3. Економічні реформи перехідного періоду

Наближення тотальної кризи економічної системи соціалізму фахівці визначили ще заздалегідь. Тому спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках. В СРСР була проголошена ідея "ринкового соціалізму", яка мала втілитися в економічну реформу 1965 р. Очолив реформаторський процес Голова Ради Міністрів О.М. Косигїн. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформи здійснилися б, криза соціалістичної системи відтягнулася а в разі заглиблення реформ радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві Компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Східної Європи реформаторські спроби виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержували підвищену заробітну плату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися зі світовими цінами. Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. В Польщі у 80-х роках була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти.

Отже, в європейських соціалістичних кранах здійснилися реформи, які були розроблені як аналог радянської економічної реформи 1965 року (на жаль, не здійсненої1). Цс багато в чому пояснює той факт, що в цій групі країн перехід до ринкової економіки в 90-х роках відбувався значно швидше й ефективніше, ніж у колишніх республіках СРСР.

По-справжньому глибоке реформування економіки на ринкових засадах першим розпочав Китай. Китайський уряд під керівництвом Ден Сяопіна проголосив у 1978 р. початок тривалої і послідовної реформи економіки. Взірцем для неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки (після тотального усуспільнення в комунах це був справді рішучий крок). Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринку.

Специфічною рисою економічних реформ у Китаї є те, що ринкова економіка будується під керівництвом комуністичної партії, із збереженням основних соціальних і адміністративних структур, з пануванням комуністичної ідеології як в урядових колах, так і серед широких мас населення. Це зумовило поступовість здійснення реформ, без кардинального руйнування діючої соціальної системи. Такий шлях реформування є "еволюційним".

Спочатку ринкове регулювання розглядалося ки ганським урядом як допоміжне до планової економіки. Наприкінці 70-х років реформа виявилася в допущенні договірних цін, розвитку індивідуального сектора, уведенні сімейного підряду, а також у створенні спільних підприємств ( з державним і приватним капіталом) під жорстким урядовим контролем.

У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

На початок 90-х років основним напрямком економічного реформування Китаю проголошується створення "соціалістичної ринкової економіки". Головною суттю цієї політики є панування суспільної власності при одночасному розвитку багатоукладності в економіці. Активно утворювалися змішані акціонерні товариства, в яких держава мала контрольний пакет акцій. Не підлягають акціонуванню підприємства оборонних галузей, новітніх технологій та ще деякі, що підпадають під дію державної монополії. В інші галузі допускається також й іноземний капітал. В країні відкриваються філії іноземних банків (їх вже понад сто).

Економічні реформи в Китаї дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на грані голоду, Китай швидко просувається до групи розвинутих країн. У 80-х і першій половині 90-х років пересічні темпи зростання його ВНП становили 1I-12%, валової промислової продукції - 12, сільськогосподарської продукції - 7,5, експорту - від 8 до 32%.

На відміну від Китаю, в країнах ЦСЄ та СНД (за винятком Білорусі) реформування економіки здійснювалося за шоковим варіантом, тобто був узятий напрям на економічні перетворення у найкоротші строки, з докорінною зламкою соціалістичних економічних структур. Найбільш рішуче "шокова терапія" впровадилася в Польщі, яка першою серед країн ЦСЄ стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами: падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. У різних країнах зміцнення економіки внаслідок реформ настає не одноразово. Першими з "шокового стану" вийшла відносно розвинутіша група країн ЦСЄ - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія; трохи пізніше - країни Балтії, і ще пізніше - країни СНД, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія.

Радикальні економічні реформи в країнах ЦСЄ розпочалися в 1989 —1991 роках.Основними напрямками економічних перетворень стали:

• макроекономічна стабільність та контроль ситуації в економіці;

• реформа цін та впровадження ринкових механізмів;

• розвиток приватного сектора, приватизація, реформування виробничої структури;

• перегляд ролі держави в економіці.

З метою макроекономічної стабілізації вступають у дію стабілізаційні програми:

1. боротьба з інфляцією;

2. нова податкова політика, яка передбачає збільшення доходної частини бюджету;

3. врегулювання зовнішніх розрахунків шляхом зниження зовнішньої заборгованості, реструктуризації її і навіть списання частини боргів в обмін на продовження ринкових реформ.

Щодо реформи цін та впровадження ринкових механізмів, то передбачався перехід до конкурентних ринкових відносин і ринкових цін. З цією метою здійснені:

• лібералізація цін і торгівлі;

• лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

• зміна попередньої системи постачання, відмова від адміністративної розподільчої системи;

• лібералізація рийка робочої сили;

• реформування фінансів. Йдеться про становлення на комерційних принципах банківської системи, запровадження ринкового механізму визначення рівня відсоткової ставки, розвиток фінансових ринків.

Спочатку ці перетворення призвели до хаосу в економіці, але через кілька років ситуація стабілізується і названі програми дали свої позитивні результати.

Програма розвитку приватного сектора, приватизації та реформи виробничої структури означала здійснення структурної перебудови економіки країн ЦСЄ, зміну відносин власності, запровадження процедури банкрутства, ліквідацію монополій, галузеву та виробничу реформу.

Програма перегляду ролі держави в економіці передбачала, що держава від диктату періоду існування командно-адміністративної системи перейшла до опосередкованого регулювання, яке здійснюється в усьому цивілізованому світі. З цією метою була запроваджена реформа законодавства. Нині до компетенції держави відноситься податкове і бюджетне регулювання економіки, кредитно-грошова політика. Внесені також відповідні корективи в соціальні програми.

Мета економічних перетворень у країнах ЦСЄ зводилась до того, щоб на першому її етапі проводилася макроекономічна стабілізація, тобто зупинення падіння виробництва, вирішення проблеми зовнішнього і внутрішнього боргу. У подальшому здійснювалася реформа цін і торгівлі, впроваджувалася конвертованість національної валюти, ціни приводились у відповідність до витрат виробництва і рівнів світових цін. 1 лише потім проводилася реформа податкової і соціальної сфер, підприємці отримували податкові стимули, а населення захищалося від загрози безробіття.

Проте наслідки реформи виявилися дещо гіршими, ніж передбачалися напочат-ку. Так, падіння виробництва в перші роки реформ виявилося надто істотним, вільне ціноутворення викликало значне зростання цін при одночасному зниженні доходів населення, виникало масове безробіття, зруйнувались всі попередні зв'язки в рамках РЕВ, а відтак довелось в найкоротші строки адаптуватись до нових умов господарювання.

Заради справедливості слід відзначити, шо спочатку реформи передбачалися тривалими, поступовими, еволюційними, які проводяться через змішану економіку і за підтримки Заходу. Фактично ж реформи виявилися більш динамічними, майже повсюдно було обрано шлях входження в ринок за допомогою "шокової терапії". Класичним прикладом цього шляху слугує Польша, а автором цього шляху був прем'єр-міністр Лешек Бальцерович.

План Бальцеровича включав такі заходи:

• різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни (припинення ірошової емісії), встановлення реальної відсоткової ставки;

• прив'язування курсу національної грошової одиниці до американського долара (впровадження конвер гованості злотого);

• лібералізація цін і зовнішньої торгівлі;

• отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки;

• швидку структурну перебудову економіки внаслідок проведення прискореної приватизації;

• прийняття нового економічного законодавства, яке відповідало б сучасним потребам (закону про банкрутство, про гарантії інвестора тощо);

• відкриття економіки для іноземних інвесторів.

Наслідки перших років "шокової терапії"" в країнах ЦСЄ:

• більш глибоке, ніж передбачувалось, падіння виробництва (20% падіння промислового виробництва) на рік. На початок 1993 - 1994 pp. з країн ЦСЄ лише Польщі вдалося вийти на дореформений рівень виробництва;

• розпад попередніх економічних зв'язків в рамках РЕВ, необхідність налагодження нових, переорієнтація ринку збуту продукції країн ЦСЄ зі Східної на Західну Європу;

• структурне безробіття внаслідок ліквідації соціалістичної "надлишкової зайнятості";

• стійка інфляція, темпи якої хоча і знизились, але залишаються високими порівнянно з провідними країнами;

• поверхова приватизація, оскільки приватизовані підприємства не змогли за короткий строк адаптуватись до нових ринкових механізмів, не відіграли відведеної їм ролі. Приватизація не змінила поведінки нових власників, котрі не зразу оволоділи мистецтвом керувати власним бізнесом;

• банкова криза, що виникла завдяки тому, що комерційні банки не зразу пристосувались до нових умов господарювання, видаючи на початку реформ не-забезпечені кредити, а також допускаючи зловживання та корупцію;

• невиправдання сподівань на масовий приплив до країн ЦСЕ іноземних інвестицій, оскільки замість очікування прямих іноземних інвестицій в реальний сектор економіки спостерігався приплив спекулятивного фінансового капіталу, котрий досить швидко зруйнував фінансовий ринок цієї групи країн, що тільки народжувався;

• найвідчутнішим негативним наслідком здійснюваних реформи ЦСЄ виявився обман суспільних очікувань: швидкого і суттєво підвищення рівня життя не сталося. Цим пояснюється те, що в частини населення знову повертається сподівання до повернення соціалізму. Йдеться, звичайно, про знедолену частину суспільства, для якої соціалістичні ідеї і ностальгія за старими порядками знову стають популярними. Саме тому в другій половині 1990-х років у ряді держав до влади повернулись прихильники соціалізму. Тим більше, що загальний стратегічний курс на кардинальне реформування суспільних відносин у країнах ЦСЄ залишився непорушним.

Після завершення "шокового етапу" реформування економіка країн ЦСЄ стабілізувалася й розпочався динамічний розвиток. Польща досягла дореформеного рівня виробництва в 1996 p., інші країни цієї групи - наприкінці 90-х років. Позитивними наслідками реформ стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямі суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП. В 2000 р. річний приріст ВВП становив: у Польщі 5,0%, в Чехії 2,6, Угорщині 5,6%. Країни ЦСЄ стають привабливими для інвесторів. У 1999 р. до Польщі надійшло прямих іноземних інвестицій на 7500 млн. дол., до Чехії—на 5108 млн, до Угорщини - на 1 944 млн дол. В Україну в тому ж році надійшло ПП на 2 811 млн. дол. Станом на 2005 р. Польща мала прямих іноземних інвестицій на суму 93 млрд дол., Чехія - 59 млрд, Угорщина - 61 млрд дол. (Україна - 17 млрд дол.)

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 р. почалося наростання темпів економічного розвитку; протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Зникали цілі галузі виробництва, особливо в сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення суттєво впав. Вражаючим стало падіння ВВП. Так, порівняно з 1990 р. ВВП Росії складав у 1999 р. 59%, в Україні - 41, тоді як в Польщі - 132, Китаї - 227%.

Така ситуація склалася через застосування методів "шокової терапії", для яких у нас умови були менш сприятливими, ніж у країнах ЦСЄ. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватного сектора ще не склалося. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямом реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін.

Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму "ваучеризації", коли кожний громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини загальної власності. Але більшість ваучерів була згодом скуплена у населення ділками (іноді не без участі керівників приватизованих підприємств), багато підприємств стали об'єктами спекуляції. Доходило до того, що все обладнання продавалося на металобрухт і заводи закривалися. Все ж таки деякі підприємства в руках розумних хазяїв стали відроджуватися й давати продукцію за світовим рівнем якості. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна. Державна власність у більшості країн СНД становила наприкінці 90-х років не більше ніж 8%, і тільки в Білорусі й Туркменії її частка перевищувала 25%.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, протягом 1992 - 1996 pp. індекс споживчих цін зріс у Молдові в 1,5 тис. разів, у Таджикистані - в 15,4, в Казахстані - в 21,6. у Вірменії - в 26,4, в Білорусі - в 39,6, в Україні - 42,5 тис. разів.

Тільки в другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні валюти (в Україні - в 1996 p., найпізніше серед всіх країн СНД). Починаючи з 2000 р. в більшості країн цього регіону інфляція носить помірний характер, хоч її рівень вищий, ніж у розвинутих країнах.

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовнішньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні споживчі товари, включаючи особисті транспортні засоби, буквально придушили в країнах СНД національне виробництво багатьох видів легкої й харчової промисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завершена грошова реформа, упорядковано законодавство про зовнішньоекономічну діяльність, в цілому наблизився до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн (в тому числі в Україні) розпочалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приток іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам в країнах ЦСЄ. Все це підготувало підґрунтя спочатку для призупинення падіння, а потім і для економічного росту.

Відносно глибшими й рішучішими економічні перетворення серед країн СНД сталися в Росії, Грузії, Вірменії, Казахстані й Киргизії, які обрали "шоковий" варіант. Реформи в Білорусі йдуть повільніше, "еволюційним" шляхом, з меншими соціальними втратами.

Угорщина. Раніше за інших у східноєвропейському регіоні реформи в напрямі до ринкового соціалізму розпочала Угорщина (з 1968 p.). Проте намагання досягти органічного зв'язку централізованого планового управління з активною роллю товарних відносин і ринку на основі соціалістичної власності на засоби виробництва не дали бажаних результатів. Тому у 80-х роках поряд із створенням ринку споживчих товарів відбувалося формування ринку чинників виробництва, цінних паперів, іноземної валюти. Зросла частка приватного капіталу. У 1987 р. ним було вироблено 7 % національного доходу (без урахування приватного сільськогосподарського виробництва). У промисловості дозволили приватні господарства і фірми з наймом робочої сили до 500 чоловік. Крім різноманітних форм і дрібних підприємств, значного поширення набрали господарсько-трудові товариства (ГТТ) — добровільні асоціації приватних осіб з метою спільної діяльності в обслуговуванні, дрібному виробництві та в інших сферах. До ГТТ входили виключно працівники і пенсіонери цього самого підприємства. Товариства функціонували в неробочий час. Підприємства за оплату надавали ГТТ для користування приміщення й обладнання, сировину та матеріали, оплачували послуги, надані в позаробочий час. До 1983 р. в Угорщині утворилося більш ніж 3,5 тис. ГТТ.

У країні формувався ринок цінних паперів і акціонерний капітал. Банкам, державним підприємствам та установам дозволяли випускати облігації й акції, частину яких могло придбати населення. Оскільки купівельна спроможність населення була недостатньо високою, викуповували акції дуже повільно, що не виправдало надій на швидке формування важливого джерела поповнення державного бюджету. Для активізації приватизації державної власності було дозволено здійснювати емісію облігацій та акцій.

Поступово розширювався приватний сектор у сільськогосподарському виробництві, збільшувалося і кооперативне господарство. Відчутно скорочувалася частка державних підприємств, які було створено двома великими хвилями "колективізації" (на початку 50-х і в 1959—1961 pp.). Такі ж само процеси протікали і в промисловості: виробництво промислової продукції на державних підприємствах скорочувалося, а в кооперативному і приватному секторі — зростало.

На початку 80-х років в Угорщині провели лібералізацію цін, що привело до довготривалого зростання їх. Лише наприкінці 1991 р. вдалося домогтися деякого зниження рівня інфляції і темпів зростання цін. Антиінфляційна політика принесла відчутні результати: значний приплив іноземного капіталу, прогресивні ринкові перетворення, ефективні заходи проти неперспективних підприємств.

У 1991 р. набрав чинності Закон про банкрутство. Він сприяв підвищенню відповідальності господарських керівників у фінансових питаннях. Закон встановив процедуру ліквідації неплатоспроможних підприємств: суд визначав терміни, порядок, черговість погашення боргу й ухвалював рішення про приватизацію, про те, що виробництво призупиняється, якщо підприємство протягом трьох місяців не може задовольнити претензій кредитора. У 1992 р. було порушено 2300 справ про банкрутство проти підприємств та організацій.

За оцінками експертів, у 1992—1993 pp. завершилося створення законодавчих основ ринкової економіки. Сформувалася інфраструктура ринку з банків, бірж, інвестиційних фондів і т. ін. Було досягнуто внутрішньої конвертованості форінта, а банківську й податкову систему наближено до норм, які діяли в західноєвропейських країнах. Збільшився приплив іноземного капіталу, що становив половину всіх інвестицій Заходу в Східній та Центральній Європі і СНД. Помітно зросла частка недержавного сектору (приватного, кооперативного, іноземного): у 1994 р. вона становила 55 % ВВП.

Разом з тим, на початку 90-х років Угорщина переживала значні труднощі, скорочувався обсяг інвестицій при одночасному зростанні дефіциту бюджету, який у 1994 р. наблизився до 8—9 % ВВП. Перед промисловими підприємствами постала проблема неплатежів і вони опинилися на межі банкрутства. Дефіцит торгового і платіжного балансів у 1993 р. сягнув відповідно 3,6 млрд дол. США і 3,5 млрд дол. У 1992 р. обсяг виробництва аграрної продукції після ліквідації сільгоспкооперативів скоротився приблизно на 25 %. Зростало безробіття, воно становило 12 % від працездатного населення.

Отже, до 1994 р. країна лише подолала стадію спаду, хоча остаточний поворот до піднесення в економіці настав значно пізніше.

Польща. Перехід до ринкових відносин у країні здійснювався прискореними темпами і мав радикальний характер: було застосовано "шокову терапію" (автор економічної реформи Лешек Бальцерович, заступник голови Ради міністрів і міністр фінансів — "план Бальцеровича"). На початку 1990 р. в країні відпустили ціни на 90 % видів продукції та послуг. Держава максимально усунулася від втручання в економічні процеси. Проте посилення інфляції і зростання цін, яке вже в 1990 р. становило 9 %, змусило уряд збільшити кількість контрольованих цін на продукти харчування і продукцію 24 найбільших підприємств-монополістів, а також різко скоротити компенсаційні витрати. Інфляція залишалася високою і становила 250 %, що змусило уряд проводити жорстку грошово-фінансову політику, в основі якої лежала монетаристська концепція. Як наслідок, намітилося зниження інфляції. У другій половині 1991 р. ціни зростали лише на 5—6 % за місяць.

Наростання негативних явищ в економіці — скорочення промислового виробництва, труднощі з реалізацією сільськогосподарської продукції, збільшення безробіття (більш як 1 млн осіб), зниження реальних доходів населення — тривало і наприкінці 1990 р. Становище в країні ускладнювалося великою зовнішньою заборгованістю, яка в 1989 р. становила близько 39 млрд дол. Для виплати процентів уже не вистачало навіть внутрішніх ресурсів. У пошуках порятунку влада вимушена була йти на нові позики. У 1990 р. підвищили ставку процента за кредит з 50 до 70—80 %. Нова система оподаткування зобов'язувала підприємства відраховувати в бюджет до 80 % зароблених коштів. До того ж діяли і деякі попередні податки (наприклад, податок на основні фонди), що негативно впливало на економічну діяльність підприємств. Тому в другій половині 1991 р. знизили ставку процента на кредит майже в 1,5 раза. Уряд дозволяв використання вексельного обігу і надання підприємствам банківських кредитів під заставу (технічних засобів, транспорту тощо).

Політику приватизації польський уряд розпочав у 1991 р. в умовах "шокової терапії". У Польщі за короткий час було апробовано кілька форм приватизації: продаж підприємств, розподіл державної власності за купонами й акціями. Проте приватизація проходила повільно і не мала масового характеру. Не змінився і характер діяльності підприємств. Це призвело до зниження середньої рентабельності приватизованих підприємств з 20—40 % до 8 % у 1991 р.

Як експеримент, Польщі у 1991 р. одноразово на 50 % списаний зовнішній державний борг. Але міжнародне фінансове співтовариство доклало максимум зусиль для того, щоб уникнути повторення подібної практики з іншими постсоціалістичними країнами.

Нові тенденції намітилися лише в 1992 р. Загальний спад почав переходити в структурний. При зниженні виробництва у видобувній промисловості і металургії намітилися позитивні зміни в деревообробній, електромашинобудівній і хімічній промисловості. У 1992 р. почалося деяке збільшення ВВП та виробництва промислової продукції. У 1993 р. ВВП збільшився на 3,8 %, у 1994 р. — на 5 %. Стабілізаційна програма допомогла скоротити інфляцію до 33,5 % в 1993 р. Частка приватного капіталу у ВВП збільшилася за 1989—1993 pp. з 28 до 50 %. Структурна перебудова і спад виробництва в ряді галузей зумовили підвищення безробіття (найвище в країнах Східної та Центральної Європи — 2,4 млн безробітних на початку 1993 p.).

Отже, прискорення ринкових реформ у Польщі за допомогою "шокової терапії" не було однозначним. Воно дало як позитивний, що засвідчують сучасні досягнення Польщі, так і негативний результати.

Чехословаччина. До 1990 р. в Чехословаччині (з червня 1990 р. Чехословацька Федеративна Республіка (ЧСФР), а з січня 1993 р. дві держави — Чехія і Словаччина) становище було відносно стабільним. Тут спостерігалося зростання національного доходу (в 1988 р. на 3 %). Перші кроки з реформування економічної системи країни було зроблено в кінці 80-х років, коли перебудували централізовані органи з відповідним скороченням апарату на 20 %, а також вжили заходів для підвищення самостійності промислових підприємств та їхньої відповідальності за ефективний розвиток. Однак бажаних результатів досягнуто не було.

У країні в 1989 р. відбулися події, які дістали назву "оксамитової" або "ніжної" революції. Унаслідок її до влади прийшов новий уряд, що взяв курс на радикальний перехід до ринкових відносин, основаних на плюралізмі форм власності і монетаристській концепції. Уже у вересні 1990 р. в ЧСФР число зареєстрованих приватних підприємств сягнуло 339 тис. Розширенню приватного сектора і денаціоналізації народного господарства сприяв закон "Про пом'якшення наслідків деяких майнових несправедливостей", який введено в дію з 1 листопада 1990 р. Згідно з ним колишнім господарям або їхнім нащадкам поверталося майно, націоналізоване після 1948 р. Важливу роль відіграла і так звана мала приватизація — масовий розпродаж магазинів, підприємств побутового обслуговування, майстерень.

Наявність великих підприємств, котрі було дуже важко продати, визначила розподіл власності в ЧСФР за купонами. У 1992 р. 8,6 млн осіб отримали купони, із них 1 млн осіб у тому самому році обміняли ці купони на акції підприємств. "Мала" і "велика" приватизація супроводжувалися наростанням розбалансованості народного господарства і збільшенням безробіття (у листопаді 1990 p. воно становило 0,6 % від загальної кількості працездатних). У грудні 1990 р. було ухвалено закон про зайнятість, що надавав безробітним право на виплати протягом одного року: перші шість місяців — 60 % від їхнього заробітку, а потім — 50 %. Серед найважливіших проблем чехословацької економіки уряд виділяв майже повну залежність від імпорту енергії та сировини із СРСР.

Уряд ЧСФР проводив цілеспрямовану грошово-кредитну політику. Кредити отримували лише рентабельні і перспективні підприємства із стабільним економічним становищем (у країні на початковому етапі реформ 79 % державних підприємств були неплатоспроможними). Низькою залишалася і ставка процента за кредит (у 1991 р. вона становила 25 %). Враховуючи велику питому вагу військової продукції у ВНП, уряд надав 1,2 млрд крон допомоги для реалізації програми з переведення оборонних підприємств на випуск продукції широкого народного вжитку. Ціни в ЧСФР лібералізували за методом "шокової терапії" (січень 1991 p.). Однак у галузі праці й оплати комунальних послуг дотримували певні обмеження, тобто уряд і тут поводився обережно. У цілому за 1991 р. ціни зросли всього на 59 %, що пояснювалося відносною стійкістю чехословацької економіки.

У 1992 р. в ЧСФР спостерігався мінімальний рівень інфляції. В основному зберігався і рівень реальної заробітної плати. Невисокими були податки, які не перевищували рівня західних країн. Меншим порівняно з іншими постсоціалістичними країнами був спад інвестицій, промислового і сільськогосподарського виробництва. Такій збалансованості й послідовності, як особливості варіанта реформ у ЧСФР, сприяли високий висхідний рівень економічного розвитку країни, насиченість внутрішнього ринку, відносно невелика зовнішня заборгованість (у кінці 1992 р. вона становила 10 млрд дол.).

Після розпаду федерації в 1993 р. посилилися кризові явища в економіці. Проте за короткий строк Чехія досягла непоганих показників економічного розвитку. У 1994 р. країна мала бездефіцитний бюджет, валютні резерви в середині року становили 7,7 млрд дол., активне сальдо платіжного балансу зросло до 600 млн дол. У липні 1994 р. безробіття становило всього 3,2 %. На низькому рівні утримувалася інфляція. На початку 1995 р. вона вже не перевищувала 10 %. У цей період 80 % усієї власності Чехії було в приватних руках. У другій половині 90-х років ліквідували всі катаклізми перебудови, що вказувало на успішне проведення реформ.

Показники економічного розвитку Словаччини, економічно менш розвинутої, були нижчі. У 1993 р. зниження ВНП становило не менше 5 %. Традиційне прив'язування до східного ринку ускладнило ситуацію. Було розроблено програму п'яти пріоритетних напрямів: енергетики, малотоннажної хімії, деревообробки, екології, туризму. Виконання цих програм перебуває в центрі уваги уряду Словаччини і нині.

Можна констатувати, що основними складовими успіху реформ у Чехії були: а) вагомий економічний потенціал, якого досягла країна (для порівняння: Україна також була розвинутою державою, але головне — у самих реформах, які в Чехії почалися в умовах "оксамитової" революції без політичної гарячки); б) на відміну від інших країн Східної Європи, ринкові реформи в Чехії проводилися в умовах політичної злагоди і без урядових криз; в) упевнена, спокійна і передбачлива політика уряду, який враховував специфічні умови своєї країни і не прагнув бездумно відкидати все, що пов'язане з минулим.

Югославія. Реформи тут розпочалися в 1965 р. Було взято курс на підвищення самостійності республік, які входили до федерації, і окремих підприємств. У 1974 р. тут проголосили необхідність створення системи самоуправлінського планування. Ввели вільне ціноутворення без державного контролю за цінами. Появився дефіцит зовнішньоторгового і платіжного балансів, зросла зовнішня заборгованість. Виникли диспропорції регіонального і галузевого характеру. Міжреспубліканська нерівність соціально-економічного розвитку стала одним із чинників нестабільності, посилення сепаратистських і націоналістичних тенденцій (більш багаті республіки відмовилися вкладати субсидії у фонд федерації для фінансування менш розвинутих регіонів). Тому особливу увагу приділяли вирівнюванню економічного розвитку окремих республік СФРЮ.

Попри все, Югославія не змогла подолати кризового стану економіки, незважаючи на радикальні порівняно з іншими країнами перетворення. Сформований у 1989 р. новий уряд А. Маркевича зробив більш радикальні кроки для реформування господарського механізму (без змін суспільної орієнтації). З 1 січня 1990 р. уряд вжив ряд заходів боротьби з інфляцією, яка в 1989 р. за показниками зростання роздрібних цін становила 2665 %, а саме: а) заморожування заробітної плати при збереженні вільного ціноутворення приблизно на 80 % товарів і послуг; б) лібералізацію значної частини імпорту; в) введення конвертованого динара шляхом його деномінації (10 тис. старих динарів за один новий) і встановлення його постійного курсу до німецької марки у співвідношенні 7:1.

Вжиті урядом А. Маркевича заходи дали позитивні результати. У квітні 1991 р. призупинилося зростання цін, спостерігалося деяке пожвавлення у виробництві. Але згодом прагнення республік Югославії до незалежності призвели до громадянської війни, а потім і до розпаду держави. Економічні проблеми, породжені розпадом Югославії на самостійні суверенні держави (Хорватія, Словенія, Сербія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія (у 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили себе Союзною Республікою Югославією (СРЮ) зі столицею в Белграді), перейшли й у XXI століття.

Воєнні дії НАТО на чолі з США проти Югославії завдали значної шкоди економіці СРЮ.

Румунія. Початок процесу реформ у країні пов'язують із вжитими урядом у 1989 р. заходами для удосконалення фінансово-економічного механізму країни. Увагу було приділено питанням господарського розрахунку, самофінансуванню, робітничому самоуправлінню. За офіційними даними, реформи сприяли збільшенню національного доходу на 3,2 %, зросла відповідальність органів управління в центрі і на місцях за економічну та соціальну діяльність. За даними іноземних економістів, реформи цього періоду зумовили спад національного доходу на 5 %. Урешті-решт режим Н. Чаушеску (1918—1989) було повалено в грудні 1989 p., перемогу на виборах здобув Фронт національного порятунку.

Перші декрети нового уряду в складній економічній обстановці (передусім падіння життєвого рівня населення) вказували на поміркованість і обережність підходу до економічних реформ. У цьому самому дусі було розроблено й ухвалено програму оздоровлення економіки та подолання хаосу, розраховану на 2—4 роки (стабілізаційний період переходу до ринкової економіки). Її виконання розпочалося з перекачування ресурсів із виробництва в соціальну сферу, особливо для нормалізації постачання населення споживчими товарами та енергією. Поступово змінювалася роль центральних органів управління: скорочувалася кількість централізовано розподілювальної продукції (з 1800 до 1400 видів), більш гнучкою стала система планових показників. Було підвищено на 40 % закупівельні і заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Членам сільськогосподарських кооперативів виділили в безплатне сімейне користування до 0,5 га землі (іншим жителям села і міста за їхнім бажанням і з дозволу кооперативу — до 0,25 га за визначену плату). Приватною власністю з правом спадщини було проголошено присадибні ділянки членів кооперативів, але не більше 0,6 га.

Лібералізація цін у Румунії в 1990 р. призвела до зростання їх на продовольчі товари на 661 %, на промислові — на 114 %. На першому етапі (кінець 1990 р.) не дозволяли встановлювати вільні ціни на споживчі товари, якщо на ринку було представлено менше трьох постачальників тієї чи іншої продукції. Ціни на деякі товари можна було встановлювати за погодженням з державними органами. На другому етапі лібералізації (квітень 1991 р.) вільні ціни встановили на 83 % обігу споживчих товарів і 89 % обігу продукції промислового призначення. Як наслідок, за наступні чотири місяці в цілому ціни зросли на 316 %. Незадоволення населення зростанням цін викликало соціальну напруженість, тому уряд змушений був у листопаді 1991 р. встановити прейскурантні ціни на м'ясо і м'ясні продукти, знизивши ціни на них вдвічі.

Найбільш різке скорочення ВНП у Румунії спостерігалося в 1992 р. Виробництво і споживчий ринок вдалося зберегти майже виключно за рахунок припливу зовнішніх кредитів, які пішли переважно на покриття дефіциту взаємних платежів господарських суб'єктів. Структурна криза зачепила як галузі важкої промисловості, що залежали від імпортних ресурсів, так і харчову промисловість. У 1993 р. намітилося деяке пожвавлення: випуск промислової продукції зріс на 1,3 %, а ВНП — на 0,7 %. Частка приватного сектору економіки в цей період становила близько 30 %. У 1994 р. зростання випуску продукції спостерігалося вже в 20 галузях із 29. Уряд спромігся в 1994 р. досягти позитивного сальдо в зовнішній торгівлі (156,7 млн дол.), залучити у вітчизняну економіку 924,9 млн дол. іноземних інвестицій. У цей час частка приватного сектору економіки у ВНП становила близько 30 %. Друга половина 90-х років позначена вдосконаленням структури народного господарства країни і подальшою приватизацією.

Болгарія. У 1987—1988 pp. уряд країни, намагаючись вивести економіку країни із кризового стану, взяв курс на проведення ринкових реформ. З метою пом'якшення болючих наслідків таких перетворень уряд поєднував елементи прискореного ("шокового") варіанта економічних реформ з поступовим. Головне в ухваленій антикризовій програмі — перехід від централізованого управління та планування до економічних відносин, основаних на множинності різних форм власності та господарювання. Передбачали лібералізацію цін проводити поступово, поєднуючи вільне ціноутворення із заходами держави для контролю за інфляцією. Планували економію державного бюджету, а також скорочення імпорту та збільшення експорту, щоб зменшити заборгованість, яка в червні 1990 р. сягнула 11 млрд дол. У Декларації уряду (лютий 1990 р.) зазначалося, що державне регулювання економіки здійснюватиметься непрямими методами за допомогою бюджету, податків, відрахувань, митних зборів, кредитів, централізованих капіталовкладень тощо.

У лютому 1991 р. здійснили лібералізацію цін. Але зростання цін на товари (індекс цін порівняно з груднем 1990 р. становив: у червні 1991 р. — 416 %, у серпні — 467 %, у жовтні — 504 %) не було покінчено з дефіцитом деяких товарів, реалізація яких відбувалась як за вільними, так і за контрольованими цінами. Високий рівень інфляції (найвищий у 1991 р. — 600 %), фінансова нестабільність, дефіцит бюджету, а також спад виробництва поставили країну в тяжке становище. У 1991 р. було вироблено курс на державну допомогу деяким галузям та підприємствам, насамперед підприємствам харчової і легкої промисловості, продукція яких могла конкурувати на зовнішніх ринках. Для виконання державних замовлень гарантували надання кредитів.

У 1993 р. темпи спаду болгарської економіки уповільнилися (ВНП — на 4 %, а бюджетний дефіцит — на 6—8 % ВНП). Повільніше, ніж в інших країнах Східної Європи, відбувався процес приватизації. Зокрема, його здійснювали по лінії реституції (повернення власності колишнім власникам). До середини 1994 р. шляхом прямого продажу вдалося приватизувати лише близько 1/1000 частини всієї державної власності (у приватному секторі вироблялося лише 10 % ВНП), що до деякої міри можна пояснити різким зниженням життєвого рівня населення. Незначними були і зарубіжні інвестиції. За всі роки реформ до кінця 1994 р. їх надійшло лише 500 млн дол., тоді як безробіття у 1994 р. становило 15 %.

Проведені в Болгарії економічні реформи до кінця 90-х років не дали відчутних позитивних результатів. Болгарія більше за інші країни постраждала від стрімкого розвалу соціалістичного блоку і виявилася відкинутою у своєму розвиткові на багато років назад.

Досвід приватизації постсоціалістичних країн дозволяє зробити деякі теоретичні узагальнення:

— мала приватизація зачіпає тільки периферію економіки, яка не може втягнути в ринок індустріальне ядро суспільного виробництва, що постійно підтверджується все ще не подоланим у більшості країн економічним спадом;

— державні підприємства, які складають це ядро, вийшовши з-під прямого контролю державних органів, незважаючи на всі заходи щодо "комерціалізації", не можуть адекватно реагувати на інструменти макроекономічного регулювання. Тому докладаються максимальні зусилля для переведення їх у приватний сектор;

— відсутність теоретичного вирішення проблеми приватизації (що більше економічно обґрунтовано для успішного входження в ринок — швидка, але безкоштовна приватизація, чи повільна, але платна "ефективна власність") спонукає до емпіричного пристосування приватизаційних процесів до нестабільної поки що скрізь обстановки. У всіх країнах роздача власності населенню (чеки, купони, бони, ваучери) викликана ідеологічними мотивами ("справедливість" приватизації), відсутністю у населення достатніх коштів для викупу і відсутністю сприятливого інвестиційного клімату для іноземних капіталовкладень;

— корпоратизація (створення акціонерних товариств) з контрольним пакетом у держави приводить до практики "перетягування канату" з центром (тільки тепер замість продукту стали ділити гроші), що служить перепоною для трансформації;

— здійснення реструктуризації підприємств веде до підвищення їх інвестиційних можливостей при поєднанні англо-американського шляху, коли головний вплив на структуру корпоративного управління здійснює ринок, з німецько-японською моделлю, що передбачає використання комерційних банків як можливих партнерів по управлінню корпораціями і фінансових посередників, які сприяють перетворенню корпорацій — без зміни їх внутрішньої структури — в ефективних власників (наприклад, Польща).