
- •Комунікативна практична філософія (Єрмоленко а.М.)
- •[ Конвертовано в doc сайтом javalibre.Com.Ua ]
- •2.3. Метагерменевтична критика ідеології 80
- •5.3. Методологічні межі комунікативної філософії 206
- •II. Методичні умови можливості реконструкції людської ситуації з етичного
- •2. Так тлумачиться вихідна ситуація реконструкції історичної ситуації, звичайно,
- •III. Проблема етичної раціональності
- •IV. Проблема моральної цільової стратегії як вимога продовження еволюції
- •II. Міркування Шеллінга вже виходять із передумов філософії свідомості, яка єдність множинного вже не тлумачить як щось об'єктивне,
- •III. Вчення Маркса і к'єркегора походять саме звідси. З приматом практики та
- •IV. Лінгвістичний поворот хоча й трансформував розум та погляди на єдність,
- •2. Комунікативна дія проти стратегічної
- •II. Тим часом запроваджене поняття комунікативної дії спирається на певну
- •1. Прагматичний поворот у теорії значень
- •2. Від соціальної дії до соціального ладу
- •III. Звичайно, феноменологічне поняття життєвого світу навіює такий, запозичений
- •1. Формально-прагматичний концепт життєвого світу
- •2. Суспільство як символічно структурований життєвий світ
- •II. Перед тим, як спинитися на запереченнях Гегеля, висунутих проти Канта, я
- •III. Підсумовуючи, слід сказати, що гегелівські заперечення щонайменше стосуються реформульованої кантівської етики, а швидше спрямовані проти ще не розв'язаної також і дискурсивною
- •3. Із становленням капіталістичного способу виробництва економічна система відокремлюється передусім від політичної та культурної систем, що уможливлює виникнення сфери буржуазних
- •4. Нарешті, домінуючі чинники культурної традиції дедалі більше втрачають характер світоглядів (Weltbildern), отже інтерпретацій світу, природи та історії загалом. Буржуазні
- •1. У Гегеля, цього — якщо бажаєте —останнього універсалістського метафізика, зазначена суперечність не припускає
- •2.Цим практичним рішенням гегелівської філософії права на користь партикуляризму
- •II. Аргументи "за" і "проти" етноетики та універсалістської макроетики
- •III. Співвідношення формальної доповнювальності між етикою справедливості (для
- •1. Постановка питання з погляду трансцендентально-прагматичного апріорі
- •2. Два лейтмотиви критики лібералізму комунітаризмом —критика гоббсівського атомізму-інструменталізму і критика кантівського
- •Identity)16, його відмінність від більшості усіх інших комунітаристів полягає насамперед у
- •3. Комунітарні умови ідентичності модерної особи
- •1989 Рік засвідчив, що всі ці мислителі в певному сенсі мають рацію. І кажу про
- •II. Ситуація екологічної кризи як виклик етиці загалом: квазіеволюціоністський
- •III.1.1. Один з найважливіших мотивів історицистсько-релятивістської апеляції
- •III.1.2. Другий з обох етичних мотивів, який, як я вважаю, підпадає під визначення історично-релятивістської
- •III.2. З метою висвітлення першого погляду (Uberblick), як мені здається, слід подати центральну тезу цієї позиції (чи, швидше, цього
- •IV.2. Слід виходити з частини а етики, в якій розглядаються ідеальні нормативні принципи, які ми неодмінно
- •IV.З. Мені здається, що трансцендентально-прагматичне обґрунтування дискурсивної етики відкриває інший шлях до розв'язання цієї
- •IV.4. Мабуть, мій попередній виклад ще не прояснив те, що, власне, означає з
- •Vietenskap, 1992, s. 219—260. Перероблено видавцем цього тому.
- •II. Немає сумніву в тому, що з погляду історичного впливу значення Фіхте для трансцендентальної прагматики невелике. Більше того, навряд чи можна стверджувати, що філософський проект Апеля
- •Iiі. З усього сказаного доти доволі ясно прозирають вражаючі аналогії поміж
- •IV. Викладені тут критичні зауваги щодо трансцендентально-прагматичної теорії
- •30 Насправді, як пояснює Кульман, норма "Ти не повинен убивати" не є абсолютно
- •01033 Київ-33, вул. Саксаганського, 53. Реєстрац. №21554843. Тел. 227-62-77.
II. Перед тим, як спинитися на запереченнях Гегеля, висунутих проти Канта, я
хотів би відзначити три відмінності, які відрізняють дискурсивну етику від етики Канта, незважаючи на всі
подібності.
По-перше, дискурсивна етика відмовляється від учення про дві царини; вона відмовляється
від категоріального поділу на царинуінтелігібельного, куди належать обов'язок і свобідна воля, і царину феноменального, яке поряд з іншим охоплює схильності, чисто суб'єктивні мотиви, а також інституції держави й суспільства15.
Можна сказати, що трансцендентальна настійливість, завдяки якій зорієнтовані на
порозуміння суб'єкти орієнтуються на оцінні вимоги, постає примітною лише за вимоги (in dem Zwang) мовити і діяти за ідеалізованих передумов. Прірву поміж інтелігібельним та емпіричним зведено до напруження, яке
постає у фактичній силі кон-трфактичних підстановок (Unterstellungen)всередині комунікативної повсякденної практики. По-друге, дискурсивна етика долає суто внутрішню, монологічну позицію Канта, згідно з якою
кожний індивід в foro interno ("в самотньому душевному житті", як сказав би
Гуссерль) заходжується перевіряти свої максими дії (вчинків). У єдності
трансцендентальної свідомості емпіричні індивіди дістають підстави для
порозуміння і гармонізації. На противагу цьому дискурсивна етика очікує порозуміння щодо генералізації інтересів
лише якрезультат інтер-суб'єктивно організованого громадського дискурсу. Лише універсалії мовлення утворюють наперед задану спільну індивідам
структуру.По-третє, дискурсивна етика претендує на те, щоб розв'язувати проблему обгрунтування, від якої Кант зрештою ухиляється посиланням на факт розуму — на досвід примусу з боку належного (Sollen), — засобами виведення "U" із всезагальних передумов аргументації.
ad 1): До формалізму морального принципу
а) Ні Кантові, ні дискурсивній етиці не можна закидати, що вони, внаслідок формального чи процедурально-го визначення морального
принципу, потребують лише тавтологічних висловлювань. Ці принципи потребують не
лише (як хибно вважав Гегель) логічної чи семантичної послідовності
(Konsistenz), а й застосування субстанціального змістового морального погляду: йдеться не про граматичну форму
нормативних загальних речень(Allsatzen), а про те, чи можемо ми всі бажати, щоб суперечлива норма за будь-яких обставин набула всезагальної обов'язковості (сили закону)16. При цьому змісти, що перевіряються у світлі морального принципу, витворюються
не філософами, а життям.
Конфлікти у сфері діяльності, які мають морально обго-
ворюватись і консенсуально розв'язуватися, виникають із комунікативної
повсякденної практики, вони постають перед розумом, що перевіряє максими, чи перед учасниками аргументативного процесу
яктакі, що вже існують, а не продукуються ними17.
b) В іншому сенсі Гегель у своєму запереченні формалізму звичайно має рацію.
Кожна етика, що грунтується на процедурі (Verfahren), мусить відокремлювати
структуру й зміст морального судження. Завдяки її деонтологічнщ абстракції вона
виокремлює з розмаїття усіх практичних питань саме ті, які відкриті
раціональному обговоренню, і піддає їх перевірюванню засобами обгрунтування.
При цьому нормативні висловлювання про презумптивно "справедливі" дії чи норми відрізняються від оцінних висловлювань на зразок того, як ми
віддаємо перевагу "доброму" життю в рамках нашої культурної традиції.
Тому Гегель вважав, що внаслідок цього абстрагування від доброго життя мораль втрачає свою компетентність щодо субстанціально
важливих проблем повсякденного спільного життя. Та цей постріл був невлучним.
Наприклад, права людини вочевидь втілюють у собі всезагальні інтереси і дозволяють
морально схвалити їх з позиції того, чого усі могли б бажати, і ніхто не в
змозі стверджувати, що ці права, які становлять моральну субстанцію нашого
правового ладу, не належать до моральності модерних життєвих відносин.
Важче відповісти на принципове питання, яке Гегель висуває окрім цього:
наскільки взагалі можливо сформулювати такі поняття, як всезагальна справедливість, нормативна правильність, моральний погляд тощо незалежно від бачення доброго життя, без інтуїтивного проекту досконалої і водночас конкретної форми життя. Отже, навряд чи можна досягти незалежного від контексту визначення морального принципу, чого не вдавалося й раніше. Однак обіцяти успіх
мають непрямі визначення морального принципу, які виражають утримання від ілюстрацій і усіх позитивних описів
(Beschreibungen) і, як, скажімо, в принципі дискурсивної етики, містять
негативне ставлення до ущербного життя замість того, щоб містити позитивне ставлення до доброго18.
ad 2): До абстрактного універсалізму обгрунтованих моральних суджень
а) Ні Кант, ні дискурсивна етика не приймають заперечення, що моральна точка зору здатності до генералізації (Verallgemeinerungsfahigkeit) норм мусить призвести до недооцінювання чи навіть пригноблення плюралістичної структури існуючих життєвих відносин і становищ інтересів. Чим більше здійснюється
диференціація окремих інтересів і ціннісних орієнтацій у модерному суспільстві,
тим більш загальними і абстрактними стають саме морально ухвалені норми, які
регулюють простір діяльності індивідів у всеза-гальному інтересі. У модерному
суспільстві зростає також обсяг проблем, що потребують регуляції і належатьлише до партикулярних інтересів, отже, розв'язання їх спрямоване на виторговування компромісів, а не на консенсус, що досягається
дискурсивно. Відтак нам не слід забувати, що чесний компроміс, зі свого боку,
потребує морально схваленої процедури, аби цього компромісу досягти.
В іншому варіанті Гегель спрямовує заперечення проти ригоризму жорсткої етики,
що грунтується на процедурі, яка не враховує наслідків і побічних наслідків, що
виникають із всезагального дотримання схвалених норм. Ці думки стали на заваді Максу
Веберу, щоб протиставити кантівській етиці совісті зорієнтовану на наслідки
етику відповідальності. Це заперечення стосується Канта, але не дискурсивної етики, яка пориває
з кантівським ідеалізмом та моно-логізмом. Як показує визначення принципу
універсалізації, який узгоджений із результатами та наслідками всезагального дотримання норм для блага кожного індивіда, дискурсивна етика з самого початку вбудовує орієнтацію на наслідки у свою процедуру.
b) В іншому випадку Гегель має рацію. Етики кантівського типу спеціалізуються на питаннях ухвалення (Rechtfertigung). Питання застосування лишаються тут без відповіді. Потрібні
додаткові зусилля, щоб зробитизворотним неминуче в процесі обгрунтування абстрагування від будь-яких окремих ситуацій
та випадків. Жодна норма не містить у собі правил її застосування. Моральні
обгрунтування не допоможуть, якщо деконтекстуалізація висунутих для обгрунтування всезагальних норм не може бути
знову ж компенсована в процесі їх застосування. Дискурсивна етика теж мусить постати перед важкою проблемою, чи не потребує аплікація
правил до окремих випадків певного виду здорового глузду (Klugheit) або рефлексуючого розсудку (Urteilskraft), який пов'язаний з локальними
конвенціями герменевтичної вихідної ситуації і який, отже, вкрадається в
універсалістське домагання розуму, що має на меті обгрунтування.
Неоарістотелізм з цього робить висновок, що сила судження, пов'язана з певним контекстом, має заступити місце
практичного розуму19. Оскільки розсудок діє лише в межах горизонту вже загалом схвалених форм життя, він може
спиратися на евалюативний контекст, який утворює континуум поміж питаннями мотивації, фактів та нормативів.
На противагу цьому дискурсивна етика наполягає на тому, що нам не слід
опускатися нижче щаблю, досягнутого Кантом, а саме рівня розмежування проблематики обгрунтування і проблематики застосування, а також здійснення моральних поглядів
(Einsichten). Вона в змозі показати, що і в розсудливому застосуванні норм
здійснюються всезагальні принципи практичного розуму. У цьому вимірі існують зовсім неоціненні, скажімо, принципи уваги до всіх аспектів
випадку чи відповідності засобів, що розвиваються правничою топікою, принципи,
які моральному поглядові неупередженої аплікації надають цінності.
ad 3): До безсилля належного
а) Канту слід закинути докір, що етика, яка категоріально розрізняє обов'язок і схильність (Neigung), розум і чуттєвість,
лишається практично безплідною (folgenlos). Проте цей докір не стосується
дискурсивної етики, яка відмовляється від вчення про дві царини.
Практичний дискурс вимагає врахування всіх інтересів, що стикаються, і
поширюється навіть на критичне перевірю-вання тлумачень, за якими ми передусім
усвідомлюємо певні потреби як власні інтереси. Дискурсивна етика відхиляє притаманне філософії свідомості поняття автономії, яке дозволяло тлумачити свободу в межах встановлених самою свідомістю законів без
об'єктивуючого підпорядкування власної суб'єктивної природи. Інтерсуб'єктивне
поняття
автономії враховує ту обставину, що свобідний розвиток особи кожного залежить
від реалізації свободи всіх.
в) Водночас Гегель, звичайно, має рацію і щодо дискурсивної точки зору. Також і в практичному дискурсі вилучаємо ми проблематичні дії і норми зі зв'язків життєвого світу, що належать
субстанціальній моральності, аби піддати гіпотетичному обговоренню, незважаючи
на наявні мотиви чи існуючі інституції. Дискурсивна етика теж має висувати
проблему, як зробити зворотним неминучий для процесу обгрунтування крок до
десубстанціалізації (Entweltlichung) норм. Справді, моральні настанови
лишатимуться для практики безплідними, якщо вони не спиратимуться на рушійну силу мотивів і на
визнане соціальне оцінювання інституцій. Вони мусять, як казав Гегель, бути
втілені в конкретні обов'язки повсякдення. Тому правильно, що кожна універ-салістська мораль вказує
наприйдешні (entgegenkommende) життєві форми. Вони потребують певної відповідності з практикою соціалізації та виховання, які спонукають представників підростаючого покоління до стійкого інтерна-лізованого контролю за
сумлінням і відповідно сприяють абстрактній ідентичності Я.
Універсалістська мораль потребує також певної відповідності з такими політичними та суспільними інституціями, в яких уже втілюються
постконвенціональні правові та моральні уявлення.
Як бачимо, фактично моральний універсалізм через Руссо і Канта постає лише в
контексті того суспільства, яке здійснює відповідний рух.
Ми, на щастя, живемо сьогодні в західних суспільствах, у яких від двох до трьох
століть хоча і з помилками, часто із збоченнями і зворотним рухомвідбувається спрямований (gerichteter) процес втілення основних прав, процес, в якому, так би мовити,
все ще селективно не вичерпано універсалістського змісту основних норм.
Без таких свідчень фрагментів та скалок уже "існуючого розуму" моральні інтуїції, які дискурсивна етика лише підносить до рівня
понять, не можуть утворитись у всій їх широті. Водночас поступове втілення
моральних принципів у конкретних формах життя не є тією справою, яку Гегель
намагався звести до ходи абсолютного духу. Воно завдячує
передусім колективним зусиллям і жертвам соціальних і політичних рухів.
Історичний вимір цих рухів не виключає також і філософію.
ad 4): До теми: Доброчинність та світовий процес
a) Ні Канта, ні дискурсивної етики не стосується той докір, який сьогодні
відновлюється неоконсерваторами, нібито вони виправдовують, чи бодай лише
заохочують, тоталітарні способи діяльності. Максима, що мета освячує засоби,
саме там, де йдеться про політичне здійснення універсалістських правових і
конституційних принципів, нічого спільного не має з буквою та духом
універсалізму. Звичайно, проблематичну роль у цьому зв'язку відіграють
конструкції, що, спираючись на філософію історії, надають революційній
діяльності авангарду представницьких функцій суспільного макросуб'єкта.
Помилка думки, що спирається на філософію історії, полягає в тому, що
суспільство уявляється як макросуб'єкт, щоб потім ототожнити діяльність
авангарду, який підлягає моральному оцінюванню, з моральними масштабами практики цього макросуб'єкта суспільства.
Позиція дискурсивної етики, що спирається на теорію інтерсуб'єктивності,
розриває з передумовами філософії свідомості; вона зате враховує
інтерсуб'єктивність громадянськості вищого щаблю, в якій комунікація ущільнюється до процесів досягнення
взаєморозуміння в усьому суспільстві.
b) Гегель справедливо розрізняє діяльність за моральними законами і практикою, яка спрямована на здійснення моральних законів. А чи
можливе взагалі здійснення розуму в історії як усвідомлена мета діяльності? Як уже зазначалося, дискурсивне обгрунтування норм може водночас забезпечувати втілення
моральних принципів. Така проблема відмінності між судженням і дією, яка постає
(якщо скористатися комп'ютерною термінологією) з боку "виходу" практичного дискурсу, повторюється з боку його "входу".
Самим дискурсом не можуть бути створені умови, які конче потрібні для того, щоб
усі можливі учасники були б в змозі регулярно брати участь у дискурсі.
Часто-густо бракує інституцій, які роблять соціально очікуваним волевиявлен-
ня щодо певних тем у певних місцях; часто-густо бракує процесів соціалізації, в
яких можна було б набути схильності і здатності до участі в моральному
аргументуванні— скажімо, в тому, що Кольберг називає постконвенціональною моральною свідомістю. До
того ж найчастіше матеріальні життєві відносини і суспільні структури утворені
так, що моральні питання у всіх на видноті і завдяки голим фактам зубожіння,
зневаження і пригнічення давно вже дістали достатню відповідь. Всюди, де існуючі відносини є лише глузуванням з вимог універсалістської моралі, моральні питання перетворюються в питання політичної етики; як же можливо морально
схвалити рефлексивну моральну діяльність, тобто практику, яка спрямована на реалізацію необхідних умов для буття, гідного людини? На це можна знайти лише (чи не єдину) процедурну відповідь20. Йдеться про питання політики, які за мету беруть трансформацію форм життя з
морального погляду, хоча вона може здійснюватись і нереформістськи, тобто
відповідно до вже чинних і легітимних законів. У нашому загалі ці питання революційної моралі, які не дістали
задовільної відповіді також і в межах західного марксизму, на щастя, не є актуальними, актуальними є передусім питання громадянської непокори, про яку йшлося в іншому
місці21.