§ 3. Принцип права на суд.

1) Загальної декларації прав людини 1948 р.(ст.8)

2) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.(ст.14)

3) Американська конвенція прав людини (ст. 8)

Африканська хартія прав людини та народів, (ст. 7)

ЄКПЛ (п.1 ст.6)

та практика ЄСПЛ.

Зазначається, що кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами її порушених основних прав, наданих законом. Це положення в подальшому отримало розвиток у ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р

Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р закріплює положення про те, що всі особи є рівними перед судами та трибуналами, кожен має право при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, незалежним та безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Американська конвенція прав людини у ст. 8 закріплене право на справедливий суд.

Африканська хартія прав людини та народів у ст. 7 закріплює право на суд.

ЄКПЛ (п.1 ст.6) говорить, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Практика ЄСПЛ

1) Починаючи з рішення «Голдер проти Сполученого Королівства», в якому ЄСПЛ вперше звертається до верховенства права, зауважуючи, що уряди, які підписали ЄКПЛ, виходили із глибокої віри у даний принцип, його дотримання пов’язується із такими категоріями, як «доступ до суду», «право на справедливий судовий розгляд» та «право на суд». При чому в більш пізніх рішеннях тенденція до співвіднесення елементів права на суд та вимог принципу верховенства права посилюється.

Ця справа має вирішальне значення для розвитку права на суд, адже у ній зазначається, що процесуальні вимоги самі по собі є недостатніми для встановлення повного змісту п.1 ст.6 ЄКПЛ, це лише елементарні гарантії, такі ж як ті, що відрізняють судовий процес від інших способів визначення юридичного становища особи. Саме ці вимоги, у поєднанні з доступом до судів, становлять сутність верховенства права.

2) У більш пізніх рішеннях («Ієло проти Італії», «Кордова проти Іспанії», «Уайт та Кеннеді проти Німеччини», «Феімблат проти Румунії», «С.Г.І.Л. і Кофератті проти Італії») ЄСПЛ знову й знову ставить питання про те, чи не були певні процедури національних систем такими, що обмежують ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві.

3) Верховенство права у практиці ЄСПЛ пов’язується також з неупередженості суддів. Так, стосовно суб’єктивної неупередженості суду в рішенні у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначає, що принцип, згідно з яким суд вважається вільним від особистих переконань та упередженості має давню історію у судовій практиці ЄСПЛ. Він відображає важливий елемент верховенства права, а саме те, що рішення суду має бути остаточним та обов’язковим, якщо воно не відмінене вищестоящим судом через неправильність або несправедливість. Цей принцип повинен однаково застосовуватися до усіх форм суду, у тому числі і до суду присяжних.

4) Ще однією з основних вимог, яка витікає із концепту верховенства права і складає важливий елемент принципу права на суд, є заборона втручання законодавця у процес відправлення правосуддя. Це положення було виведене у рішенні в справі «Грецькі нафтопереробні заводи «Стрен» і Стратіс Андреадіс проти Греції», де зазначається, що принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, закріплене у п.1 ст. 6 ЄКПЛ, виключає будь-яке втручання з боку законодавчого органу у процес відправлення правосуддя з метою вплинути на вирішення спору судом.