Тема 4 Східна політика Европейського Союзу в рамках процесу розширення ес на Схід

1. Передумови, що визначають східну політику Европейського Союзу.

2. Плани і напрямки східної політики Европейського Союзу.

3. Перспективи розширення стосунків ЕС зі східними сусідами.

   1. Закордонна політика і співробітництво в галузі безпеки.

   2. Економічна співпраця і торгівля.

   3. Внутрішні справи і юстиція, система освіти, культурний обмін, ЗМІ та інформація, міжлюдські контакти.

1. Передумови, що визначають східну політику Европейського Союзу

Прийняття Стратегії розширення на нараді у Ніцці, включно із детальним описом розкладу та змісту переговорів із країнами-кандидатами із Центральної та Східної Европи, наблизило до України перспективу розширення Европейського Союзу. На сході його кордонами будуть кордони Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Литви, Латвії та Естонії, на додачу до існуючого фінсько-російського кордону. Европейському Союзові доведеться розробити адекватну політичну лінію для новоприйнятих членів щодо їхніх сусідів із числа колишніх республік СРСР, з якими тепер він матиме спільний кордон. Польща підтверджує своє бажання брати участь у східній політиці розширеного Европейського Союзу, вперше озвучене в офіційній заяві 31 березня 1998 року на інавґураційній зустрічі, присвяченій початку переговорів про приєднання до ЕС.

Стратегія ЕС щодо розширення визначається насамперед необхідністю розробки когерентної східної політики. Стратегія в принципі усуває конфлікт між Сходом і Заходом, типовий для періоду холодної війни, замінюючи його політикою розширення, як елемента нового порядку. Декларуючи свою відкритість і готовність прийняти до себе нових членів з-поміж країн Центральної і Східної Европи, Европейський Союз бере на себе відповідальність щодо створення інституцій, які сприятимуть побудові спільноти, заснованої на демократії, верховенстві права та добробуті.

За винятком країн Балтії, вступ до ЕС не може бути практичним питанням для Росії чи інших держав, що постали на пост-радянському просторі. Виходячи з цього, ЕС уклав низку угод про партнерство і співробітництво з країнами, що матимуть спільний кордон із розширеним у майбутньому Европейським Союзом, включно з Росією та Україною. До них додалися договори з державами Середньої Азії та Закавказзя. Все це було покликано створити загальну мережу співпраці, здатну перекинути мости через прірви у політичному та економічному розвитку, що відокремлюють країни-кандидатки від їхніх сусідів на Сході.

Договір про партнерство та співробітництво з Росією було доповнено і розширено до Спільної стратегії Европейського Союзу щодо Росії, прийнятої 3 червня 1999 року на нараді у Кьольні. 10 грудня 1999 року Рада Европи прийняла Спільну стратегію Европейського Союзу щодо України. У цих діях ЕС відштовхувався насамперед від програми TACIS, розробленої для всіх пост-совєцьких держав, а також від промоційних програм стратегічних інфраструктур TRACECA та INNOGATE.

Різноманітність форм та інструментів співпраці, а також Спільні стратегії Европейського Союзу щодо третіх країн підтверджують висновок, зроблений Радою Міністрів ЕС стосовно покращення взаємодії та координування зовнішньої політики ЕС з метою підвищення її ефективности на рівні як дво-, так і багатостороннього співробітництва. Це рішення передбачає також створення Спільних стратегій щодо специфічних випадків і проблем.

На думку Польщі, зважаючи на перспективу подальшого розширення ЕС, включно із країнами Центральної і Східної Европи, будь-які дії, спрямовані на покращення взаємодії та координації зовнішньої політики ЕС щодо прикордонних та інших країн пост-совєцького простору на Сході Европи, цілком виправдані.

Розширення ЕС на Схід із наступним приєднанням країн ЦСЕ створює нову ґеополітичну ситуацію, коли Російська Федерація, Білорусь, Україна та Молдова стануть безпосередніми сусідами Союзу. Тому наявність конфігурації політично стабільних націй та надійних потенційних партнерів в економічному розвитку уздовж всього східного кордону становить неабиякий інтерес для Европейського Союзу.

Поява – внаслідок розпаду СРСР – групи незалежних держав, що стали суб’єктами міжнародного права, є важливим елементом нової европейської ґеополітичної конфігурації. Саме явище появи на політичній сцені незалежних держав на місці розваленого СРСР має велике значення для европейського ладу. Політична та економічна незалежність цих країн може бути зміцнена зростом рівня активности европейських економічних та фінансових інституцій у Східній Европі, Середній Азії та на Закавказзі.

Для Европейського Союзу характерним є високий рівень диверсифікації у відносинах із країнами, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Однак, на думку Польщі, майбутня східна політика ЕС, навіть враховуючи необхідність пошуку індивідуальних підходів до розвитку конкретних двосторонніх відносин, все ж повинна базуватися на однакових критеріях та ідентичних стандартах щодо всіх держав, які виникли на території колишнього [Радянського] Союзу; в майбутньому можна буде спробувати розробити модель співробітництва, при якій всі країни матимуть рівні можливості для вступу, участи й використання можливих переваг цієї участи.

Перспективним планом політики ЕС є простір, в якому існує об’єднання дружніх держав, які інституційно стабільні, демонструють демократичний шлях розвитку, верховенство права, повагу до прав людини і захист національних меншин. Ці держави будуватимуть ринкову економіку і співпрацюватимуть з Евросоюзом на основі диверсифікованих інституційних угод.

Якими б не були економічні та демографічні відмінності між країнами СНД, всі вони стоять перед необхідністю трансформування своїх економічних систем, тривалого переорієнтування їхніх економік на вільний ринок і зіштовхуються із викликом конкурентного єдиного ринку ЕС, з тим, щоби змогти надалі брати участь в обміні товарами і послугами із країнами-членами ЕС.

Розширеному Европейському Союзові не уникнути історичного виклику, який полягає у переконуванні політичних еліт СНД у перевагах орієнтування їхніх політик на співпрацю із Европейським Союзом з одночасним прийняттям европейських політичних та правових стандартів. З іншого боку, політика країн ЕС стосовно держав СНД повинна враховувати реальні обставини і все, що пов’язане із рівнем та масштабом обох згаданих змін у кожній із країн і наступними витратами на спроби адаптувати їхні системи до вимог партнерства з Европейським Союзом.