літе­ ратури» Михайла Груїлевського у розвитку наукового літературознавства // Грушевсь- кии Михайло Історія української літератури В 6 т, 9 кн Киш 1993 T l

22. Коряк В Українська література Конспект 3-тє вид, доп Харків, 1931

23. Костомаров M І Слов'янська міфологія Київ 1994

24. Костюк Григорій Зустрічі І прощання // Хроніка 2000 № 5 (7) Київ, 1993

25. Костюк Г До проблем творчої методи радянської літератури // Критика 1931 № 10

26. Кравченко Таміла Постмодернізм — це принципово не модернізм // Слово І час 1999 № З

27. Куліш П Нарис Історії словесності русько- украінської // Правда 1869 Ч 2/3

28. Куліш П Взгляд на малороссийскую словес­ ность по случаю выхода в свет книги «На­ родні оповідання» Марка Вовчка (1857) // Твори У 2 т Київ, 1994 Т 2

29. Лотман Ю M Анализ поэтического текста Ленинград, 1972

30 Маслюк В П Латиномовні поетики І рито­рики XVII — першої половини XVIII ст та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні Київ, 1983

31. Метлинский А Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии Харь­ков, 1850

32. Наєнко М Українське літературознавство Школи Напрями Тенденції Київ, 1997

33. Николаев П А , Курилов А С, Гришунин А Л История русского литературоведения Москва, 1980

- 81 —

34. Платон. Государство // Соч.: В 3 т. Москва, 1971. Т. 3. Кн. 1.

35. Рижский И. С. Введение в курс словеснос­ ти. Харьков, 1806.

36. Рижский И. С. Наука стихотворства. Санкт- Петербург, 1811.

37. Русские эстетические трактаты первой трети XIX века. Т. I. Москва, 1974.

38. Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Харків, 1960.

39. Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. Львів, 1996.

40. Степанян Карен. Постмодернизм — боль­ шая забота наша // Вопросы литературы. 1988. № 5.

41. Українська літературна енциклопедія. Т. 1-3. Київ, 1988-1995.

42. ФаулзДжон. Мантиса// Всесвіт. 1999. № 1.

43. Федченко П. М. Літературно-критична думка в Україні відТІ зародження до середини XIX ст. // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. Київ, 1996. Кн. 1.

44. Федченко ТІ. М. Українська літературна критика та літературознавство другої поло­ вини XIX — початку XX ст. // Історія української літературної критики та літе­ ратурознавства. Хрестоматія: У 3 кн. Київ, 1998. Кн. 2.

45. Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1976-1984.

46. Фрейд 3. Я и Оно. Москва, 1990.

47. Фрейд 3. Толкование сновидений. Москва, 1990.

48. Чижевський Дмитро. Історія української літератури. Тернопіль, 1996.

49. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. Київ, 1963.

50. Яценко М. Т. М. І. Костомаров — фольк­ лорист і літературознавець // Костома­ ров М, І. Слов'янська міфологія. Київ, 1994.

51. Jung K. G. Erinnerungen Traume. Gedanken. Zürich, 1963.

со

о

о.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ

ТВОРЧІСТЬ

1. література як вид художньої творчості