Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Komunikatyvna_praktychna_filosofia_ch2.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
1.4 Mб
Скачать

II. Перед тим, як спинитися на запереченнях Гегеля, висунутих проти Канта, я

хотів би відзначити три відмін­ності, які відрізняють дискурсивну етику від етики Канта, незважаючи на всі

подібності.

По-перше, дискурсивна етика відмовляється від учення про дві царини; вона відмовляється

від категоріального поділу на царинуінтелігібельного, куди належать обов'я­зок і свобідна воля, і царину феноменального, яке поряд з іншим охоплює схильності, чисто суб'єктивні мотиви, а та­кож інституції держави й суспільства15.

Можна сказати, що трансцендентальна настійливість, завдяки якій зорієнтовані на

порозуміння суб'єкти орієн­туються на оцінні вимоги, постає примітною лише за ви­моги (in dem Zwang) мовити і діяти за ідеалізованих перед­умов. Прірву поміж інтелігібельним та емпіричним зведено до напруження, яке

постає у фактичній силі кон-трфактичних підстановок (Unterstellungen)всередині ко­мунікативної повсякденної практики. По-друге, дис­курсивна етика долає суто внутрішню, монологічну позицію Канта, згідно з якою

кожний індивід в foro interno ("в самотньому душевному житті", як сказав би

Гуссерль) заходжується перевіряти свої максими дії (вчинків). У єдності

трансцендентальної свідомості емпіричні індивіди дістають підстави для

порозуміння і гармонізації. На про­тивагу цьому дискурсивна етика очікує порозуміння щодо генералізації інтересів

лише якрезультат інтер-суб'єктивно організованого громадського дискурсу. Лише універсалії мовлення утворюють наперед задану спільну індивідам

структуру.По-третє, дискурсивна етика претендує на те, щоб розв'язувати проблему обгрунту­вання, від якої Кант зрештою ухиляється посиланням на факт розуму — на досвід примусу з боку належного (Sollen), — засобами виведення "U" із всезагальних пе­редумов аргументації.

ad 1): До формалізму морального принципу

а) Ні Кантові, ні дискурсивній етиці не можна заки­дати, що вони, внаслідок формального чи процедурально-го визначення морального

принципу, потребують лише тавтологічних висловлювань. Ці принципи потребують не

лише (як хибно вважав Гегель) логічної чи семантичної послідовності

(Konsistenz), а й застосування субстан­ціального змістового морального погляду: йдеться не про граматичну форму

нормативних загальних речень(Allsatzen), а про те, чи можемо ми всі бажати, щоб суперечлива нор­ма за будь-яких обставин набула всезагальної обов'язко­вості (сили закону)16. При цьому змісти, що перевіряються у світлі морального принципу, витворюються

не філо­софами, а життям.

Конфлікти у сфері діяльності, які мають морально обго-

ворюватись і консенсуально розв'язуватися, виникають із комунікативної

повсякденної практики, вони постають пе­ред розумом, що перевіряє максими, чи перед учасниками аргументативного процесу

яктакі, що вже існують, а не продукуються ними17.

b) В іншому сенсі Гегель у своєму запереченні формалізму звичайно має рацію.

Кожна етика, що грунтується на процедурі (Verfahren), мусить відокремлювати

структуру й зміст морального судження. Завдяки її деонтологічнщ абстракції вона

виокремлює з розмаїття усіх практичних питань саме ті, які відкриті

раціональному обговоренню, і піддає їх перевірюванню засобами обгрунтування.

При цьо­му нормативні висловлювання про презумптивно "справед­ливі" дії чи норми відрізняються від оцінних висловлювань на зразок того, як ми

віддаємо перевагу "доброму" життю в рамках нашої культурної традиції.

Тому Гегель вважав, що внаслідок цього абстрагуван­ня від доброго життя мораль втрачає свою компетентність щодо субстанціально

важливих проблем повсякденного спільного життя. Та цей постріл був невлучним.

Наприк­лад, права людини вочевидь втілюють у собі всезагальні інтереси і дозволяють

морально схвалити їх з позиції того, чого усі могли б бажати, і ніхто не в

змозі стверджувати, що ці права, які становлять моральну субстанцію нашого

правового ладу, не належать до моральності модерних життєвих відносин.

Важче відповісти на принципове питання, яке Гегель висуває окрім цього:

наскільки взагалі можливо сформу­лювати такі поняття, як всезагальна справедливість, нор­мативна правильність, моральний погляд тощо незалежно від бачення доброго життя, без інтуїтивного проекту досконалої і водночас конкретної форми життя. Отже, на­вряд чи можна досягти незалежного від контексту визна­чення морального принципу, чого не вдавалося й раніше. Однак обіцяти успіх

мають непрямі визначення морально­го принципу, які виражають утримання від ілюстрацій і усіх позитивних описів

(Beschreibungen) і, як, скажімо, в принципі дискурсивної етики, містять

негативне ставлен­ня до ущербного життя замість того, щоб містити позитив­не ставлення до доброго18.

ad 2): До абстрактного універсалізму обгрунтованих моральних суджень

а) Ні Кант, ні дискурсивна етика не приймають запере­чення, що моральна точка зору здатності до генералізації (Verallgemeinerungsfahigkeit) норм мусить призвести до недо­оцінювання чи навіть пригноблення плюралістичної струк­тури існуючих життєвих відносин і становищ інтересів. Чим більше здійснюється

диференціація окремих інтересів і ціннісних орієнтацій у модерному суспільстві,

тим більш загальними і абстрактними стають саме морально ухвалені норми, які

регулюють простір діяльності індивідів у всеза-гальному інтересі. У модерному

суспільстві зростає також обсяг проблем, що потребують регуляції і належатьлише до партикулярних інтересів, отже, розв'язання їх спрямо­ване на виторговування компромісів, а не на консенсус, що досягається

дискурсивно. Відтак нам не слід забувати, що чесний компроміс, зі свого боку,

потребує морально схваленої процедури, аби цього компромісу досягти.

В іншому варіанті Гегель спрямовує заперечення проти ригоризму жорсткої етики,

що грунтується на процедурі, яка не враховує наслідків і побічних наслідків, що

виника­ють із всезагального дотримання схвалених норм. Ці думки стали на заваді Максу

Веберу, щоб протиставити кантівській етиці совісті зорієнтовану на наслідки

етику відповідаль­ності. Це заперечення стосується Канта, але не дискурсивної етики, яка пориває

з кантівським ідеалізмом та моно-логізмом. Як показує визначення принципу

універсалізації, який узгоджений із результатами та наслідками всезагаль­ного дотримання норм для блага кожного індивіда, дискур­сивна етика з самого початку вбудовує орієнтацію на наслідки у свою процедуру.

b) В іншому випадку Гегель має рацію. Етики кантів­ського типу спеціалізуються на питаннях ухвалення (Recht­fertigung). Питання застосування лишаються тут без відповіді. Потрібні

додаткові зусилля, щоб зробитизво­ротним неминуче в процесі обгрунтування абстрагування від будь-яких окремих ситуацій

та випадків. Жодна норма не містить у собі правил її застосування. Моральні

обгрун­тування не допоможуть, якщо деконтекстуалізація вису­нутих для обгрунтування всезагальних норм не може бути

знову ж компенсована в процесі їх застосування. Дискур­сивна етика теж мусить постати перед важкою проблемою, чи не потребує аплікація

правил до окремих випадків пев­ного виду здорового глузду (Klugheit) або рефлексуючого розсудку (Urteilskraft), який пов'язаний з локальними

конвенціями герменевтичної вихідної ситуації і який, отже, вкрадається в

універсалістське домагання розуму, що має на меті обгрунтування.

Неоарістотелізм з цього робить вис­новок, що сила судження, пов'язана з певним контекстом, має заступити місце

практичного розуму19. Оскільки роз­судок діє лише в межах горизонту вже загалом схвалених форм життя, він може

спиратися на евалюативний кон­текст, який утворює континуум поміж питаннями моти­вації, фактів та нормативів.

На противагу цьому дискурсивна етика наполягає на тому, що нам не слід

опускатися нижче щаблю, досягнуто­го Кантом, а саме рівня розмежування проблематики об­грунтування і проблематики застосування, а також здійснення моральних поглядів

(Einsichten). Вона в змозі показати, що і в розсудливому застосуванні норм

здійс­нюються всезагальні принципи практичного розуму. У цьо­му вимірі існують зовсім неоціненні, скажімо, принципи уваги до всіх аспектів

випадку чи відповідності засобів, що розвиваються правничою топікою, принципи,

які мораль­ному поглядові неупередженої аплікації надають цінності.

ad 3): До безсилля належного

а) Канту слід закинути докір, що етика, яка катего­ріально розрізняє обов'язок і схильність (Neigung), розум і чуттєвість,

лишається практично безплідною (folgenlos). Проте цей докір не стосується

дискурсивної етики, яка відмовляється від вчення про дві царини.

Практичний дискурс вимагає врахування всіх інтересів, що стикаються, і

поширюється навіть на критичне перевірю-вання тлумачень, за якими ми передусім

усвідомлюємо певні потреби як власні інтереси. Дискурсивна етика відхиляє при­таманне філософії свідомості поняття автономії, яке дозво­ляло тлумачити свободу в межах встановлених самою свідомістю законів без

об'єктивуючого підпорядкування власної суб'єктивної природи. Інтерсуб'єктивне

поняття

автономії враховує ту обставину, що свобідний розвиток особи кожного залежить

від реалізації свободи всіх.

в) Водночас Гегель, звичайно, має рацію і щодо дискур­сивної точки зору. Також і в практичному дискурсі вилу­чаємо ми проблематичні дії і норми зі зв'язків життєвого світу, що належать

субстанціальній моральності, аби піддати гіпотетичному обговоренню, незважаючи

на наявні мотиви чи існуючі інституції. Дискурсивна етика теж має висувати

проблему, як зробити зворотним неминучий для процесу обгрунтування крок до

десубстанціалізації (Entweltlichung) норм. Справді, моральні настанови

лишатимуться для прак­тики безплідними, якщо вони не спиратимуться на рушійну силу мотивів і на

визнане соціальне оцінювання інституцій. Вони мусять, як казав Гегель, бути

втілені в конкретні обо­в'язки повсякдення. Тому правильно, що кожна універ-салістська мораль вказує

наприйдешні (entgegenkommende) життєві форми. Вони потребують певної відповідності з прак­тикою соціалізації та виховання, які спонукають пред­ставників підростаючого покоління до стійкого інтерна-лізованого контролю за

сумлінням і відповідно сприяють абстрактній ідентичності Я.

Універсалістська мораль потребує також певної відповід­ності з такими політичними та суспільними інституціями, в яких уже втілюються

постконвенціональні правові та моральні уявлення.

Як бачимо, фактично моральний універсалізм через Руссо і Канта постає лише в

контексті того суспільства, яке здійснює відповідний рух.

Ми, на щастя, живемо сьогодні в західних суспільствах, у яких від двох до трьох

століть хоча і з помилками, часто із збоченнями і зворотним рухомвідбувається спрямова­ний (gerichteter) процес втілення основних прав, процес, в якому, так би мовити,

все ще селективно не вичерпано універсалістського змісту основних норм.

Без таких свідчень фрагментів та скалок уже "існуючо­го розуму" моральні інтуїції, які дискурсивна етика лише підносить до рівня

понять, не можуть утворитись у всій їх широті. Водночас поступове втілення

моральних принципів у конкретних формах життя не є тією справою, яку Гегель

намагався звести до ходи абсолютного духу. Воно завдячує

передусім колективним зусиллям і жертвам соціальних і політичних рухів.

Історичний вимір цих рухів не виключає також і філософію.

ad 4): До теми: Доброчинність та світовий процес

a) Ні Канта, ні дискурсивної етики не стосується той докір, який сьогодні

відновлюється неоконсерваторами, нібито вони виправдовують, чи бодай лише

заохочують, тоталітарні способи діяльності. Максима, що мета освячує засоби,

саме там, де йдеться про політичне здійснення універсалістських правових і

конституційних принципів, нічого спільного не має з буквою та духом

універсалізму. Звичайно, проблематичну роль у цьому зв'язку відіграють

конструкції, що, спираючись на філософію історії, надають революційній

діяльності авангарду представницьких функ­цій суспільного макросуб'єкта.

Помилка думки, що спирається на філософію історії, полягає в тому, що

суспільство уявляється як макросуб'єкт, щоб потім ототожнити діяльність

авангарду, який підлягає моральному оцінюванню, з моральними масштабами прак­тики цього макросуб'єкта суспільства.

Позиція дискурсивної етики, що спирається на теорію інтерсуб'єктивності,

розриває з передумовами філософії свідомості; вона зате враховує

інтерсуб'єктивність грома­дянськості вищого щаблю, в якій комунікація ущільнюється до процесів досягнення

взаєморозуміння в усьому суспільстві.

b) Гегель справедливо розрізняє діяльність за мораль­ними законами і практикою, яка спрямована на здійснення моральних законів. А чи

можливе взагалі здійснення розу­му в історії як усвідомлена мета діяльності? Як уже зазна­чалося, дискурсивне обгрунтування норм може водночас забезпечувати втілення

моральних принципів. Така проблема відмінності між судженням і дією, яка постає

(якщо скори­статися комп'ютерною термінологією) з боку "виходу" прак­тичного дискурсу, повторюється з боку його "входу".

Самим дискурсом не можуть бути створені умови, які конче потрібні для того, щоб

усі можливі учасники були б в змозі регулярно брати участь у дискурсі.

Часто-густо бракує інституцій, які роблять соціально очікуваним волевиявлен-

ня щодо певних тем у певних місцях; часто-густо бракує процесів соціалізації, в

яких можна було б набути схильності і здатності до участі в моральному

аргументуванні— ска­жімо, в тому, що Кольберг називає постконвенціональною моральною свідомістю. До

того ж найчастіше матеріальні життєві відносини і суспільні структури утворені

так, що моральні питання у всіх на видноті і завдяки голим фактам зубожіння,

зневаження і пригнічення давно вже дістали до­статню відповідь. Всюди, де існуючі відносини є лише глу­зуванням з вимог універсалістської моралі, моральні пи­тання перетворюються в питання політичної етики; як же можливо морально

схвалити рефлексивну моральну діяль­ність, тобто практику, яка спрямована на реалізацію необ­хідних умов для буття, гідного людини? На це можна знай­ти лише (чи не єдину) процедурну відповідь20. Йдеться про питання політики, які за мету беруть трансформацію форм життя з

морального погляду, хоча вона може здійснюватись і нереформістськи, тобто

відповідно до вже чинних і легітим­них законів. У нашому загалі ці питання революційної моралі, які не дістали

задовільної відповіді також і в ме­жах західного марксизму, на щастя, не є актуальними, ак­туальними є передусім питання громадянської непокори, про яку йшлося в іншому

місці21.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]