25. Паризька нарада країн-учасниць нбсє. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Нарада глав держав та урядів 34 країн — учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. у французькій столиці був прийнятий безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, ДЗЗСЄ. Був підтверджений Віденський документ про заходи зміц­нення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався і Договір про остаточне врегулю­вання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Наріжним документом Наради стала Паризька Хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та роз­колу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуватимуться на взаємній повазі та співробіт­ництві». Важливим положенням Хартії стала формула: «Безпека є неподільною, і безпека кожної країни-учасниці нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших».

Паризька Хартія поклала початок процесу інституціалізації НБСЄ. Насамперед мова йшла про триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався Секретаріат НБСЄ, у Відні — Центр із за­побігання конфліктів, у Варшаві — Бюро з вільних виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамб­леї НБСЄ.

Ще одним важливим документом паризького пакету стала Спільна декларація 22 держав. Вона засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона врешті постала як багатостороння угода суверенних держав.

Договір про звичайні збройні сили в Єв­ропі (ДЗЗСЄ) підписаний 19.11.1990 у Пари­жі представниками 22 держав-членів НАТО й ОВД; був спрямований на встановлення однакових рівнів озброєнь між двома воєнними блоками, усунення дисбалансу й асиметрії в розвитку озброєнь та зменшення небезпечної концентрації військ і сил, насамперед у Центр. Європі, а також у прилеглих районах. В основу ДЗЗСЄ покладений блоковий підхід, за яким встановлювались однакові між НАТО й ОВД рівні озброєнь: танки — по 20 000, бойові бро­ньовані машини (ББМ) — по 30 000, артилерія калібром 100 мм і більше — по 20 000, бойові літа­ки — по 6 800, бойові вертольоти — по 2 000. Фак­тичне припинення дії Варшавського договору 1955 на час підписання ДЗЗСЄ призвело до додат­кового закріплення в його тексті розподілу озброєнь між СРСР й іншими країнами ОВД: танки— 13 300 та 6 700; ББМ — 20 000 та 10 000; артсистеми — 13 700 та 6 300; бойові літаки -5 150 та 1 650; бойові гелікоптери — 1 500 та 500.

Виконання зобов'язань за ДЗЗСЄ щодо рівнів озброєнь мало бути здійснене протягом 44-міс. терміну в три етапи: період підтвердження вихідних даних (120 днів); період скорочень (З роки); період підтвердження кінцевих рівнів (120 днів). ДЗЗСЄ має безстроковий термін, передбачає систему обміну інформацією про склад, кількість та місця розташування озброєнь, а також заходи верифікації, головним із яких стали інспекції на місцях: інспекції оголошених місць без права відмови та інспекції на вимогу в межах зазначених районів (із правом відмови). Уся європ. територія держав-учасниць, згідно з ДЗЗСЄ, поділялась на три райони: централь­ний, фланговий і тиловий. Для кожного з них були визначені максимальні квоти бойової тех­ніки та озброєнь, що можуть бути розміщені в бойових частинах та окремо зберігатись на скла­дах. У кордонах колишнього СРСР під дію ДЗЗСЄ підпали військ, угруповання Ленінградського, Прибалтійського, Білоруського, Київського, При­карпатського, Одеського, Півн.-Кавказького, За­кавказького, Московського та Приволзько-Уральського військ, округів.

Після розпаду СРСР і виникнення на його території нових незалежних д-ав, 8 із яких стали учасницями ДЗЗСЄ, постала необхідність адаптувати його до нових умов. У грудні 1991 розпочались переговори між Україною, РФ, Бі­лорусією, Казахстаном, Молдовою, Вірменією, Азербайджаном і Грузією про розподіл бойової техніки та озброєнь рад. армії, які були роз­горнуті на території дії ДЗЗСЄ. 15.05.1992 в Ташкенті ці д-ви підписали Угоду про принципи і порядок виконання договору про звичайні збройні сили в Європі, у якій було підтверджено всі зобов'язання колишнього СРСР, визначено основні принципи взаємодії та співробітництва учасників ДЗЗСЄ, для кожної д-ви встановлено макс. індивід, рівні озброєнь і техніки відповідно до ДЗЗСЄ. У період скорочення з 17.07.1992 до 16.11.1995 держави-учасниці зменшили озброєння й техніку для досягнення встановле­них макс. рівнів.

Нова необхідність зміни умов дог-ру виникла у зв'язку з приєднанням Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО. Ці зміни були враховані в новій редакції дог-ру, закріпленій в Угоді про адаптацію ДЗЗСЄ та Заключному акті конфе­ренції держав-учасниць договору під час Стам­бульського саміту ОБСЄ 1999. В адаптованому дог-рі блоковий принцип його побудови був замінений на позаблоковий, який полягав у за­безпеченні нац. безпеки держав-учасниць власними силами, незалежно від приєднання країни до того чи іншого блоку. НАТО погоджу­валась на зменшення граничних рівнів наземних озброєнь. Сумарні скорочення нац. рівнів озбро­єнь 19 членів НАТО склали: танків — бл. 4,8 тис. одиниць, ББМ — 4,0 тис. одиниць, артсистем — понад 4,0 тис. одиниць. У результаті адаптації для кожної з держав-учасниць дог-ру були за­кріплені нац. та територ. граничні рівні озброєнь. Нац. рівень визначає макс. кількість озброєнь, яку може мати кожна окрема країна згідно з дог-ром. Територ. рівень визначає сумарну кількість озброєнь, яка може бути розміщена на території тієї чи іншої д-ви, включно з її нац. збройними силами та розміщеними на її тери­торії інозем. військами. При цьому територ. рівні поширюються тільки на наземні озброєння й не розповсюджуються на авіацію. Згідно з умо­вами адаптованого дог-ру, дозволяється також передача наземних озброєнь держав-учасниць одна одній. Адаптований договір у цілому ство­рює більш жорсткий і стабільний режим, який практично виключає неконтрольоване накопи­чення наземних озброєнь і проведення широко­масштабних наступальних операцій.

Для країн, що входили до ОВД, в адаптованому дог-рі нац. рівні озброєнь відповідають рівням територіальним. Для країн НАТО рівень назем­них озброєнь зменшений, але при цьому для таких країн, як Німеччина, Італія, Іспанія та ін., визначена значна різниця між нац. та територ. рівнями, шо дає можливість перекидання на їхні території військ інших країн НАТО. Така ж схема у визначенні різниці рівнів прийнята й для Угорщини, Польщі, Словаччини, Чехії. Ці країни заявили, що зберігають за собою право при тимчасовому розгортанні збільшити військ, угруповання на своїй території на 459 танків, 723 ББМ і 420 артсистем. Право на таке збіль­шення тимчасового розгортання передбачено також для інших учасниць дог-ру, включаючи й Україну. Для 7 країн ЦСЄ, колишніх членів ОВД, а також для України залишились обмеження на озброєння, що знаходяться в регулярних

військ, частинах; так, Україна у військ, части­нах може мати не більше 3,13 тис. танків, 4,35 тис. ББМ і 3,24 тис. артсистем.

В адаптованому дог-рі для України та Росії збереглись вимоги щодо «флангових зон», але па­раметри цих зон суттєво змінені в бік змен­шення. В Україні «флангова зона» звузилась до меж території однієї Одеської області. Згідно з новими умовами, в Одеській області може розміщуватись не більше 400 танків, 400 ББМ і 350 артсистем. Перевищити цю стелю з метою запобігання загрозам нац. безпеці Україна може тимчасово, додатково розгорнувши в Одеській області 153 танки, 241 ББМ і 140 артсистем. Інозем. війська на території держави-учасниці дог-ру можуть бути присутні тільки з її згоди. Для проведення миротворчих операцій інозем. військ, контингенти можуть бути розгорнуті тільки на підставі резолюції Ради Безпеки ООН або рішення ОБСЄ. Після набуття чинності Угоди про адаптацію дог-ру приєднатися до нього може будь-яка європ. д-ва на добро­вільній основі та в індивід, порядку.