58. «Велика» польська еміграція 1830-40-х: основні напрямки і організації

Після придушення листопадового повстання польські вояки виїхали до Пруссії та Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники та ін. наприкінці 1831 Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися. Еміграція після листопадового постання отримала назву Великої еміграції. біженці оселялися у європейських державах – Англії, Бельгії, Швейцарії, Франції. Проте між емігрантами виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики і взагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо князя Чарторийського та його паризької резиденції – «Готель Лямбер». Вони майбутню Польщу бачили як конституційну монархію в кордонах 1772, котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним.

Демократичний табір очолював польський історик Йоахім Лелевель. Він створив у грудні 1831 Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. Шлях до незалежності лежав через підняття повстання у всіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Польське демократичне товариство виникло в Парижі у 1832. свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що не розв’язала селянського питання. Майбутня Польща мала стати демократичною республікою. Її незалежність товариство намагалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого виступило б селянство. проіснувало до 1862.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій займала революційно-демократична організація «Люд польський», що виникла в Англії в 1835 під проводом Ворцеля і Кремповецького. Погляди: визнання нерозривного зв’язку змагань за національну незалежність із соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Всі політичні угруповання

Від середини 30-х ХІХ ст. пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Протягом 30-40-х ХІХ ст. у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві – «Співдружність польського народу» 1835-1838, Келецько-Люблінська організація 1840-1844, яку очолював ксьондз Стегенний, Організація 1848. У Великій Польщі, Сілезії та на Поморї патріоти створили «Союз плебеїв» пі проводом книговидавця Стефанського. У Галичині діяла організація «Селянський союз». Хоча в 1843-1844 окремі таємні товариства в Польщі зазнала погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського повстання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

59. Політика Німецької, Російської і Австро-Угорської імперії на польських землях у др.Пол.19 – поч. 20 ст.

Після поразки повстання 1863-1864 в Королівстві Польському посилились репресії і національне гноблення. Адже Польські землі були знову розділені між Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

До складу Росії входило 10 губерній Королівства Польського. Царський режим ліквідував рештки адміністративної і національної автономії КП, навіть змінив його назву на «Привіслянський край», а замість намісництва запровадив генерал-губернаторство. З кінця 60-х у всіх середніх і вищих навчальних закладах викладали тільки російською мовою. Варшавська Головна школа перетворилася на російський університет. У 80-х викладання російською мовою ввели і у початкових школах. За підтримку повстання утисків зазнала і католицька церква. Відтепер священики підлягали Римо-католицькій колегії, яка перебувала в Петербурзі, а ті що залишалися прихильниками папи Римського піддавалися гонінням. незважаючи на те, що греко-католицька не підтримала повстання, її ліквідували, а уніатів змусили прийняти православ’я.

Після поразки повстання 1863-1864 тривало онімечення польських територій, які належали Пруссії. Прусський уряд намагався остаточно асимілювати землі, де проживали поляки, особливо Велику Польщу і Поморя. У 1867 Познанське велике князівство і Поморя ввійшли до Північно-Німецького союзу, а пізніше до Німецької імперії без жодних ознак автономії. У 1872-1874 зявилася низка розпоряджень, які забороняли викладання в школах польською мовою. Виняток становили молодші класи початкових і шкіл та урок Закону Божого. В ході проведення Бісмарком кампанії «боротьба за культуру», заборонили й викладання релігії польською мовою, а польське духовенство позбавили права нагляду за школами. Надалі польську мову вилучали із судочинства та адміністрації, польські імена та географічні назви змінювали на німецькі, фальсифікувалися дані про чисельність польського населення. Законом 1885 із західних земель виганялися всі поляки, які не мали німецького підданства. Влада заохочувала до бойкоту польських товарів. У 1886 було створено Колонізаційну комісію, яка мала на меті заселити придбані польські землі німецькими колоністами. Боротьбу за онімечення польських земель активно проводили Пангерманський союз (з 1891) і «Гаката» (Союз для підтримки німців на східних територіях – з 1894), які очолив від 1901 канцлер Бюлов. За проявами національного життя стежив німецький поліційний апарат. Польські діячі, організації, преса часто піддавалися судовим репресіям.

По-іншому складалася ситуація на польських землях, що належали Австро-Угорщині. Під час створення та зміцнення Австро-Угорської монархії Габсбурги потребували підтримки польської громадськості, а томі в 60-70-х Галичина отримала автономію з місцевим сеймом. Сейм приймав ухвали з питань с/г, культури, освіти й соціального забезпечення, мав право запроваджувати особливі податки. Державну адміністрацію очолював намісник – поляк, а до складу віденського уряду входив міністр у справах Галичини. Поляки мали також кілька місць в уряді Австро-Угорщини. Представництво українців, які становили майже половину населення Галичини, у місцевому сеймі й віденському парламенті було обмеженим. У навчальних закладах, у судочинстві і адміністрації панувала польська мова. Відновили діяльність польські університети в Каркові і Львові, у 1873 на базі Ягелонського університету створено Польську Академію наук.