21. Зовнішня політика Греції наприкінці 19 – на початку 20 ст.

Активну зовнішню політику напр ХІХ ст. проводив уряд Трикупіса – ліберальний. У відповідь на відмову Туреччини виконати вимоги Берлінського трактату 1878 про передачу Греції Фессалії та Епіру, він влітку 1880 оголосив мобілізацію. Щоб не допустити нової війни на Балканах, західні дипломати спонукали Туреччину піти на переговори з Грецією. У липні 1881 між двома державами була підписана конвенція, згідно якої Туреччина передала Греції Фессалію та част Епіру. У 90-х загострилось крітське питання. На острові постійно відбувалися заворушення. 1896р поч крітське повстання.

1897 розпочалася грецько-турецька війна, яку греки програли і змушені були сплатити Туреччині велику контрибуцію. Додаткова потреба греків у грошах змусила просити нову позику, яку вони отримали не дуже вигідними для себе умовами – економіка країни була поставлена під міжнародний фінансовий контроль.

1905 крітські греки розпочали нове повстання, що тривало впродовж 3 років. У 1908 крітський парламент ухвалив рішення про приєднання острова до Греції. Під тиском західних держав грецький уряд відмовився анексувати о. Кріт, чим викликало загальне невдоволення в країні.

Вступ Греції до балканського союзу був оформлений підписанням у травні 1912 болгарсько-грецької угоди. Суперечності з Болгарією щодо Македонії не перешкодили Греції взяти участь у 1 Балканській війні. Після її закінчення на підставі Лондонської мирної угоди до Греції нарешті відійшов о. Крит.

2 Балканської війни Болгарія програла. На підставі Бухарестського договору з липня 1913 Греція отримала Егейську Македонію з м. Салоніки і частину Західної Фракії з портом Кавала. З метою нормалізації відносин у листопаді 1913 між Грецією та Туреччиною було підписано мирну угоду, яка закріпила зміну турецько-грецького кордону. На початку 1914 великі держави мали вирішити спірні питання кордону ті дійшли такого рішення: що всі Егейські острови визнають. ся складовою частиною Греції, за винятком трьох – Тенедос, Умброс, Касталорізо, які мають бути повернуті Туреччині.

22. Державно-прововий статус Дунайських князівств в пер. П 19 ст.

Напр 18 румунські етнічні землі знаходились в межах Османської імперії і Австрійської імперії. Під час російсько-турецької війни 1806-12рр Дунайські князівства стали ареною воєнних дій, були окуповані рос військами. За Бухарестським миром 1812р від Молдави було відокремлено терит між Дністром і Прутом і включено її до складу Росії. Грецька мова була панівною в адміністрації, судочинстві, освіті. Серед волохів Трансільванії зародився рух «трансільванська школа». Її учасники Міку-Клайн, Геор Шинкай, Петре Майор сприяли вироблення румунської літературної школи.

1822р господарями Волощини та Молдови було призначено представників турецького боярства. 1826р в Аккермані було підписано російсько-турецьку конвенцію→господарів князівств мали призначати місцеві представницькі збори (дивани) з числа бояр при затвердженні їх султаном, усунути господарів з посади без згоди Росії не дозволялося.

1829р обидві імперії уклали Андріанопольський договір→підтверджувалась автономія князівств,а її гарантом виступала Росія. Князівства звільнялися від обов’язку постачання продовольства в Стамбул та турецькі фортеці. Господарям надавалося право набирати військо для внутрішньої служби. Фактично, Дунайські князівства виходили з-під Османської імперії, потрапляючи водночас у залежність від Росії.

Рос війська залишались у князівствах до 1834р. Верховним правителем був призначений Павло Кисельов. Були розроблені основні закони «Органічні регламенти»,запроваджені 1831-32рр.→господарі обиралися з місцевих бояр довічно, ств держ установи, військо.

Травень 1849р Росія і Туреччина уклали Балта-Лиманську конвенцію, яка регулювала відносини у Дунайських князівствах. С-ма виборів господарів була скасована, а замість неї повернуто призначення султаном за погодженням з рос царем. Державне життя →під контролем турецьких і російських комісарів. Автономія князівств зазнала обмежень.