Історія Польщі

Річ Посполиту на прохання польського уряду, щоб спільно з коронним військом боротися з ними.

Поява російського війська на українському Правобережжі сприяла розгортанню тут гайдамацько-селянського руху, який вибухнув на півдні Київського воєводства в другій половині травня 1768 р. і прокотився по цьому та інших українських воєводствах. Серед українського народу цей рух отримав назву Коліївщини. Повсталі знищували шляхту, в тому числі конфедератську, католицьке духовенство, орендарів, лихварів, євреїв. Польський уряд звернувся до Катерини II із закликом якнайшвидше кинути свої війська на придушення повстання. Царський уряд, боячися вибуху подібного повстання в інших українських землях, які перебували в складі Російської імперії, а також виникнення ускладнень у своїй політиці в Речі Посполитій, допоміг польським урядовим загонам у червні-липні придушити Коліївщину.

Боротьба барських конфедератів, з огляду на присутність російських військ у Речі Посполитій, затихала. 20 червня вони втратили Бар (його взяли польський і російський генерали, відповідно Францішек Ксаверій Браніцький і Петро Апраксін) і змушені були припинити боротьбу. Активніші з них виїхали в турецькі володіння і в Молдавію. Проте боротьба спалахнула з новою силою після того, як Османська імперія в жовтні 1768 р. оголосила війну Росії, і остання перекинула свої військові загони з Речі Посполитої на південь, на турецький театр воєнних дій. Конфедератів підтримували Туреччина (тим, що воювала з Росією та морально) і Франція (фінансовими засобами і військовими спеціалістами); до них тривалий час лояльно ставилася Австрія (у Словаччині, яка їй належала, відкрито діяв керівний орган конфедерації - Генеральність). У той час на чолі конфедерації стояли брати Красінські - Міхал (у жовтні 1770 р. обраний її маршалком) і кам'янецький єпископ Адам. Згодом, як керівник конфедерації, прославився Казімєж Пуласький. У загонах конфедератів у різних частинах Речі Посполитої впродовж всього періоду їхньої боротьби побувало назагал до 200 тис. вояків. Загони й надалі залишалися переважно кіннотними, часто слабо організованими, без належної взаємодії між ними, відчутним був брак піхоти і зброї. До всього цього додалися незгоди в керівництві руху. Через це конфедератські збройні сили не мали належної боєздатності і були приречені на виснажливу, але мало успішну партизанську боротьбу. За політичними цілями конфедератський рух був шляхетським, хоча принаймні дві третини його військового складу становили вихідці з низів; у ньому були задіяні навіть селянські загони, а серед командирів зустрічалися й міщани.

Даремно Станіслав Август намагався порозумітися з конфедератами, щоб тим самим послабити свою залежність від Петербурга. Засліплені ненавистю до короля, вони відмовлялися вести з ним переговори і, заохочені Францією, 22 жовтня 1770 р. проголосили його детронізацію, що стало їхньою великою помилкою, як і невдала спроба 3 листопада 1771 р. полонити короля у Варшаві.

Розпочалася агонія руху. Змучена поразками й зневірена в ньому шляхта поверталася додому. Не змінили ситуації опанування Вавеля конфедератами під керівництвом французьких офіцерів на початку 1772 р. (у середині квітня того ж року його здобув російський загін під командуванням Олександра Суворова) й успішна оборона Лянцкорони (до 8 червня 1772 p.), Тиньца, що під Краковом (до початку липня) і Ченстохови (до 18 серпня). У серпні 1772 р. Барська конфедерація остаточної зазнала поразки. Конфедерати продемонстрували рицарський героїзм. Багато тисяч конфедератів загинуло, головним чином, у воєнних діях проти російських військ. Понад 10 тис. їх потрапило до Сибіру.

Політичні результати конфедерації були сумні. Вона загальмувала проведення державних реформ, посилила позиції тих правлячих кіл Росії, які були переконані, що 234