Видатні представники живопису

Михайло Іванович Жук — український художник. Народився у містечку

Каховка Херсонська область в сім'ї робітника-маляра. Рано розпочав трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах. Навчався в Києві у Малювальній школі Мурашка. Упродовж року студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей).

Михайло Іванович по-праву прожив тривалий час 1905—1916рр. на Чернігівщині. Тут зберігається нині значна частка його мистецьких творів. Підтримував дружні стосунки з родиною Коцюбинських, Миколою Лисенком, Миколою Вороним, Павлом Тичиною. Портретна творчість Михайла Жука — цінний внесок у скарбницю рідної культури. Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка,Іван Нечуй-Левицький,Марко Вовчок, Олександр Мурашко — ось образи дорогих йому людей, яких він невтомно малював, які залишив для нас, нащадків. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення.

У 1925р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932p— блискучу серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників.

У 1920-ті роки Михайло Жук працював у багатьох галузях образотворчого мистецтва. Йому були підвладні техніки: офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.

Високохудожні монументальні панно «Чорне і біле» [1912], «Казка» [1914], «Хризантеми» [1919]— вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно. Вельми оригінальним у художньому оформленні Михайла Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» [1904].

Михайло Іванович Жук — автор першого українського вінка сонетів [1918]. У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями.

Майже 40 років творчість Михайла Івановича Жука була тісно пов'язана з

Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту. Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва. У 1928р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет.

Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, її героїчному минулому і, звичайно, морю.

Нова хвиля інтересу до творчості Майстра прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з'являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.

Олекса Новаківський

Народився у с. Слободо-Ободівка (тепер Ободівка Тростянецького району, Вінницької області) в сім'ї лісника. Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-1892) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892—1900) у Л. Вичульського і Я.

Станіславського. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова. З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.

В 1923р. заснував у Львові мистецьку школу. У 1924-25 рр. очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника.

Георгій Іванович Нарбут — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв.

Народився 25 лютого 1886року, на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз

Сумської області) в сім'ї, яка походила з старого, але збіднілого дворянского роду. Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом. Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906—17рр. жив у Петербурзі. В 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербургу став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва».

В 1910—12 працював над ілюстраціями до казок Г.-X. Андерсена, байок І.Крилова, народних казок. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник, «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини.

У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 — її ректором.

Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб. Згодом співпрацював з журналами «Наше минуле», «Зорі», «Солнце Труда», «Мистецтво» та ін. Помер 23 травня 1920 у Києві від тифу.

Блискучий живописець, критик і учасник українського національного руху Іван Труш — автор портретів видатних діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка тощо. Значною подією в культурному житті всієї України була перша всеукраїнська виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Завдяки широко представленим на ній творам художників як західних, так і східних земель України, виставка стала яскравою демонстрацією єдності художньої культури одного народу, штучно розділеного на дві частини.

Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівана Україна та її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном — у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини Пимоненка, як "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інші, були спрямовані на викриття темного боку в житті тодішнього українського села, духовного мракобісся, ворожого народові самодержавного ладу.

Низка художників (Фотій Красицький, Опанас Сластьон тощо) активно співпрацювали з першим українським масовим сатиричним журналом "Шершень", що видавався у Києві під час революції 1905—1907 рр. Тоді ж група одеських художників на чолі з Киріяном Костанді здійснила видання ще одного сатиричного ілюстрованого журналу під назвою "Звон".

1907 р. колектив художників у складі С. Васильківського, М. Са-мокиша, М. Беркоса, М. Уварова прикрасив побудований за проектом архітекторів Василя Кричевського та Костянтина Жукова будинок Полтавського земства. Ця споруда була взірцем українського національного стилю в архітектурі, адже тут виразно проявилося народне образотворче мистецтво. Так само мотиви української народної архітектури були використані й у проектах будинків, споруджених у перші десятиріччя XX ст.: товариства "Дністер" у Львові (арх. І. Левицький), першого в Україні критого ринку — Бессарабського у Києві (арх. Г. Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В. Максимов), "Народного дому" в Дрогобичі (арх. О. Лушпинський).

Під впливом все сильнішого загальнодемократичного руху й українських національно-визвольних змагань у київській і львівській пресі з'явилися публікації на підтримку широкого впровадження у життя української народоностильової архітектури. "Не можна не вітати спроб деяких художників створити свій власний український архітектурний стиль", — відзначала газета "Киевская почта" в інформативному матеріалі з приводу відкриття у Києві в грудні 1911 р. Першої Української художньої виставки. Найзавзятіше обстоював народні особливості архітектури, пройняті національно-демократичними тенденціями, архітектор Василь Кричевський — близький друг історика Михайла Грушевського.

Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.

Міста й села в цей час масово забудовували хатами з двома, трьома кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою або черепицею. Навіть на селі тканини фабричного виробництва та одяг міського покрою починали витісняти доморобні тканини й традиційне народне вбрання. Не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією і вилучалися з масового поширення твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони задовольняли естетичні смаки переважно заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва — швейна машина, грамофон, ґумове взуття — також були ознакою заможності їх власника.

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Дата народження не відома. Вважається, що Катерина Білокур 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Таке припущення точної дати народження художниці вважається через те, що у цей день церква відзначає день святої великомучениці Катерини, в честь якої і назвали її.

Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому і були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім'ї було вирішено - у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття - величезна. Краще посадити її за прядку. Це дуже вплинуло на долю Катерини, адже перешкоджало і здобути якусь художню освіту, і навіть зробити якісь виставки картин - всюди потрібно було мати документ про освіту.

Важко сказати, коли саме майбутня художниця почала малювати, але, мабуть, в дитинстві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали родичі, заняттям і суворо заборонили малювати. Від тоді дівчинці доводилося малювати потайки.

За даними різних джерел (за однією версією - у календарі, за іншою - у часописі "Радянське слово") Катерина Білокур у 1922 чи 23 році прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Навіть слово "кераміка" виявилося для неї незнайомим, а от слово "художній" було зрозумілим. Уперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків: "копія з якоїсь картинки" і начерк дідівської хати з натури, - виконаних уже не на полотнині, а на спеціально придбаному для цього випадку папері. Малюнки могли б свідчити, що дівчина, справді, має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова у Миргородському технікумі закінчилася одразу, як тільки виявилося, що дівчина не закінчила семирічки. На малюнки Каті навіть не глянули.

Катерина не зламалася, малювати не кинула, незважаючи ні на що. Навіть ще завзятіше взялася за роботу, із надією повторити спробу. У 1928 році вона знову вирішує спробувати свої сили. Цього разу у Київському театральному технікумі. Однак і тут розмова закінчилася на документі про шкільну освіту.

Після чергової невдачі, Катря Білокур змушена була опановувати непросте ремесло художника сама. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблювали олійні фарби. Вони здавались їй сліпучими, навіть їх назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий... Це її улюблені фарби. Пензлі вона робила сама - вибирала з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної барви свій пензлик.

Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Вважається, що їй могли допомогти учитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, та іконописець із Cмотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. У 1934 Катя Білокур малює кртину "Берізка" - одну із трьох картин, які принесли їй світову славу. Через рік народжується "Квіти над тином" - інший прославлений шедевр.

1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у сестри Люби Тонконіг, Катя почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була?" у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна - калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться із друзями - Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження - з'їздити у Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

І от у село приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений роботами, декілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Було вирішено негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур, яка складалася з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви, у якій її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження - "малі голландці", художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Якийсь час після цієї поїздки вона не могла писати. Але заспокоївшись, вона знову й знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює відомі "Польові квіти".

Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай - запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме завдяки його старанням цей музей має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.

Одна за одною створює художниця свої прославлені картини - "Декоративні квіти" (1945), "Привіт врожаю" (1946), "Колгоспне поле" (1948-1949), "Цар Колос (1949), "Сніданок" ("Снідання") (1950), "Квітка і берізка ввечері" (1950), "Кавун, морква, квіти" (1951), "Квіти і виноград" (1953-1958), "У Богданівці на Загреблі" (1955), "Георгіни" (1957), "Півонії" (1958), "Натюрморт із колосками і глечиком" (1958-1959), "Букет цвітів" (1959)…

Квіти художниця писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні о осінні - така картина створювалася природньо, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Була творцем пейзажів і портретів.

Повоєнна біографія богданівської письменниці дещо краща. У 1949 році була прийнята до Спілки художників України, у 1951 - нагороджена орденом "Знак пошани", одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року - Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно регулярно експонують на виставках - у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.

Мрія переїхати до Києва залишилася тільки мрією.

У богданівської хукдожниці з'являються учні: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Галина Самарська.

В останні роки вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованність в особисттому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року. А в 1977 році в селі Богданвці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник.

Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. Три картини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" - були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Тут їх побачив Пабло Пікасо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою - Серафін Луїз із Сандлі.

Євгенія Гапчи́нська (15 листопада 1974, м. Харків) — українська художниця-живописець.

Народилася 15 листопада 1974 р. в Харкові в родині військового. П'ята дитина в сім'ї. У п'ятирічному віці пішла до школи, а в 13 років стала студенткою Харківського художнього училища. Закінчила Харківський художній інститут. Стажувалася в Нюрнберзькій художній Академії (Німеччина). У 2000-му році переїхала до Києва.

Живописно-виставкову діяльність розпочала 2002-го року. Роботи Євгенії продаються найдорожче серед сучасних українських художників. Художниця співпрацює з видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га», зокрема проілюструвала книжку Івана Малковича «Ліза та її сни».

2008 року Укрпошта увела в обіг марки "Знаки Зодіаку" авторства Євгенії Гапчинської.

Щороку робить більше десятка нових виставок в Україні, Росії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах та інших країнах. Має кілька власних галерей в Україні та в Росії. Її роботи зберігаються в європейських музеях та приватних колекціях поціновувачів та діячів мистецтва.

КАЗИМІР МАЛЕВИЧ. Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі — Ямпіль, Харківщині — Пархомівка (з 1890 по 1894, у Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста) і Білопілля, Чернігівщині — Вовчок і Конотоп.

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895—1897).

В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904—1905) та в студії Ф. Рерберга (1905—1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914).

Чорний квадрат, картина Малевича, 1915 (за іншими даними 1913) найвідоміший твір художника

Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916).

У 1919—1922 викладав в художній школі Вітебська, а в 1923—1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді.

В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929) у Харкові.

В 1927—1930 викладав в Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О. Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили Малевича знову повернутись у Ленінград.

Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.

Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) та багатьох інших.

МАРІЯ ПРИЙМАЧЕНКО.

Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.

Батько, Овксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень.

Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Овксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).

Дитинство Марії Овксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.

Талант Примаченко відкрила у 1936 році. З 1936 року Марію Овксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва.

Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». Творчості Примаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбом, науково-популярні фільми, теле- і радіопередачі.

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів.

Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало щодня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу.

Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні»,- сказала якось Марія Авксентіївна.

Творчість Примаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Примаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному покликанню зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр.

Що являють собою роботи Примаченко? Живопис це чи станкова графіка? Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у приймаченківських «Соняшниках». Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи.

Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у цьому розмірі. Ритмічно довершені квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».

Приймаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Приймаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру.

Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Тут слід згадати про творчу співдружність двох поетів — Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». За характером світосприймання, за специфікою відбору найголовнішого, на й образнішого, за мірою узагальнення малюнки Примаченко якнайбільше відповідають образній структурі дитячих казок.

Примаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам'ятовуються, неначе вкарбовуються у пам'ять: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».

У Київському музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт Марії Примаченко, датована 1935 роком, тричастинна за своєю композиційною будовою. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Характерно, що, безвиїзно живучи до 1936 року у Болотні, Примаченко живої мавпи не бачила, і тому мавпа «олюднена» і скоріше нагадує когось із сусідок художниці.

Марія Авксентіївна була людиною надзвичайно вразливою, вона слухала радіо, дивилася телевізор, всотувала у себе безліч інформації. І все ж зберігалося в неї прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Примаченко любить зображувати казки — найхарактернішим проявом цього є «Лисиця і журавель». Композиція, виконана на білому аркуші ватману, вражає силою і міцністю барв. Надзвичайно ефектно звучить тут чорний колір у поєднанні з густо-червоним, сонячно-жовтим і дзвінко-сріблястим, світло-сірим. Фігури узагальнені, прості за контуром і оживлені виразними колірними плямами — вишивкою сорочки лисиці, легким пір'ячком журавля, який, як парубок, одягнутий у червоні шаровари, хвацько перев'язаний синім поясом. Бесіду вони ведуть коло величезного глечика, уквітчаного палаючо-черво ними квітками на жовтому тлі.

Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці. Якщо прообраз «добрих» звірів і птахів майже завжди легко вгадується — ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки,- то зло — сила химерна і непізнаванна, так само як химерний витвір гоголівської уяви «Вій» або ж колективної народної уяви — домовик. Але і тут Примаченко вдається до свого улюбленого прийому «олюднення» — фантастичні звірі у неї найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями.

Найбільшого розквіту ці форми досягли у Марії Примаченко. За складністю і водночас гармонійністю особливе місце у її творчості посідають «багатосценові» картини. Тут, як у казці, зміщуються всі уявлення, усі масштаби. Пливуть величезні риби, летять величезні птахи, стоять уквітчані гарненькі хатки, на деревах достигають небувалого розміру яблука. У них казка і бувальщина, вигадки і реальність сплавлені у такий єдиний організм, що навіть найнезвичайнІші на перший погляд речі здаються переконливими.

Масові побутові сцени побудовано на протиставленні головних і другорядних дійових осіб і груп. Люди в цих картинах — епічно спокійні і повні гідності персони, привітні і доброзичливі. Вони дивляться просто на нас, ніби запрошують взяти участь у події.

У Примаченко ніде немає етнографічне точно відтвореного орнаменту — це приймаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. Їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Примаченко. Народна фантастика втілювала певні етичні категорії, глибоку філософію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних композиціях Примаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною. Їй і дивуєшся, і водночас визнаєш її цілковиту природність серед приймаченківського світу. Тут ще раз виступає злиття казковості і повсякденності.

У 1970-і роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі — «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір — основний компонент композицій М. Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний — то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря як самого життя.

У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.

Естетичний вплив творів Примаченко часто залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналізу, ні вислову. Звернемо увагу, скажімо, на рожево-малиновий — найбанальніший, здавалося б, колір. Він у Примаченко раптом перетворюється на палагочо-прекрасний, і ми пізнаємо у ньому казковий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінний колір рідкісного каменя — турмаліну. Колір у композиціях Примаченко «організовує» площину, слугує декоративним цілям, втілює настрій, є елементом ритму.

Меншу увагу майстриня приділяла лінії. Однак (досить глянути на чарівних «Бусликів») вона уміла передати у лінії і її суто каліграфічну красу, і відточеність музичного ритму. У побутових сценках лінія змінюється, стає ширшою, дещо грубішою. Отже, паралельно з пошуками колориту художниця прагне й виразності лінійно-ритмічної. У неї поєднуються повнозвучні колірні плями і ясні, чіткі контури.

Високорозвинуте чуття композиції проявляється у Примаченко і в її ставленні до формату творів. Горизонтальний формат іде у неї, як правило, для оповідальних композицій, для зображення послідовного розвинення руху. Вертикальний слугує для створення композицій репрезентативних, величних.

Новатор за образним мисленням, Примаченко виступає новатором і коли вона вживає деякі формально-стилістичні прийоми. Так, зображення дерева ми не знайдемо у народному стінописі (найпоширеніші тут листя дуба, винограду, калини, барвінку), а які неповторно-розкішні дерева розквітають у композиціях Примаченко. Вдається вона і до такого прийому: листя подається у неї як ціле дерево («Весілля»). Вживає вона і незнаний у народних розписах прийом (як у сучасній сценографії) — показує хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»).

У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).

Дмитро Левицький

Син відомого маляра і гравера Григорія Левицького-Носа. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро захопливо малював, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань.

1752-1755 рр.- навчання у приїхавшого до Києва художника Антропова Олексія Петровича.

У 1758 р. дістався до Петербурга, де продовжив навчатися в майстерні Антропова, а відтак у робітнях Карла Легрена й Джузеппе Валеріані (1708 - 1761).

1762 рік - участь в декативних роботах з приводу коронації нової імператриці Катерини ІІ в місті Москва як помічник Антропова.

1764 р. - початок самостійної художньої практики в Москві.

1770 рік - перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі і отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі. 1771 рік - отримав призначення керівника непрестижного на той час портретного класу Академії. 1772 - 1776 рр - серія портретів смолянок. 1778 рік - відставка з академії( формальний привід - хвороба очей, неформальний - інтрига імператриці ). 1807 рік - нове запрошення в Академію при новому імператорі Олександру І. 1822 рік - смерть в Петербурзі, де і похований.

При житті зустрічався з гравером, медальєром Якобом Теліним автором книги «Спогади про художників в Росії». Окрема стаття присвячена портретам Левицького і нотаткам з його біографією.