Класицизм в образотворчому мистецтві та архітектурі в Україні

Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах. Апсида східного фасаду має вигляд півротонди з причетвертими колонами.

Церква звісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про її культове призначення. Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст.. була будівля університету. Її будівник В. Беретті – відомий архітектор, чия майстерність склалася під впливом його вчителя по Академії мистецтв А.Захарова і Тома де Томана, з яким Беретті довелося згодом працювати в Петербурзі. Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей нового міста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і старим містом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.

Через значних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордерну композицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.

В інших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому трактувати класику сміливим застосуванням форм дерев’яної архітектури, навіяних народної творчості.

На початку ХІХ ст.. одним з найцікавіших зразків архітектури у Львові є великий будинок, оздоблений кам’яним рельєфом різьбленням. Вхід будинку підкреслено греко доричними колонами. Головний фасад прикрашають рельєфні античні композиції, створені скульпторами Г. Вітвер-ом і А. Шімзером.

Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбка у Львові. Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.

Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово паркові комплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

Українське образотворче мистецтво ХХ ст.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).

О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.

Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.

Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.

Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.

Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ піднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивались паростки і загальнолюдського та національного гуманістичного світорозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опір національно-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-х років.

«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

Розвивалась українська музика, створено ряд оперних творів, відродилась українська пісенна творчість. Любов’ю народу користуються і сьогодні оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Корейка, пісні О. Білаша, П. Майбороди, І. Шамо, А. Філіппенка. Відродилась українська пісня, заявили про себе ряд чудових співаків і співачок: Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Ю. Гуляєв, С. Козак, М. Стеф’юк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко та багато інших.

У складних умовах денаціоналізації українське кіно прагнуло до самобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобули популярність фільми І. Савченка, С. Параджанова «Тіні забутих предків», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», фільми В. Івченка, «У бій ідуть одні старики» Л. Бикова та «Кам’яний хрест» Л. Осики, фільми І. Миколайчука, М. Мащенка та інших.

В умовах перебудови в українській культурі стали відроджуватись засади демократії, національних та загальнолюдських цінностей, гуманізму і цілісного екологічного світорозуміння.