Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Харківський інститут фінансів

Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра фінансів і кредиту

Гроші та кредит

Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни

для студентів денної форми навчання

освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

галузь знань – 0305 «Економіка та підприємництво»

напрям підготовки – 6.030503 «Міжнародна економіка»

Укладач: Косарєва І.П., к.е.н., доцент кафедри фінансів і кредиту

Розглянуто та ухвалено на

засіданні кафедри

Протокол від 28.08.2012 №1

Харків

2012

Зміст

Лекція 1. Сутність та функції грошей

Лекція 2. Грошовий оборот і грошова маса

Лекція 3. Грошовий ринок

Лекція 4. Характеристика грошового ринку

Лекція 5. Грошові системи

Лекція 6. Становлення грошових систем

Лекція 7. Інфляція та грошові реформи

Лекція 8. Валютний ринок і валютні системи

Лекція 9. Валютна політика

Лекція 10. Кількісна теорія грошей

Лекція 11. Сучасний монетаризм

Лекція 12. Кредит у ринковій економіці

Лекція 13. Форми та види кредиту

Лекція 14. Види фінансового посередництва.

Лекція 15. Спеціалізовані фінансово-кредитні установи.

Лекція 16. Центральні банки

Лекція 18. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною

ЛЕКЦІЯ 1. СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

Мета теми :

Сформувати знання про: сутність та причини виникнення грошей, концепції їх походження. Поява грошей як об’єктивний наслідок розвитку товарного виробництва та обміну . Роль держави у створенні грошей.

З’ясувати , які форми грошей існують на сучасному етапі. Розглянути функції грошей. Ідеальний характер міри вартості . Ціна як грошове вираження вартості товару , функція засобу обігу , функція засобу нагромадження та ін.

Сформувати творчі здібності щодо причини виникнення грошей як об’єктивного чиннику розвитку економічних відносин . А також сформувати власну думку і пояснити еволюцію грошей від золотих монет до електронних грошей

Сформувати розуміння щодо необхідності виникнення грошей як економічної категорії .

Питання теми:

1. Виникнення грошей

2. Функції грошей

3. Форми грошей

Література:

1. Про Національний банк України: Закон від 20.05.99 №679-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №29. – Ст. 25.

2. Гроші та кредит/ за ред. М.І.Алєксєєва.- Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2004. – 420с.

3. Гальчинський А. С. Теорія грошей Підручник / А. С. Гальчинський. – К.: Основа, 1996. – 90 С.

4. Демківський А.В. Гроші та кредит. Навчальний посібник. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.

5. Лагутін: Гроші та грошовий обіг: Навч.посібник – К.: Т-во “Знання”, 2001.- 342с.

6. Семко Т.В., Руденко М.В. Гроші та кредит у схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

7. Щетинін A.І. Гроші та кредит : підручник / А.І. Щетинін. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К.: Центр навч. л-ри, 2006.

1. Виникнення грошей

 Економісти уже майже п'ять століть сперечаються щодо походження та сутності грошей. Так, у XV—XVI ст. з'явилася "металічна"теорія грошей (автори Т. Ман, Д. Норе та ін.), згідно з якою грошима є лише золото і срібло.

У XVII— XVIII ст. набула поширення номіналістична теорія грошей (автори Дж. Локк, Дж. Берклі та ін.), згідно з якою долар, фунт стерлінгів тощо є лише умовними рахунковими одиницями, результатом угоди, свідомої домовленості між людьми. Існували також теорії, в яких гроші розглядали як інструмент виміру цін товарів, що впроваджується державою, і стверджували, що між товарами і грішми немає різниці, та ін. Відомий англійський політик XIX ст. У. Гладстон з цього приводу зазначав, що "навіть кохання не зробило стількох людей дурнями, як спроби розібратися в тому, що таке гроші".

Отже, причиною появи грошей був суспільний поділ праці (насамперед його перша та друга форми) і необхідність регулярного обміну між товаровиробниками, які спеціально виготовляють продукти для обміну.

Історія українських грошей бере свій початок з часів Київської Русі (ХІ ст.). А назва національної валюти – гривні - походить від назви золотої жіночої прикраси (гривна), яку носили на гриві, або загривку, тобто на шиї.

Першою і найвідомішою монетою Київської Русі був златник, пізніше з’явився срібляник, з`явилися вони невдовзі після хрещення Володимиром Русі.

Історія грошей незалежної України починається в 1991 році з відривних купонів. Після розпаду СРСР Україна залишилася з рублями – грошима вже неіснуючої держави, емісія яких перейшла до Російської Федерації. З вересня 1991 року Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі і молода незалежна держава, крім низки економічних проблем, постала перед проблемою відсутності власної грошової одиниці. У січні 1992 року паралельно з рублем в обіг було випущено тимчасову (як планувалося, на 4-6 місяців), грошову одиницю – купоно-карбованець багаторазового використання. Який, втім, перебував в обігу до вересня 1996 року до введення гривні, заповнивши до квітня 1992 року весь готівковий оборот, витіснивши рубль. У безготівковий оборот купоно-карбованець було введено дещо пізніше – 12 листопада 1992 року, через різницю курсу валют безготівкових та готівкових грошей, а в результаті масових спекуляцій.

Але через гіперінфляцію – швидке знецінення грошей,- коли ціни зростали в день по кілька разів, Національний банк мав діяти. В Україні було проведено грошову реформу і 1 вересня 1996 року відбулося введення в обіг гривні. Відповідно до Указу Президента України "Про грошову реформу", грошова реформа проводилась з 2 по 16 вересня 1996 року. Початком реформи стало впровадження в обіг гривні, яка обмінювалась у співвідношенні 1 гривня за 100 000 купоно-карбованців.

Роботу над розробкою гривні було розпочато у квітні 1991 року. Робота зі створення грошових купюр проходила під егідою комісії Верховної ради України з питань економічних реформ та управління народним господарством, а також в комісії з питань культури та духовного відродження.

У 1994 році на банкнотній фабриці Національного банку України була введена у дію перша лінія по виготовленню банкнот, де їх виготовляють до сьогодні. Банкнотна фабрика відрита у 1994 році, розташована у м. Києві. Монетний двір був заснований у 1998 році. Тоді ж Національний банк України отримав власну виробничу базу з виготовлення монет масового обігу, пам'ятних і ювілейних монет, нагородної продукції.

Перші українські монети у 1992 році були виготовлені на Луганському заводі з виготовлення набоїв та на монетному дворі Італії. Були сумніви також щодо назви української монети: пропонувалися назви «сотий», «різана», «списівка», але 2 березня 1992 року Президіум Верховної Ради затвердив назву копійки.

Таким чином, водночас за допомогою грошей встановлюються економічні відносини між різними суб'єктами господарської діяльності (в тому числі між країнами),вирішується суперечність між приватною та суспільною працею у сфері обміну. Повніше сутність грошей розкривається у функціях, які вони виконують.

2. Функції грошей

Гроші виконують ряд функцій.

Представники класичної економічної теорії визнавали наявність п´яти функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження вартості і світових грошей. Ця концепція була панівною в системній економічній теорії.( Рис 1.1)

Вона дозволяє розглядати гроші як історичну категорію, яка не може бути статичною. Особливості розвитку суспільного виробництва й ринкових відносин формують певну сукупність функцій грошей та їх взаємодію, визначають, які функції змінюються і відмирають, а які з´являються. На підставі цього перевагу слід надавати концепції п´яти грошових функцій.

1) Функція міри вартості є центральною у системі грошових відносин.

Міра вартості - це грошова одиниця, що використовується для вимірювання та порівняння вартостей товарів та послуг. На основі міри вартості встановлюється ціна, що є грошовим виразом вартості товару. Ціни на товари змінюються прямо пропорційно до вартості товарів і обернено пропорційно до вартості грошей. Мірою вартості в Україні діє гривня, в Німеччині була німецька марка, а нині - євро, в Російській Федерації - рубль, в Мексиці - песо тощо. Гроші у даній функції однорідні.

Гроші реалізують свою функцію міри вартості через взаємодію з масштабом цін. Масштаб цін - рахункова функція грошей, що відображає вартість товарної маси в грошових одиницях.

З масштабом цін пов'язані девальвація і ревальвація грошових одиниць. Девальвація (від лат. de – префікс, що означає рух вниз, і valeo –коштувати, мати вартість) - це офіційне зниження, а ревальвація - збільшення курсу грошової одиниці щодо валют інших країн.

Між сукупною товарною масою і окремими товарами встановлюється цінове співвідношення. Саме це співвідношення і визначає рівень цін.

2) Функція засобу обігу

Процес товарного обігу виражається формулою: Т – Г – Т1, тобто продаж здійснюється заради купівлі. У цьому процесі гроші відіграють роль посередника між продавцем та покупцем.

Основою функціонування грошей як засобу обігу є рух товарів. Роль грошей тут тимчасова. Виконавши свою функцію гроші переходять від одного суб'єкта до іншого.

Кількість грошей, що повинна бути в обігу (М), визначається сумою цін товарів та послуг, що підлягають реалізації протягом певного періоду. Цю залежність можна представити за допомогою формули:

М = Рі х qі, де

Рі – ціна і-ого товару,

qі – кількість і-ого товару.

Кількість грошей мала б дорівнювати цій величині за умови, що кожна грошова одиниця використовувалася лише один раз. Але кожна грошова одиниця використовується більше одного разу. Тому суму цін товарів необхідно поділити на середнє число оборотів кожної купюри (V).

3) Функція засобу платежу – відображає особливості кредитного господарства, тобто купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати. Гроші у цій функції – це засіб погашення боргу.

Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші. Для ефективного виконання цієї функції вони повинні бути стійкими.

4) Функція засобу нагромадження обслуговує нагромадження вартості, що знаходиться в розпорядженні суб'єктів економіки у процесі відтворення. Для виконання цієї функції гроші повинні бути реальними.

Нагромадження грошей - необхідна умова безперервного розвитку товарного виробництва. Формування нагромаджень та збережень призводить до певних втрат для їх власників (не отримують доходів від своїх грошей). Такі втрати називають зумовленими витратами зберігання грошей.

Зумовлені витрати зберігання - це сума доходу, який власник грошей не одержує тому, що зберігає їх у ліквідній формі, а не вкладає у фінансові активи.

5) Світові гроші

Розвиток міжнародних політичних і економічних відносин обумовлює функціонування грошей на світовому ринку. У такому разі за виразом К. Маркса "гроші скидають з себе національні мундири".

Сучасний розвиток ринкових відносин у світі призвів до виникнення різноманітних міжнародних засобів розрахунків. Одним з таких засобів є національні валюти економічно найсильніших країн світу - долар США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська ієна та ін., тобто вільно конвертовані валюти.

3. Форми грошей

До виникнення грошей люди безпосередньо обмінювали товари на товари, що нині називається бартером. Пізніше з’явились гроші, які значно полегшили товарний обмін.

В обороті гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм довіру з боку суб’єктів ринку та створювала достатні зручності останнім. У міру розвитку ринкових відносин ускладнювалися вимоги до грошової форми з боку суб’єктів ринку. У відповідь на це, гроші змінювали свою форму, постійно вдосконалюючи її. У своїй еволюції гроші виступали у формі товарних (металевих), символічних (паперових), кредитних і нового виду кредитних-електронних.

Рисунок 2. еволюція форми грошей

Товарні гроші. За своїм місцем у товарному обміні гроші - це особливий товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

Товарна природа грошей визначається передусім їх походженням. Вони виникли як продукт товарного обміну, коли ринок стихійно висунув з товарного світу один найбільш придатний за своїми природніми та фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Як засіб обміну гроші вперше з’явились в історії людства у вигляді товарів. У ролі грошей виступали найчастіше предмети першої необхідності (худоба, зерно, сіль, риба) і форма грошей тоді збігалася з формою (споживчою вартістю) цих товарів. Як правило, загальним еквівалентом тоді був найбільш ходовий і разом з тим найцінніший для регіонального ринку товар, який в будь-який час можна було обміняти на іншу споживчу вартість. Пізніше на роль грошей стали претендувати предмети розкоші та дорогоцінні вироби. Це можна пояснити тим, що за своїми фізичними властивостями вони були більш портативними, довше зберігалися, мали більш сталу вартість тобто були більш ліквідними. Проте як перші, так і другі гроші були ще надзвичайно примітивними, функціонували переважно поштучно, не підлягаючи поділу, виступали в своєму природному вигляді.

У міру подальшого розширення і поглиблення товарно-грошових відносин ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги: гроші повинні бути однорідними, портативними, економічно подільними, здатними тривалий час зберігати свою вартість. За своєю природою попередні гроші вже не відповідали таким вимогам. На їх місце ринок стихійно висунув різні метали, серед яких було також срібло і золото. Спершу металеві гроші виступали у формі злитків срібла або золота, а пізніше у формі монети.

Металеві гроші мали надзвичайну перевагу перед попередньою їх формою. Епоха товарних (металевих) грошей вимостила шлях для паперових грошей. За змістом паперові гроші ( це знаки дійсних золотих або срібних грошей, випущених державою в обіг, наділені примусовим курсом і замінюють товарні гроші в їхній функції засобу обігу і платежу. Паперові гроші не мають власної вартості. Історично вони з’явились в обігу як замінники золотих і срібних монет. Вважають, що вперше паперові гроші були випущені в Китаю ще в XIII ст. У Європі паперові гроші з’явилися значно пізніше, у Франції емісія їх розпочалася з 1716 р. В Англії в кінці XVIII ст. Росія випустила паперові асигнації в 1769 р. за цариці Катерини II для фінансування війни з Туреччиною. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала здійснюватися в кінці XVII ст. З припиненням розміну банкнот на золото паперові гроші залишаються в обігу тільки в своїй специфічній міновій вартості, яка за змістом стала ірраціональною і визначається тим середовищем, у якому гроші функціонують. Тобто мінову вартість грошові знаки одержують безпосередньо в обігу і завдяки функціонуванню зберігають її на відповідному рівні, який визначається станом економіки, фінансів і кон’юнктури ринку. Тут доречно нагадати вислів К.Маркса: золото обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність тому, що обертаються. Ця наукова думка про гроші згодом одержала широке визнання і на її основі сформувалась окрема наука про гроші яка отримала назву “Функціональна теорія грошей”.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх та поступове знецінення. Це зумовлено такими причинами: вони не мають власної вартості; недовіра до держави – емітента (мається на увазі політичний та соціально-економічний стан в країні) дефіцит державного бюджету та незбалансованість платіжного балансу країни. Все це примушує державу випускати надмірну (що не відповідає реальним потребам грошового обігу) кількість грошей для покриття державних витрат. Це призводить до зменшення мінової вартості всієї маси грошей і грошової одиниці зокрема. Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі і, які поступово трансформуються в електронні гроші.

Кредитні гроші - це гроші особливого типу, що не розмінні на золото, а в обіг випускаються центральним (національним) банком як банкноти. На основі банкнотного обігу грошей виникають банківські депозити (депозитні гроші), що стають базою чекового обігу.

Таблиця 1

Відмінності кредитних грошей від паперових

Кредитні гроші	Паперові гроші
Виникають з функції грошей як засобу платежу	Виникають з функції грошей як засобу обігу
Випускаються банком для кредитування ділових угод	Емітуються державним органом або центральним банком від імені держави
Не мають примусового курсу	Наділені державою примусовим курсом, обов´язкові для прийняття

Історично першою формою кредитних грошей став вексель - письмово оформлене боргове зобов´язання законодавчо встановленого зразку.

Поняття «кредитні гроші»  під впливом того або іншого фактора класифікують за кількома критеріями:

а) залежно від форми існування розрізняють паперові гроші, монети, депозитні гроші, електронні гроші;

б) якщо їх розглядати з позиції емітента й характеру емісії, то можна вказати казначейські та банківські гроші.

Депозитні гроші - різновид кредитних грошей, що не мають речового виразу та існують лише у вигляді записів на рахунках у банках. Депозитні гроші виникли на стадії високого розвитку банківської системи, коли кожний суб´єкт грошових відносин може вільно вкласти гроші до банку (депозит) і здійснити ними необхідні операції. Це здешевлює вартість розрахунків, надає зручності в їх проведенні і водночас суттєво обмежує готівкові платежі. З метою розширення переваг депозитних грошей використовуються дебетові картки.

Електронні гроші - умовна назва грошових засобів, які використовуються їх власниками за допомогою електронної системи банківських послуг. Фактично, це абстрактні кредитні гроші, що обертаються не у формі паперових носіїв, а через впровадження до сфери розрахунків комп´ютерної техніки і сучасних систем зв´язку. Електронні гроші є найбільш економним і зручним носієм грошової функції, значно прискорюють безготівкові розрахунки.

Основні поняття до теми 1:

Бартер - товарообмінна операція у вигляді натурального обміну з передачею права власності на товар без платежу грошима. Поширення бартерних операцій посилює обміну і підриває сталість грошової одиниці.

Білонна монета - розмінна монета, яка задовольняє потреби роздрібної торгівлі за товари дрібної вартості і карбується з металу, що коштує дешевше номінального виразу монети.

Готівкові гроші - форма грошей, виготовлена з паперу чи іншого малоцінного матеріалу і використовується у функції засобу обігу та в ряді випадків засобу платежу.

Гроші - специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента і володіє властивістю обмінюватися на будь-який інший товар.

Депозитні гроші - неповноцінні знаки вартості, які не мають речового виразу й існують у вигляді певних сум на рахунках у банках.

Електронні гроші - різновид депозитних грошей, які приводяться в рух не за допомогою паперових носіїв, а завдяки автоматичному переказуванню грошових сум на рахунках банків за допомогою ЕОМ за розпорядженням власників поточних рахунків. Електронні гроші - найпрогресивніша, економічна і зручна форма носія грошових функцій, яка реалізується за допомогою банківських автоматів-касирів, кредитних карток, дебетових карток, електронних систем розрахунків у торгівельних пунктах, електронної системи обслуговування на дому та ін.

Засіб нагромадження - функція грошей, за допомогою якої обслуговується процес нагромадження вартості в її загальній абстрактній формі.

Засіб обігу - функція, в якій гроші виконують роль посередника у обміні товарів та доведенні їх до споживачів.

Засіб платежу  - функція грошей, якою забезпечується погашення чисельних форм заборгованості та розрахунків.

Кредитна картка - іменна платівка з ідентифікатором власника, що видається банком власникові поточного рахунку безоплатно або за невелику щорічну плату. Умовою отримання кредитної картки є платоспроможність клієнта. Встановлений за нею ліміт кредитування дозволяє власнику кредитної картки за допомогою ЕОМ оплати свої покупки чи погасити борг переказом грошей по рахунках без використання готівки.

Кредитні гроші - неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитних стосунків.

Міра вартості - функція грошей, яка забезпечує вимірювання вартості товарів та її відображення у формі ціни.

Монета - законодавчо встановленої форми, ваги, складу металу, певного зображення та номіналу зливок металу, який включає номінал вартості та використовується як засіб обігу і платежу. За умов золотого стандарту монети виготовлялися із золота. Їхня вартість визначалася ваговим виміром коштовного металу. Для обслуговування дрібних платежів нині використовуються розмінні монети із сплавів звичайних металів. Таким чином, держава своїм рішенням надає їм силу законного платіжного засобу.

Паперові гроші - вид нерозмінних на коштовні метали знаків вартості, що випускаються державою (казначейством) для покриття своїх витрат і наділяються нею примусовим курсом. Паперові гроші не мають механізму самостійного повернення до каси емітента, тому можуть нагромаджуватися у каналах грошового обігу в надмірній кількості і знецінюватися.

Світові гроші - функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті.

Функція грошей - дія (обсяг роботи), яку здатні виконувати гроші в процесі обслуговування руху вартості товарів.

Завдання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття «гроші».

2. Назвіть причини виникнення грошей.

3. Охарактеризуйте розвиток українських грошей.

4. Визначте функції грошей .

5. Що таке масштаб цін і що з ним пов’язане?

6. Як називається процес обміну товарів на товари?

7. Розкажіть про еволюцію світових грошей.

8. Важлива ознака паперових грошей та причини цього.

9. Охарактеризуйте відмінності паперових і кредитних грошей.

10. ВВП країни у 2010 р. Становив 200 млрд. грн. , а грошовий попит – 45 млрд. грн. У 2011 р. ВВП збільшився на 6 % , а швидкість обертання грошей і рівень цін не змінився .

Чому дорівнює попит на гроші у 2011 р. ?

РОЗВ’ЯЗОК :

Кількісне рівняння обігу має вигляд :

,

Звідси,

Попит на гроші у 2011 р. :

Відповідь: попит на гроші у 2011 р. становить 47, 64 млрд. грн.

Задача 1

Розрахуйте величину агрегатів грошової маси України якщо :

Готівка поза банком – 125 млрд грн.;

Готівка в касах юридичних осіб – 30 млрд грн.;

Депозити до запитання – 71 млрд грн.;

Строкові вклади – 167 млрд грн.;

Валютні заощадження – 120 млрд грн.;

Кошти за трастовими операціями – 1 млрд грн.;

Вартість облігацій державного займу – 1,7 млрд грн.;

ЛЕКЦІЯ 2 ГРОШОВИЙ ОБОРОТ І ГРОШОВА МАСА

Мета : Дізнатись характеристику грошового обороту, його сутність; розглянути форми грошового обороту. Сформувати знання про сутність грошової маси та закону грошового обігу.

Питання теми:

1. Характеристика та структура грошового обороту.

2. Форми грошового обороту.

3. Грошова маса та закон грошового обігу.

Література:

1. Гроші та кредит / Авт. кол.; За ред. М.І. Савлука.- К.: Либідь, 1992.

2. Деньги, кредит, банки / Авт. кол. под рук. Г.И. Кравцовой - Минск, 1994.

3. Гальчинський А.С. Теорія грошей. - К.: Основи, 1996.

4. Долан З.Д. й др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. - СПб.: Оркестр, 1994.

5. Все о векселе: Сборник систематизированого законода-тельства // Бизнес. - 1997. - № 16, 17.

6. Основи банківської справи / Авт. кол. під ред. М.І. Савлука.-К.: Лібра, 1997.

7. Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Управління грошовим обігом //Фінанси країни. - 1996. - № 10.

1. Характеристика та структура грошового обороту.

В процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання різних видів зобов'язань в грошовій формі здійснюються розрахунки та платежі, які відбуваються і при розподілі та перерозподілі грошових коштів. Сукупність всіх грошових платежів утворює грошовий оборот.

Класична модель кругообігу товарів та послуг, якими обмінюються підприємства (фірми) і домашні (сімейні) господарства (населення), врівноважена відповідним потоком грошових платежів, що здійснюються при обміні. Підприємства і населення, пов'язані між собою двома групами ринків: продуктів та ресурсів.

Ринки продуктів – це ринки, на яких населення, підприємства купують вироблені іншими підприємствами товари та послуги. Населення витрачає одержані ними доходи на придбання споживчих товарів, а підприємства продають свої продукти населенню та іншим підприємствам з метою одержання виручки, необхідної для продовження процесу виробництва.

Ринки ресурсів – це ринки, на яких населення, підприємства купують ресурси, необхідні для виробництва – робочу силу, капітал, природні ресурси. Населення та підприємства продають ресурси, що належать їм, за відповідні грошові платежі, які виступають у вигляді заробітної плати, процентного доходу, рентних платежів, прибутку.

Кількісним вимірником товарних потоків є гроші. Кількість грошей в обігу можна визначити виходячи з наступної залежності:

МV=РQ

де, М – кількість грошей (грошова маса),

V – швидкість обігу грошей,

Р – рівень цін,

Q – реальний національний продукт.

Наведене рівняння обміну відображає залежність зміни кількості (маси) грошей, що знаходяться в обігу, від рівня цін і розміру реального національного продукту.

Підприємства (фірми) витрачають дещо більше, ніж одержують від продажу своїх продуктів, тому що повинні здійснювати інвестиції.

Інвестиції вкладаються в основний капітал (придбання обладнання, комп'ютерної техніки) і товарні запаси (сировину, матеріали).

В аналіз кругообігу продуктів і доходів слід включати об'єкти державного сектора. Зв'язок державного сектора з економічною системою відбуваються трьома шляхами: через податки, державні закупки та позики. Одним з основних джерел державного впливу на процес кругообігу є податково-бюджетна політика.

Зниження податків стимулює як зростання заощаджень, так і зростання споживання, – зростає національний продукт. Зростання обсягів державних закупок також стимулює зростання національної о продукту.

Грошово-кредитна політика, під якою розуміють дії уряду, впливаючи на кількість грошей, що знаходяться в обігу, також с засобом державного впливу на кругообіг.

Модель кругообігу доходів і продуктів описує потік товарів та послуг, якими обмінюються сімейні господарства і фірми, збалансований контрпотоком грошових платежів, що здійснюються при цьому обміні. Дана модель складніша, якщо до її елементів включити міжнародні зв'язки (імпорт-експорт товарів, позики, кредити, міжнародні закупки).

Розглянемо простий приклад грошового кругообігу.

Сімейні господарства, які безпосередньо чи опосередковано (через торгово-промислові корпорації, що знаходяться в їх власності) володіють всіма економічними ресурсами, постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства мають попит на ресурси, оскільки останні є засобами, за допомогою яких фірми виробляють товари та послуги. Взаємодія попиту та пропозиції великої кількості людських та матеріальних ресурсів встановлює ціну на кожний з них. Платежі, які здійснюють підприємства, купуючи ресурси, представляють собою витрати цих підприємств, але одночасно вони відображають потоки заробітної плати, ренти, відсотків і прибутків сімейним господарствам від продажу ресурсів.

Грошовий дохід, одержаний сімейними господарствами від продажу ресурсів, не має реальної цінності. В процесі витрачання грошової о доходу сімейні господарства виражають свій попит на велику кількість товарів та послуг на ринку продуктів. Одночасно підприємства поєднують придбані ними ресурси для виробництва та пропозиції товарів та послуг на тих же ринках. Взаємодія цих рішень про попит та пропозицію і визначають ціни продуктів. З точки зору підприємств потік розрахунків за товари і послуги утворює виручку, чи доходи від продажу товарів та послуг.

Модель кругообігу демонструє складне, взаємопов'язане переплетення процесів прийняття рішень і економічної діяльності. Слід звернути увагу на те, що сімейні господарства і підприємства виступають на обох основних ринках, але в кожному випадку на протилежних сторонах. На ресурсному ринку підприємства виступають як покупці, тобто на стороні попиту, а сімейні господарства, як власники ресурсів та постачальники. На ринку продуктів вони міняються позиціями. Разом з тим кожний з цих економічних суб'єктів і купує і продає.

Коли до кругообігу додаються заощадження та інвестиції, виникають два шляхи, по яких кошти можуть переміщуватися від сімейних господарств до ринків продуктів. Один шлях – прямий, що здійснюється за допомогою затрат на придбання. Другий шлях -непрямий, коли кошти рухаються через фінансові ринки, збереження та інвестиції.

Значну роль в кругообігу продуктів і доходів відіграє державний сектор в двох напрямках.

Перший – зв'язок через так звані чисті податки, які рухаються від сімейних господарств до уряду. Другий – державні закупки, в результаті яких кошти переміщуються від уряду на ринки продуктів. Якщо державні закупки перевищують по величині чисті податки (тобто виникає бюджетний дефіцит), то уряд змушений брати позики на фінансових ринках. Якщо чисті податки по величині перевищують державні закупки, то обсяг платежів уряду протягом минулих років буде перевищувати обсяг нових позик: в результаті утворюється чистий потік коштів від уряду до фінансових ринків.

Одним з джерел державного впливу на процес кругообігу е фіскальна політика. Збільшуючи чисті податки, уряд може збільшити і розміри грошових засобів, що вилучаються у сімейних господарств. В свою чергу, сімейні господарства в цій ситуації повинні зменшувати або заощадження, або видатки на споживання, чи проводити як те, так й інше. В будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Зниження чистих податків стимулює як підвищення збережень, так і підвищення рівня споживання, позитивно впливаючи таким чином на збільшення національного продукту.

Заходи, що проводяться в рамках фіскальної політики, можуть також приймати форму зміни обсягів державних закупок. Підвищення державних закупок стимулює підвищення національного продукту, оскільки в результаті цього підвищуються доходи фірм від продажу товарів та послуг державі. Також зростають і доходи сімейних господарств, якщо збільшити зарплату працівників, зайнятих в державному секторі чи за рахунок кількості зайнятих в ньому. Зниження обсягів державних закупок призводить до протилежного ефекту.

Таким чином, грошовий оборот є складовою частиною платіжного обороту, тобто процесу безперервного руху засобів платежу в країні. Грошовий оборот включає в себе грошовий обіг. Обіг грошових знаків передбачає їх постійний перехід від одних фізичних чи юридичних осіб до інших. Безготівкові грошові знаки не знаходяться в обігу, тому що кожна нова угода вимагає нового запису на банківських рахунках. Поняття "грошовий обіг" відноситься тільки до частини грошового обороту – готівково-грошового обороту.

Грошовий оборот складається з окремих каналів руху грошей між:

• центральним банком країни і комерційними банками;

• комерційними банками;

• підприємствами і організаціями;

• банками і господарюючими суб'єктами;

• господарюючими суб'єктами і населенням;

• фінансовими інститутами і населенням.

2. Форми грошового обороту.

Грошовий оборот – це рух грошових коштів в готівковій та безготівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі в народному господарстві. В залежності від виду відносин, які обслуговує грошовий оборот його можна поділити на:

• грошово-розрахунковий оборот, який обслуговує розрахунки за товари та послуги і нетоварні зобов’язання юридичних та фізичних осіб;

• грошово-кредитний оборот, який обслуговує кредитні відносини в господарстві;

• грошово-фінансовий оборот, що обслуговує фінансові відносини в господарстві.

Готівково-грошовий оборот представляє собою сукупність платежів готівковими коштами, які використовуються при виплаті заробітної плати, пенсій, субсидій. Населення здійснює готівкові платежі при купівлі товарів, оплаті різних видів послуг тощо. Правильна організація обороту готівкових коштів впливає на розмір грошової маси, від неї залежить швидкість обертання грошей, що характеризує стабільність та стійкість грошового обігу.

Сфера використання готівкових грошей в народному господарстві обмежена в порівнянні з безготівковими розрахунками, і в основному їх використовує населення. Разом з тим кожне підприємство та організація без роботи з готівковою грошовою масою теж поки що обійтися не можуть: в першу чергу, це пов’язано з оплатою праці. Крім того, підприємства та організації самостійно можуть реалізовувати свою продукцію і послуги, отримуючи при цьому виручку готівкою. Також в межах встановлених законодавством сум вони можуть використовувати готівкові гроші в розрахунках між собою. Таким чином, в економіці формується готівково-грошовий обіг, який представляє собою розрахунки готівковими грошима.

Значну частину грошового обороту складають платежі підприємств за товари, роботи, послуги, які здійснюються безготівковим шляхом. Сукупність цих платежів, що здійснюються без використання готівкових грошей, складає безготівковий грошовий оборот.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями, установами можуть класифікуватись за рядом ознак:

1) за об’єктом розрахунків або в залежності від призначення платежу (платежі до бюджету, по розрахунках з фондом соціального захисту населення тощо);

2) за місцем проведення розрахунків або від характеру економічних зв’язків – внутрішньодержавні чи міждержавні (коли розрахунки здійснюються з контрагентами, які знаходяться на території інших держав);

3) за способом платежу:

– гарантовані (що забезпечують гарантію платежу за рахунок депонованих коштів) та негарантовані (які не мають гарантії платежу);

– шляхом списання коштів з рахунку, чи шляхом заліку взаємних вимог;

– з відстрочкою;

4) за способом реалізації продукції, товарів, робіт, послуг – прямі розрахунки (безпосередньо між постачальником та покупцями) та транзитні (з врахуванням проміжних ланок).

Переваги безготівкових розрахунків полягають в наступному:

1. зменшуються затрати праці і відсотки, пов’язані з використанням готівкових грошей (карбування, друк, перевезення, зберігання, сортування);

2. сприяє безперервному кругообігу коштів.

Між готівково-грошовим та безготівковим оборотом існує тісна взаємозалежність: гроші постійно переходять із однієї сфери в іншу, змінюючи форму готівкових грошових знаків на депозит в банку, та навпаки. Тому безготівковий платіжний оборот невід’ємний від обігу готівкових грошей і створює разом з ними єдиний грошовий оборот країни.

3. Грошова маса та закон грошового обігу.

Гроші обслуговують потреби економіки, опосередковуючи рух товарів і доходів у сферах виробництва, розподілу, обміну та споживання національного продукту. Обслуговування потреб економіки грішми потребує, щоб кількісна їхня маса і структура в обігу відповідала потребам функціонування економіки. Тому грошовий обіг в усіх його секторах має забезпечуватися певною кількістю грошей - грошовою масою.

Грошова маса - це сукупність запасів грошей в усіх їхніх формах, що перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обігу та обслуговують економічні зв'язки в певний момент.

До грошової маси належать усі готівкові гроші, що перебувають на руках у фізичних осіб та в касових залишках юридичних осіб; усі депозитні гроші. Окремі економісти і центральні банки до грошової маси відносять будь-які активи, яким властива певна ліквідність - облігації державних позик, векселі, страхові поліси тощо, бо вони здатні замінювати гроші в процесі функціонування грошового обігу.

У грошовій системі України виділяють агрегати: М0; М1; М2; М3. При цьому агрегат М0 звичайно пов’язують із готівкою, що знаходиться поза банками. І хоч виділення такого агрегату має деякий сенс, усе ж, виходячи з глибинних основ розподілу грошової маси на агрегати, він відрізняється від агрегату М1 лише кількісно.

До складу інших грошових агрегатів входять такі елементи:

Агрегат М1. Він включає: а) гроші поза банками; б) кошти на рахунках до «запитання» і поточні депозити. Останній елемент ще визначають як трансакційні депозити, до яких належать внески, з яких гроші в будь-який момент можуть бути отримані власником внеску, або переказані іншим особам за допомогою чеків, вичайних грошових переказів та за допомогою електронних грошових переказів.

Агрегат М2. До його складу входить агрегат М1, а також термінові депозити й ощадні вклади, покладені на певний термін. Гроші, що входять до цього агрегату, ще називають грошовими активами. На відміну від агрегату М1 даний агрегат має менший ступінь ліквідності. Це обумовлено, головним чином, тим, що до його складу входять термінові депозити й ощадні вклади, які розміщаються в банках на певний термін. Гроші тут використовуються як високоліквідний засіб нагромадження купівельної спроможності. Дострокове вилучення цих грошей з відповідних рахунків пов’язано для їх власника зі значною втратою прибутку. Разом з тим вони, як правило, не можуть безпосередньо перетворюватися в трансакційні депозити, тобто не можуть бути переказані однією особою на користь іншої.

Агрегат М3. До нього входять агрегат М2 і кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Ці операції — це довірчі операції, тобто операції доручення з управління майном або грошима клієнта. Формою організації таких операцій може бути, наприклад, депозитний сертифікат, тобто грошовий документ, що свідчить про вкладення його власником у банк певної суми на термін, після закінчення якого за даним сертифікатом сплачуються відсотки і повертається вкладена сума. На відміну від термінового депозиту, за яким вкладені гроші все ж можна вилучити з банку до закінчення терміну, втративши при цьому всі відсотки по внеску або їх значну частину, то за депозитним сертифікатом достроково повернути свої гроші, як правило, не можна. Це додає даному елементу менший ступінь ліквідності, ніж той, що мають строкові депозити.

Агрегати М2 і М3 віддзеркалюють ту масу грошей, що тимчасово вийшла з обігу і виконує функцію нагромадження вартості. Обсяги цих двох агрегатів визначаються залежно від інших (ніж у агрегату М1) чинників. Це такі чинники, як рівень капіталізації грошових доходів населення і господарюючих суб’єктів, стан розвитку кредитних відносин, рівень розвитку інфраструктури грошового ринку і таке ін.

Визначальною функцією грошей, яка є квінтесенцією їх загальної ролі в системі товарного виробництва, є їх функція як засобу обігу. Реалізуючи дану функцію, гроші виконують роль посередника при обслуговуванні метаморфози Т—Г—Т. У цьому зв’язку виникає питання про кількість грошей, необхідних для обміну. Найбільш загальна відповідь на це питання міститься у вартісному обсязі самої товарної маси. Скільки вироблено товарів, стільки потрібно і грошей, тому що вони і тільки вони покликані обслуговувати рух товарів. Однак самі гроші можуть упродовж певного часу (звичайно за такий період береться рік) робити декілька оборотів. Це пов’язано з тим, що гроші (при цьому, як правило, беруть однойменну грошову одиницю, наприклад гривню), які випущені в обіг емісійним центром країни (Центральним банком), через якийсь час знову повертаються до емітента. Останній знову пускає їх в обіг і цей процес повторюється знову й знову. За рік грошова одиниця може зробити декілька оборотів. Цей показник кількості оборотів однойменної грошової одиниці на рік і є показником швидкості обігу грошей.

Між загальною кількістю грошей і швидкістю їх обігу існує певний зв’язок. Він виявляється в тому, що зі збільшенням швидкості обігу грошей їх кількість, яка необхідна для забезпечення обігу всієї товарної маси, зменшується. Для ілюстрації цього зв’язку розглянемо простий приклад. Припустимо, що в якійсь країні вся товарна маса, вироблена за рік, дорівнює 1 млрд доларів. Зрозуміло, що для забезпечення її руху необхідно мати 1 млрд доларів, але це справедливо тільки за умови, що гроші роблять один обіг на рік. Якщо ж однойменна грошова одиниця (у даному разі це долар) робить два обороти за рік, тоді грошей потрібно наполовину менше, тобто не 1 млрд, а тільки 500 мли доларів. Цей взаємозв’язок можна подати у вигляді формули:

де Кг — кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного періоду;

ΣЦ— сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу, наприклад за рік.

О — швидкість обігу однойменної грошової одиниці за рік.

В узагальненій формі дана формула відбиває закон грошового обігу, суть якого полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для обігу товарів, прямо пропорційна сумі їх цін і обернено пропорційна швидкості обігу однойменної грошової одиниці.

Наведена формула закону грошового обігу розроблена К. Марксом. Вона дійсно відбиває стійкі, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між масою товарів, швидкістю обігу грошей і їх кількістю, яка необхідна для обігу даної товарної маси. Поряд із цією узагальненою формулою К. Маркс розробив формулу закону грошового обігу і в більш детальному варіанті, який розкриває ту саму сутність, але вже з деякою деталізацією руху грошей залежно від конкретних форм організації цього руху. Вона має такий вигляд:

де Кг — кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного часу;

ΣЦ— сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу, наприклад за рік;

О — швидкість обігу однойменної грошової одиниці за рік;

К — сума цін товарів, проданих у кредит з оплатою їх за межами даного конкретного періоду;

П — сума цін товарів, що були продані в кредит раніше і за якими наступив термін платежу;

ВП — платежі, що взаємопогашаються.

Серед тих учених, що зробили помітний внесок в аналіз грошових відносин у цілому і в дослідження проблеми визначення кількості грошей, необхідних для обігу, слід назвати американського вченого І. Фішера (1867—1947 pp.). У сучасній економічній теорії широко застосовується його формула кількості грошей. Вона може бути виведена з його так званого загального рівняння обміну

де М— маса грошей;

V— швидкість обігу однойменної грошової одиниці; Р — ціни товарів; Q — кількість товарів.

У сучасній економічній літературі всю сукупність грошей, що забезпечують рух товарів і послуг, визначають як грошову масу. Вона містить усю суму загальновизнаних платіжних засобів країни і включає:

а) готівкові гроші;

б) безготівкові гроші.

Грошова маса знаходиться у певному зв’язку з валовим внутрішнім продуктом. Цей зв’язок звичайно виражають через показник монетизації економіки. Він визначається як відношення грошової маси до валового внутрішнього продукту (ВВП).

Але часто цей показник розраховують і відносно інших грошових агрегатів, а саме М1; М2; М3. Цю низку показників часто називають коефіцієнтами Маршалла.

Чим вище цей показник — тим краще. Це пов’язано з тим, що збільшення даного показника вказує на посилення мобільності економіки, яка досягається зростанням ступеня варіантності в поведінці господарюючих суб’єктів. Іншими словами, підвищення рівня монетизації валового внутрішнього продукту означає, що учасники суспільного виробництва значну частину виробленого продукту схильні зберігати не в натуральній формі (у вигляді виробничих запасів, незавершеного виробництва і т. ін.), а у вартісній.

Між грошовою масою і грошовою базою існує певний взаємозв’язок, який прийнято виражати через грошовий мультиплікатор. Ця залежність може бути виражена у вигляді формули:

де ГМ — грошова маса;

ГБ — грошова база;

m — грошовий мультиплікатор.

При цьому сам показник монетизації (Km) розраховується за формулою:

Таким чином, у сукупності важелів, які використовує держава в умовах сучасного ринку, чинне місце займає грошовий мультиплікатор. Він дає змогу досить оперативно змінювати загальну грошову масу для забезпечення необхідної рівноваги на ринку в умовах суттєвих змін у співвідношенні грошової й товарної маси.

Основні поняття та терміни

Грошовий оборот – це рух грошових коштів в готівковій та безготівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі в народному господарстві.

Ринки продуктів – це ринки, на яких населення, підприємства купують вироблені іншими підприємствами товари та послуги.

Ринки ресурсів – це ринки, на яких населення, підприємства купують ресурси, необхідні для виробництва – робочу силу, капітал, природні ресурси.

Грошова маса - це сукупність запасів грошей в усіх їхніх формах, що перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обігу та обслуговують економічні зв'язки в певний момент.

Платіжна вимога – це документ, який містить вимогу одержувача коштів платнику про сплату певної суми грошей через банк.

Платіжне доручення – це документ, який містить наказ платника банку про списання з його рахунку певної суми та перерахування її на рахунок одержувача.

Платіжні доручення зручні при авансовій оплаті за товари, при виконанні платежів до бюджету тощо.

Платіжна вимога-доручення – це комбінований розрахунковий документ, який об'єднує платіжну вимогу і платіжне доручення. Частину документу "платіжна вимога" заповнює одержувач, а другу частину – "доручення" – заповнює платник при згоді на оплату.

Акредитив – це розрахунковий документ, який містить доручення банка платника банку одержувача оплатити товар (послуги) лише при виконанні одержувачем умов, вказаних в акредитиві Акредитив вигідно використовувати у відносинах з неакуратними платниками.

Розрахунковий чек – документ, який містить доручення чекодавця (платника) банку про перерахування з його рахунку певної суми грошей на рахунок чекодержателя (одержувача) при здачі ним чека в банк.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке грошовий оборот, з чого він складається?

2. Форми грошового обороту та їх характеристика.

3. В чому полягає сутність закону грошового обігу?

4. Грошові агрегати як показники грошової маси.

5. Способи регулювання грошової маси.

6. Назвіть особливості грошової маси в Україні.

Задачі

№1 Кількість обігу

Швидкість обігу грошей (V) = 7 оборотів, рівень цін(Р) = 15000000 грн., реальний національний продукт(Q) = 23000000 грн. Визначити грошову масу(M).

Скористуємося формулою: MV = PQ

M = PQ/V = 15000000*23000000/7 = 49285714 грн.

№2

Кількість грошей, необхідна для обігу товарів протягом певного періоду(Кг) = 47000000 грн., сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу = 26000000 грн. Визначити швидкість обігу гривні за рік(О).

Скористуємося формулою: Кг = ΣЦ/О

О = Кг/ ΣЦ = 47000000/26000000 = 1,807692 оборотів.

№3

Сума цін товарів, що підлягають реалізації за певний відрізок часу( ΣЦ) = 54000000 грн., швидкість обігу гривні за рік(О) = 2,6 , сума цін товарів, проданих у кредит з оплатою їх за межами даного конкретного періоду(К) = 12000000 грн., сума цін товарів, що були продані в кредит раніше і за якими наступив термін платежу(П) = 8000000 грн., сума платежів, що взаємопогашаються(ВП) = 5000000 грн. Визначити кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного часу(Кг).

Скористуємося формулою:

Кг = (54000000-12000000+8000000-5000000)/2,6 = 17,307692 грн.

№4

Грошова маса(Гм) = 88000000 грн., грошова база(Гб) = 22000000 грн.,визначити грошовий мультиплікатор(m).

Скористуємося формулою:

m = Гм/Гб = 88000000/22000000 = 4.

ЛЕКЦІЯ 3 ГРОШОВИЙ РИНОК

1.Визначення сутності та поняття грошового ринку

2. Структура грошового ринку

3.Види та класифікація грошового ринку

1. Визначення сутності та поняття грошового ринку

Грошовим ринком звичайно називають особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

На перший погляд може скластися враження, що купівля-продаж грошей, а отже й особливий грошовий ринок, - це нонсенс, оскільки гроші слугують загальним еквівалентом і обмінювати їх на гроші немає сенсу. Якщо ж їх купувати-продавати у формі обміну на звичайні товари, то для цього окремий ринок не потрібний, бо такий обмін систематично здійснюється на звичайних товарних ринках. Проте гроші тут не є цільовим об'єктом ринкових відносин. Ними виступають матеріальні блага - продукти праці та ресурси, які одним суб'єктам ринку потрібно продати, а іншим - купити. Гроші виконують тут допоміжну, інструментну роль, обслуговуючи обіг цих благ. При цьому покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на них, оскільки одержують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. З іншого боку, продавці товарів отримують у повну свою власність еквівалентну суму грошей і розпоряджаються нею без будь-якого зв'язку з проданими товарами. Тому такі ринки справедливо називають товарними, а не грошовими.

Специфіка грошей як абсолютно ліквідного товару зумовлює істотну специфіку їх переміщення між суб'єктами грошового ринку, а також усіх інструментів та самого механізму функціонування цього ринку. Традиційні поняття "продаж" і "купівля", що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. Самі гроші виступають тут зовсім в іншому статусі порівняно з товарними ринками. Іншого змісту набувають і такі ринкові явища, як ціна, попит, пропозиція.

Передача грошей від одного суб'єкта грошового ринку до іншого набуває сенсу лише тоді, коли у одного з них вони є вільними і немає потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого їх немає взагалі і немає матеріальних благ, від продажу яких потрібні гроші можна було б одержати. Здійснюється така передача або у формі прямої позички під зобов'язання повернути кошти у встановлений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей лише умовно можна назвати купівлею чи продажем.

Ця умовність виявляється передусім у тому, що власник грошей (продавець) при передачі їх своєму контрагентові не втрачає права власності на відповідну суму грошей (а тільки право розпоряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах. Більше того, у момент передачі грошей контрагенту продавець не одержує їх реального еквівалента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках. Відповідно покупець грошей не одержує на них права власності, а тільки право розпорядження ними як ліквідністю, і то тимчасово, на певний період. Тому покупець грошей не відчужує на користь продавця еквівалентну суму вартості в товарній формі.

Принципово змінюються статус грошей і цілі їх купівлі-про-дажу на грошовому ринку. З допоміжного засобу обігу товарів на товарних ринках гроші перетворюються тут у визначальний об'єкт ринкових відносин, у їх самоціль. На грошовому ринку власник грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє розпорядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку вартість переміщується між його суб'єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку з поверненням до власника. А метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне одержати додатковий дохід, що називається процентом (процентним доходом), як плату за тимчасову відмову від користування цими грошима і передачу цього права іншій особі. Покупець грошей має намір одержати додатковий дохід від розширення виробничої чи комерційної діяльності, використавши отриману у своє розпорядження додаткову суму грошей.

Завдяки вказаним особливостям грошового ринку продаж грошей тут виступає у формі передачі цих грошей їх власниками своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на такі інструменти, які надають їм можливість зберегти право власності на ці гроші - відновити право розпорядження ними та одержати процентний дохід. Відповідно купівля грошей є формою одержання суб'єктами ринку у своє розпорядження певної суми грошей в обмін на вказані інструменти.

Такий механізм купівлі-продажу грошей зумовлює важливу роль спеціальних інструментів у функціонуванні грошового ринку. Вони покликані забезпечити на цьому ринку рух визначального об'єкта - грошей. З цього погляду роль зазначених інструментів аналогічна ролі грошей на товарних ринках.

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є певними зобов'язаннями покупців перед продавцями грошей. Залежно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і боргові. До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а й певною мірою і право розпорядження ними. Такі зобов'язання мають форму акцій. До цієї групи можна віднести також деривативні інструменти, інші функціональні угоди (наприклад страхові).

До боргових відносять усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити по ній дохід. Такими зобов'язаннями оформляються операції купівлі-продажу грошей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб відновити це право за продавцем грошей, потрібно повернути відповідну суму грошей в його розпорядження (готівкою чи перерахуванням на його поточний рахунок) з одночасним погашенням боргового зобов'язання.

Боргові зобов'язання як інструменти грошового ринку, у свою чергу, можна поділити на кілька видів залежно від міри і умов передачі продавцем покупцю прав розпорядження відповідними сумами грошей:

- депозитні зобов'язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупцям за умови їх повернення (з визначенням чи без визначення його терміну) і сплати (чи без сплати) процентного доходу. Такими зобов'язаннями оформляється переважно залучення грошей банками від їх клієнтів. Вони мають форму угод на відкриття поточних та строкових рахунків, угод депозитних та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів тощо;

- позичкові зобов'язання, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпоряджатися цими грошима: визначають, на які цілі вони можуть бути використані, вимагають особливих гарантій їх повернення, визначають ступінь ефективності (окупності) витрат чи проектів, що фінансуються за рахунок позичених коштів. Такі зобов'язання мають форму кредитних угод, облігацій, бондів, векселів тощо.

Інструменти грошового ринку, обслуговуючи переміщення грошей між його суб'єктами, самі набувають певної вартості і можуть ставати об'єктом купівлі-продажу у формі цінних паперів. У зв'язку з цим можна говорити про специфічний ринок цінних паперів, який є однією з форм існування грошового ринку. Потенційно в цінний папір може перетворитися будь-який інструмент грошового ринку. Проте економічно доцільною подібна трансформація може бути тільки для інструментів середньо- та довгострокової дій. Якраз їх власники, що продали свої гроші на тривалий строк, частіше змушені продавати їх на ринку, не дочекавшись закінчення терміну дії, щоб повернути гроші у свій оборот, ніж власники інструментів короткої дії. Це стосується, зокрема, акцій, державних і корпоративних облігацій, казначейських векселів, деривативів, довгострокових депозитних сертифікатів, іпотечних зобов'язань тощо.

Усі види інструментів грошового ринку можна виділити у такі три групи: позичкові угоди, включаючи й депозитні, на підставі яких здійснюються відносини банків з їх клієнтами щодо формування і розміщення кредитних ресурсів; цінні папери, з допомогою яких реалізуються переважно прямі відносини між продавцями і покупцями грошей; валютні цінності, які використовуються у взаємовідносинах між власниками двох різних валют.

Як зазначалося вище, інструменти грошового ринку самі набувають здатності до обігу. Найбільшою мірою ця здатність властива цінним паперам і валютним цінностям, що дає підстави виділити відповідні ділянки грошового ринку в самостійні ринки - цінних паперів та валютний. У розвинутих ринкових економіках поширена також купівля-продаж банківських позичкових вимог та зобов'язань, що дає підстави говорити про ринок позичкових угод як про самостійний вид грошового ринку.

Умовний характер має і ціна на грошовому ринку. Ціна грошей має форму процента (процентного доходу) на позичені чи залучені кошти, що істотно відрізняє її від звичайної ціни на товарних ринках. Розмір процента визначається не величиною вартості, яку містять у собі куплені (позичені чи залучені) гроші, а їх споживною вартістю - здатністю приносити покупцю додатковий дохід чи блага, необхідні для задоволення особистих чи виробничих потреб. Чим більшою буде ця здатність і чим довше покупець користуватиметься одержаними грошима, тим більшою буде сума його процентних платежів.

Незважаючи на істотні відмінності основних елементів грошового і товарного ринків, механізми їх взаємодії, зокрема попиту, пропозиції і ціни, на кожному з цих ринків однакові. На грошовому ринку, як і на товарному, діють сили попиту і пропозиції, а механізм їх урівноваження забезпечує стабільність процента як ціни грошей. Це й дало підстави назвати грошовим ринком ту специфічну сферу грошових відносин, де здійснюється перелив грошових коштів на безеквівалентній, але зворотній основі.

Для розуміння сутності грошового ринку важливе значення має визначення його суб'єктів. Суб'єктами цього ринку є юридичні та фізичні особи, які здійснюють операції купівлі-продажу грошей. Усі ці операції можна розділити на три групи: з продажу грошей, з купівлі грошей і посередницькі. В операціях з продажу грошей беруть участь сімейні господарства, фірми і структури державного управління, в операціях з купівлі грошей - ті самі економічні суб'єкти: фірми, сімейні господарства, структури державного управління. У посередницьких операціях ключовими суб'єктами є так звані фінансові посередники - банки, інвестиційні та фінансові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні товариства тощо. Усі вони спочатку акумулюють у себе грошові кошти, купуючи їх у продавців, а потім від свого імені розміщують їх, пропонуючи покупцям. Особливе місце серед суб'єктів грошового ринку займають центральні банки. Будучи банками банків, вони можуть обслуговувати міжбанківські відносини на грошовому ринку, наприклад здійснювати операції рефінансування, регулювати міжбанківські операції, валютні операції тощо.

Підсумовуючи розгляд сутності грошового ринку, слід зауважити, що це питання є дискусійним і недостатньо висвітленим у літературі. У радянській літературі грошовий ринок ототожнювали або з ринком позичкових капіталів, або з ринком короткострокових фінансових активів. У західній літературі грошовий ринок нерідко ототожнюють з фінансовим ринком. З таким підходом можна погодитися, якщо сам фінансовий ринок трактувати широко - як особливий сектор ринку, на якому формуються і балансуються попит і пропозиція на всі види фінансових активів, а значить, і на гроші. Саме такої точки зору дотримується англійський економіст Л. Харріс, який ставить знак рівності між грошовим і фінансовим ринками і з цих позицій аналізує класичну та кейнсіанську моделі грошового ринку. Цей підхід поступово утверджується й у вітчизняній літературі. Так, А. Гальчинський розглядає грошовий ринок як самостійний механізм, за допомогою якого урівноважуються попит і пропозиція на гроші. Як і Л. Харріс, А. Гальчинський основну увагу приділяє механізму формування попиту і пропозиції на гроші.

2. Структура грошового ринку

Для вивчення механізму функціонування грошового ринку важливе значення має також його структуризація. Вичленення окремих сегментів ринку можна здійснити за кількома критеріями:

• за видами інструментів, що застосовуються для переміщення грошей від продавців до покупців;

• за інституційними ознаками грошових потоків;

• за економічним призначенням грошових коштів, що купуються на ринку.

За першим критерієм у грошовому ринку можна виділити три сегменти: ринок позичкових зобов'язань, ринок цінних паперів, валютний ринок. Хоча в організаційно-правовому аспекті ці ринки функціонують самостійно, між ними існує тісний внутрішній зв'язок. Грошові кошти можуть легко переміщатися з одного ринку на інший, одні й ті ж самі суб'єкти можуть здійснювати операції одночасно чи поперемінне на кожному з них. Наприклад, комерційний банк на ринку боргових зобов'язань з допомогою своїх депозитних сертифікатів мобілізує кошти, які може розмістити на ринку цінних паперів або на валютному ринку. І навпаки, кошти, виручені від продажу цінних паперів, банк може розмістити під позичкові зобов'язання чи на придбання валютних цінностей.

За інституційними ознаками грошових потоків можна виділити такі сектори грошового ринку: фондовий ринок; ринок банківських кредитів; ринок послуг небанківських фінансово-кредитних установ.

На фондовому ринку здійснюється переміщення небанківського позичкового капіталу, який приводиться в рух з допомогою фондових цінностей (акцій, середньо- і довгострокових облігацій, бондів, інших фінансових інструментів тривалої дії). Значення цього ринку полягає в тому, що він відкриває широкі можливості для фінансування інвестицій в економіку. У високорозвинутих ринкових економіках фондовий ринок є основним джерелом фінансування збільшення основного й оборотного капіталу в процесі розширеного відтворення. Інституційними органами, що здійснюють регулювання фондового ринку, є фондові біржі.

Усі фінансові інструменти, що застосовуються на фондовому ринку, можна розділити на дві групи:

1) акції, що є вимогами на частку в чистому доході і в активах корпорації;

2) боргові зобов'язання середнього (від одного до 10 років) та тривалого (10 і більше років) термінів дії, що є зобов'язаннями емітентів перед власником виплачувати йому погоджену суму грошового доходу у формі процентів через певні проміжки часу аж до повного погашення.

Кожна з цих груп інструментів фондового ринку має певні недоліки і переваги перед іншою. Так, дохід за борговими зобов'язаннями фіксований і має високий ступінь гарантії його одержання. Цієї переваги не мають акції, зате вони дають власникам пряму вигоду від збільшення прибутковості корпорації, а також від зростання номінальної вартості активів корпорації, оскільки власники акцій мають право власності на відповідну їх частку. Водночас з погляду корпорації акції мають і такий істотний недолік, як необхідність оплати вимог власників акцій після виплат за вимогами власників боргових зобов'язань. Через зазначені недоліки акцій їх ринок у розвинутих країнах, як правило, вужчий, ніж ринок боргових зобов'язань.

За третім критерієм - економічним призначенням купівлі грошей - грошовий ринок поділяють на два сектори:

• ринок грошей;

• ринок капіталів.

На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк (до одного року). Ці кошти використовуються в обороті позичальника (покупця) як гроші, тобто для приведення в рух уже накопиченого капіталу, завдяки чому вони швидко вивільнюються з обороту і повертаються кредитору. Класичними операціями грошового ринку є операції з міжбанківського кредитування, з обліку комерційних векселів, операції на вторинному ринку з короткостроковими державними зобов'язаннями, короткострокові вклади фінансово-кредитних інституцій у комерційних банках та кредити банків цим інституціям тощо. Проте й інші - не фінансові - суб'єкти втягуються на ринок грошей, коли свої короткострокові грошові кошти вкладають у банки чи передають у розпорядження інших фінансово-кредитних інституцій, або ж одержують від них короткострокрві позички чи інше фінансування.

Ринок грошей характерний тим, що він дуже чутливий до будь-яких змін в економіці та у фінансовій сфері. Тому попит і пропозиція тут надто мінливі, а процент як ціна грошей часто змінюється під їх впливом. Через це він є найбільш реальним індикатором кон'юнктури грошового ринку взагалі і слугує базою формування процентної політики в країні. Це дає підстави розглядати механізм формування попиту і пропозиції на грошовому ринку тільки на підставі ринку грошей.

На ринку капіталів купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін. Ці кошти використовуються для збільшення маси основного й оборотного капіталів, зайнятих в обороті позичальників.

Класичними операціями ринку капіталів є операції з фондовими інструментами - акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями, купленими для зберігання, довгострокові депозити та позички комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній тощо.

На ринку капіталів можуть працювати всі суб'єкти грошового ринку - кредитори, позичальники і фінансові посередники. Зокрема, банки емітують фінансові інструменти (акції, облігації) для нарощування власного капіталу, а також можуть купувати чужі фондові цінності для зберігання, інвестуючи тим самим своїх клієнтів.

Характерною особливістю ринку капіталів є те, що попит і пропозиція тут є менш рухливими, рівень процентної ставки залишається більш стабільним, не так чутливо реагує на зміну кон'юнктури, як на ринку грошей. Це повинні враховувати банки у своїй процентній політиці, з тим щоб створити сприятливі умови для інвестування економіки.

Розмежування грошового ринку на ринок грошей і ринок капіталів має досить умовний характер. Адже запозичення грошей на строк до одного року зовсім не гарантує того, що наявний в обороті позичальника капітал не збільшиться протягом цього терміну. І навпаки, запозичення на строк більше року не гарантує того, що ці гроші не будуть використані для здійснення коротких платежів і не вплинуть на кон'юнктуру ринку грошей. Проте навіть умовне розмежування цих ринків має важливе практичне значення для їх функціонування, оскільки дає можливість їх суб'єктам здійснювати свою діяльність більш цілеспрямовано й ефективно.

3. Види та класифікація грошового ринку

Місце і роль грошового ринку у формуванні та реалізації попиту і пропозиції та ціни грошових ресурсів, наявність чисельних функціональних інститутів і особливості їх взаємодії потребують застосування різних інструментів і методів управління грошовими потоками. Вивчення цих та інших факторів, що визначають специфіку надходжень і витрачання коштів у процесі діяльності учасників господарського життя дозволяє категорію "грошовий ринок" оцінювати як складну систему організаційних і правових відносин, що взаємодіє з усією сукупністю ринкових відносин, має відповідні форми прояву і організаційні форми. У зв'язку з цим розрізняють три аспекти класифікації.

Схема системної структуризації грошового ринку

1. За економічним призначенням ресурсів:

- Ринок грошей

- Ринок капіталів

2. За інституційними ознаками:

- Ринок банківських кредитів

- Ринок продуктів інших фінансових інституцій

- Фондовий ринок

3. За видом фінансових інструментів:

- Ринок позичкових зобов'язань

- Валютний ринок

- Ринок цінних паперів

По-перше, у залежності від призначення й рівня ліквідності фінансових активів розрізняють два основних сегменти грошового ринку: ринок грошей і ринок капіталів. З цих позицій структуру грошового ринку можна відобразити так:

У сегменті ринку грошей, який ще називають монетарним ринком, продаються і купуються грошові кошти у вигляді короткострокових позик (до одного року) і депозитних операцій з метою обслуговування руху обігових коштів підприємств, банків, громадських організацій, населення і держави. Об'єктом купівлі-продажу стають тимчасово вільні кошти і валюти, а суб'єктами ринку грошей виступають фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти юридичних осіб; громадян, держави.

У свою чергу структура ринку грошей складається з валютного ринку та ринку короткострокових банківських кредитів, що мають розвинену мережу спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, діяльність яких забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на гроші як специфічний товар. Але гроші як звичайні товари на товарному ринку не продаються і не купуються. Вони обмінюються на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю, яка вимірюється нормою позикового відсотка, яка і є ціною «товар-гроші» як капіталу. Тому ринок грошей діє як складова частина і відповідний сегмент фінансового ринку, на якому реалізуються короткострокові депозитно-позикові операції.

При цьому валютний ринок охоплює операції купівлі-продажу (обміну) чужоземних валют і платіжних документів, які обслуговують широке коло зовнішньоекономічних операцій, страхування валютних ризиків, диверсифікацію валютних резервів, переміщення валютної ліквідності тощо. За своїм режимом функціонування валютні ринки поділяються на вільні, тобто діють без валютних обмежень, і обмежені, якщо валютні операції дозволяються уповноваженими органами або здійснюються за офіційно встановленим валютним курсом.

Ринок позикового капіталу охоплює відносини акумулювання й купівлі-продажу середньострокових і довготермінових кредитів і фінансових активів строком використання понад один рік, які обмінюються за альтернативною вартістю, що вимірюється нормою позикового відсотку. Структурними сегментами ринку позикових капіталів діють ринок короткострокових фінансових активів, ринок цінних паперів і ринок середньо- та довготермінових банківських кредитів. Об'єктом оперування на ринку виступають не самі гроші, а право на тимчасове їх використання на умовах зворотності, строковості та платності позик. При цьому ринок цінних паперів охоплює як кредитно-боргові відносини (облігації, векселі тощо), так і відносини співволодіння (акції), що можуть продаватися, купуватися і погашатись.

Отже, в ринковій економіці грошовий ринок за ознакою ліквідності та призначенням фінансових активів, які на ньому обертаються, охоплює мережу спеціальних інститутів, що забезпечують взаємодію попиту й пропозиції на гроші як специфічний товар.

Якщо розглядати грошовий ринок з позицій застосування на ньому інструментів і методів управління грошовими потоками, то його можна класифікувати як два взаємопов'язаних і таких, що доповнюють один одного і водночас відособлених два ринки: ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.

Ринок позичкових капіталів охоплює специфічну сферу товарних відносин, де реалізуються відносини акумулювання грошових коштів фізичних і юридичних осіб та надання позичок на принципах кредиту з метою забезпечення потреб суспільного відтворення. На цьому ринку задіяні кредитно-фінансові установи і фондові біржі, за допомогою яких реалізується рух позичкового капіталу для забезпечення нормального кругообігу капіталу.

Функціонування ринку цінних паперів складає частину ринку позичкових капіталів. Як частина грошового ринку він охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння. Через банки, спеціальні кредитні установи і фондову біржу акумулюються грошові нагромадження суб'єктів господарського життя, а далі спрямовуються у виробничі та невиробничі інвестиції. При цьому взаємодія ринків позичкових коштів і цінних паперів надійно забезпечує реалізацію права власності на використовувані грошові кошти і формує фінансові джерела економічного зростання, їх концентрацію і централізацію, розподіл і перерозподіл трудових і матеріальних ресурсів між галузями економіки, сприяє структурній перебудові суспільного виробництва.

У системній структуризації типів грошового ринку важливе місце посідають функціональні ознаки. На їх підставі грошовий ринок складається з двох секторів: міжбанківського ринку й відкритого ринку. Міжбанківський ринок діє як складова частина ринку позичкових капіталів. На ньому тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються і розміщуються банками між собою переважно у формі міжбанківських депозитів. Найпоширенішими строковими депозитами на міжбанківському ринку є строкові депозити на 1, 3, 6 місяців. Максимальний термін -1,2 роки (інколи до 5 років). Встановлювані при цьому відсоткові ставки враховують витрати банка-кредитора, ймовірність кредитного ризику, співвідношення попиту і пропозиції. Вони також стають базовими у визначенні відсоткових ставок для інших більш тривалих кредитів на національних і міжнародних ринках позичкових капіталів. Для комерційних банків міжбанківський ринок є основною формою балансування платіжного обороту і підтримання поточної ліквідності, управління ставками відсотка й банківськими ризиками та джерелом отримання додаткових доходів.

Відкритий ринок забезпечує купівлю-продаж цінних паперів (короткострокових зобов'язань держави) центральними банками. Центральні банки використовують операції на відкритому ринку як найгнучкіший інструмент грошово-кредитної політики. Продаючи частину свого портфеля цінних паперів комерційним банкам, або посередникам, а через них і населенню, фірмам та компаніям, центральні банки зменшують обсяг своїх вільних резервів і кредитний потенціал. І, навпаки, якщо вони купують у комерційних банків, населення і фірм цінні папери, то тим самим збільшують їх вільні резерви і кредитний потенціал. Внаслідок цього грошова маса в обігу зростає. Провідними інструментами відкритого ринку грошей є скарбницькі і комерційні векселі, облігації, бони, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Їх купівля-продаж слугує збалансуванню попиту і пропозиції грошей та формуванню ринкової ставки відсотка як ціни грошей.

ЛЕКЦІЯ 4 ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОШОВОГО РИНКУ

1. Поняття попиту на гроші

2. Пропозиція грошей та механізм її формування

3. Модель грошового ринку

1. Поняття попиту на гроші

На відміну від звичайного попиту на товарних ринках, який формується як потік куплених товарів за певний період, попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб'єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) в ліквідній формі. Якщо власники портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (портфельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж. М. Кейнсом, котрий назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності.

Трактування попиту на гроші як явища залишку зумовлює істотну відмінність його від попиту на дохід, що є явищем потоку. Хоч ці два явища тісно переплітаються, проте вони не збігаються ні за обсягами, ні за напрямами і динамікою руху. Наприклад, економічний суб'єкт хоче мати в цьому місяці дохід 10 тис. грн., а запас грошей на кінець місяця - 4,0 тис. грн. Якщо на початку місяця у нього не було запасу грошей, то це означатиме, що його попит на гроші зріс на 4,0 тис. грн. Для його задоволення з доходу 10,0 тис. грн. він повинен витратити на поточні потреби 6,0 тис. грн., а 4,0 тис. грн. відкласти в запас. Проте він може задовольнити свій попит на гроші й іншим шляхом, наприклад, продавши частину наявних у його портфелі активів, що не належать до запасу грошей, зокрема акції, автомобіль чи квартиру, а виручку помістити в запас.

Це значить, що попит на гроші не тільки по суті відрізняється від попиту на дохід, а й має відносно самостійні джерела задоволення.

За такого трактування попиту на гроші це явище набуває важливого значення в практиці управління грошовою сферою. Наявність попиту на гроші означає, що в його межах економічні суб'єкти триматимуть гроші в себе, не "викинуть" на товарний, валютний чи фондовий ринки і не порушать сформовану там рівновагу. Тому зростання попиту на гроші розширює економічну межу емісії грошей, її зростання не зашкодить указаним ринкам, буде безінф-ляційним, приведе до підвищення рівня монетизації економіки.

Попит на гроші – це запас грошей, яким економічні суб´єкти прагнуть володіти на певний момент. Він може означати частину багатства, яким володіють учасники господарського життя у ліквідній формі грошей, як засобом обігу і засобом збереження вартості. У відповідності до цього розрізняють три групи мотивів попиту: попит на гроші економічних суб´єктів для задоволення поточних потреб, мотив завбачливості і спекулятивний мотив.

Попит на гроші як засіб обігу включає попит на ділові угоди і операції, а його теоретичне обґрунтування базується на методологічних засадах рівняння обміну І.Фішера:

З агалом це рівняння свідчить, що кількість грошей необхідна для обігу, прямо пропорційна реальному обсягові виробництва (ВНП) і обернено пропорційна швидкості обігу грошей (V). При цьому гроші як засіб обігу не залежать від рівня відсотка. Операційний попит на гроші графічно можна зобразити так:

К ількість грошей в обігу (умов. гр. од.)

Тут гроші нагромаджуються з метою створення запасів купівельних і платіжних засобів, достатніх для задоволення поточних потреб у товарах і послугах (трансакційний запас). Розмір цього запасу визначають поточною або операційною касою. Його наявність у необхідних розмірах створює значні зручності власникові, забезпечує його ліквідність і авторитет платоспроможного контрагента.

Попит на постійний запас грошей як форму багатства, що здатна примножити дохід (мотив завбачливості), і попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та отримання додаткових доходів (спекулятивний мотив) зводиться до нагромадження купівельних ресурсів тривалішого характеру. За допомогою першого запасу можуть задовольнятися непередбачені потреби чи несподівані можливості, тобто він виконує роль страхового резерву.

У такому розумінні він наближається до характеру трансакційного запасу грошей, але довготриваліший і здатний приносити дохід.

Спекулятивний мотив попиту на гроші формує запас грошей для перетворення у високодохідний фінансовий актив. Ідею цього мотиву Дж. Кейнс використав як основу залежності попиту на гроші від зміни ставки відсотка та регулювання грошової маси як центрального інструмента грошово-кредитної політики. Механізм дії цього запасу спирається на такі положення:

• актив у грошовій формі приносить мінімальний (часто нульовий) дохід, але має максимальний захист від ризиків. Зберігаючи гроші, власники втрачають доходи, які називають альтернативною вартістю зберігання. Величина альтернативної вартості зберігання залежить від середньої норми відсотка, отриманого від володіння фінансовими активами, та запасу грошей. Щоб не втрачати альтернативну вартість, суб´єкти за умов підвищення відсотка прагнуть зменшувати запас грошей, від чого зменшується і попит на гроші. Якщо ж ризики від володіння фінансовими інструментами зростають, то власники надають перевагу володінню готівкою.

Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макроекономічному рівні є: по-перше, зміна обсягів виробництва (національного доходу), зміни абсолютного рівня цін і реального обсягу виробництва, швидкість обігу грошей. Зокрема, чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Але на мікроекономічному рівні фактор швидкості обігу грошей зникає. На його місці з´являється чинник зміни норми відсотка (R). Внаслідок цього попит на гроші складає:

Md = f(R).

Серед інших факторів, що впливають на попит, провідними є чинники інфляції, накопичення багатства, очікуваного погіршення кон´юнктури ринків тощо.

Попит на гроші як засіб збереження вартості (Г“) залежить обернено пропорційно від величини номінальної ставки відсотка, тому що володіння готівкою і чековими вкладами, які не приносять відсотків, викликають у власника грошей певні альтернативні втрати у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів. Ось чому розподіл фінансових активів на готівку і облігації залежить від величини ставки відсотка: чим вона вища, тим нижчий курс цінних паперів і вищий попит на них, тим нижчий попит на готівку.

За цих умов загальний попит на гроші складає: Г = Г’ + Г’’ що графічно можна виразити так:

Г = Г’ + Г’’

К ількість грошей в обігу (умов. гр. од.)

На цьому малюнку функціональна залежність загального попиту на гроші залежить від номінальної ставки відсотка та обсягів номінального ВНП і набуває вигляду кривої, що опускається вниз. При цьому, якщо діє висока відсоткова ставка, то крива стає майже вертикально, оскільки майже всі заощадження вкладаються у придбання цінних паперів, попит на гроші обмежується лише операційним попитом і вже не знижується під тиском зростання відсотка.

Попит на гроші як засіб обігу і збереження вартості спирається на методологію кембріджського рівняння кількісної теорії грошей або теорію касових залишків, у якій враховано основні функції грошей як засобу обігу, засобу платежу і нагромадження:

Md = k · P · Q

Дж. Кейнс, розглядаючи попит на гроші застосував дану формулу як методологію оцінки попиту на гроші у вигляді однієї з різних форм багатства. Тобто, на думку Дж. Кейнса, суть попиту полягає у прагненні індивідуумів зберігати певну частину багатства у грошовій формі як запасу грошей у певний фіксований час, момент, а не потік грошей, стан якого визначається сумою певних трансакційних операцій за певний період. При цьому тут гроші потрібні не для грошей, а як представницька вартість для задоволення поточних потреб і володіння активами в майбутньому, тобто гроші використовуються як засіб нагромадження вартості.

Проте зберігання грошей у грошовій формі обмежене. Воно означає неотримання відсоткового доходу, дивідендів. Ось чому загальний попит на гроші складається на основі взаємодії двох мотивів: споживання (трансакційні операції – Мі) і бажання володіти активами у майбутньому – набором цінних паперів або інших ліквідних активів. Перший із них визначає потреби готівки чи депозитних грошей для оплати рахунків або купівлі товарів, тому здебільшого пов´язаний з величиною операцій реалізації номінального ВВП, а другий – зводиться до поняття «портфеля». Портфель означає структуру певного набору цінних паперів або інших ліквідних активів, що показує, як і в яких формах раціональні інвестори вкладають своє багатство в економіку. Важливим є правило диверсифікації портфеля у різні види активів: «не кладіть усі яйця в один кошик». З двох видів активів, що приносять однакові доходи, інвестори обирають безпечніший. А ризикові вклади будуть робитися лише тоді, коли приноситимуть достатньо високий дохід.

Провідні фактори, що визначають загальний попит на гроші, подає схема:

Попит на гроші залежить від рівня цін (інфляції), зростання реальних доходів і руху норми відсотка. Функціональну залежність попиту на гроші можна виразити так:

Md = ƒ (P, y, R)

При цьому:

а) зростання цін (Р) викликає пропорційне зростання попиту на номінальні грошові запаси. Водночас реальний попит на гроші залишається незмінним;

б) вищий рівень реальних доходів збільшує попит на реальні грошові залишки;

в) зростання альтернативної вартості зберігання грошей (R) зменшує попит на реальні грошові залишки.

Вказані закономірності визначають особливості попиту на гроші і в перехідній економіці України. Зокрема, високі темпи зростання цін об´єктивно збільшують попит на трансакційні запаси, високий рівень інфляції провокує високу норму відсотка, недостатній рівень розвитку ринку цінних паперів і банківських послуг обмежують дію збереження вартості і нагромадження, у наявній структурі багатства низькою є питома вага дорогоцінних і високоліквідних активів.

2. Пропозиція грошей

Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб’єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть спрямувати в оборот.

На мікроекономічному рівні пропозиція грошей визначається попитом, тобто внутрішньоекономічними чинниками. Попит і пропозиція на цьому рівні постійно чергуються – при підвищенні рівня проценту (ціни) економічний суб’єкт виступає на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні – з попитом на гроші.

На макроекономічному рівні фактична маса грошей в обороті є межею пропозиції грошей, адже всі економічні суб’єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного в них запасу. Якщо при зростанні сукупного попиту виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. На макроекономічному рівні пропозиція грошей визначається чинниками, що лежать у сфері банківської діяльності (тобто поза сферою внутрішньоекономічних процесів). Банківська система управляє пропозицією грошей відповідно до зміни попиту на них. Таким чином, попит на гроші первинний по відношенню до пропозиції. Отже, ті чинники, що визначають величину попиту, визначають і межі зміни пропозиції грошей.

Центральний банк використовує різноманітні економічні важелі для формування пропозиції грошей та регулювання грошового обігу у країні. Основні з них: грошова база; банківські резерви; грошово-кредитний мультиплікатор.

Грошова база – це консолідуючий показник резервних грошей банківської системи на основі якого через грошовий мультиплікатор формується пропозиція грошей. Грошова база виконує функцію золотого резерву в минулому який був основою емісії паперових (кредитних) грошей.

Складові грошової бази можна представити формулою:

Mh= Rd + R t + R c + CY,

де Mh – грошова база;

Rd – сума обов’язкових резервів по вкладах до вимоги;

Rt - сума обов’язкових резервів по строкових вкладах;

Rc – наднормативні резерви;

CY – готівка в обігу.

Обов’язкові банківські резерви є часткою (нормою і процентах) банківських депозитів та інших пасивів яка (відповідно до нормативів) повинна зберігатись у формі касової готівки комерційних банків та інших депозитів у центральному банку. Якщо фактична сума резерву, включаючи залишок каси, менше суми обов’язкового резерву, банк повинен їх поповнити. Якщо фактична сума резерву більше суми обов’язкового резерву, утворюється вільний (наднормативний) резерв, в межах якого комерційний банк може здійснювати кредитну експансію.

Обов’язкові банківські резерви утримуються в двох формах:

а) касової готівки комерційних банків;

б) коштів на резервному рахунку в центральному банку.

Співвідношення між а) і б) регулюється відповідними нормативами. Нормативне значення обов’язкових резервів забезпечує захист інтересів клієнтів і надійності комерційних банків, їх ліквідності.

За допомогою грошово-кредитного мультиплікатора визначається взаємозв’язок між монетарною базою (банківськими резервами) та масою грошей в обігу.

Грошовий мультиплікатор – це величина коефіцієнта, на яку збільшується кількість грошей в обігу внаслідок операцій на монетарному ринку. Грошовий мультиплікатор показує максимальну кількість нових кредитних грошей, яку може утворити грошова одиниця від операцій на монетарному ринку.

Пропозиція на грошовому ринку визначається як

Ms = m*Mh,

де Ms – пропозиція грошей у вигляді готівки поза банками та депозитів на поточних рахунках;

M - коефіцієнт грошово-кредитнрго мультиплікатора;

Mh, - грошова база.

Зміна Ms відбувається під дією чинників, які впливають на обсяг Mh та на m. Грошова база перебуває під певним контролем центрального банку. відповідно її обсяг може змінюватись внаслідок певних операцій центрального банку: операції на відкритому ринку; рефінансування комерційних банків; валютних операцій. Зміна m визначається центральним банком та також чинниками, що не залежать від центрального банку і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей. Таких як: обсягу багатства економічних суб’єктів; тінізації економіки; стану довіри до банків та багато інш.

Пропозиція грошей, як уже зазначалося, визначається значною мірою емісією банкнот та депозитних грошей.

Емісія грошей в широкому розумінні здійснюється на двох рівнях:

Перший рівень – центральний банк ;

Другий – комерційні банки та прирівняні до них за функціональним призначенням фінансово-кредитні установи.

В Законі України “Про банки і банківську діяльність” зазначається: “Нацбанк – є центральним банком України , її емісійним центром…” Центральні банки в країнах ринкової економіки мають виняткове право здійснення банкнотної емісії.

Пропозиція грошей, що формується на державному рівні крім банкнотної емісії – це платіжні засоби державних скарбниць ( монети та деякі паперові грошові знаки).

Центральний банк в будь-який момент може випустити “свої гроші”, для нього немає обмеження емісії.

3. Модель грошового ринку

Основною функцією грошового ринку є формування і спрямування грошових потоків у сектори і галузі суспільного виробництва. Взаємодію грошових потоків та інструментів між трьома групами суб´єктів економічного життя можна зобразити у вигляді інституційної моделі грошового ринку

Інституційна модель грошового ринку

1. Сектор прямого фінансування

У цій моделі взаємодіють три групи економічних суб´єктів:

а) кредитори – ті, що володіють заощадженими тимчасово вільними коштами. Ними стають насамперед сімейні господарства, фірми, урядові структури, органи місцевого самоврядування, іноземні фізичні та юридичні особи;

б) позичальники – ті, що тимчасово потребують додаткових грошових ресурсів;

в) фінансові посередники.

Стрілки, що показують рух грошей, спрямовані від кредиторів до позичальників, а назустріч їм спрямовані стрілки, які відображають рух інструментів від позичальників грошових коштів.

Спираючись на модель і за ознакою участі суб´єктів, грошовий ринок можна поділити на два сектори: сектор прямого фінансування і сектор опосередкованого фінансування. Сектор прямого фінансування відображає безпосередні зв´язки між продавцями і покупцями грошей. Всі угоди тут узгоджуються між самими продавцями і покупцями. Навіть тоді, коли вони звертаються до послуг брокерів і дилерів. В останньому випадку професійні посередники виконують чисто технічні функції, діють за дорученням сторін з метою прискорення реалізації операцій та підвищення їх ефективності за допомогою високої кваліфікації професійних учасників ринку.

Сектор прямого фінансування функціонує на основі двох грошових потоків: капітального фінансування і грошових запозичень. За допомогою акцій покупці грошей назавжди залучають кошти інвесторів у свій оборот. А каналом запозичень залучаються грошові кошти на визначений період часу. Покупці грошей для цього використовують облігації та інші подібні боргові папери.

Загалом, сектор прямого фінансування відіграє важливу роль. Для суб´єктів економічного життя, що стають позичальниками, грошові кошти цього сектору розширюють можливості вибору найвигідніших запозичень і знижуються ціни за користування позиками. Продавцям грошей надається можливість вибору найнадійнішого позичальника, дозволяє уникати ризиків, а загострення конкуренції на ринку запозичень, в тому числі між фінансовими посередниками, примушує їх знижувати ціну і розширювати асортимент послуг.

Сектор опосередкованого фінансування суттєво доповнює пряме фінансування, створює спеціальний механізм реалізації тих зв´язків між кредиторами і позичальниками, які не можуть бути реалізовані через канали прямого фінансування. Зокрема, перевагами сектора опосередкованого фінансування є реалізація зв´язків, що потребують значних витрат грошей, відповідного часу для вивчення контрагентів, професійної оцінки ризиків тощо.

На цій підставі між обома секторами діють дві тенденції: з одного боку, загострюється конкуренція за грошові ресурси та їх розміщення, а з іншого, – набувають сили інтеграційні процеси і взаємопроникнення. Провідними фінансовими посередниками нині стали банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні товариства та ін. Їх можна поділити на дві групи: банки і парабанківські інститути. Банкам належить визначальна роль тому, що своєю посередницькою діяльністю вони не тільки акумулюють тимчасово вільні кошти, а й самі створюють депозитні грошові кошти і реалізують їх у процесі кредитування. Крім цього, здійснюючи розрахунково-касове обслуговування усіх інших фінансово-кредитних інститутів, банки тимчасово використовують також їхні вільні кошти.

Структуризацію грошового ринку можна продовжити на основі кількох критеріїв:

• по-перше, за видами інструментів, якими здійснюються переміщення грошей від продавців до покупців. За даною ознакою розрізняють ринок позичкових зобов´язань, ринок цінних паперів і валютний ринок. Хоч вказані ринки діють відносно самостійно, проте, обслуговуючи рух грошових коштів, вони тісно взаємодіють. Приміром, комерційні банки здатні легко переміщувати грошові кошти з одного ринку на інший, купувати і продавати усі види фінансових інструментів, випускати свої депозитні сертифікати з метою мобілізації коштів, щоб далі розмістити їх на ринку цінних паперів чи валютному ринку;

• по-друге, за інституційними ознаками грошових потоків. Кожний грошовий потік може оцінюватися як додатний грошовий потік, якщо йдеться про надходження, і від´ємний грошовий потік, якщо через нього відбувається витрачання грошових коштів. Різниця між ними становить чистий грошовий потік. За інституційними ознаками грошових потоків грошовий ринок поділяють на три сектори: фондовий ринок, ринок банківських кредитів і ринок послуг парабанківських фінансово-кредитних інститутів.

На фондовому ринку забезпечується переміщення небанківського капіталу. Він приводиться у рух за допомогою акцій, облігацій, бонів та інших фінансових інструментів середньо- і довготривалої дії, що купуються і продаються на фондовій біржі. Фондовий ринок країн з розвиненою ринковою економікою став основним джерелом фінансових інвестицій у розширене відтворення основного і оборотного капіталу.

Детальніше механізм фондового ринку, ринок банківських кредитів і ринок послуг парабанківських установ буде охарактеризований у наступних розділах цієї книги;

• по-третє, за критерієм економічного призначення куплених на грошовому ринку коштів виокремлюють два сектори: ринок грошей і ринок капіталів. Їх роль в системі функціонування механізму грошового ринку ми вже попередньо розглянули. Класичними організаціями ринку грошей стали операції врахування комерційних векселів, міжбанківське кредитування, операції вторинного ринку з короткостроковими державними зобов´язаннями. Оскільки цей ринок найчутливіший до змін у кон´юнктурі ринку та фінансово-кредитній політиці держави, то його ціна у вигляді відсотка служить базою відсоткової політики країни. Попит і пропозиція грошей на ринку капіталів менш динамічні, ніж на ринку грошей, тому рівень відсоткової ставки стабільніший, куплені кошти використовуються для поповнення основного й оборотного капіталу на середньо- і довгостроковій основі.

Задача № 1

Допустимо, що величина попиту на гроші (Md, млрд грн) залежить від розміру ВНП (млрд грн) і рівня процентної ставки (і, %), так:Мл = 0,4 • ВНП -2-і.Визначити величину попиту на гроші та з'ясувати, чи збереглася рівновага на грошовому ринку, якщо грошова пропозиція М, становить ЗО млрд грн, а ВНП — 115 млрд грн, рівень процентної ставки і —• 7 %. Визначити швидкість обігу грошової одиниці.Задача № 2Знайти значення грошового мультиплікатора МІ, якщо розмір грошової бази становить 600 млн грн, а величина грошового агрегату МІ — 1500 млн грн. Задача № З Надлишкові резерви комерційного банку становлять 150 000 грн. Новий перспективний клієнт цього банку отримує позику в максимально можливому розмірі. Перша половина цієї позики надається у формі відкриття поточного рахунку, а друга половина — готівкою. Норма резервування становить 40 %. Яким буде максимально можливе збільшення пропозиції грошей за грошовим мультиплікатором? Задача № 4 Макроекономічна структура споживання та накопичення становить 67 % і 33 % НД відповідно. Приріст інвестицій становить 675 млн грн. Визначити обсяг приросту НД.

ЛЕКЦІЯ 4 «ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОШОВОГО РИНКУ»

1. Поняття попиту на гроші.

2. Пропозиція грошей та механізм її формування.

3. Модель грошового ринку.

1. Поняття попиту на гроші.

Ключовим і найскладнішим елементом ринку грошей є попит на гроші.

Попит на гроші - це запас грошей, яким економічні суб´єкти прагнуть володіти на певний момент. Він може означати частину багатства, яким володіють учасники господарського життя у ліквідній формі грошей, як засобом обігу і засобом збереження вартості. У відповідності до цього розрізняють три групи мотивів попиту: попит на гроші економічних суб´єктів для задоволення поточних потреб, мотив завбачливості і спекулятивний мотив.

Попит на гроші як засіб обігу включає попит на ділові угоди і операції, а його теоретичне обґрунтування базується на методологічних засадах рівняння обміну І.Фішера:

М V = PQ.

Загалом це рівняння свідчить, що кількість грошей необхідна для обігу, прямо пропорційна реальному обсягові виробництва (ВНП) і обернено пропорційна швидкості обігу грошей (V). При цьому гроші як засіб обігу не залежать від рівня відсотка. Операційний попит на гроші графічно можна зобразити так:

Рис. 1. Кількість грошей в обігу (умов. гр. од.)

Тут гроші нагромаджуються з метою створення запасів купівельних і платіжних засобів, достатніх для задоволення поточних потреб у товарах і послугах (трансакційний запас). Розмір цього запасу визначають поточною або операційною касою. Його наявність у необхідних розмірах створює значні зручності власникові, забезпечує його ліквідність і авторитет платоспроможного контрагента.

Попит на постійний запас грошей як форму багатства, що здатна примножити дохід (мотив завбачливості), і попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та отримання додаткових доходів (спекулятивний мотив) зводиться до нагромадження купівельних ресурсів тривалішого характеру. За допомогою першого запасу можуть задовольнятися непередбачені потреби чи несподівані можливості, тобто він виконує роль страхового резерву.

У такому розумінні він наближається до характеру трансакційного запасу грошей, але довготриваліший і здатний приносити дохід.

Спекулятивний мотив попиту на гроші формує запас грошей для перетворення у високодохідний фінансовий актив. Ідею цього мотиву Дж. Кейнс використав як основу залежності попиту на гроші від зміни ставки відсотка та регулювання грошової маси як центрального інструмента грошово-кредитної політики. Механізм дії цього запасу спирається на такі положення:

• актив у грошовій формі приносить мінімальний (часто нульовий) дохід, але має максимальний захист від ризиків. Зберігаючи гроші, власники втрачають доходи, які називають альтернативною вартістю зберігання. Величина альтернативної вартості зберігання залежить від середньої норми відсотка, отриманого від володіння фінансовими активами, та запасу грошей. Щоб не втрачати альтернативну вартість, суб´єкти за умов підвищення відсотка прагнуть зменшувати запас грошей, від чого зменшується і попит на гроші. Якщо ж ризики від володіння фінансовими інструментами зростають, то власники надають перевагу володінню готівкою.

Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макроекономічному рівні є: по-перше, зміна обсягів виробництва (національного доходу), зміни абсолютного рівня цін і реального обсягу виробництва, швидкість обігу грошей. Зокрема, чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Але на мікроекономічному рівні фактор швидкості обігу грошей зникає. На його місці з´являється чинник зміни норми відсотка (R). Внаслідок цього попит на гроші складає:

Md = f(R).

Серед інших факторів, що впливають на попит, провідними є чинники інфляції, накопичення багатства, очікуваного погіршення кон´юнктури ринків тощо.

Попит на гроші як засіб збереження вартості (Г") залежить обернено пропорційно від величини номінальної ставки відсотка, тому що володіння готівкою і чековими вкладами, які не приносять відсотків, викликають у власника грошей певні альтернативні втрати у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів. Ось чому розподіл фінансових активів на готівку і облігації залежить від величини ставки відсотка: чим вона вища, тим нижчий курс цінних паперів і вищий попит на них, тим нижчий попит на готівку.

За цих умов загальний попит на гроші складає: Г = Г’ + Г’’ що графічно можна виразити так:

Г = Г’ + Г’’

Рис. 2. Кількість грошей в обігу (умов. гр. од.)

На цьому малюнку функціональна залежність загального попиту на гроші залежить від номінальної ставки відсотка та обсягів номінального ВНП і набуває вигляду кривої, що опускається вниз. При цьому, якщо діє висока відсоткова ставка, то крива стає майже вертикально, оскільки майже всі заощадження вкладаються у придбання цінних паперів, попит на гроші обмежується лише операційним попитом і вже не знижується під тиском зростання відсотка.

Попит на гроші як засіб обігу і збереження вартості спирається на методологію кембріджського рівняння кількісної теорії грошей або теорію касових залишків, у якій враховано основні функції грошей як засобу обігу, засобу платежу і нагромадження:

Md = k · P · Q

Дж. Кейнс, розглядаючи попит на гроші застосував дану формулу як методологію оцінки попиту на гроші у вигляді однієї з різних форм багатства. Тобто, на думку Дж. Кейнса, суть попиту полягає у прагненні індивідуумів зберігати певну частину багатства у грошовій формі як запасу грошей у певний фіксований час, момент, а не потік грошей, стан якого визначається сумою певних трансакційних операцій за певний період. При цьому тут гроші потрібні не для грошей, а як представницька вартість для задоволення поточних потреб і володіння активами в майбутньому, тобто гроші використовуються як засіб нагромадження вартості.

Проте зберігання грошей у грошовій формі обмежене. Воно означає неотримання відсоткового доходу, дивідендів. Ось чому загальний попит на гроші складається на основі взаємодії двох мотивів: споживання (трансакційні операції - Мі) і бажання володіти активами у майбутньому - набором цінних паперів або інших ліквідних активів. Перший із них визначає потреби готівки чи депозитних грошей для оплати рахунків або купівлі товарів, тому здебільшого пов´язаний з величиною операцій реалізації номінального ВВП, а другий - зводиться до поняття «портфеля». Портфель означає структуру певного набору цінних паперів або інших ліквідних активів, що показує, як і в яких формах раціональні інвестори вкладають своє багатство в економіку. Важливим є правило диверсифікації портфеля у різні види активів: «не кладіть усі яйця в один кошик». З двох видів активів, що приносять однакові доходи, інвестори обирають безпечніший. А ризикові вклади будуть робитися лише тоді, коли приноситимуть достатньо високий дохід.

Попит на гроші залежить від рівня цін (інфляції), зростання реальних доходів і руху норми відсотка. Функціональну залежність попиту на гроші можна виразити так:

Md = ƒ (P, y, R)

При цьому:

а) зростання цін (Р) викликає пропорційне зростання попиту на номінальні грошові запаси. Водночас реальний попит на гроші залишається незмінним;

б) вищий рівень реальних доходів збільшує попит на реальні грошові залишки;

в) зростання альтернативної вартості зберігання грошей (R) зменшує попит на реальні грошові залишки.

Вказані закономірності визначають особливості попиту на гроші і в перехідній економіці України. Зокрема, високі темпи зростання цін об´єктивно збільшують попит на трансакційні запаси, високий рівень інфляції провокує високу норму відсотка, недостатній рівень розвитку ринку цінних паперів і банківських послуг обмежують дію збереження вартості і нагромадження, у наявній структурі багатства низькою є питома вага дорогоцінних і високоліквідних активів.

2. Пропозиція грошей та механізм її формування.

Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб’єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть спрямувати в оборот.

На мікроекономічному рівні пропозиція грошей визначається попитом, тобто внутрішньоекономічними чинниками. Попит і пропозиція на цьому рівні постійно чергуються – при підвищенні рівня проценту (ціни) економічний суб’єкт виступає на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні – з попитом на гроші.

На макроекономічному рівні фактична маса грошей в обороті є межею пропозиції грошей, адже всі економічні суб’єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного в них запасу. Якщо при зростанні сукупного попиту виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. На макроекономічному рівні пропозиція грошей визначається чинниками, що лежать у сфері банківської діяльності (тобто поза сферою внутрішньоекономічних процесів). Банківська система управляє пропозицією грошей відповідно до зміни попиту на них. Таким чином, попит на гроші первинний по відношенню до пропозиції. Отже, ті чинники, що визначають величину попиту, визначають і межі зміни пропозиції грошей.

Центральний банк використовує різноманітні економічні важелі для формування пропозиції грошей та регулювання грошового обігу у країні. Основні з них: грошова база; банківські резерви; грошово-кредитний мультиплікатор.

Грошова база – це консолідуючий показник резервних грошей банківської системи на основі якого через грошовий мультиплікатор формується пропозиція грошей. Грошова база виконує функцію золотого резерву в минулому який був основою емісії паперових (кредитних) грошей.

Складові грошової бази можна представити формулою:

Mh= Rd + R t + R c + CY,

де Mh – грошова база;

Rd – сума обов’язкових резервів по вкладах до вимоги;

Rt - сума обов’язкових резервів по строкових вкладах;

Rc – наднормативні резерви;

CY – готівка в обігу.

Обов’язкові банківські резерви є часткою (нормою і процентах) банківських депозитів та інших пасивів яка (відповідно до нормативів) повинна зберігатись у формі касової готівки комерційних банків та інших депозитів у центральному банку. Якщо фактична сума резерву, включаючи залишок каси, менше суми обов’язкового резерву, банк повинен їх поповнити. Якщо фактична сума резерву більше суми обов’язкового резерву, утворюється вільний (наднормативний) резерв, в межах якого комерційний банк може здійснювати кредитну експансію.

Обов’язкові банківські резерви утримуються в двох формах:

а) касової готівки комерційних банків;

б) коштів на резервному рахунку в центральному банку.

Співвідношення між а) і б) регулюється відповідними нормативами. Нормативне значення обов’язкових резервів забезпечує захист інтересів клієнтів і надійності комерційних банків, їх ліквідності.

За допомогою грошово-кредитного мультиплікатора визначається взаємозв’язок між монетарною базою (банківськими резервами) та масою грошей в обігу.

Грошовий мультиплікатор – це величина коефіцієнта, на яку збільшується кількість грошей в обігу внаслідок операцій на монетарному ринку. Грошовий мультиплікатор показує максимальну кількість нових кредитних грошей, яку може утворити грошова одиниця від операцій на монетарному ринку.

Пропозиція на грошовому ринку визначається як

Ms = m*Mh,

де Ms – пропозиція грошей у вигляді готівки поза банками та депозитів на поточних рахунках;

M - коефіцієнт грошово-кредитнрго мультиплікатора;

Mh, - грошова база.

Зміна Ms відбувається під дією чинників, які впливають на обсяг Mh та на m. Грошова база перебуває під певним контролем центрального банку. відповідно її обсяг може змінюватись внаслідок певних операцій центрального банку: операції на відкритому ринку; рефінансування комерційних банків; валютних операцій. Зміна m визначається центральним банком та також чинниками, що не залежать від центрального банку і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей. Таких як: обсягу багатства економічних суб’єктів; тінізації економіки; стану довіри до банків та багато інш.

Пропозиція грошей, як уже зазначалося, визначається значною мірою емісією банкнот та депозитних грошей.

Емісія грошей в широкому розумінні здійснюється на двох рівнях:

Перший рівень – центральний банк ;

Другий – комерційні банки та прирівняні до них за функціональним призначенням фінансово-кредитні установи.

В Законі України “Про банки і банківську діяльність” зазначається: “Нацбанк – є центральним банком України , її емісійним центром…” Центральні банки в країнах ринкової економіки мають виняткове право здійснення банкнотної емісії.

Пропозиція грошей, що формується на державному рівні крім банкнотної емісії – це платіжні засоби державних скарбниць ( монети та деякі паперові грошові знаки).

Центральний банк в будь-який момент може випустити “свої гроші”, для нього немає обмеження емісії.

Провідна роль центрального банку полягає у перетворенні безготівкових грошей (що перебувають на рахунках у центральному банку) у банкноти для досягнення рівноваги на грошовому ринку.

Важливий канал формування пропозиції грошей – обслуговування державного боргу - базується на розміщенні на відкритому ринку державних боргових зобов’язань. Держава позичає гроші у суб’єктів фінансового ринку, продаючи їм цінні папери. Ці позички оформляються офіційно в державний борг країни. Емісію цінних паперів в Україні розпочато в 1995 р. (ОВДП).

Вплив розміщення на відкритому ринку боргових зобов’язань держави на пропозицію грошей залежить від того, де розміщуються цінні папери держави (скарбниці), наскільки ефективно використовуються отриманні через них фінансові ресурси.

Купуючи державні зобов’язання, центральний банк утворює базу для депозитно-чекової емісії комерційних банків, що призводить до зростання в обігу грошової маси. Якщо більшість поточної заборгованості скарбниці розміщають поза емісійними установами, то приріст державного боргу не збільшує пропозицію грошової маси.

Другий напрямок емісійної діяльності центрального банку є рефінансування комерційних банків (надання їх певної суми платіжних інструментів) наступними методами:

1. надання кредитів комерційним банкам під заставу ОВДП;

2. надання кредитів комерційним банкам під заставу інших цінних паперів (ломбардне кредитування);

3. проведення кредитних аукціонів.

Третій напрямок емісійної діяльності центральних банків – закупівля за національні гроші іноземної валюти, яка спрямовується в офіційні валютні резерви.

Таким чином, виділяють три напрямки емісійної діяльності центральних банків:

1. фінансування дефіциту державного бюджету через операції на відкритому ринку державних цінних паперів;

2. рефінансування комерційних банків;

3. купівля іноземної валюти.

Комерційні банки також є суб’єктами творення пропозиції банківських грошей. Коли розглядають механізм утворення грошей лише у функції обігу, а й у функції нагромадження, не лише готівки, а й безготівкових платежів, тоді поряд з центральним банком – емітентом грошові маси розглядаються комерційні банки та позичково-ощадні установи.

Випуск грошей комерційними банками – це банківська операція, пов’язана з перетворенням боргових зобов’язань у платіжні засоби. Цей процес називається монетизацією боргових зобов’язань.

Комерційні банки утворюють депозитні гроші, надаючи своїм клієнтам кредити. Банки надають кредити – пропозиція грошей збільшується, клієнти банків повертають кредити – пропозиція зменшується.

Здатність комерційного банку утворювати банківські гроші залежить від розміру ненормативної суми його резерву. Надаючи кредити, банки перетворюють пасивні гроші в активну грошову масу.

3. Модель грошового ринку.

Якщо дві криві — попиту і пропозиції — накласти одну на другу в одній системі координат, то одержимо завершену графічну модель грошового ринку. У ній попит і пропозиція подаються у взаємодії і визначається результат цієї взаємодії: рівень їх урівноваження та норма рівноважної ставки процента, що відповідає цьому рівню (рис. 3).

Рис. 3. Графічна модель ринку грошей

Криві попиту (МГ) і пропозиції (М1) перетинаються в точці А, якій адекватні маса грошей в обороті на суму 20,0 млрд грн та ставка очікуваного доходу (номінального процента) на рівні 8%. Це значить, що економічні суб’єкти в даній ситуації бажають мати у своєму розпорядженні грошей на суму 20,0 млрд грн, а банківська система може забезпечити пропозицію грошей на цьому ж рівні, щоб урівноважити попит і пропозицію. За цієї умови ставка процента (очікуваного доходу) стабілізується на рівні 8%. Цей рівень є рівноважною ставкою процента, яка буде задовольняти вимоги обох сторін ринку: покупці зможуть сформувати потрібний їм запас грошей, що дорівнює 20,0 млрд грн, і будуть його тримати на руках, а продавці зможуть розмістити наявний у них запас грошей за прийнятною ставкою процента.

Ні за якої іншої ставки процента подібна зрівноваженість попиту і пропозиції неможлива. Припустимо, що якимось чином удалося в цій ситуації встановити ставку процента на рівні 6%, тобто нижчій від рівноважної. Реакцією на цю зміну буде зниження альтернативної вартості зберігання грошей і зростання попиту на гроші — точка попиту зміститься по кривій попиту вправо в положення А1 (при тому, що точка пропозиції залишиться в попередньому положенні А). Збільшення попиту на гроші виявиться в посиленні вимог економічних суб’єктів до банків надати їм грошові позички. Проте банки не зможуть задовольнити цих вимог, оскільки їхні резерви залишилися незмінними. Окремі банки спробують закупити додаткові резерви на міжбанківському ринку, і між банками посилиться конкурентна боротьба за ресурси. Наслідком цієї боротьби стане зростання процентної ставки доти, доки вона не досягне попереднього (рівноважного) рівня. Але в міру наближення ставки до цього рівня буде зростати альтернативна вартість грошей і скорочуватися попит на гроші. Як тільки ставка досягне 8%, увесь додатковий попит на гроші зникне і всі показники займуть рівноважне положення: попит і пропозиція - 20,0 млрд грн, ставка процента - 8%.

Порушену рівновагу ринку можна було “заспокоїти” іншим способом -збільшенням пропозиції грошей до нового рівня попиту. Для цього центральний банк повинен збільшити резерви комерційних банків, купивши у них відповідну масу цінних паперів чи збільшивши рефінансування. За рахунок додаткових резервів банки задовольнили б додатковий попит на гроші, і рівновага відновилась би. Але рівень її був би зовсім іншим - обсяг грошової маси зросте до 25,0 млрд грн, а ставка процента знизиться до 6%. Проте така рівновага може мати негативні наслідки для реальної економіки, насамперед для товарних ринків, де значно зросте платоспроможний попит.

Порушення рівноваги на грошовому ринку може обумовлюватися також чинниками, які діють на боці пропозиції грошей та на боці попиту на гроші. У цих випадках рівновага може відновитися тільки на інших рівнях як процента, так і грошової маси.

Вплив на ринок змін у пропозиції грошей. Припустимо, що за умови урівноваженості грошового ринку в точці А, що відповідає 8% номінального процента і 20,0 млрд грн грошової маси, центральний банк приймає рішення збільшити пропозицію грошей до 25,0 млрд грн. Фактичний коефіцієнт мультиплікації депозитів становить 2,0. За цієї умови центральному банку достатньо купити у комерційних банків цінних паперів на 2,5 млрд грн, щоб збільшити загальну масу грошей (пропозицію) на 5,0 млрд грн, тобто до запланованого рівня. Унаслідок додаткової пропозиції грошей її крива М1 на графічній моделі зміститься вправо в точку, що адекватна 25,0 млрд грн (рис. 4).

Рис. 4. Вплив на ринок змін у попиті і пропозиції грошей

При незмінному попиті на гроші точка перетину кривих попиту і пропозиції зміститься вниз вправо по кривій МГ у позицію А1, яка й визначить новий рівень рівноваги на грошовому ринку: ставка процента знизиться до 6%, маса грошей збільшиться до 25,0 млрд грн. Тільки за цих параметрів кон’юнктура грошового ринку стабілізується і встановиться нова рівновага попиту і пропозиції в точці А1.

Які ж конкретні процеси в реальній дійсності спричинили ці зміни в моделі грошового ринку?

Одержавши додаткові резерви завдяки продажу центральному банку цінних паперів на 2,5 млрд грн, комерційні банки захочуть вкласти їх в дохідні активи і насамперед запропонують у позички на міжбанківському ринку. Додаткова пропозиція ресурсів підштовхне вниз процентну ставку на цьому ринку, а згодом і процентну ставку по всіх банківських позичках. Зниження процентної ставки викличе падіння альтернативної вартості зберігання грошей в економічних суб’єктів, унаслідок чого почне зростати їх попит на гроші, що виявиться у збільшенні замовлень на одержання позичок. І будуть вони зростати одночасно зі зниженням процентної ставки доти, доки попит не досягне нового рівня пропозиції грошей, тобто 25,0 млрд грн. У цій точці настане рівновага попиту і пропозиції, а процентна ставка стабілізується на рівні 6%.

Центральний банк може прийняти рішення про зменшення пропозиції грошей на урівноваженому ринку, щоб вирішити певні макроекономічні завдання. Цього можна досягти продажем цінних паперів на відкритому ринку, що призведе до скорочення надлишкових резервів комерційних банків і зменшення їхніх можливостей надавати позички своїм клієнтам. У разі збереження попиту на гроші, а отже і на банківські позички, на попередньому рівні, скорочення кредитних ресурсів банків призведе до ужорсточення банківського кредитування, передусім до підвищення позичкового процента. Конкуренція між економічними суб’єктами за банківські позички надасть цьому процесу тривалого характеру, поки процент не досягне нового рівноважного рівня, адекватного новим обсягам попиту і пропозиції, які скоротяться порівняно з попередніми. Крива пропозиції зміститься вліво, а точка рівноваги - вліво і вгору по кривій попиту і займе позицію А

Вплив на ринок змін у попиті на гроші. На відміну від пропозиції попит на гроші не може змінитися за бажанням банківської системи. Для цього потрібно, щоб у самій реальній економіці визріли необхідні передумови і чинники. Одним із таких чинників може бути зростання ВНП і національного доходу. У цьому випадку неминуче зросте попит на гроші, насамперед збільшиться потреба в трансакційних запасах. У графічній моделі це виявиться в зміщенні кривої попиту з позиції МГ у позицію М1Г1

За незмінної пропозиції грошей точка перетину кривих попиту і пропозиції (точка рівноваги) зміститься вгору у положення А2. Це значить, що рівновага між попитом і пропозицією при масі грошей в обороті 20,0 млрд грн настане за ставки процента 10%.

У реальній дійсності цим змінам відповідатиме збільшення попиту економічних суб’єктів на банківські позички. Для надання таких позичок банкам потрібні будуть додаткові резерви, і вони збільшать попит на ресурси на міжбанківському ринку. Проте задовольнити всі додаткові потреби в ресурсах таким способом банки не зможуть, бо загальна пропозиція грошей залишається незмінною - 20,0 млрд грн. Між банками розпочнеться конкуренція за ресурси, відсутність яких спричинить зростання ставки процента на міжбанківському ринку, а потім і по інших позичках. У міру зростання рівня процента зростатиме альтернативна вартість зберігання грошей, і в економічних суб’єктів буде зменшуватись бажання накопичувати запаси грошей, а отже - одержувати додаткові позички. При досягненні ставкою процента 10% бажання економічних суб’єктів збільшувати запаси грошей стабілізується і відновиться рівновага на грошовому рівні, однак за значно вищого рівня процента.

Звичайно, можуть з’явитися фактори, що зумовлять зниження попиту на гроші. Тоді всі розглянуті процеси (попит на позички, формування резервів, зміна процентної ставки) теж будуть запущені, але в протилежному напрямку. Рівновага на грошовому ринку відновиться на нижчому рівні. Лінія попиту на моделі ринку зміститься вліво і вниз, а точка рівноваги зміститься вниз від точки А2 по лінії пропозиції грошей.

У реальній дійсності може бути багато й інших варіантів зміни попиту та пропозиції грошей і багато інших точок рівноваги на моделі ринку. Проте в усіх випадках зміна ставки процента являє собою механізм урівноваження попиту і пропозиції, а кожний новий рівень процентної ставки є наслідком зміни попиту і пропозиції на грошовому ринку. З цього погляду рух процента підкоряється тим же ринковим силам, що й рух ціни на товарних ринках, а це дає підстави розглядати процент як ціну грошей, яка формується на грошовому ринку.

Задача 1

1. Визначити кількість грошей, необхідних для безінфляційного обігу, за такими даними (на прикладі реальних даних 2008 р.):

– сума цін реалізованих товарів, робіт, послуг (ВВП 2008 р.) — 949,9 млрд грн;

– сума цін товарів, робіт, послуг, що реалізовані з відстроченням платежу — 30% обсягу реалізації товарів, робіт та послуг;

– сума платежів по зобов’язаннях, термін оплати яких настав, — 120 млрд грн;

– сума платежів, що взаємно погашаються, — 15% загального обсягу реалізації товарів, робіт та послуг;

– середня кількість оборотів грошової маси (М₂) за рік — 1,8.

2. Як саме зміниться обсяг грошової маси, якщо її оборотність зросте на 2 оберти?

3. Як саме зміниться обсяг грошової маси, якщо не буде проводитися взаємне зарахування боргів?

Розв’язок:

1. Для знаходження кількості грошей, необхідних для безінфляційного обігу, використовуємо формулу:

:

2. Якщо оборотність грошової маси зросте на 2 оберти, то:

Отже, в результаті пришвидшення обертання грошової маси потреба в ній для забезпечення безінфляційного обігу зменшиться на таку величину:

356,91 — 169,06 = 187,85 (млрд грн).

3. Якщо не буде проводитися взаємне зарахування боргів, то:

Отже, якщо буде припинене взаємне зарахування боргів, потреба в грошах для забезпечення безінфляційного обігу зросте на таку величину:

436,07 – 356,91= 79,16 млрд грн.

Відповідь:

Мн₁ = 356,91 млрд.грн; Мн₂ = 169,06 млрд.грн; Мн₃ = 436,07 млрд.грн.

Задача 2

Визначте як зміниться номінальний обсяг ВВП, якщо швидкість обігу грошей становить 1,84 оборотів і залишається незмінною, а грошова пропозиція зросте з 259 до 391 млрд грн.

Задача розрахована за даними річного звіту НБУ-2007 р.

Розв’язок:

Обсяг ВВП розраховуємо, виходячи з рівняння І. Фішера:

M*V = P*Q,

де М — грошова маса, грн;

V — швидкість обігу грошей, оборотів;

Р — середній рівень цін, грн/ум. од.;

Q — фізичний обсяг ВВП, ум. од.

Причому,

P*Q = ВВП.

Отже,

ВВП = M*V.

Таким чином, залежність між грошовою масою та номінальним обсягом ВВП — прямопропорційна. Розраховуємо номінальний обсяг ВВП до та після зростання грошової маси:

ВВП₁ = 259*1,84 = 476,56 (млрд грн);

ВВП₂ = 391*1,84 = 719,44 (млрд грн).

Зростання номінального обсягу ВВП під впливом зростання грошової маси становило:

719,44 — 476,56 = 242,88 (млрд грн).

Відповідь:  ВВП = 242,88 млрд грн.

Задача 3

Визначте середньоквартальну та річну швидкість обігу грошей в Україні за такими реальними даними 2008 року :

– на 01.04 обсяг ВВП 2008 — 187,717 млрд грн; грошова маса (М32008) — 416,013млрд.грн;

– на 01.07 обсяг ВВП 2008 — 421,417 млрд грн; грошова маса (М32008) — 450,589млрд.грн;

– на 01.10 обсяг ВВП 2008 — 697,194 млрд грн; грошова маса (М32008) — 477,659млрд.грн;

– на 31.12 обсяг ВВП 2008 — 949,864 млрд грн; грошова маса (М32008) — 515,727млрд.грн.

Задача розрахована за даними річного звіту НБУ-2008 р.

Розв’язок:

Щоб знайти середньоквартальну швидкість обігу грошей, необхідно розрахувати

швидкість обігу грошей за кожний квартал окремо, використовуючи формулу:

,

де і – порядковий номер кварталу.

;

;

;

;

.

Розраховуємо річну швидкість обігу грошей за формулою:

,

де ВВП_р — річний обсяг ВВП;

М_с — середній обсяг грошової маси в обороті за рік:

Відповідь: у 2008 р. середньоквартальна швидкість грошей за агрегатом М₃ становить: V_скв= 0,51 об.; річна швидкість обігу грошей дорівнює: V_ср = 2,04 об.

ЛЕКЦІЯ 5 ТЕМА «ГРОШОВІ СИСТЕМИ»

Мета: Усвідомити поняття грошової системи, та розкривши її основні елементи, визначитися щодо типів грошових систем, які є зразком відтворення економічного стану держави, де агентом уряду в впровадженні грошово-кредитної політики постає Центральний банк, який використовує специфічні інструменти регулювання.

Питання теми:

1. Поняття грошової системи

2. Складові елементи грошової системи

3. Еволюція грошових систем

Питання теми

1. Поняття грошової системи

2. Складові елементи грошової системи

3. Еволюція грошових систем

Література:

1. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 № 2542–ІІІ (із змінами та доповненнями) // ВВРУ. – 2001. - № 37-38.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-ІV (із змінами та доповненнями) // ВВРУ. – 2003. - №№ 18, 19-20, 21-22.

3. Банківські операції: Підручник / А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф.

4. Гроші та кредит: Підручник / За ред. професора Б.С.Івасіва. – К.: КНЕУ, 1999.

5. Грищенко А. Гроші: виникнення, сутність, функції та агрегати // Економіка України. – 1999. – № 2. – С. 62 – 67.

6. Голуб А., Семенюк Л., Смовженко Т. Гроші. Кредит. Банки. Навчальний посібник. Львів. Видавництво “Центр Європи” 1997. – 208с.

7. Демківський А.В. Гроші та кредит. Навчальний посібник. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.

8. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1 / Редкол.: С.В.Мочерний (від. ред) та ін. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2000. – 864 с.

9. Семко Т.В., Руденко М.В. Гроші та кредит у схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

1. Поняття грошової системи

Грошова система являє собою встановлену державою форму організації грошового обігу в країні. Ця форма грошового обігу в кожній країні закріплюється загальнодержавними законами. Формування грошових систем здійснюють центральні органи влади. Процес організації і функціонування грошової системи відбувається на базі банківської системи. Тому грошова система є складовою банківської системи. В багатьох країнах правові норми, що формують грошову систему, безпосередньо визначаються в банківському законодавстві. Вони регламентують діяльність центральних банків.

Грошові системи здебільшого складаються історично. її суть і структу-

рні елементи відбивають рівень соціально-економічного розвитку країни.

2. Складові елементи грошової системи

Грошова система - це складовий елемент господарського механізму. Сучасна грошова система складається з окремих елементів:

1. Грошова одиниця - це встановлений у законодавчому порядку грошовий знак. Вона служить засобом для вимірювання цін на товари та послуги. Своїм рішенням Верховна Рада України назвала грошову одиницю гривнею. Таку назву мала грошова одиниця Київської Русі. Це була високорозвинута держава, яка існувала в Х-ХI ст. Через назву грошової одиниці проведена своєрідна лінія зв'язку між колишньою і сучасною українськими державами.

2. Масштаб цін - це уособлення представницької вартості загальної маси товарів і послуг, які перебувають в обороті. В епоху, коли гроші мали натуральну грошову форму, зокрема форму золота і срібла, масштаб цін установлювався державою шляхом визначення вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Така величина грошової одиниці була важливим елементом ціноутворення.

В сучасних умовах, коли в обігу перебувають нерозмінні на золото кредитні гроші (банкноти), фіксація державою металевого вмісту грошової одиниці втратила свій економічний сенс. Вона ліквідована у всіх кранах світу. Масштаб цін втратив форму вагового вмісту металу у грошовій одиниці. Зараз він лише уособлює представницьку вартість товарів в обігу.

3. Емісійна система та форми грошей. Право емісії грошових знаків та відповідальність за їх забезпечення покладається на певний державний орган. В Україні таким органом є центральний банк. За формою грошові знаки поділяються на банківські білети, казначейські білети і монети. Форма грошей являє собою матеріалізовану мінову вартість в її загальному еквіваленті. Вона забезпечує стабільність обороту товарів і виступає стабільним платіжним засобом у готівковому обігу.

Випуск банкнот зумовлює кредитна емісія центрального банку. Банківські білети надходять у сферу обігу у зв'язку з видачею кредиту. А погашення кредиту зумовлює вилучення грошових знаків з обігу. Якщо емісію грошових знаків здійснює Міністерство фінансів (його скарбниці), то за формою вони є казначейськими білетами.

Суттєва відмінність між цими видами грошових знаків полягає у різних механізмах їх емісії і порядку випуску в обіг та вилучення з обігу. Емісія казначейських білетів використовується для покриття бюджетних витрат і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи державних фінансів.

Монета являє собою злиток металу, що має встановлені законодавством форму, масу, склад металу, певні зображення і надписи, номінал та її вартість.

4. Валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або “ціна” грошової одиниці однієї країни, яка визначена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс використовується для обміну валют під час здійснення валютних та інших економічних операцій.

5. Регламентація готівкового та безготівкового грошового обігу включає:

— визначення сфери застосування готівкового і безготівкового розрахунків;

— встановлення режиму використання грошей на рахунках;

— застосування форм розрахунків;

— способи і порядок здійснення платежів та ін.

Центральний банк здійснює контроль за грошовим обігом, забезпечує стабільність грошової одиниці, регламентує правила виконання безготівкових платежів, визначає способи і порядок проведення платежів. Грошова система держави забезпечує правову і організаційну базу для розробки та реалізації грошово-кредитної політики.

3. Еволюція грошових систем

Грошові системи сформувались в XVI – XVII століттях з появою та затвердженням капіталістичного способу виробництва, хоча окремі елементи з'явсь в більш ранній період.

З розвитком товарно-грошових відносин та капіталістичного способу виробництва відбуваються суттєві зміни в грошовій системі.

Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

Як елемент господарського механізму країни грошова система відображає властиву йому сукупність економічних відносин, в зв'язку з чим набуває характеру системи ринкового чи неринкового типу.

Неринкову грошову систему відрізняє наявність значних обмежень щодо функціонування грошей (талони, карткові системи розподілу тощо), використання адміністративних методів регулювання грошового обігу (раціонування видачі грошей, лімітування кредитів тощо), розмежування сфер готівкового та безготівкового обігу, заборони певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями юридичних осіб та громадян тощо. В такій грошовій системі фактично порушуються її межі як форми організації обігу грошей, а регулювання безпосередньо поширюється на зміст грошових операцій. Такий тип грошової системи властивий адміністративно-командній економіці, якою була система управління економікою колишнього СРСР. Він обумовлює підрив самої природи грошей.

Грошову систему ринкового типу характеризує вільне функціонування грошей. Зберігаються лише певні обмеження проведення грошових операцій на рівні банків як елементу грошової системи країни. При цьому регулювання грошового обігу проводиться шляхом використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку та структуру грошової маси.

Відповідно до механізму регулювання валютних відносин виділяють грошові системи відкритого та закритого типу. У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Режим регулювання валютних відносин та визначення валютного курсу забезпечують органічне включення національної економіки в світову. Грошова система закритою типу передбачає використання валютних обмежень, які зумовлюють ізоляцію національної економіки від світової. За таких умов валютний курс не відображає реальної інвалютної ціни грошової одиниці країни, і фактично виступає як формальний елемент грошової системи.

Відповідно до загальних законів функціонування грошей виділяють саморегулюючі та регульовані грошові системи. Саморегулюючими були системи обігу металевих грошових знаків (монет). Основою саморегулювання виступала рівність вартості, яку виражали монети в обігу, і вартості металу, що містився в них. В зв'язку з цим у конкретний період часу безпосередньо в обігу (функція грошей як засобу обігу) знаходилася кількість монет, необхідна для реалізації товарів згідно з законом грошового обігу. Якщо через зміну обсягу виробництва і реалізації товарів потреба обігу в грошових знаках скорочувалась, то відповідна кількість монет вилучалась з обігу, перетворюючись на скарб. При розширенні виробництва і товарного обігу монети, що станов скарб, надход в обіг. Так через функцію грошей як засобу утворення скарбу здійснювалось стихійне регулювання грошової маси, завдяки якому кількість грошових знаків в обігу підтримувалась на рівні потреби обігу в грошах.

Історично системи металевого обігу реалізувались у формі біметалізму та монометалізму. На ранніх етапах розвитку капіталістичного виробництва грошова система, як правило, базувалась на біметалізмі.

При біметалізмі роль загального еквіваленту законодавче закріплювалась за двома металами, – як правило, золотом і сріблом. Відповідно до принципів регулювання співвідношення між золотими і срібними монетами виділяють три різновиди біметалізму:

• система паралельної валюти, за якої вище зазначене співвідношення встановлюється стихійно, на ринковій основі;

• система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;

• система "кульгаючої" валюти, за якої один з видів монет карбується в закритому порядку.

Найпослідовнішою формою біметалізму була система паралельної валюти. Однак вона створювала технічні труднощі у функціонуванні сфери обігу в зв'язку з наявністю та постійними коливаннями подвійної системи цін. Спроби впорядкування

обігу через законодавчу фіксацію співвідношення золотих і срібних монет, що, як правило, не відповідало їх ринковій вартості, неминуче призвод до тезаврації монет, вартість яких недооцінювалась. Явище витіснення "добрих" грошей "поганими", яке обумовлює перехід від біметалізму до монометалізму визначається як закон Коперніка-Грешема.

Не припинило цього процесу введення деякими країнами системи "кульгаючої" валюти. Відмова від вільного карбування монет з срібла прискорила їх знецінення, наплив срібла з сусідніх країн і вивезення золота за кордон. Тому вони змушені були зовсім припинити карбування монет із срібла, а ті, що залишся в обігу, перетворся на розмінну монету.

Монометалізм – це грошова система, за якої тільки один вид металу виконує роль грошей. Найпоширенішим в історії був золотий монометалізм. Його найпослідовнішою формою виступав золотомонетний стандарт.

Золотомонетний стандарт найбільше відповідав вимогам капіталізму періоду вільної конкуренції, допомагав розвитку виробництва, кредитної системи, світової торгівлі і вивезенню капіталу. Цей стандарт характеризується наступними загальними рисами:

• у внутрішньому обігу країни знаходиться повноцінна золота монета, а золото виконує всі функції грошей;

• дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб (звичайно на монетному дворі країни);

• неповноцінні гроші, що знаходяться в обігу (банкноти, металева розмінна монета), вільно та необмежене обмінюються на золоті;

• допускається вільне вивезення та ввезення золота та іноземної валюти і функціонування вільних ринків золота.

Функціонування золотомонетного стандарту потребувало наявність золотих запасів в центральних емісійних банках, які служ резервом монетного обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей.

В роки Першої світової війни зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та зростаючим випуском грошей призвели до збільшення грошової маси в обігу, яка значно перевищувала за своїм обсягом золоті запаси емісійних банків, що ставило під загрозу вільний обмін паперових грошей на золоті монети. В цей період золотомонетний стандарт припинив своє існування в країнах, що воювали, а пізніше і в більшості інших країн (крім США, де він протримався до 1933 р.): було припинено розмін банкнот на золото, заборонено вивезення його за кордон, золоті монети вийшли з обігу і перетворсь на скарб. Після закінчення Першої світової війни, в умовах розвитку загальної кризи капіталізму, жодна капіталістична держава не змогла здійснити стабілізацію своєї валюти на основі відновлення золотомонетного стандарту.

В ході грошової реформи 1924-1929 рр. повернення до золотого стандарту було проведено у двох урізаних формах – золотозливкового і золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті, на відміну від золотомонетного, в обігу відсутні золоті монети та вільна їх чеканка. Розмін банкнот, як і інших неповноцінних грошей, проводиться тільки на золоті зливки. В Англії вартість стандартного зливку вагою в 12,4 кг дорівнювала 1700 фунтів стерлінгів, у Франції вартість зливку 12,7 кг дорівнювала 215 тисяч франків.

В Австрії, Німеччині, Данії, Норвегії та інших країнах був встановлений золотодевізний (золотовалютний) стандарт, при якому також відсутні золоті монети та вільна чеканка. Обмін неповноцінних грошей на золото проводився за допомогою обміну на валюту країн із золотозлитковим стандартом. Таким шляхом зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць країн золотодевізного стандарту із золотом. Підтримання стійкості курсу національної валюти здійснювалось методом девізної політики, тобто за допомогою купівлі та продажу національних грошей за іноземні в залежності від того, знижується чи підвищується курс національної валюти на ринках. Таким чином, при золотодевізному стандарті валюти одних країн ставсь в залежність від валют інших.

В результаті світової економічної кризи 1929-1933 рр. золотий стандарт був скасований в усіх країнах світу (наприклад, у Великобританії в 1931 р., в США – 1933 р., у Франції – 1936 р.) і встановилася система нерозмінного банкнотного обігу.

Створення у 1944р. Бреттон-Вудської світової валютної системи представляло собою встановлення системи міждержавного золотодевізного стандарту, по суті золотодоларового стандарту, для країн з вільно конвертованою валютою. Особливість золотодоларового стандарту полягала в тому, що він був встановлений лише для центральних банків, причому тільки одна валюта – долар США зберігала зв'язок із золотом. В зв'язку із скороченням золотого запасу уряд США з 1971 р. офіційно закінчив продаж золота за долари і золотодоларовий стандарт припинив своє існування.

Відповідно до змісту механізму регулювання грошового обороту виділяють системи паперово-грошового та кредитного обігу.

Для системи паперово-грошового обігу характерна бюджетна емісія, яка може виступати у двох формах:

1) випуск грошових білетів державним казначейством;

2) покриття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії.

В обох випадках випуск грошей визначається не потребами обороту, а величиною бюджетного дефіциту, що відповідно до законів обігу паперових грошей викликає їх постійне знецінення. Регулювання грошового обороту в цих умовах вимагає здійснення заходів, спрямованих на оздоровлення фінансів та збалансування бюджету.

Система кредитного обігу – це випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитна емісія забезпечує еластичність грошового обігу, дає можливість, на відміну від бюджетної емісії, не тільки легко збільшувати, а й зменшувати кількість грошей в обігу. Це створює реальну можливість підтримання їх кількості на рівні об'єктивної потреби обігу. За загальними законами обігу грошей кредитна грошова система близька до металевої. Органами регулювання грошового обігу є банки. Здійснювані ними кредитні операції (видача та погашення позик) відповідно до реальної динаміки економічних процесів, руху матеріальних цінностей виступають передумовою балансування товарних і грошових мас в обігу.

Грошова система України в період становлення державної незалежності була неринковою. Державне регулювання рівня цін в умовах економічної кризи, яка поєднала падіння виробництва із значним зростанням грошової маси, викликало розпад споживчого ринку (єдиної сфери нерегламентованих відносин купівлі-продажу) та всезагальну дефіцитність товарів. За таких умов для регулювання відносин розподілу були впроваджені карткова система та інші форми раціонування. Становище ускладнювала нескоординованість економічної політики незалежних республік у сфері виробництва, товарообміну, грошових відносин. З метою захисту внутрішнього ринку в Україні була впроваджена купонна система та регламентувалось вивезення товарів за межі держави. Реально всі ці заходи посилювали неринковий характер грошової системи.

Перехід до грошової системи ринкового типу потребує лібералізації економічних відносин, введення вільного ціноутворення та проведення комплексу заходів, спрямованих на розвиток ринкових відносин: приватизації власності, сприяння розвитку підприємництва, демонополізації економіки, розвитку підприємств ринкової інфраструктури. Становлення ринкових відносин передбачає перехід до грошової системи відкритого типу: лібералізації зовнішньоекономічних відносин та введення конвертованості національних грошей.

Основні поняття до теми 4 :

1. Грошова система - встановлена державою форму організації грошового обігу в країні.

2. Грошова одиниця - це встановлений у законодавчому порядку грошовий знак.

3. Масштаб цін - це уособлення представницької вартості загальної маси товарів і послуг, які перебувають в обороті.

4. Банківський білет  - грошовий знак, що випускається центральним емісійним банком

5. Казначейський білет - короткострокова (до одного року) державна облігація, що не дає офіційного відсотка. Прибуток реалізується у вигляді різниці дисконтної ціни, за якою білет продається, і номінальною вартістю, за якою його викуповують у момент погашення.

6. Валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або “ціна” грошової одиниці однієї країни, яка визначена в грошовій одиниці іншої країни.

7. Монометалізм - це грошова система, за якої тільки один вид металу виконує роль грошей.

8. Біметалізм - грошова система, за якої роль загального еквіваленту законодавче закріплювалась за двома металами, – як правило, золотом і сріблом.

Завдання для самоконтролю

1. Сучасна грошова система ґрунтується на:

a) золотому монометалізмі й паперових грошах;

б) паперових грошах;

в) паперово-кредитних грошах.

2. Грошова система - форма організації грошового обігу, яка встановлена законом країни. Грошова система має забезпечити:

a) стійкість грошової одиниці;

б) еластичність грошового обігу;

в) оптимальну структуру виробництва;

г) оперативне і ефективне регулювання грошової маси в країні відповідно до потреб грошового обігу;

д) демонополізацію економіки країни.

3. Законодавча фіксація вагової кількості монетарного металу, що закріплюється за певною грошовою одиницею, - це:

а) монометалізм;

б) масштаб цін;

в) біметалізм;

г) валюта;

д) монета.

4. Грошова система, за якої національна грошова одиниця обмінюється на іноземну валюту, розмінна на золото:

а) система паралельної валюти;

б) система подвійної валюти;

в) система «кульгаючої» валюти;

г) золотомонетний стандарт;

д) золотозливковий стандарт;

е) золотодевізний стандарт.

5. Які елементи не належать до грошової системи:

a) грошова одиниця країни;

б) масштаб цін;

в) регламентація безготівкового обігу;

г) немає правильної відповіді?

6. Інструменти впливу ЦБ на грошову масу:

а) операції на відкритому ринку;

б) готівкова емісія;

в) норма банківських резервів;

г) облікова ставка;

д) усі відповіді правильні;

е) немає правильної відповіді.

7. Елементи грошової системи України - це:

а) комерційні банки;

б) держава;

в) види грошових знаків;

г) офіційний валютний курс;

д) НБУ;

е) МВФ;

ж) організація готівкового й безготівкового обігу.

8. Біметалева грошова система - це система, за якої:

a) за золотом і сріблом закріплена роль загального еквівалента;

б) тільки за золотом закріплена роль загального еквівалента;

в) тільки повноцінні гроші виконують роль загального еквіва лента.

9. Монометалізм - це:

a) грошова система, за якої тільки один вид металу виконує роль грошей;

б) еластичність грошового обігу;

в) оптимальна структура виробництва;

г) оперативне та ефективне регулювання грошової маси в країні відповідно до

пот реб грошового обігу.

10. До саморегулювальних грошових систем належать системи металевого обігу. Серед них виділяються такі стандарти:

a) золотомонетний; б) золотозливковий; в) золотодевізний.

Задачі

Задача 1

Припустимо, на 1 січня 2009 року у вас є тільки 1000 грн. Під яку складну відсоткову ставку ви повинні вкласти ці гроші для того, щоб 1 січня 2012 року мати суму 2500 грн за умови, що компаундинг відсотка проводяться щорічно?

Задача 2

Визначте ефективну середньорічну відсоткову ставку за таких умов: грошову суму 3000 грн розміщено в комерційному банку на депозиті; річна відсоткова ставка, за якою щоквартально здійснюється нарахування відсотка, становить 16%.

Приклад 1

Припустимо, на 1 січня 2009 року у вас є тільки 550 грн. Під яку складну відсоткову ставку ви повинні вкласти ці гроші для того, щоб 1 січня 2012 року мати суму у 1000 грн за умови, що компаундинг відсотка проводиться щорічно?

Розв’язок.

Для визначення середньої річної відсоткової ставки, що використовується в розрахунках вартості грошових засобів за складними відсотками, застосовується така формула:

Іс=(Sc/Pc)^1/n-1

де iС — середня відсоткова ставка, що використовується в розрахунках вартості грошових засобів за складними відсотками, у вигляді десяткового дробу;

SC — майбутня вартість грошових засобів;

РC — поточна вартість грошових засобів;

п — кількість інтервалів, за якими здійснюється кожний платіж, у загальному

обумовленому угодою періоді.

Після підстановки вихідних даних у формулу розрахунку, отримуємо-

Іс=(1000/550)^1/3-1= 1,818^1/3-1=0,2205 (22.05 %)

Відповідь: середньорічна складна відсоткова ставка повинна становити 22,05 %.

Приклад 2

Визначте ефективну середньорічну відсоткову ставку за таких умов: грошову

суму 1000 грн розміщено в комерційному банку на депозиті; річна відсоткова ставка, за якою щоквартально здійснюється нарахування відсотка, становить 10%.

Розв’язок.

Визначення ефективної відсоткової ставки в процесі нарощення вартості грошових засобів за складними відсотками здійснюється за формулою

Іе=(1+і/n)ⁿ-1

де iЕ — ефективна середньорічна відсоткова ставка при нарощені вартості грошових засобів за складними відсотками, що виражається десятковим дробом;

i — періодична відсоткова ставка, яка використовується при нарощені вартості грошових засобів за складними відсотками, що виражається десятковим дробом;

n — кількість інтервалів здійснення кожного відсоткового платежу за відсотковою ставкою протягом року.

Підставляючи вихідні дані задачі у формулу, отримуємо-

Іе=(1+0,1/4)⁴-1=0,1038 або 10,38 %

Відповідь: результати розрахунків показують, що умови розміщення грошовоїсуми під 10 % річних при щоквартальному нарахуванні відсотків дорівнюють умовамнарахування цих відсотків один раз на рік під 10,38% річних. Тобто 10,38% становить значення ефективної або порівнянної відсоткової ставки.

ЛЕКЦІЯ 6: СТАНОВЛЕННЯ ГРОШОВИХ СИСТЕМ

Мета теми

Сформувати знання про: основні принципи організації грошової системи, методи державного регулювання грошової системи, типи грошово-кредитної політики, що застосовуються для регулювання грошової системи, основні етапи становлення грошової системи.

Сформувати способи діяльності з визначення необхідної для економіки суми грошової маси, щоб вона не була занадто великою і її вистачало в обігу.

Сформувати творчі здібності: вміти аналізувати заходи держави, прийняті для врегулювання грошової системи, а також робити аналіз реформ, які були прийняті в Україні під час становлення та розвитку грошової системи.

Сформувати розуміння необхідності принципів організації грошової системи, важливості управління грошовою системою з боку держави.

Питання теми:

1. Основні принципи організації грошової системи

2. Державне регулювання грошової системи

3. Створення і розвиток грошової системи України

Література:

1. Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» від 25.08.1996р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/762/96

2. Гетманцев Д. О., Шукліна Н. Г. Банківське право України : Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – с. 230

3. Дорохова О. Г., Сенюшкина М. А. Особенности денежно-кредитной политики НБУ / О. Г. Дорохова, М. А. Синюшкина // Проблемы материальной культуры – Экономические науки. – К: Пресса Украины – №4. – 2009. – С. 38-40

4. Круш П. В. Гроші та кредит : Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – с. 216

5. Принципы организации денежной системы в условиях рыночной экономики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uknpf.ru/principy_organizacii_denezhnoi_sistemy-2.html

6. Розвиток грошо-кредитної системи в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://referatikursovie.ru

   1. Основні принципи організації грошової системи

Грошова система — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки. Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:

1. грошову одиницю;

2. види державних грошових знаків;

3. масштаб цін;

4. валютний курс;

5. порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

6. регламентацію безготівкового грошового обігу;

7. правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;

8. державний орган, який здійснює грошово – кредитне й валютне регулювання.

А зараз ми кожен з вище зазначених елементів детальніше розглянемо і дізнаємось про особливості та специфічні характеристики кожного.

1. Грошова одиниця – це встановлений законодавством грошовий знак, що є засобом виміру та вираження цін усіх товарів. Як правило, грошова одиниця ділиться на дрібніші частини. У переважній більшості країн для цього використовується десятинна система поділу. Наприклад, 1 гривня = 100 копійок, 1 долар = 100 центів, 1 фунт стерлінгів = 100 пенсів тощо. Однак раніше було дуже багато різноманітних одиниць виміру в одній і тій же країні. Так, у Франції на початку 19 століття були одночасно франки, луїдори, екю, ліври, су. При чому одна з цих монет могла дорівнювати трьом іншими, а та у свою чергу дванадцятьом ще іншим.

2. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу, у грошовій системі представляють, в основному, кредитні гроші у вигляді банкнот і розмінних монет та паперових грошей у формі державних казначейських квитків. На сучасному етапі в розвинутих країнах світу грошові знаки стараються привести до єдиного «стандарту» у зв’язку з розвитком електронних грошей, для зручності та швидкості обігу.

3. Масштаб цін. Масштаб цін колись означав вираження суспільної вартості у грошових одиницях, що опирався на фіксовану державою вагову кількість грошового металу у грошовій одиниці. Якщо на внутрішньому ринку виникає невідповідність між товарною й грошовою масою, то національна валюта, як правило, втрачає офіційно зафіксований державою паритет по відношенню до іноземних валют, а деякі країни взагалі відмовилися від встановлення офіційного масштабу. Масштаб цін в цих умовах визначається як певна кількість товарної маси, що приймається за одиницю, а остаточно складається під впливом взаємодії попиту й пропозиції. Його функцією стало завдання служити засобом виміру вартостей товарів за допомогою цін.

4. Валютний курс – співвідношення між грошовими одиницями (валютами) різних країн, що визначається, їх купівельною силою. Валютний курс характеризується еквівалентною сумою, ціною грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни. Залежно від типу грошової системи, рівня розвитку ринкових відносин, економічного і соціально - політичного стану суспільства можуть застосовуватися: фіксовані валютні курси; плаваючі системи валютних курсів; системи валютних коридорів, що залежить від рівня розвитку економіки держави та відкритості економіки. Однак з розвитком кредитного, банківського та фінансового ринків, валютний курс досить часто залежить від ступеня дохідності акцій, облігацій, інших цінних паперів та від відсоткової ставки за депозитами в різних країнах.

5. Порядок готівкової і безготівкової емісії та обігу грошових знаків. Такі регулювання держава здійснює за допомогою актів внутрішнього законодавства та врахування економічного і валютного становища країни. При цьому НБУ враховує безліч факторів, які можуть впливати як на попит, так і на пропозицію грошей. Більшість країн, а Україна – не виняток, намагаються зменшити готівкову грошову масу та збільшити частку безготівкових грошей з метою пришвидшення обігу грошей в національній економіці та максимальній їх прибутковості.

6. Регламентація безготівкового грошового обороту – це функція держави і НБУ, яка реалізується через:

• встановлення порядку використання грошей, що знаходяться на рахунках банків;

• держава визначає сфери, у яких платежі виконуються шляхом безготівкового перерахування коштів з одного рахунку на інший;

• держава законодавчо визначає способи платежу, форми розрахунків, порядок платежу тощо.

Найповніше проблеми регулювання безготівкових розрахунків викладені у законах України «Про банки і банківську діяльність» і «Про підприємства в Україні», у Постанові Верховної Ради «Про застосування векселів у господарському обороті», а безпосереднім практичним документом є «Положення про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», затвердженому Правлінням НБУ від 24.05.1993 року.

7.Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків. У цій сфері НБУ виконує такі функції:

• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;

• складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України; визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів;

• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

• визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених в іноземній валюті або у розрахункових (клірингових) одиницях.

8.Державним органом, що здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є Національний банк України, який за основу своєї діяльності визначає такі функції як:

• забезпечення стабільності національної грошової одиниці гривні;

• розробляє і реалізує грошово-кредитну політику та здійснює контроль за повсякденною її реалізацією;

• стимулює розвиток і зміцнення банківської системи України;

• формує забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків в інтересах вкладників і кредиторів.

Основу грошової системи становлять принципи її організації. Це правила, відповідно до яких держава організовує функціонування грошової системи. Давайте розглянемо принципи, на основі яких будується сучасна грошова система ринкового типу України. Серед таких можна виділити:

1. Принцип централізованого управління грошовою системою. У грошовій системі ринкового типу на перший план виступають економічні методи управління. Держава через Національний банк України створює на ринку такі умови, які змушують банки, фінансові інститути та інших юридичних осіб у сфері грошового обігу приймати рішення, вигідні для забезпечення ефективного функціонування національної економіки. Таким чином НБУ створює правове поле діяльності, робота в якому буде сприяти розвитку не тільки банків та фінансових організацій, але й всіх державних та приватних структур економіки України.

2. Принцип сталості та еластичності грошового обігу. Сутність цього принципу полягає в тому, що функціонування грошової системи має бути організоване таким чином, щоб, з одного боку, не допускати інфляції, а з іншого – мати можливість розширювати грошовий обіг, якщо зростають потреби господарства у грошових засобах, чи скорочувати його, коли ці потреби зменшуються. Цей принцип є одним з найголовнішим і його реалізувати надзвичайно складно, адже грошовий обіг має миттєво змінюватись залежно від ВВП, середнього рівня заробітних плат та інших факторів. Як зазначалось проблемою є також те, що в економіці мають якнайшвидше рухатись кошти, тобто їх має бути порівняно мало, але не занадто. Водночас якщо їх забагато, то необхідно через якісь важелі зменшити кількість грошей або ж уповільнити їхній обіг в економіці.

3. Принцип кредитного характеру грошової емісії. Поява нових грошових знаків (готівкових чи безготівкових) у господарському обігу можлива лише на основі здійснення банками кредитних операцій. Саме банки, надаючи кредити та депозити, створюють нові гроші, які згодом вкладаються для розвитку економіки держави.

4. Принцип забезпеченості грошових знаків, що випускаються в обіг. Грошові знаки забезпечуються товарно-матеріальними цінностями, золотом, іншими дорогоцінними металами, що становлять активи банків, цінними паперами та іншими довгостроковими зобов'язаннями. Наприклад, державні облігації, випущені казначейством чи НБУ забезпечуються всім майном держави, тобто тільки у разі дефолту, ці облігації не будуть нічого варті. Однак, після переходу до Ямайської валютної системи прив’язка валюти до золотовалютних резервів була ліквідована. На міжнародному рівні те, наскільки забезпечена валюта золотом чи іншими цінностями майже не впливає на забезпеченість, натомість інші фактори, такі як споживчий кошик, торгівельний баланс, дохідність цінних паперів та відсоткові ставки визначають і забезпеченість грошей і їх цінність у світі.

5. Принцип непідпорядкованості Національного банку України Уряду. Для підтримання сталості грошового обігу, боротьби з інфляцією, що є пріоритетними завданнями НБУ, могла б виникати загроза у зв'язку з тим, що за певних обставин Уряд почне використовувати грошові засоби НБУ для вирішення своїх проблем. З цього розуміємо, що в цьому принципі не дозволяється взаємозалежність економічної системи і політичної. Однак в реальності це не так: половину складу НБУ призначає і звільняє Верховна Рада, а тому при потребі ВРУ чи Кабінету Міністрів Національний Банк друкує стільки грошей, скільки потрібно для покриття всіх помилок влади, не враховуючи при цьому майбутні негативні наслідки такого послуху.

6. Принцип надання Уряду грошових засобів лише в порядку кредитування. НБУ не повинен фінансувати Уряд. Грошові засоби йому він може надавати тільки в порядку кредитування під певне забезпечення. В цьому принципі можна впізнати таку ж проблему, що розглядалась щодо попереднього принципу. Так, у вересні 2012 року НБУ скористався цим правом і випустив облігації для отримання коштів, необхідних владі України.

7. Принцип нагляду та контролю за грошовим обігом з боку держави. Мета цього полягає в забезпеченні постійного контролю за грошовим обігом, дотримання всіма суб'єктами грошових відносин основних принципів організації готівкового та безготівкового обігу. Держава цей нагляд і контроль здійснює через банківську, фінансову, податкову систему. До цього принципу належить також контроль за непідроблюваністю національної валюти та за максимальним захистом валюти держави.

8. Принцип функціонування на території України виключно національної валюти. Платежі за товари і послуги, інші платежі усередині країни мають відбуватися згідно із законодавством України виключно в національній валюті. На території України національна валюта може бути обмінена на валюту інших країн, але використана для платежів за кордоном чи вкладена в банківські депозити. Цей принцип також не завжди дотримується в дрібних магазинах та кіосках, адже за ними через спрощену систему оподаткування не ведеться таке жорстке стеження, як за великими супермаркетами, підприємствами чи організаціями.

Таким чином, можна дійти висновків, що принципи організації грошової системи є основою будь-якої грошової політики держави, однак, на жаль, в Україні деяких з цих принципів сама влада в обличчі Президента, Верховної Ради, Кабміну, НБУ, інших владних структур та суб’єкти господарювання часто свідомо не дотримуються цих принципів.

2. Державне регулювання грошової системи

Державне регулювання грошової сфери в ринковій економіці означає сукупність заходів, які проводить держава в грошовому обігу з метою забезпечення сталості національної валюти, стримування інфляційного процесу і гнучкого забезпечення грошовою масою потреб сфери обігу.

Основою регулювання грошової системи є грошово-кредитна політика – це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які проводить держава.

Головним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку національного банку є наявна готівкова та безготівкова маса в економіці.

Головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – міністерства фінансів, економіки, уряд держави, Верховна Рада.

Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які є орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики, серед яких можна виділити такі як обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості.

При розробці монетарної (грошової) політики, яка регулює грошову систему, центральний банк переслідує наступні цілі:

• стратегічні;

— проміжні;

— тактичні.

Як бачимо, ці цілі мають різну тривалість в часі: тактичні можна порівняти з короткостроковими, проміжні – із середньостроковими, а стратегічні – із довгостроковими. Розпочнемо із стратегічних цілей, які за своєю сутністю є кінцевими цілями загальноекономічної політики держави – досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечена повна зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин із зовнішнім світом. Центральний банк своєю монетарною політикою повинен сприяти досягненню вказаних цілей. В цьому у нього не повинно бути розбіжностей з урядом та парламентом.

Проміжними цілями грошової політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Такими перемінними є пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них - рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості.

Щодо тактичних цілей грошової політики, то вони мають оперативний характер, дуже швидко виконуються та створюються нові і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Всі три групи цілей монетарної політики знаходяться в ієрархічному взаємозв'язку. Найвищу сходинку в ній займають стратегічні цілі, для досягнення яких реалізуються проміжні цілі, а їх досягнення в свою чергу вимагають реалізації тактичних цілей.

У процесі вивчення сучасної грошової системи особливу увагу потрібно звернути на методи регулювання грошового обігу. Загалом виділяють три групи методів регулювання грошової системи:

1. адміністративні методи ( застосовуються в плановій економіці, для якої характерне втручання держави в економічні процеси – встановлення цін, співвідношення національної та іноземних валют, капітальні вкладення );

2. ринкові методи ( регулювання шляхом застосування ринкових механізмів без втручання державних органів управління );

3. змішані методи ( використовуються в країнах, що розвиваються, в яких через недостатній розвиток фінансових ринків, використовуються як адміністративні, так і ринкові методи регулювання грошової системи ).

Центральний банк постійно контролює та регулює ситуацію в грошово-кредитній системі держави. Залежно від стану господарскої конюктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні типи грошово-кредитної політики, що здійснюють взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси. Розглянемо їх детально.

Перший тип являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику, так звану політику “дорогих грошей”, спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кредитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Таким чином, державне регулювання грошової системи в країнах світу може бути різним як за ступенем контролю, використанням методів грошово-кредитної політики, так і за типами, які регулюють грошову політику держави.

Розглядаючи грошову систему та її регулювання з боку держави, не можна не сказати про те як держави впливають на грошову масу і яким чином захищають її від різноманітного підроблення.

Сукупність заходів держави щодо впливу на грошову масу та відсоткові ставки можна визначити як грошово-кредитну або монетарну політику. Цю політику проводить центральний банк країни; в Україні – це Національний банк.

Щодо грошової маси, то це сукупність усіх коштів, що перебувають у суб'єктів грошового обігу в готівковій та безготівковій формах і виконують функції засобів обігу, платежу та нагромадження. Обсяг грошової маси формується з урахуванням попиту на гроші та їх пропозиції. Загалом можна виділити чинники, які впливають на попит та пропозицію грошей. Чинниками попиту на гроші є рівень економічної активності, потреба в інвестиціях (зростає в період економічного підйому), баланс державного бюджету (зростання бюджетного дефіциту приводить до збільшення попиту на гроші з боку держави) та інші. А серед чинників пропозиції грошей найяскравішими є емісійна політика центрального банку, активність комерційних банків, купівля-продаж цінних паперів центральним банком (при продажі населенню облігацій державної позики кількість грошей в обігу зменшується).

Способами впливу центрального банку ( в Україні – НБУ ) на пропозицію грошей в економіці є такі:

• зміна норми резервування банківських резервів ( збільшення норми резервування приводить до зменшення пропозиції грошей і збільшення відсоткових ставок, і навпаки );

• зміна дисконтної ставки або ставки рефінансування ( підвищення дисконтної ставки знижує зацікавленість комерційних банків у формуванні додаткових грошових резервів шляхом отримання позичок у центральному банку, і навпаки );

• здійснення операцій на ринку цінних паперів (якщо центральний банк

купує державні облігації на відкритому ринку, грошові резерви комерційних банків зростають, тобто збільшується пропозиція грошей, і навпаки ).

Це ще не всі способи впливу центрального банку, однак, на мою думку, це основні методи, які забезпечать найкращий результат.

Щодо підроблення грошей, то на сучасному етапі розвитку національної економіки це є дуже гостра проблема. Зараз Україні всього 3-4 фальшиві купюри на мільйон банкнот. Рівень кількості підробок гривні є досить низьким, адже зовсім недавно гривня була додатково захищена новими ознаками. Однак з відкриттям та прозорістю кордонів України встановлюються міжнародні зв’язки злочинних угруповань. Так, за висновками Міністерства фінансів України підробка доларів становить досить серйозну загрозу для країни, враховуючи масив доларів, який циркулює в обігу країн і для світової економіки. За статистичними даними відомо, що на валютному ринку понад 80% становлять операції в доларах.

Загалом підробка платіжних засобів своїм корінням починається ще з часів перших цивілізацій: Мексиці, Греції, Індії і поширювалась протягом еволюції в інших державах (Київській Русі, в Англійському королівстві, у Великому князівстві Литовському, Франції). Кожна з них бажала якось викорінити це явище і розробляла різні міри покарання для фальшивомонетників. Основною причиною підробки паперових грошей було те, що тривалий час не вдавалось підібрати необхідний папір, але проблему було вирішено, коли стало відомо, що до складу паперу входить турецький льон.

Основними розробленими методами захисту сучасних валют, які використовуються всіма країнами для захисту від «дешевих» до «дорогих грошей», є такі:

1. Папір. Всі гроші друкуються тільки на спеціальному папері, в склад якого входить бавовна та льон. Це далеко не той папір, на якому друкуються книги і його досить легко відрізнити від звичайного, при цьому його досить складно надірвати.

2. Фарба. Гроші друкуються тільки за допомогою високоякісних барвників і тому малюнок на грошах не линяє та не втрачає свій колір з плином часу.

3. Кольорові волокна. В дійсних грошах є спеціальні магнітні вкраплення у вигляді ворсинок, які розташовані в різних місцях банкноти і їх особлива якість в тому, що вони саме не намальовані, а вкраплені в папір. Їх імітація досить чітко виявляється при використанні збільшуваного скла.

4. Малюнок купюри. Одним з простих способів є домальовування нуля до купюри більш низького достоїнства. Тому, аби запобігти шахрайству, рекомендовано хоча б знати, що зображено на дійсній купюрі.

5. Рамка, яка складається з сітчастого візерунку, на підроблених грошах дуже рідко виходить близькою до оригіналу. При уважному розгляді малюнка можна побачити розриви ліній, плями чи навіть злиття.

6. Серійний номер купюри надруковано високим друком і має магнітні властивості.

7. Мікротекст. Написи, які повторюються, можна прочитати за допомогою збільшуваного скла. Даний елемент захисту присутній на всіх купюрах. На підроблених купюрах фальшивомонетники домальовують цей елемент, але в більшості він взагалі не читається.

8. Захисна стрічка з полімерного матеріалу, яка проходить по всій паперовій масі купюри, на якій наноситься еквівалент купюри та інші знаки.

9. Водяний знак на купюрі повинен співпадати з портретом поруч. Він повинен знаходитись всередині купюри, а не надрукований на ній і повинен проглядатися з обох боків.

10. «Орловський друк». Спеціальний друк, який утворює зображення різного кольору без розривів і зміщень елементів цих зображень.

За статистикою міністерства фінансів США, серед доларів, що перебувають зараз у світовому обігу, рівень підробки банкнот різного номіналу становить 0,01-0,02%. Учасники ринку оцінюють частку підроблених доларів у наявній масі в країні в 1,5% (для гривні такий показник становить близько 3%). Загалом в обігу на планеті знаходиться американських купюр на суму понад 770 млрд. доларів, дві третини з них – за межами США. Підробками останніх років є 100 та 50 доларові банкноти, які за своїми якостями майже повністю відповідають справжнім грошам.

Таким чином, ми розуміємо, що нашу валюту набагато менше підробляють і тому є причини: по-перше, національна валюта України не є міжнародною резервною валютою, тому вона майже нікому, окрім України, не потрібна; а по-друге, валюта США є набагато ціннішою (за неї більше можна купити) при приблизно однакових ступенях захисту валюти.

З цього питання лекції можна дійти до такого висновку, що держава має монопольне право на регулювання грошової системи через грошово-кредитну політику за допомогою різних типів методів, окремих заходів та механізмів центрального банку, який контролює та змінює грошову масу в країні, попит та пропозицію на неї.

3. Створення і розвиток грошової системи України

Одним з найважливіших завдань, яке ставить перед собою кожна новостворена, суверенна держава, є створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Не винятком в цьому питанні стала й Україна.

Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України "Про банк і банківську діяльність", ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Відтак оборот грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави .

Перші практичні кроки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти – попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Таке паралельне використання двох валют зумовлювалося рядом обставин: Центральний банк РФ перестав надсилати в Україну рублеву готівку; середній рівень цін в Україні зріс майже десятикратно, що значно збільшило попит на готівку, якої Україна не могла отримати від Росії; Україна не мала власної бази для виготовлення грошових знаків, а фінансове становище держави не давало змоги замовити за кордоном достатню масу грошей, щоб швидко замінити ними старі гроші.

Проте паралельний обіг рубля і купоно-карбованця не приніс Україні очікуваних позитивних наслідків. Навпаки, досить швидко виявилися значні недоліки двовалютної системи грошового обороту. Вона істотно ускладнювала управління внутрішнім готівковим обігом, організацію внутрішніх безготівкових розрахунків та зовнішніх розрахунків. Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися.

Конкретними чинниками, що ускладнювали стан грошового обороту на початку запровадження купоно-карбованця, були такі:

• Обвальний спад виробництва під впливом лібералізації цін та розриву попередніх господарських зв'язків, скорочення державного замовлення. Роздрібний товарообіг знизився на 61%. Це та багато іншого скорочувало попит на гроші, і частина наявних в обороті грошей виявилася зайвою, провокуючи зростання цін.

• Вільне використання російського рубля на внутрішньому ринку України сприяло широкому відпливу товарів за межі України, підриву товарної основи внутрішнього грошового обігу.

• З ініціативи РФ у середині 1992 р. у рублевій зоні була запроваджена система взаємозаліку через кореспондентські рахунки, відкриті в розрахунковому центрі при Центральному банку РФ. Унаслідок цього платежі між країнами рублевої зони були взяті під контроль Центральним банком РФ. Рубль втратив свій статус єдиної грошової одиниці, виникло кілька рублів - російський, український, білоруський тощо.

Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України указом "Про реформу грошової системи України" від 12 листопада 1992 р. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі "український карбованець", дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу. Уведенням у загальний оборот українського карбованця завершився перший етап формування національної грошової системи України.

На другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України "Про банки і банківську діяльність" 1991 pоку, відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи. До основних напрямів та найбільш відчутних результатів розвитку грошової системи на цьому етапі можна віднести наступні:

1.Розбудову власного емісійного механізму ( створення Банкнотно-монетного двору НБУ; розроблення дизайну, установлення номіналу, забезпечення системи захисту грошових знаків та монет; розроблення правил випуску в обіг, зберігання та вилучення з обігу готівки ).

На цьому напрямку хотілось би зупинитись і розглянути його детальніше. Після постанови Кабінету Міністрів України «Про творення потужностей по виготовленню національної валюти і цінних паперів» від 18 вересня 1991 р. і Президії Верховної Ради «Про національну валюту в Україні» від 14 листопада 1991 р. було покладено початок створення Банкнотно-монетного двору Національного банку України. В запасах нашої держави не було необхідної сировинної бази для виробництва банкнотного паперу, обладнання для друкування банкнот, кваліфікованого персоналу. Тому на початковому етапі було вирішено виготовляти гривню і тимчасову грошову одиницю – купоно-карбованець – за кордоном.

Спочатку замовили виготовляти банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10 та 20 гривень канадській фірмі «Canadian Bank Note Company Limited», а пізніше було прийнято рішення про друкування банкнот номінальною вартістю 50, 100, а також 200 гривень, – на фірмі «Thomas De La Rue Company Limited» ( Великобританія ). Однак паралельно з цим НБУ та влада України працювали щодо купівлі власних систем техніки з виготовлення грошей. Тому з 22 березня 1994 р. припинили друкувати гривні та купони за кордоном, через те що було збудовано власний Банкнотно-монетний двір. Тут на двадцяти шести тисячах квадратних метрів виробничих площ працює за передовими технологіями близько 250 одиниць найсучаснішої техніки. Це – результат співпраці України і 78 іноземних фірм з 11 країн світу. Така оснащеність дає змогу виготовляти банкноти і цінні папери з високим, на світовому рівні, ступенем захисту.

Матеріально-технічна база виробництва українських грошей постійно вдосконалюється. Крім основного обладнання – чотирьох друкарських ліній, устаткованих спеціальними офсетиними машинами, машинами інтагліодруку, нумераційними машинами, на Банкнотній фабриці НБУ працюють дві автоматизовані лінії для обробки банкнот та знищення аркушів, банкнот, відходів захищеного паперу. Навіть найменший, непомітний для людського ока, дефект буде виявлено і браковану банкноту вилучатимуть.

Відповідно до дизайну банкноти, виготовляються форми та спеціальні захищені, екологічно чисті фарби, якими згодом буде видруковано майбутні банкноти. Особливість цих фарб полягає у тому, що вони не змінюються під дією ацетону, бензину, тощо: гроші, можна навіть прати у гарячій воді, з пральними засобами і відбілювачем.

Висока якість української грошової одиниці (гривня за ступенем захищеності і поліграфічним виконанням нічим не поступається кращим світовим валютам) зумовлена високою кваліфікацією працівників Банкнотно-монетного двору. У стінах Банкнотної фабрики розроблено понад 30 нових технологій, постійно прововодиться робота щодо вивчення внутрішньої сировинної бази і переходу на вітчизняну сировину. Це дало змогу виготовити на потужностях Банкнотно-монетного двору різноманітні види захищеної від підробки продукції

2.Формування механізму регулювання НБУ пропозиції грошей (відпрацювання механізму централізованого регулювання банківськими резервами; запровадження механізму рефінансування комерційних банків ).

3.Розроблення методики та методології грошово-кредитної політики НБУ, накопичення досвіду практичного застосування інструментів грошово-кредитної політики, розмежування сфер застосування фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики.

4.Розбудова національної платіжної системи ( створення системи електронних платежів; розроблення методичних та інструктивних документів щодо організації безготівкових розрахунків; розроблення засад створення електронної системи масових платежів ).

5.Формування механізму валютного регулювання ( розвиток інфраструктури валютного ринку; порядок регулювання валютного курсу; створення механізму формування та використання золотовалютних резервів ).

6.Розроблення та випробування на практиці спеціальних заходів з подолання гіперінфляції та регулювання інфляції.

Перелічені заходи дали можливість сформувати протягом 1993 - 1996 років правові та організаційні основи національної грошової системи ринкового типу, яка спроможна була забезпечити належне управління грошовим оборотом відповідно до потреб економіки країни.

Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим оборотом, не відповідав статус тимчасової валюти, що зберігався за українським карбованцем. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій – функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці – гривні. 25 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ "Про грошову реформу в Україні", згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця – гривня та її сота частина – копійка. Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався наступний – третій етап.

На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою тут стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 р. Закону "Про Національний банк України". Хоча в цьому законі безпосередньо про грошову систему мова не йде, проте ті функції НБУ, які становлять основу грошової системи, знайшли широке відображення.

Проте говорити, що на цьому розвиток грошової системи завершився, не можна. Адже в 2003-2007 роках купюри української гривні були замінені на купюри нового, більш захищеного зразка, а з 2004 року були начеканені одногривневі монети нового дизайну. Важливим є й те, що в Україні масово набирає обертів розвиток безготівкових розрахунків, що здешевлює та полегшує здійснення грошової політики держави. Тож грошова система України поступово розвивається.

Основні поняття до лекції 6:

Грошова система – це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави, основу якої становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування.

Валютний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої, який здійснюється відповідно до золотого паритету або за міжнародною угодою.

Грошово-кредитна політика – сукупність заходів держави, через які вона контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.

Грошова одиниця – це встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, що слугує для порівняння і вираження цін усіх товарів та послуг.

Масштаб цін – грошова одиниця, що містить певну фіксовану вагу грошового металу (золота) й служить для визначення цін усіх товарів.

Грошова маса – це сукупність запасів грошей в усіх їхніх формах, що перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обігу та обслуговують економічні зв'язки в певний момент.

Дефолт – стан у кредитних відносинах, що настає, коли держава-позичальник не виплачує свої борги або платежі, порушує платіжні зобов'язання перед кредитором, нездатна проводити своєчасні виплати за борговими зобов'язаннями або виконувати інші умови договору позики.

Політика «дорогих грошей» – політика центрального банку по обмеженню і зменшенню пропозиції грошей та підвищенню процентних ставок. Ця політика має своїм наслідком уповільнення зростання обсягу реального ВНП, зменшення інфляції і підвищення курсу валюти країни.

Політика «дешевих грошей» – є політикою центрального банку, протилежною до політики «дорогих грошей».

Завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні елементи грошової системи.

2. Які функції Національного банку України щодо грошово-кредитого і валютного регулювання?

3. Розкажіть які основні принципи грошової системи та поясніть кожен з них.

4. В чому полягає різниця між проміжними і тактичними цілями центрального банку при розробці монетарної (грошової) політики?

5. Назвіть суб’єкт, об’єкт, основу державного регулювання.

6. Які Ви можете назвати методи регулювання грошового обігу?

7. Як центральний банк впливає на пропозицію грошей в економіці?

8. Коли національною грошовою одиницею України стала гривня? Де і як відбувалась емісія гривні?

Задачі

№1 Умова задачі:

В 2012 році ВВП складає 1327,6 млрд. грн., а кількість оборотів загальної грошової маси буде дорівнювати 1,3 об/рік. В 2013 році номінальний ВВП України планується збільшити до 1516,0 млрд. грн., а очікуваний рівень інфляції – 4,6 %. Яку додаткову емісію грошової маси повинен здійснити Національний Банк у 2013 році, для того, щоб зберегти оборотність грошової маси країни.

Розв’язання задачі:

Грошова маса ₂₀₁₂ = 1327,6 / 1,3 = 1021,3 млрд. грн.

ВВП реальний ₂₀₁₃ = 1516,0 / 1,046 = 1449,3 млрд. грн.

Грошова маса ₂₀₁₃ = 1449,3 / 1,3 = 1114,9 млрд. грн.

Додаткова емісія = 1114,9 – 1021,3 = 93,6 млрд. грн.

Відповідь: Нацбанк повинен здійснити емісію грошової маси у сумі 93,6 млрд. грн.

№2 Умова задачі:

Центральний банк купляє державні цінні папери на 10 млрд. грн. у комерційних банків і на 10 млрд. грн. у фізичних осіб, які перераховують на банківські рахунки, але половину грошей знімають з рахунків у вигляді готівки. Як це вплине на пропозицію грошей, якщо встановлена норма обов’язкових банківських резервів 10 % і банківські система використовує всі свої можливості щодо створення грошей?

Розв’язання задачі:

Грошовий мультиплікатор = 1/ Банківські резерви=1/(1/10)=10

Пропозиція грошової маси = Грошова маса * Грошовий мультиплікатор =

= 10*10=100 млрд. грн.

Щодо грошей фізичних осіб, то половина залишається в банках, а отже на них діє теж мультиплікатор, а на іншу половину – ні. Тобто з 5 млрд. грн. 1/10 частину направляють на банківські резерви, а інші 4,5 млрд. грн. пускають в оборот:

Пропозиція грошової маси = Грошова маса * Грошовий мультиплікатор =

= 4,5*10=45 млрд. грн.

Таким чином, загальна величина пропозиції грошей складе:

М=100+5+0,5+45=150,5 млрд. грн.

Відповідь: загальна пропозиція складе 150, 5 млрд. грн.

№3 Умова задачі:

Розмір номінального валового внутрішнього продукту становить 960 млрд. грн. Швидкість обороту грошей становить 1,3 обороти. Грошовий мультиплікатор – 0,5. Визначити на основі цих показників необхідну грошову масу в економіці.

Розв’язання задачі:

Грошова маса = 960 / 1,3 = 738,5 млрд. грн.

Необхідна грошова маса = 960*0,5 / 1,3 = 369,25 млрд. грн.

Відповідь: в економіці повинна бути грошова маса у розмірі 369,25 млрд. грн.

ЛЕКЦІЯ 7. ІНФЛЯЦІЯ ТА ГРОШОВІ РЕФОРМИ

Мета теми:сформувати знання про сутність інфляції механізм її формування, основні причини виникнення і поглиблення; економічні, соціальні і політичні наслідки та основні шляхи її подолання.

Питання теми:

1) Поняття та види інфляції

2) Формування антиінфляційного механізму.

3) Грошові реформи, їх суть, класифікація їх видів.

Література:

1. Основні засади грошово-кредитної політики на 2006 рік. – Схвалено рішенням Ради НБУ від .09.2005р.

2. Александрова М.М., Маслова С.О. Гроші. Фінанси. Кредит.: Навчально-методичний посібник.- 2-е вид.- К.: ЦУЛ, 2002.

3. Гальчинський О. Теорія грошей. - К.: Основи, 1998.

4. Гроші, банки та кредит у схемах та коментарях. Навч. посібник / За ред.. біржаЛ.Луціва. – 3-тє вид., стереотипне. – Тернопіль: Карт бланк, 2004.

5. Гроші та кредит: Підручник /М.І.Савлук, А.М.Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М.І.Савлука. – К.: КНЕУ, 2001.

6. Гроші та кредит: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц./ М.І.Мирун (кер. авт.кол.), М.І.Савлук, М.Ф.Пуховкіна та ін. – К.: КНЕУ, 1999.

7. Демківський А.В. Гроші та кредит. – К.: Дакор., 2003.

8. Деньги и финансовые институты: тесты и задачи / Под ред. И.Т.Балабанова.- СПб: Издательство “Питер”, 2000.

9. Долан Е. Дж., Кемпбелл К. Д., Кемпбелл Р.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. - М.: СПб., 1993.

1 Поняття і види інфляції

Термін "інфляція" (від лат. Inflаtio) буквально означає "вздуття". Дійсно, фінансування державних видатків (наприклад, у періоди екстремального розвитку економіки в часи війн, революцій) за допомогою паперово-грошової емісії з припиненням розміну банкнот призводило до розширення грошового обігу та знецінення паперових грошей.

Інфляція була характерна для грошового обігу: Росії з 1769 р. по 1895 р. (за винятком періоду 1843-1853 рр.); США – у період війни за незалежність 1775-1783 рр. та громадянської війни 1861-1865 рр.; Англії – під час війни з Наполеоном на початку XIX ст.; Франції – у період Французької революції 1789-1791 рр. Особливо високих темпів інфляція набула у Німеччині після Першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів. Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а мала місце і в минулому.

Сучасній інфляції притаманний ряд відмінних особливостей. Якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз – всеохоплюючий; раніше вона охоплювала певний період, тобто мала періодичний характер, а зараз – хронічний; сучасна інфляція знаходиться під впливом не тільки грошових, а й негрошових факторів.

Таким чином, сучасна інфляція є наслідком дії багатьох факторів.

Необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні фактори (причини) інфляції. Серед внутрішніх факторів можна виділити негрошові та грошові – монетарні. Негрошові фактори - це порушення диспропорцій господарства, циклічний розвиток економіки, монополізація виробництва, незбалансованість інвестицій, державно-монополістичне ціноутворення, кредитна експансія, екстраординарні обставини соціально-політичного характеру тощо. До грошових відносять кризу державних фінансів, а саме:

дефіцит бюджету, зростання державного боргу, емісія грошей, а також збільшення кредитних знарядь обігу внаслідок розширення кредитної системи, збільшення швидкості обігу грошей тощо.

Зовнішніми факторами інфляції є світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни, нелегальний експорт золота, валюти.

Отже, інфляція як багатофакторний процес – це прояв диспропорційності у розвитку суспільного відтворення, що обумовлено порушенням закону грошового обігу. Таким чином, глибинні причини інфляції знаходяться як в сфері обігу, так і в сфері виробництва, і дуже часто обумовлюються економічними і політичними відносинами в країні.

При інфляції капітал переміщується із сфери виробництва в сферу обігу, тому що там швидкість оборотності є значно вищою, що приносить великі прибутки, але одночасно й посилює інфляційні процеси (механізм інфляції само відтворюється, на його основі зростає дефіцит заощаджень, зменшуються обсяги кредитів, інвестицій у виробництво і пропозиція товарів).

Отже, фактори інфляції діють як при зміні обсягів виробництва і реалізації товарів, так і при зміні маси і швидкості обігу грошей.

В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР в 50-60-і роках XX ст. і була пов'язана з різким падінням ефективності суспільного виробництва. Однак вона носила прихований характер і проявлялась в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію і високих на всі види сировини. Відкритий вибух інфляції відбувся в січні 1992 року, коли були "відпущені" всі ціни. З цього моменту інфляційний процес став швидко розвиватись.

Головними негрошовими факторами інфляції в Україні є:

• криза планової господарської системи, яка проявляється в падінні виробництва, незбалансованості, диспропорційності економіки;

• неекономність виробництва, яка проявляється у витратному характері виробництва, низькому рівні продуктивності праці та якості продукції.

До основних грошових факторів інфляції відносять:

• лібералізацію цін в умовах відсутності ринку та конкуренції, що дало можливість монополістичним структурам заволодіти і й реалізацією товарної маси та диктувати ціни;

• дефіцит державного бюджету;

• кредитну експансію банків, яка мала невиробничий характер;

• доларизацію грошового обігу (значний приплив іноземної валюти збільшував ціни на товари та послуги);

• розпад "рубльової зони";

• відплив за межі країни валютної виручки підприємств та доходів громадян та інші фактори.

Таким чином, інфляція в Україні відрізняється від всіх інших. Це пояснюється умовами її розвитку (переходом від планово-адміністративної до ринкової економіки), високими темпами зростання цін тощо.

Розрізняють відкриту та подавлену інфляцію. Відкрита проявляється у збільшенні цін, подавлена – у виникненні дефіциту товарів та погіршенні їх якості. В умовах подавленої інфляції ціни контролюються державою, тому підвищений попит на товари виражається в появі розриву між попитом та пропозицією і, як наслідок, у відхиленні адміністративно-регульованої ціни рівноваги. Оскільки державна ціна є нижчою за рівноважну, зникають стимули для збільшення кількості та підвищення якості товарів. Наслідком цього є виникнення дефіциту та збільшення негрошових витрат споживачів.

Відкрита інфляція приймає різні форми: повзучу (коли ціни змінюються повільно – до 10% в рік), галопуючу (коли зростання цін набуває стрімкого характеру) і форму гіперінфляції (зростання цін складає зазвичай більше 1000% на рік), яка призводить в кінцевому результаті до повного розладу грошового обігу.

Гіперінфляція вражала економіки багатьох країн. Потужної гіперінфляці зазнала, наприклад, Німеччина 1920-х рр. У 1950-70-і роки гіперінфляцію пережили багато країн Латинської Америки, у 80-і рр. – Югославія та Ізраїль, на початку 90-х рр. – Росія, Україна та інші країни, які виникли в результаті розпаду СРСР.

В залежності від причин, які викликають інфляційні процеси, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат виробництва.

Інфляція попиту. Традиційно вона виникає при надмірному попиті. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів.

Інфляція попиту може бути зумовлена:

• мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат.Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки;

• дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит;

• кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги;

• припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит.

Отже, інфляція попиту спостерігається тоді, коли зростання рівня цін відбувається під впливом загального збільшення сукупного попиту.

Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції росту цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все росту витрат на заробітну плату.

Причинами такої інфляції є:

• зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін;

• розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги;

• підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати;

• високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав;

• загальний рівень витрат зростає.

Інфляція витрат та інфляція попиту взаємопов'язані та взаємообумовлені, їх важко чітко розділити. Надлишкова грошова маса в економіці завжди породжує підвищений попит, викликаючи порушення рівноваги ринків в сфері сукупного попиту і сукупної пропозиції, реакцією на яке є зростання цін. Будучи продуктом розбалансованого грошового ринку, інфляція попиту розповсюджується далі, вражає виробництво і споживання, деформує споживчий попит, посилює нерівномірність і непропорційність розвитку різних галузей господарства, призводячи в результаті до інфляції витрат.

Будь-яка сучасна система економіки інфляційна, і в ній діють фактори, що викликають як інфляцію попиту, так і інфляцію витрат.

2. Формування антиінфляційного механізму

Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому. Погіршується економічне становище: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи розвитку виробництва; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більше прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; розширюється спекуляція в результаті різкої зміни цін; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави.

Виникає соціальне напруження в зв'язку з тим, що інфляція перерозподіляє національний дохід не на користь найменш забезпечених верств суспільства. Вона знижує реальні доходи (кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальний дохід), а отже і загальний рівень життя населення, якщо номінальний дохід буде відставати від росту цін. Особливо важкою є інфляція для осіб з фіксованими доходами: пенсіями, стипендіями, заробітною платою працівників бюджетної сфери. Крім того, інфляція знецінює заощадження громадян. В зв'язку з цим, щоб стримати різке падіння життєвого рівня, держава здійснює індексацію доходів, та податкових пільг. Розгортання інфляційних процесів призводить до такого загострення економічних та соціальних суперечностей, що держави починають вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового обігу. Основні форми боротьби з інфляцією – грошові реформи та антиінфляційна політика.

Грошова реформа – повне або часткове перетворення грошової системи, що здійснює держава з метою впорядкування та налагодження грошового обігу. Грошова реформа здійснюється різними методами (нуліфікація, реставрація, девальвація, деномінація) в залежності від економічного стану країни, ступеню знецінення грошей, політики держави.

Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Історично сформувались два основних шляхи такої політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.

Дефляційна політика базується на методах обмеження грошового попиту через грошово-кредитний та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає у тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання та, навіть, кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляли стриманість в її проведенні або навіть відмовлялись від неї.

Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а із скасуванням обмежень знову прискорювалося.

Варіанти антиінфляційної політики обираються в залежності від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримування економічного росту, то проводилась дефляційна політика, якщо метою було стимулювання економічного зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримати інфляцію будь-якою ціною, – паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики.

Індексація (повна або часткова) означає компенсацію збитків у результаті знецінення грошей. Спочатку цей метод застосовувався в кінці 40-х – початку 50-х років при інфляції, яка була викликана переходом від військової економіки до нормальних ринкових умов. Знову індексація стала застосовуватися в 70-і роки в зв'язку з розгортанням галопуючої інфляції. У більшості провідних промислове розвинутих країнах вона розповсюджувалась на меншу частину трудового населення (наприклад, в США приблизно на 10 %). Винятком була Італія, профспілки якої домоглися введення в країні повної індексації.

Стримування контрольованого зростання цін проявляється, по-перше, в "заморожуванні" цін на певні товари, по-друге, в стримуванні їх рівня в певних межах. Подібний контроль зберігався у всіх провідних розвинутих країнах.

В кінці 70-х – на початку 80-х років у боротьбі з галопуючою інфляцією в промислове розвинутих країнах кейнсіанські рецепти боротьби з інфляцією були замінені консервативними варіантами із застосуванням дефляційних заходів, більш жорстокого стримування грошової маси в межах встановлених орієнтирів.

Конкурентне стимулювання виробництва включає заходи як з прямого стимулювання підприємств шляхом значного зниження податків, так і непряме стимулювання заощаджень для населення (зниження податків з населення). Разом з тим стали застосовуватись заходи, які стимулюють ринкову конкуренцію та знижують її вплив на ціни та спіраль "ціни – заробітна плата". Наприклад, в США адміністрація Рейгана відмовилась від державної підтримки таких малорентабельних галузей, як чорна металургія, що викликало хвилю злиття великих компаній. В результаті різко зросла конкуренція, яка сприяла зменшенню інфляції до "повзучих" розмірів, а також послабленню інфляційної спіралі "ціни – заробітна плата".

Особливою формою боротьби з інфляцією, яку використовували деякі країни (Польща, Ізраїль) при галопуючій інфляції, є "шокова терапія". Суть її полягає в стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін і, як результат, в зниженні (на початковому етапі) життєвого рівня населення. Але як показала практика при правильному підході шокова терапія виправдовує себе.

Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах СНД передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати:

• розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

• проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

• посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

• зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

• стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

• вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків;

• створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес;

• підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин.

Таким чином, мета антиінфляційної політики держави полягає в тому, щоб встановити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства. Важливим завданням в боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, кризи неплатежів, зниження інвестиційної активності, формування стабільної ринкової інфраструктури. Оздоровлення економіки пов'язане з підтримкою пріоритетних галузей народного господарства, стимулюванням експорту продукції, виваженою протекціоністською політикою і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

Велике значення в антиінфляційній політиці має структурна перебудова економіки і пристосування її до потреб ринку за рахунок демонополізації і регулювання діяльності існуючих монополій, стимулювання конкуренції у виробництві та сфері послуг тощо.

2. Грошові реформи, їх суть, класифікація їх видів

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення та впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони представляють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава, з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту відповідно до нових соціально-економічних умов.

Грошові реформи, що проводились в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати наступним чином:

1. створення нової грошової системи. Ці реформи проводилися при переході, від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період падіння колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895-1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, тощо;

2. часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення тощо. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922-1924 і 1947 рр.;

3. проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко окремі грошові реформи мають ознаки всіх трьох типів, як наприклад, грошова реформа 1922-1924 рр. у СРСР. Створення по суті принципово нової держави спричинило виникнення і нової грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала проведення ефективніших стабілізаційних заходів. Все це визначило кардинальне реформування по суті всіх елементів попередньої грошової системи.

Чим би не була викликана необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.

Нерідко грошовій реформі передує деномінація грошових знаків, тобто обмін всіх старих знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції всіх грошових показників:

• цін,

• тарифів,

• заробітної плати,

• балансової вартості фондів тощо.

Крім підготовки економічних і організаційних передумов грошової реформи, важливе значення для її успіху має правильний вибір методу стабілізації валюти в процесі реформи. Особливо актуальною ця проблема була в епоху функціонування дійсних грошей, коли держави шляхом реформи намагалися поновити систему металевого обігу чи обігу розмінних на метал грошових знаків. З переходом до систем обігу нерозмінних знаків чіткі межі між альтернативними методами стабілізації валют зникли і шляхи проведення реформ уніфікувалися, хоч проведення їх від цього не стало легшим.

Згідно з світовим досвідом грошових реформ існують наступні методи стабілізації валют: нуліфікація, ревальвація (реставрація), девальвація, деномінація.

Нуліфікація – оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші і в такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без будь-якого відшкодування. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, в СРСР у 1922-1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка - на 1 трлн. старих марок, у 1944 р. в Греції – 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоча за формою вона нагадувала девальвацію.

Девальвація – офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (або тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, його зниження та зниження курсу валюти відбувалось приблизно однаковою мірою. Після скасування золотих паритетів девальвація зводилась тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто новий золотий вміст і курс встановлювались на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929-1933 рр.) девальвація призводила до поновлення обміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі обмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також робило дорожчим імпорт.

Після скасування розміну банкнот на золото значно змінився зміст і механізм девальвації валюти. Девальвації стали рідше проводитись в межах грошових реформ з метою стабілізації внутрішнього грошового обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. В цих умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще більше розширився і цим терміном стали називати навіть тривале зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація – це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни.

У першому варіанті ревальвації валют проводились в епоху вільного обміну банкнот на метал. Ними закінчувались зусилля держави по відновленню купівельної спроможності валюти після періоду інфляції. В результаті ревальвації, як правило, відновлювався обмін банкнот на метал за паритетом, який діяв до початку інфляції. Одночасно відновлювався і попередній курс валюти. Тому такий засіб в літературі інколи називають реставрацією.

Грошові реформи на основі ревальвації проводилися рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкому розвитку економіки і відновленні стабільності ринку. За таких умов в країні швидко розширюється товарообіг і зменшується бюджетний дефіцит, що сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня.

Деномінація – укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування, що проводиться з метою забезпечення грошовою обороту і надання більшої повноцінності грошам.

Так, в 1961 році в СРСР старі гроші були замінені на "нові" таким чином, що 1 "новий" рубль дорівнював 10 "старим". Завдяки деномінації вдається значно скоротити кількість грошових купюр і монет, що знаходяться в обігу.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 року. Ця реформа була "м'якого" типу (проведення заходів щодо заміни діючої грошової одиниці, стабілізація нових грошей без якісної перебудови системи грошового обороту) з деномінацією грошових знаків (зменшення на п'ять нулів), із зміною назви грошової одиниці. Шляхом обміну грошових купюр (українських карбованців на гривні) масштаб цін, що діяв раніше. Було вилучено з обігу та обмінено без будь-яких обмежень старі грошові знаки на нові у пропорції 10:1.

Офіційна концепція грошової реформи базувалась на принципах "повної прозорості" і "неконфіскаційності". На думку деяких спеціалістів ці принципи зумовили некомплексність і обмеженість реформи. Також багато хто вважає, що введення гривні носило більше політичний, ніж економічний характер. Та попри все українська держава отримала конституційну національну грошову одиницю.

Основні поняття та терміни:

Грошова інфляція - теорія, за якою інфляція пов'язана з розширенням грошової маси в обігу.

Грошова реформа - комплекс монетарних, економічних і організаційних заходів, спрямованих на повну чи часткову перебудову грошової системи, її оздоровлення та поліпшення механізму регулювання грошового обороту.

Дефіцит бюджетний - перевищення видаткової частини державного бюджету над дохідною.

Девальвація - офіційне зниження державного металевого вмісту та валютного курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют.

Інфляція - знецінювання нерозмінних на золото папе­рових грошей внаслідок надмірної їх емісії і переповнення ними каналів грошового обі­гу. Проявляється в загальному тривалому і нерівномірному зростанні цін, стихійному перерозподілі ресурсів між соціальними групами населення, падінні матеріальних стимулів до праці і скороченні масштабів та показників технічного рівня виробництва.

Нуліфікація - оголошення державою знецінених паперових грошей недійсними або обмін знецінених паперових грошей на нові знаки за надзвичайно низькою пропорцією, так що плата за такі гроші має суто символічне значення.

Ревальвація - офіційне підвищення державного золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют.

Стагфляція - застійний стан економіки, що супроводжується одночасним зростанням цін і безробіття.

Завдання для самоконтролю:

1. Що таке інфляція?

2. Форми прояву інфляції?

3. У чому проявляється вплив інфдяції на соціальну сферу?

4. Що таке грошова реформа?

5. Чи можна ототожнювати інфляцію з усяким зростанням цін?

6. Які концепції інфляції ви знаєте?

7. Що таке девальвація?

8. Назвіть основні теорії інфляції?

9. Чим характеризується подавлена інфляція?

10. Охарактеризуйте види інфляції?

11. Обгрунтуйте необхідність регулювання інфляції?

12. Перерахуйте методи регулювання інфляції?

13. Які грошові реформи Ви знаєте?

14. Що таке ревальвація?

15. Що означає нуліфікація?

ЛЕКЦІЯ 8. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

1.Сутність понять валюта, валютні відносини.

2.Валютний курс та особливості його визначення.

3.Сутність та основи функціонування валютного ринку.

Мета теми:

Сформувати знання про: сутність понять валюта, валютні відносини, валютний ринок, валютний курс; зміст та класифікацію конвертованості валют; класифікацію валют та валютних курсів; чинники, що впливають на становлення валютних курсів; особливості валютних відносин; функції та види валютних ринків; механізм валютного регулювання.

Сформувати способи визначення валютного курсу.

Питання теми:

1) Поняття та види валют.

2) Поняття та особливості валютних відносин.

3) Валютний курс та методи його визначення.

4) Фактори впливу на валютний курс.

5) Поняття валютного ринку, його види та основні валютні операції.

Література:

1. Балабанова И.Т. Валютные операции. - М.: Финансы и статистика, 2001.-206 с.

2. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник.-К.:Т-во “Знання”, КОО, 2002. –348 С.

3. Демківський А.В. Гроші та кредит. - К: Дакок, 2003. .

4. Івасів Б.С. Гроші та кредит: Підручник - Тернопіль: Карт-бланш, 2005.

5. М.К. Бункина "Валютный рынок"М.: АО "ДИС", 2005.

6. Мельников В.Н. Валютное регулирование и валютный контроль // ЭКО. - 2007. - №6.

7. Ющенко В.А., Міщенок В.І. Валютне регулювання.-К.: Знання, КОО, 1999.-182 с.

1. Сутність понять валюта, валютні відносини.

Валюта являє собою грошову одиницю, яка застосовується для вимірювання вартості товару, що прямо чи опосередковано пов’язано із зовнішньоекономічними відносинами. Термін «валюта» (valuta) походить від італійського, що означає вартість (цінність). У практичному застосуванні цей термін використовується для визначення національної грошової одиниці, грошових знаків іноземних країн при міжнародних розрахунках, а також для визначення регіональних грошових розрахункових одиниць типу євро. Поняття валюти включає:

1) грошові кошти у формі законних платіжних засобів, тобто готівки валютних коштів чи депозитів у грошах тієї чи іншої країни, які можуть служити міжнародним засобом платежу чи обігу;

2) інші валютні цінності, тобто платіжні документи у формі чеків, векселів, сертифікатів, акредитивів, а також фондові цінності (акції, облігації тощо) та фінансові інструменти.

Існують такі види валют:

1. Залежно від емітента валютних коштів розрізняють види валют:

— національна — платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо);

— іноземна — грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках;

— колективна — міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації (євро, СПЗ).

2. Залежно від режиму використання:

— конвертована валюта (повно або частково);

— неконвертована.

3. Залежно від сфери і мети використання:

— валюта оплати — валюта, якою здійснюють фактичну оплату товарів і послуг згідно із зовнішньоекономічною угодою чи погашення міжнародного кредиту;

— валюта кредиту — валюта, якою за угодою кредитора та позичальника надається кредит;

— валютні угоди (ціни) — валюта, в якій встановлюється ціна товару чи послуг у зовнішньоторговельному контракті або визначається сума надання міжнародного кредиту.

Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон.

Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки значним зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, запровадження організаційно-правових основ валютного регулювання тощо.

Ці зусилля повинні створити такі передумови запровадження конвертованості валюти:

- зниження інфляції до помірного рівня, за якого національні гроші починають задовільно виконувати всі функції, особливо функцію накопичення вартості. Інакше резиденти будуть постійно переводити свої заощадження у вільно конвертовану іноземну валюту, що провокуватиме надмірний попит на цю валюту і знецінення національної;

- формування ринкового механізму ціноутворення, за якого ціни будуть вільно реагувати на зміни в попиті і пропозиції;

- лібералізація зовнішньоекономічних відносин;

- накопичення достатнього золотовалютного резерву;

- відмова від широкомасштабного датування цін на товари та послуги, створення рівних конкурентних умов на ринку для всіх економічних суб'єктів.

Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями:

1. За повнотою конвертації:

- повна конвертованіеть;

- часткова конвертованість.

2. За видами суб'єктів:

- зовнішня;

- внутрішня.

3. За характером економічних операцій, що обслуговуються конвертованою валютою:

- за поточними операціями;

- за переміщенням капіталу.

Повна конвертованість означає можливість вільного обміну національної валюти на іноземну для всіх категорій власників (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів) та за всіма видами цілей або операцій (платежі за поточними операціями, платежі за рухом капіталу і переказами).

Часткова конвертованість валюти означає, що національна валюта обмінюється на іноземну з певними обмеженнями. Наприклад, для одних осіб її обмін дозволений, а для інших - ні, так само для одних видів операцій обмін дозволений, для інших - ні тощо. Якщо конвертація національної валюти дозволена тільки для нерезидентів, то вона називається зовнішньою, а якщо для резидентів - внутрішньою. Якщо конвертація поширюється тільки на платежі за поточними операціями, вона називається поточною, а якщо тільки на платежі за рухом капіталу - капітальною.

Перехід від неконвертованої до конвертованої валюти відбувається через часткову конвертацію, насамперед за поточними операціями. Ця конвертація може бути або зовнішньою, або внутрішньою, або і першою, і другою одночасно. Поточна конвертація для резидентів і нерезидентів дає поштовх до розвитку зовнішньої торгівлі, відкриває шлях для посилення конкуренції між національними й іноземними товаровиробниками, сприяє вирівнюванню національних і світових цін, розширенню споживання за рахунок збільшення імпорту тощо. Після досягнення певних успіхів на цих напрямах зовнішньоекономічної діяльності країна може переходити до більш високого рівня конвертації своєї валюти. По такому шляху розвиває конвертованість своєї валюти Україна.

Міжнародна торгова валюта — це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торговельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.

Міжнародна резервна валюта — валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредиту, фінансування допомоги та ін. її головною функцією є створення валютних державних резервів.

Валютні відносини — сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних відносин у міжнародній сфері. Учасники валютних відносин: держави, міжнародні організації, юридичні особи, фізичні особи.

Використання певних валют для обслуговування зовнішньоекономічних відносин надає цим відносинам специфічної форми. Характерні особливості валютних відносин такі:

—  відносини, що складаються між економічними суб’єктами різних країн. Вони мають виконувати вимоги національного законодавства цих країн;

—  відносини, що реалізуються у певних сферах світового ринку. Вони зазнають впливу традицій і правил, передбачених міжнародними угодами та іншими регулятивними документами міжнародного характеру;

—  відносини відображають суперечливість економічних інтересів різних країн. Нерідко ці суперечності зачіпають національні інтереси, що надає валютним відносинам особливого значення в економічних системах певних країн;

—  валютні відносини обслуговуються кількома валютами, інколи трьома: національною валютою імпортера, валютою міжнародного платежу та національною валютою експортера.

Валютні відносини є досить складними і важко регульованими. Тому у більшості країн світу прийняті спеціальні закони, які регламентують механізм державного регулювання валютних відносин. Вони спрямовані на захист національних інтересів країни від негативного впливу зовнішніх та внутрішніх учасників.

За своїм економічним змістом валютні відносини являють собою сукупність економічних відносин, що виникають у процесі взаємногообміну результатами діяльності національних господарських суб’єктів і обслуговуються валютою. Економічні відносини національних господарських суб’єктів різних країн завершуються валютними платежами.

За економічним призначенням валютні платежі можуть виступати у таких формах:

а) міжнародні розрахунки за зовнішньоторговельними операціями;

б) отримання і погашення різних видів міжнародних кредитів;

в) переміщення валют при здійсненні зовнішніх інвестицій;

г) переміщення валют при наданні технічної та економічної допомоги;

д) операції з купівлі-продажу валюти на внутрішньому і зовнішньому валютному ринках.

2. Валютний курс та особливості його визначення

Національна валюта більшості країн, особливо тих, чия валюта не є конвертованою в процесі міжнародних обмінних операцій, повинна мати свій курс, тобто співвідношення, за яким вона обмінюється на іншу. Отже, валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці. При цьому слід мати на увазі, що на практиці користуються різними визначеннями курсу. Це може бути офіційний, ринковий, аукціонний курси, курс клірингових валют та ін.

Валютний курс забезпечує зв’язок національної валюти з іншими валютами і дає змогу здійснювати порівняння основних макроекономічних показників однієї країни (продуктивності праці, темпів економічного зростання і т. ін.) з такими самими показниками в інших країнах. Валютний курс визначається купівельною спроможністю конкретної валюти.

Валютний курс стає важливим елементом у механізмі міжнародних економічних відносин, і тому сучасна наука і практика приділяють велику увагу методам курсоутворення. Єдиного механізму встановлення валютного курсу немає. Крім того, на процес курсоутворення впливає багато різних чинників (попит на ту чи іншу валюту, відсоток за депозитами, політична ситуація в країні тощо).

Серед конкретних методів визначення валютного курсу слід назвати метод визначення, що ґрунтується на порівнянні вартості споживчого кошика різних країн за один і той самий період часу.

Курс іноземної валюти (е_i) – кількість національної валюти (M_n), яку можна купити або продати за одиницю іноземної валюти (М_i) :

.

Курс національної валюти (e_n) – кількість іноземної валюти (M_i), яку можна купити або продати за одиницю національної валюти (M_n) на певний момент часу:

.

Інший спосіб визначення валютного курсу полягає у порівнянні національного валового внутрішнього продукту, виміряного в національній одиниці (наприклад у гривні) і в якійсь іноземній валюті (наприклад у рублях). Цей метод аналогічний першому, бо базується на порівнянні купівельної спроможності валют, але він значно складніший за розрахунками, бо важко обрахувати весь внутрішній продукт країни в цінах іншої держави.

Певним методом визначення валютного курсу є метод зіставлення ефективних витрат виробництва. До них зараховують заробітну плату (V), показник продуктивності праці (PR), норму відсотка (г) та земельну ренту (ЗR). Однією з формул визначення курсу валюти однієї країни (країна А) до валюти іншої країни (країна Б) може бути формула:

На міжбанківському ринку або на валютній біржі операції з купівлі-продажу іноземної валюти здійснюється з допомогою котирування валют.

Котирування – офіційно встановлений центральним банком ринковий курс (ціна) національної валюти щодо відповідних іноземних валют на день проведення операцій.

По-іншому кажучи, котирування валют - це встановлення ринкового курсу дня.

Курс купівлі – це курс, за яким банк-резидент купує валюту за національну.

Курс продажу – це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за національну.

Ціна продажу і купівлі валюти називається обмінним курсом.

Продаючи й купуючи національну валюту, банки диференціюють рівні курсів: курс продавця встановлюється вищим за курс покупця. Повне котирування включає курси покупця і продавця, відповідно до яких банк купить або продасть іноземну валюту за національну.

Різниця між курсом покупця і продавця ("маржа") - це джерело доходу, за рахунок якого покриваються витрати і забезпечується прибуток від валютних операцій. Оскільки валютні операції пов'язані з певним ризиком, маржа певною мірою страхує валютні ризики.

Існують два методи котирування іноземної валюти щодо національної - прямий і непрямий. Більшість країн використовує пряме котирування, коли вартість одиниці іноземної валюти виражають певною кількістю одиниць національної валюти.

У непрямому котируванні за одиницю беруть національну валюту, курс якої виражають у певній кількості іноземної валюти.

Непряме котирування – це величина, обернена до прямого. Непряме котирування використовується переважно у Великобританії. У США для внутрішніх цілей використовується принципи прямого котирування, а в міжнародній сфері американські банки застосовують метод непрямого котирування для багатьох валют, крім фунта стерлінгів.

Процедура котирування, яка складається із визначення та реєстрації курсу шляхом послідовного порівняння попиту і пропозиції валют, називається фіксингом і на основі фіксингу встановлюються курси продавця і покупця на кожну валюту. Курс продавця – це ціна, за якою учасники ринку продають валюту. Курс покупця - це ціна, за якою учасники купують валюту.

Курс валюти залежить не тільки від купівельної спроможності певної валюти на даний момент порівняно з купівельною спроможністю іншої країни. Він може помітно коливатися залежно від цілої низки чинників. Серед таких чинників слід назвати стан платіжного балансу країни, темпи інфляції, розміри та інтенсивність спекулятивних валютних операцій, норму відсотка і рівень доходів за цінними паперами, а також ті чинники, які безпосередньо не пов’язані з грошовою сферою (політична ситуація в країні, ступінь довіри населення до національної валюти тощо). Розглянемо механізм впливу деяких з цих чинників на зміни у валютному курсі.

Одним з найважливіших макроекономічних показників є показник стану платіжного балансу країни. Він, як правило, знаходить відображення або в активному, або в пасивному сальдо. За наявності і зростання активного сальдо пропозиція іноземної валюти в країні підвищується. Це може бути наслідком збільшення її ввезення національними експортерами. Збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку країни призводитиме до зменшення її курсу і підвищення курсу валюти країни зі зростаючим активним сальдо платіжного балансу. І навпаки, в умовах наявності і збільшення пасивного сальдо курс національної валюти падатиме.

Цей теоретичний висновок про наявність чіткої залежності між зміною курсу національної валюти країни залежно від наявності і змін у стані платіжного балансу є дещо загальним. Він певною мірою відображає зміни в платіжному балансі країни. Але сам стан платіжного балансу залежить, як відомо, від таких чинників, як кон’юнктура світового ринку, рівень продуктивності праці в національному виробництві, співвідношення попиту на вітчизняні та імпортні товари, конкурентоспроможність національної продукції і т. ін. А це означає, що досить значні зміни будь-якого з наведених чинників будуть впливати на курс національної валюти.

До важливих курсовпливаючих чинників слід зарахувати також динаміку зміни цін на внутрішньому ринку. Якщо ціни помітно зростають, тобто якщо в країні починається інфляція, то наслідком і проявом цього виступає падіння платоспроможності валюти. Якщо ж таке падіння (тобто рівень інфляції) буде перевищувати темп інфляції в країні, до національної валюти якої визначається курс, то це призведе до зменшення курсу валюти країни з більшими показниками інфляційного процесу.

У розвинених країнах невід’ємною частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів. Якщо на ньому відбувається зростання дохідності цінних паперів, то це викликає приплив іноземного капіталу, а відтак, зростання попиту на національну валюту країни і підвищення її курсу. До аналогічного наслідку веде й підвищення відсотка за депозитами.

На курс валюти впливають і інші чинники. Наприклад, у країнах з перехідною економікою, до яких належить і Україна, загальні умови функціонування ринкової економіки ще не дуже стійкі. Це позначається на недостатньо відпрацьованому, нестійкому правовому полі, яке визначає загальні норми організації господарської діяльності. Такі умови не сприяють руху іноземного капіталу в нашу країну, а значить і не можуть виступати чинником посилення курсу української гривні.

Валютні курси постійно змінюються. Залежно від способу зміни валютного курсу розрізнюють їх два основних види: фіксований і плаваючий.

Фіксований курс валюти — це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Як правило, центральний банк установлює такий курс стосовно до якоїсь провідної валюти (якщо грошова одиниця даної країни »прив’язана» до валюти іншої країни) або до колективної валюти (наприклад, до екю або євро). Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або шляхом його зниження (девальвація).

Фіксований курс має певні переваги та водночас і недоліки. До переваг фахівці зараховують таке:

1. забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

2. можливість здійснювати достатньо ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинені.

До недоліків фіксованого курсу слід зарахувати такі:

1. необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

2. можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

3. неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Плаваючий валютний курс - це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції. Цей вид курсу також має свої підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим курсом, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни. Такий курс визначається співвідношенням попиту і пропозиції на дану валюту. Як правило, у вільному плаванні знаходиться тільки валюта декількох найбільш економічно могутніх країн світу.

Плаваючі курси більше, ніж фіксовані, відповідають суті ринкових відносин. У цьому сенсі вони мають такі переваги:

1. дають змогу уникнути суттєвих загроз з боку спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

2. балансування попиту і пропозиції на валюту відбувається за відповідними змінами на ринку, а це знімає необхідність здійснювати валютні інтервенції.

У той же час політика плаваючих валютних курсів має певні недоліки. Серед них найбільш помітні такі:

- компаніям і фірмам складніше, ніж при фіксованому курсі, планувати виробничу діяльність і розробляти перспективні плани щодо ціноутворення;

- обмінний курс валюти в окремій країні може деякий час перебувати на рівні, який вже не обумовлюється ринком, і тому країна від цього може зазнавати помітних втрат;

- плаваючий курс за певних обставин може бути суттєвою перепоною для здійснення незалежної національної грошово-кредитної політики або для досягнення певних, завчасно поставлених макроекономічних показників.

Наявність як позитивних, так і негативних наслідків розглянутих режимів курсоутворення вимагає від уряду і центрального банку країни глибокого аналізу внутрішньої та зовнішньої ринкової ситуації і професійного підходу до вибору найбільш ефективного способу встановлення валютного курсу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів. Це може негативно впливати на стан грошового обігу і в цілому на стан економіки. Тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу. Таке регулювання забезпечується застосуванням декількох методів. До найбільш важливих належать:

- валютна інтервенція;

- операції центрального банку на відкритому ринку;

- облікова політика і політика обов’язкових резервів;

- пряме втручання держави у процес курсоутворення.

Валютну інтервенцію центральний банк застосовує тоді, коли необхідно в короткостроковому періоді змінити курс валюти (підвищити його або навпаки знизити). Причини конкретної спрямованості валютної інтервенції досить різноманітні, але найчастіше це пов’язано зі змінами в платіжному балансі країни. Наприклад, якщо платіжний баланс має від’ємне сальдо, а у держави сильні експортні позиції, то вона може здійснити валютну інтервенцію, спрямовану на зменшення курсу власної валюти. При цьому можливості для експорту збільшуються, бо експортер може помітно знизити ціни на свою продукцію, а можливості імпорту навпаки зменшуються. Інтервенція такого характеру може бути пов’язана і з боротьбою за міжнародні ринки збуту; а здійснюється вона шляхом скуповування іноземної валюти на ринку країни. Це підвищує попит на неї, і тому курс іноземної валюти зростає, а курс національної валюти падає.

На зміну курсу валюти суттєво впливають і операції центрального банку на відкритому ринку. Вони зводяться до купівлі-продажу цінних паперів. Такі операції теж істотно впливають на зміну курсу, бо продаж на внутрішньому ринку іноземних цінних паперів, деномінованих, скажімо, в доларах, призводить до зменшення пропозиції національної валюти, а відтак, і до зміни співвідношення попиту і пропозиції на неї на користь попиту. Це підвищує курс валюти тієї держави, в якій центральний банк здійснює згадані операції. Досить помітно впливає на зміну курсу і дисконтна (облікова) політика. Якщо держава суттєво підвищує дисконтну ставку, то це приваблює іноземний капітал і він надходить у країну. Його збільшення може помітно вплинути на стан платіжного балансу, поліпшуючи його, і водночас на валютний курс, оскільки пропозиція іноземної валюти зросте.

Дещо по-іншому діє така модель впливу на валютний курс, як політика центрального банку в плані зміни норми обов’язкових резервів. Зменшення норми даних резервів приводить до збільшення грошової маси, підвищення ліквідності банківських активів і сприяє зростанню пропозиції національної валюти. Унаслідок таких дій може зменшитись курс національної валюти щодо іноземної.

4. Сутність та основи функціонування валютного ринку

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок - система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Отже, валютні ринки - це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж іноземних валют на основі попиту та пропозиції. Суб'єкти валютного ринку- продавці, покупці, посередники; об'єкти - юридичні особи, зайняті у зовнішньоекономічній діяльності.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» - це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець - купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Які ж валютні ринки існують?

Ринок євровалют - це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.

Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок коштів, що обертаються на ринку євровалют.

Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном, а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10 років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок єврокредитів сприяє інтеграційним процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим фактором формування єдиного ринку.

Функції валютних ринків:

— забезпечення своєчасності здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

— диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав, регулювання валютних ресурсів;

— отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку в вигляді різниці курсів валют;

— регулювання економіки.

Названі функції реалізуються через виконання суб'єктами ринку широкого кола валютних операцій.

Валютні операції - це операції, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку. Ці операції класифікуються за:

— терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти: касові та строкові;

— механізмом здійснення операцій: операції спот, форвардні, ф'ючерсні, опціонні;

— формами здійснення: безготівкові та готівкові;

— масштабами операцій: оптові (здійснюються між банками) та роздрібні (між банками та їх клієнтами).

Валютне регулювання - це сукупність заходів, що реалізуються міжнародними організаціями, державою у сфері валютних відносин. Здійснюється на двох рівнях: міждержавному та національному.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладено на МВФ, який керується статутом, ухвалами та домовленостями.

На державному рівні регулювання визначається законодавчими актами кожної країни.

До міжнародних органів валютного регулювання належать: МВФ, Світовий банк, міжнародні фінансово-кредитні організації.

Валютний контроль - важлива складова валютного регулювання, мета якого - дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій за участю резидентів і нерезидентів.

Механізм валютного регулювання в Україні охоплює сукупність заходів, котрі проводять НБУ, Мінфін, ДПА, інші органи валютного контролю у сфері валютних відносин.

Механізм валютного регулювання переважно зводиться до таких форм:

1. Девальвація - зниження обмінного курсу національної валюти щодо іноземних. Об'єктивна основа: завищення офіційного валютного курсу порівняно з реальною купівельною спроможністю грошової одиниці. Причини: нерівномірність інфляційного процесу в різних країнах; нестабільність платіжних балансів; нестабільність світової економіки. Наслідки: стимулювання експорту; стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку; підвищення конкурентоспроможності країни на світовому ринку.

2. Ревальвація - підвищення курсу національної валюти стосовно імпортних. Наслідки: стимулювання імпорту; утримання на внутрішньому ринку споживчого попиту; приплив імпортних інвестицій.

3. Валютна інтервенція - операції щодо купівлі та продажу власної валюти або конкурентної - іншої держави. Наслідки: зміна попиту та пропозиції певної грошової одиниці на валютному ринку; кореляція обмінних курсів валют. Способи здійснення валютної інтервенції: за рахунок використання власних іноземних валютних резервів (через своп-угоди); за рахунок продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті, в тому числі кредитних позицій у СПЗ (SDR).

4. Платіжний баланс - співвідношення всієї сукупності надходжень з-за кордону та платежів за кордон за певний проміжок часу, тобто співвідношення вимог і платежів.

Основні поняття до теми:

Валюта – грошова одиниця, яка застосовується для вимірювання вартості товару, що прямо чи опосередковано пов’язано із зовнішньоекономічними відносинами.

Валютні відносини - сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних відносин у міжнародній сфері.

Валютна інтервенція - значний разовий цілеспрямований вплив центрального банку країни на валютний ринок і валютний курс, що здійснюється шляхом продажу або закупівлі банком великих партій іноземної валюти.

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці.

Валютні операції - це операції, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку.

Валютний ринок - система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Девальвація - зниження обмінного курсу національної валюти щодо іноземних.

Конвертованість – здатність певної валюти до вільного обміну на валюту інших країн або міжнародно визнані платіжні засоби.

Котирування – офіційно встановлений центральним банком ринковий курс (ціна) національної валюти щодо відповідних іноземних валют на день проведення операцій.

Платіжний баланс - співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону і сумою платежів за кордон протягом певного періоду (рік, квартал, місяць).

Ревальвація - підвищення курсу вартості національної валюти відносно іноземних чи міжнародних валют.

Завдання для самоконтролю:

1. Розкрити поняття «валюта». Види валют.

2. Що таке конвертованість валют? Класифікація валют за ступенем конвертованості.

3. Що таке валютні відносини? Характерні особливості валютних відносин.

4. Валютний курс та його режими.

5. Котирування валют. Методи.

6. Валютний ринок. Суб’єкти валютного ринку.

7. Функції валютних ринків.

Задача 1.

Американська фірма має дочірню компанію в Україні, сумарні активи якої на 01.01.2011 склали UAH 50 млн.

01.01.2011 офіційний валютний курс USD/UAH=7,9617.

01.01.2012 офіційний валютний курс USD/UAH=7,9898.

Сумарна вартість активів дочірньої компанії залишилася тією ж.

Визначити потенційний прибуток або збиток американської компанії у зв'язку зі зміною валютного курсу.

Відповідь:

Розрахуємо вартість активів в іноземній валюті на 01.01.2011:

50000000:7,9617=6280065,82 USD

Розрахуємо вартість активів в іноземній валюті на 01.01.2012:50000000:7,9898=6257978,92 USD

Потенційний збиток:6280065,82 – 6257978,92 = 22086,9 USD

Задача 2.

Німецька фірма має дочірню компанію в Україні, сумарні активи якої на 01.01.2011 склали UAH 65 млн.

01.01.2011 офіційний валютний курс EUR/UAH=10,5731.

01.01.2012 офіційний валютний курс EUR/UAH=10,2981.

Сумарна вартість активів дочірньої компанії залишилася тією ж.

Визначити потенційний прибуток або збиток німецької компанії у зв'язку зі зміною валютного курсу.

Задача 3.

Определить разницу курса доллара:

(01.01.2011)

10 грн = 1,26 долларов;

(01.10.2010)

20 долларов = 162,6 грн.

Решение:

Курс 1 = 10/1,26 = 7,94

Курс 2 = 162,6/20 = 8,13

Разница курса составляет 8,13 – 7,94 = 0,19

Задача 4.

Определить разницу курса рубля:

(01.12.10)

10 грн = 39,33 рубля.

(01.10.12)

76,12 рублей = 19 грн.

ЛЕКЦІЯ 9 ТЕМА: ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА

Мета теми:

Сформувати знання про: основні види валютної політики, формування валютної системи в Україні, засоби здійснення валютної політики, етапи формування валютної системи України, цілі валютних обмежень.

Сформувати розуміння основних завдань валютного контролю.

Питання теми:

1. Формування валютної системи України

2. Режим валютних обмежень

3. Здійснення валютної політики

Рекомендована література:

1. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”.

2. К.: “Основи”. 1998.с. 367-383.

3. Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. - -К.: "LIBRA", 1993. -95, с.

4. Горбач Л. М. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2006. -435, с.

5. Денисенко М. П.Грошово-кредитна діяльність банків: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006. -338 с.

6. Коваленко М. А. Операції сучасного комерційного банку: Навч. посіб. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -467 с.

7. Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия - 1999.

8. Костіна Н.І. Гроші та грошова політика. К.: НІОС, 2001.

9. Сало І.В. Фінансово-кредитна система України та перспективи її розвитку. – К.: Наук. Думка, 1995.

Основні поняття до теми:

1. База котирування – базова валюта – валюта, відносно якої котирується інші валюти, (звичайно нею є валюта, яка признається у всьому світі , але деколи з історичних причин базовою є більш мілка валюта ) Переважно долар США використовується у вигляді базової валюти.

2. Валюта - в широкому розумінні означає грошову одиницю будь – якої країни(долар ,фунт стерлінгів).

3. Валюта котирування – валюта, що котирується.

4. Валютна операція - це операція, пов’язана з переходом права власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу; ввезенням, вивезенням, переказом та пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей.

5. Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.

6. Валютна система – форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.

7. Валютний арбітраж - валютна операція, що сполучає покупку (продаж) валюти з наступним здійсненням контругоди з метою одержання прибутку за рахунок різниці в курсах валют на різних валютних ринках (просторовий арбітраж) чи за рахунок курсових коливань протягом визначеного періоду (часовий арбітраж).

8. Валютний кошик – це метод співвідношення середньозваженого курсу однієї валюти по відношенню до визначеного набору інших валют (визначається склад валют, їх доля в кошику, розмір валютних компонентів, тобто кількість одиниць кожної валюти у наборі) .

9. Валютний курс – це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

10. Валютний опціон - це договірне зобов’язання, що породжує право (для покупця) і зобов’язання (для продавця) купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим на момент укладання угоди курсом у на наперед погоджену дату або протягом узгодженого періоду часу.

11. Валютний паритет визначається купівельною спроможністю валют.

12. Валютний ринок – як економічна категорія - це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі – продажу іноземних та платіжних документів в іноземних валютах.

13. Валютний ф’ючерс – це контракт на купівлю/продаж валюти в майбутньому, за яким продавець приймає зобов‘язання (а не право вибору на відміну від опціону) продати стандартну кількість визначеної валюти на визначену дату (у майбутньому) за курсом, заздалегідь установленому при укладанні угоди, а покупець приймає зобов’язання купити. У стандартних контрактах регламентуються всі умови: сума, термін, гарантійний депозит, метод розрахунку.

14. Внутрішня конвертованість – право резидентів купувати, мати і робити операції в країни з активами у формі валюти та банківських депозитів, деномінованих в іноземній валюті (в країнах з перехідною економікою) (обмежена на Україні)

15. Зовнішня конвертованість – право резидентів робити операції з іноземною валютою з нерезидентами. (існує на Україні).

16. Конвертованість валюти - це здібність резидентів та нерезидентів вільно без обмежень обмінювати національну валюту на іноземну і використовувати іноземну валюту в угодах з реальними і фінансовими активами.

17. Конвертованість за капітальними операціями – відсутність обмежень на платежі і трансферти по міжнародним операціям, пов’язаними з рухом капіталу – прямі та портфельні інвестиції, кредити та капітальні гранти

Завдання для самоконтролю:

1. Що слід розуміти під терміном «валюта»?

2. Які елементи національної валютної системи.

3. Які елементи регіональної та світової валютних систем?

4. Дайте визначення світової валютної системи.

5. Що таке валютний паритет і валютний курс?

6. Які характерні риси Паризької системи золотодевізного стандарту?

7. Охарактеризуйте Генуезьку систему золотовалютного стандарту?

8. Назвіть головні особливості кризи 1929-1933рр.

9. Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи.

10. Чому присвячена Смітсонівська угода?

11. Основні принципи Ямайської валютної системи.

12. Основні елементи Європейської валютної системи.

13. Що таке СДР?

14. Що таке євро?

15. В чому полягає повна конвертованість валюти?

1. Формування валютної системи України

Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленим 1991 p., були визначені деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: встановлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ на центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.

Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями з радянського минулого. Зокрема продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50 % валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом карбованця. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками, відплив коштів за кордон тільки у 1992 р. становив близько 10–12 млрд дол. США.

Практичну розбудову власної валютної системи Україна розпочала з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 p., яким було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Практичну розбудову власної валютної системи Україна розпочала з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 p., яким було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України.

19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дієвого механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, встановлені порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, загальні принципи валютного регулювання і контролю, організацію яких покладено на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.

Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції та нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця виявлялися на товарах так званого критичного імпорту – нафті і нафтопродуктах, газу, медикаментах, мінеральних добривах тощо – ціни на них зростали пропорційно падінню курсу гривні.

Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилися обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40 % валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10 % – НБУ за курсом, що був майже вдвічі вищим від фіксованого; 50 % зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ.

НБУ посилив адміністративні обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ, результатом чого стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації та розвитку на засадах конкуренції, уряд також посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами.

Головною ознакою другого етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р . було зменшено до 40 % частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Усе це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України.

З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти – гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:

– остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. було введене вільне плавання;

– введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;

– певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;

– подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями;

– приєднання України (у травні 1997 р.) до статті VIII Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.

2. Режим валютних обмежень

Як одну з форм валютної політики періодично використовують валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування чи регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями.

Вони є складовою частішою валютного контролю, який передбачає також заходи держави з нагляду, реєстрації, статистичного обліку названих операцій. Валютні обмеження закріплюються валютним законодавством, яке є підставою для постанов і директив з конкретних проблем.

Валютні обмеження як різновид валютної політики переслідують такі цілі:

• вирівнювання платіжного балансу;

• підтримання валютного курсу;

• концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і стратегічних завдань.

Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, бо сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави і великих підприємств за рахунок дрібних і середніх підприємців, ускладнюючи їм доступ до іноземної валюти. Валютні обмеження переважно є складовою політики протекціонізму і дискримінації торгових партнерів. Неабияке значення в їх реалізації мають політичні мотиви.

Важливе значення мають також такі форми валютної політики: дисконтна, девізна політика та її різновидність – валютна інтервенція, диверсифікація валютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, девальвація, ревальвація.

Еволюція валютних обмежень

Інструменти валютного регулювання і валютної політики виступають в основному як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Поряд з цим у практиці грошово-валютних відносин знаходять застосування методи прямого втручання держави у механізм формування валютних курсів.

Йдеться про валютні обмеження як систему нормативних правил, установлених в законодавчому та адміністративному порядку, спрямованих на обмеження операцій із золотом, валютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти власної країни на іноземну, а також інші валютні операції.

Валютні обмеження передбачають організацію й здійснення компетентними органами відповідних країн спеціальних заходів валютного контролю з метою урівноваження платіжних балансів і підтримки курсів національних валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою залежно від економічної ситуації як в даній країні, так і в світовому господарстві.

Уперше валютні обмеження у формі зосередження обороту іноземної валюти в руках держави були впроваджені в 1931 р. в Німеччині.

Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінансових відносин проявляється в періодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або кількома країнами здійснюються через залік зустрічних вимог, а платежі валютою - лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах.

Валютний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції неторговельного характеру й інші платежі, що виникають у результаті економічних зв'язків між окремими країнами та економічними угрупованнями.

Валютні обмеження можуть практикуватися через офіційне встановлення країною кількох валютних курсів. Встановлюючи множинність валютних курсів, держави диференціюють їх за групами товарів, послуг та цільовим використанням валюти. Вперше така форма валютних обмежень почала використовуватися під час Великої депресії після світової економічної кризи 1929-1933 р. Німеччина напередодні Другої світової війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів по відношенню до долара США.

Форми валютних обмежень

Однією із форм валютних обмежень виступає валютна блокада - припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною аж до заморожування в банках валютних цінностей держави та валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного тиску.

Валютні обмеження передбачають:

1. регулювання міжнародних платежів і переказів капіталів, репатріації прибутків, руху золота, грошових знаків і цінних паперів;

2. заборону вільної купівлі-продажу іноземної валюти;

3. концентрацію в руках держави іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Принципи валютних обмежень:

1. централізація валютних операцій в Центральному і уповноважених (девізних) банках;

2. ліцензування валютних операцій – вимагання попереднього дозволу органів валютного контролю для придбання імпортерами чи боржниками іноземної валюти;

3. повне або часткове блокування валютних рахунків;

4. обмеження оборотності валют. Відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків: вільно конвертовані, внутрішні (в національній валюті з використанням у межах країни), згідно з двосторонніми урядовими угодами, клірингові, заблоковані тощо.

Потрібно розрізняти форми валютних обмежень за сферами їх застосування. За поточними операціями платіжного балансу вони виступають у таких формах:

1. блокування валютного виторгу іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатись цими коштами;

2. обов’язків продаж валютного виторгу експортерів повністю або частково Центральному або уповноваженому банкам;

3. обмежений продаж інвалюти імпортерам. У деяких країнах імпортер повинен внести на депозит у банк певну суму національної валюти для отримання імпортної ліцензії;

4. обмеження на форвардні купівлі імпортерами іноземної валюти;

5. заборона продажу товарів за кордоном на національну валюту;

6. заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

7. регулювання термінів платежів з експорту та імпорту в умовах нестабільності валютних курсів. При цьому суворо контролюються авансові платежі іноземним експортерам.

Негативні наслідки валютних обмежень

Негативні наслідки валютних обмежень полягають в тому, що,

- по-перше, вони порушують єдність світового господарювання,

- по-друге, перешкоджають вільному розвитку зовнішньої торгівлі і,

- по-третє, роздроблюють світовий валютний ринок на більше чи менше ізольовані валютні сфери.

Штучні обмеження платежів іноземною валютою за закордонними торговими операціями, введеними одними країнами, перешкоджають вивезенню товарів з інших країн і провокують їх на адекватні заходи. Нерідко валютні обмеження поєднуються з тією чи іншою формою валютного демпінгу.

Оцінюючи вплив валютних обмежень на міжнародні валютні відносини загалом, необхідно підкреслити, що вони негативно впливають на товарообмін між країнами, значно ускладнюють розвиток експорту. Незважаючи на те, що валютні обмеження сприяють вирівнюванню платіжних балансів окремих країн, зрештою вони ускладнюють проблему їх балансування. Обмеження зворотності (конвертованості) валют фактично анулює принцип найбільшого сприяння, підсилює дискримінацію торгових партнерів застосуванням великої кількості валютних курсів.

Валютні обмеження ускладнюють розвиток експорту. Експортери, не маючи впевненості в отриманні іноземної валюти, прагнуть ухилитися від здавання валютного виторгу девізним банкам за невигідним для них офіційним курсом національної валюти, маніпулюючи цінами в рахунках-фактурах (наприклад, експортер за домовленістю з імпортером занижує офіційну ціну для проходження митного контролю порівняно з реальним валютним виторгом; різниця зараховується на рахунок фізичної особи чи підставної фірми в іноземному банку), продаючи товар в треті країни, чиї валюти не підлягають здаванню, застосовуючи хабарі.

Світовий досвід відміни валютних обмежень і переходу до конвертова пості національної валюти дає змогу виділити вузлові проблеми цього процесу.

3.Здійснення валютної політики

Розбудова повноцінного валютного ринку в нашій державі та його ефективне регулювання є необхідною умовою формування відкритої ринкової економіки з усіма необхідними засобами стимулювання роботи суб’єктів господарювання у зовнішньо - економічній сфері. Важлива роль у цьому процесі належить механізму розроблення та ефективної реалізації центральним банком повноцінної валютної політики, що охоплює всі необхідні інструменти впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної і фінансової стабільності та стимулювання економічного зростання.

Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами опосередковуються рухом грошових коштів, пов’язаних з оплатою товарів і послуг, ввезенням і вивезенням капіталів. Цей рух коштів у міжнародних зв’язках визначає зміст валютних відносин. Зрозуміло, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики.

Валютна політика - це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є:

1) забезпечення стійкого економічного зростання;

2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції);

3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття);

4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

1. забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;

2. сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;

3. створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;

4. підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;

5. оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;

6. лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

У зв’язку з тим, що до суб’єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

1) рівень підприємств, організацій і банків, що володіють значними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валютних відносинах та формують власну валютну політику;

2) рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб’єктів валютних відносин;

3) міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв’язок насамперед визначається таким: по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться єдиним державним органом - центральним банком. Це створює належні організаційні можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб’єктів обох цих ринків; по-друге, стратегічні завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку (див. розд. 9), що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики - насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість; по-третє, ряд інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перероз­поділу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика - це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Основними завданнями валютного регулювання є:

1) захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на її купівельну спроможність;

2) установлення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів задля ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

3) регламентація порядку використання іноземної валюти суб’єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон’юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

4) захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

5) визначення статусу національної валюти, що передбачає встановлення відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Залежно від виду використовуваних державою інструментів валютне регулювання може бути прямим або опосередкованим.

В Україні головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері валютної політики держави та використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку, є Національний банк України.

Основні завдання валютного контролю такі:

1. визначення відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству та наявності необхідних для цього ліцензій;

2. перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань щодо продажу валюти на внутрішньому валютному ринку;

3. перевірка обґрунтованості здійснюваних платежів в іноземній валюті;

4. перевірка повноти та об’єктивності обліку і звітності за валютними операціями суб’єктів господарювання;

5. перевірка зобов’язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

В Україні відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» основними державними органами, що мають повноваження у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є такі:

1) Національний банк України;

2) Кабінет Міністрів України;

3) Державна податкова адміністрація України;

4) Державний комітет зв’язку та інформатизації України;

5) Державна митна служба України.

Крім того, окремі завдання з валютного контролю покладаються й на уповноважені банки.

1. Національний банк України є головним органом валютного контролю, який:

а) здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів;

б) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинним законодавством.

2. Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання має такі повноваження: визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу; бере участь у складанні платіжного балансу; забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду; визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових одиницях.

3. Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України.

4. Державний комітет зв’язку та інформатизації України здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

5. Державна митна служба України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

6. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

При цьому слід зазначити, що уповноваженими банками згідно з чинним законодавством вважаються ті комерційні банки, які офіційно зареєстровані на території України та мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Серед перелічених органів провідне місце в системі функцій щодо реалізації державою валютного регулювання та валютного контролю належить Національному банку України. Саме на нього як головний орган реалізації монетарної політики держави покладено широке коло повноважень з валютного регулювання економіки.

До складу цих повноважень чинним законодавством віднесено, зокрема, такі:

1. здійснення валютної політики виходячи з принципів загальної економічної політики України;

2. складання разом з Кабінетом Міністрів України платіжного балансу;

3. контроль за дотриманням ліміту зовнішнього державного боргу України;

4. визначення лімітів заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків;

5. видача обов’язкових для виконання нормативних актів щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

6. нагромадження, зберігання і використання резервів валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

7. видача ліцензій на здійснення валютних операцій та прийняття рішень про їх скасування;

8. установлення способів визначення і використання обмінних курсів іноземних валют, виражених у валюті України;

9. установлення єдиних форм обліку, звітності та документації про валютні операції, порядку контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

10. забезпечення публікації банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Отже, у межах своєї компетенції органи валютного регулювання та валютного контролю в Україні провадять контроль за здійснюваними на території країни резидентами і нерезидентами валютними операціями, а також забезпечують регулятивний вплив держави на стан валютного ринку.