Галич Олександр, Назарець Віталій, Васильєв Євген. Теорія літератури Підручник / За наук ред Олександра Галича — Київ Либідь, 2001. — 488 с.

У підручнику висвітлюються найвиразніші явища лис ратурного процесу в контекс^пі світового літературознавства І урахуванням його новітніх досягнень Комплексний характер видання дає змогу подати обшир української літературознавчої думки, розглянути родо-жанрову систему в Історичному аспекп, розкрити взаємозв'язки І взаємовпливи національної літератури та Інших літератур світу тощо

Для студентів-філолопв, магістрантів, аспірантів, викладачці вищих закладів освіти

с;

I

О

CL

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

ЯК НАУКА

1. Літературознавство й мовознавство

Літературознавство* — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мово­знавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова). Обидві науки об'єднує спільна спрямованість на вивчення сло­весності. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвісти­ка досліджує мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє законо­мірності її розвитку.

Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня література слугує одним із джерел лінгвістичних студій; літературознавство допомагає мово­знавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості.

Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їхньої історії. Тут літе­ратурознавцям активно допомагають лінгвісти. Адже на ранніх етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а згодом, із закономірним поступом сус­пільства, народ створював власну писемність, що давало змогу розвиватися літературі на основі певної системи літер,

Термін є калькою з нім. Literaturwissenschaft.

— з— *

об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, що синтезують цілі поняття або уявлення й називаються ієрогліфами. Слово література походить від лат. littera — буква. М. Грушевський зазначав, що цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання» [1,1, 42]. Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що дісталося від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості („література математична", „література драматична" і т. д.)» [1, І, 42].

До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Иоганном Гутенбергом (1440 p.), запровадження книго­друкування в Україні Іваном Федоровим література існу­вала в манускриптах (лат. manus — рука, scribo — пишу), або рукописах. Переписування книг було справою над­звичайно тривалою й дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правля­чи його, розширюючи або скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося. Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо. Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).

Усе це значно ускладнює наукове вивчення давніх книг. І тут на допомогу знавцеві літератури приходить мово­знавець, даючи певні знання з історії мов, якими написані книги, розкодовуючи знакові системи минулого. Особливо плідною є взаємодія літературознавців і лінгвістів при вивченні класичної літератури доби античності. Адже грецька і латинська мови набагато століть раніше, ніж українська чи інші новоєвропейські мови, досягли досконалості в роз­витку лексичної, граматичної та синтаксичної систем, і цими мовами виникли могутні античні літератури, відлуння яких відчувається досі практично в усіх сучасних літературах і мовах. Чимала частина української лексики містить запози­чення з грецької чи латинської мов. Такою є, наприклад, велика кількість літературознавчих і мовознавчих термінів (строфа — від грец. атрофг) — поворот, зміна; комедія — від грец. коцоС — весела процесія у супроводі музики, співів і танків та сЬ8г| — пісня; версифікація — від лат. versus — вірш і facio — роблю; абревіатура — від лат. abbrevio — скорочую тощо).

Вивчаючи сучасні літератури, треба також спиратися на дані мовознавчої науки. Адже й у новоєвропейських

мовах відбуваються еволюційні зміни в лексиці, граматиці та синтаксисі. Окремі слова застарівають і переходять до розряду архаїзмів чи історизмів, з'являються нові слова — неологізми чи нові значення або відтінки значень відомих слів; поступово змінюється граматичний і синтаксичний лад. Письменники постійно використовують місцеві та соціальні діалекти, що істотно відрізняються від літературної мови певного народу.

Творчий процес — справа надзвичайно складна. Бу­вають випадки, коли над окремим твором письменник пра­цює тривалий час, постійно вносячи поправки й доповнення, в тому числі й лексичного, морфологічного чи синтаксичного плану, інколи створюючи нову редакцію тексту. Відомо, наприклад, що повість Петра Панча «Голубі ешелони» має дві редакції, суттєвою правкою позначені романи Олеся Гончара. Є різночитання, пов'язані з втручанням цензури, наприклад у віршах В. Симоненка. Все це вимагає спів­праці літературознавців і лінгвістів.