39. Генеза хорвато-угорського протистояння. Хорвати в революції 1848-1849

Поширення ілліризму в 30-х спричинило до рішучих дій правлячого режиму. В 1843 заборонено використання терміну «ілліризм». Цензура з кожним днем все жорстокіше ставилася до «іллірійських» видань, заарештувавши «Даницю» та книжкові публікації. 29 липня 1845 на площі Св. Марка у Загребі розстріляно мирну демонстрацію. Попри репресі ілліризм проіснував до початку 1848 революції, яка принесла хорватам ліквідацію феодальних відносин і певну демократизацію суспільно-політичного життя. 23 березня 1848 баном Хорватії проголошено Йосифа Єлачича. Єлачич зібрав у Загребі Сабор, що ухвалив низку важливих рішень. Основним із них була вимога обєднання під єдиною владою всіх хорватських земель. Рішення Сабору фактично являло собою програму буржуазно-демократичної революції. Відень, який в той час боровся з угорським повстанням під проводом Лароша Кошута, мусив піти на певні поступки хорватам. Ці поступки стосувалися як політичних. Так і економічних питань, а також проблеми національного самозбереження. Незабаром Єлачич разом із своїми загонами приєднався до австрійців і у вересні 1848 перетнувши р. Драву розпочав бойові дії проти угорських повстанців. На таке рішення бана підштовхнула політична програма Кошута, котрий обстоював ідеї угорського дворянського націоналізму, прагнучи створення «Великої Угорщини» від Карпат до Адріатики, що суперечило інтересам хорватів. У самій Хорватії влада повністю перейшла до представників ілліризму, яка через відсутність політичного досвіду, не спромоглися скористатися і втілити свою програму. Вони передоручили право на прийняття рішень Єлачичу, котрий погодився на компроміс з Габсбургами, вважаючи, що кращим варіантом для його народу стане здобуття якомога ширших політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності імперії. Так хорвати не досягли поставленої мети перед революцією, а ще більше потрапили під зверхність імперії Габсбургів.

40. Хорватська політика в умовах австрійських конституційних реформ. Угорсько-хорватська угода 1868

В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 розпочалася доба абсолютизму, імператором став Франц Йосиф (1850-1860). Було скасовано всі прогресивні інституції, ,закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії. Хорватію та Славонію було відокремлено від Угорщини, й вони отримали статус самостійної частини імперської «корони». Австрійський уряд спеціальним імператорським «патентом» 1854 передбачав відшкодування дворянству збитків ,яких воно зазнало внаслідок звільнення селян і втрати маєтків. Це відшкодування мало фінансуватися за рахунок селянства, котре згідно з указом, зобов’язувалося сплачувати колишнім господарям вартість одержаної землі.

Період абсолютизму в Австрії закінчився внаслідок поразок імператорських військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860. Хорвати здобули власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських. Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів – у тому й числі й хорватського Сабору, а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах. 1865 зібрався Сабор, розглядалися питання про існування хорватських політичних партій. Їх на той час сформувалося три: Партія права на чолі Старчевичем та Кватерником, Народна ліберальна партія Штроссмайєра й Мажуранича та партія «мадяронів». Перша з них мала націоналістичну орієнтацію; друга виступала за інтеграцію південних словян під егідою Відня; третя обстоювала переваги хорватсько-угорського зближення, нехай навіть за умови втрати національної своєрідності.

У січні 1868 на новообраному Саборі було прийнято постанову про визнання австро-мадярського договору й приєднання хорватських територій до Угорської корони. Влітку 1868 делегація Сабору підписала в Будапешті хорватсько-угорський договір, який визначав основні засади нового обєднання двох народів у спільному адміністративно-державному утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація визнавалися окремою частиною Угорщини зі збереженням самоврядування в адміністративній, шкільній, судовій та церковній галузях. Вищим законодавчим органом залишався Сабор, до складу якого мали обиратися представники католицької та православної церков, дворянства, міст і населених пунктів, а також посланці від селянства. Виконавчу владу у Триєдиному королівстві виконував бан, що перебував у Загребі і якого затверджував імператор за поданням угорського міністра-президента. Територія королівства поділялася на 8 жупаній, кожну з яких очолював великий жупан. Офіційною мовою королівства проголошувалася хорватська.