Тема 7 Проблеми розвитку Європейського Союзу

1. Проблема фінансового стану в єс.

2. Політика зайнятості Європейського Союзу.

1. Проблема фінансового стану в єс

Розширення ЄС, яке відбулося 1 травня 2004 року, — це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. При розгляді питань про вступ до ЄС пере­вага віддається країнам Східної Євро­пи. Це зумовили такі причини, як: гео­графічна близькість цих країн, обумов­лена порівняно невеликою територією Європи; проблема обмеженості ре­сурсів; розвиток транспортних можли­востей; тяжіння до розширення ринку з боку підприємств країн-учасниць ЄС; можливість взаємопроникнення капіта­лу; прагнення до створення могутньо­го економічного блоку, здатного про­тистояти конкуренції з боку США і Японії; історично сформоване політич­не протистояння Європи і США.

Перспектива бути прийнятим в ЄС стала для країн Східної і Центральної Європи істотним стимулом для досягнення фінансової рівноваги. Подібні процеси відбувалися в Західній Європі під час введення в оборот євро. У обох випадках, проте, після первинного прогресу країни показали явні ознаки політичної «втомленості»: так, в зоні євро розпався Пакт про стабільність; всюди в Східній Європі почали підвищуватися бюджетні дефіцити.

У Чеській Республіці минулого року бюджетний дефіцит підскочив до 13% від ВВП, це потрійне збільшення з 1999 р. Такий дефіцит включав одноразову оплату витрат на реструктуризацію банків, тому він і був таким великим. Але в 2004 р. дефіцит складав більше 6% від ВВП — що теж немало. Така ж ситуація спостерігалася і в ряді інших країн – Польщі, Угорщині, на Мальті. Тільки країни Балтії, здається, здатні зберігати здорову фінансову політику.

Одна з головних причин такого погіршення фінансових показників проста: як тільки політичні діячі позбавляються від необхідності виступати перед керівними органами ЄС з щорічними доповідями про досягнуті результати і зникає загроза виключення країни із списку кандидатів в члени ЄС, те фінансове «розслаблення» стає практично неминучим. В той же час крупні країни — члени зони євро (Франція і Німеччина) не мають повноважень для критики фінансової політики інших країн, тому фактично немає ніяких міжнародних механізмів обмежень на бюджетні дефіцити держав ЄС. Ці механізми перестають діяти після вступу країни в ЄС. Внаслідок цієї явної тимчасової обмеженості вказаних механізмів їх з кожним разом все важче робити критерієм вступу для інших потенційних членів.

Не менш дивовижна очевидна політична реакція проти урядів, які привели свої країни в ЄС. Вражаючою є схожість з тим, що відбулося в Західній Європі під час введення в оборот євро. Уряд Романо Проді, якому, не дивлячись ні на що, вдалося добитися включення Італії у валютний союз Європи, ліг три місяці опісля після цієї події. Чехія, Польща і Угорщина теж перенесли урядові кризи незабаром після того, як вступили в ЄС.

Всюди в Центральній і Східній Європі ЄС вже не так популярний, як раніше. Участь виборців у виборах до Європейського парламенту в червні 2004 р., було дивно низьким в країнах, що тільки що вступили: від лише 17% в Словаччині до 38,5% в Угорщині. Беручи участь в своїх найперших виборах в ЄС. Відсоток голосуючих громадян цих країн виявився не тільки значно нижче середнього показника в Європі (приблизно 45%), але навіть нижче середнього показника у Великобританії, де скептичне відношення населення до ЄС є традиційним.

Причини цього прості. Держави, що тільки що вступили, відчули, що їх попросили внести зміни у фінансову політику для того, щоб прийняти в ЄС. Навіть якщо ці зміни були зроблені на користь самих країн в довгостроковій перспективі, в найближчому майбутньому вони виявилися політично дорогими.

Ця «втомленість пристосування» (термін, що відображає досвід латиноамериканських країн під час економічної лібералізації в 1990-х рр.) в даний час пов'язана з відчуттям, що зрештою вступ в ЄС — не така вже вигідна операція. Тому і не дивно, що виборці в Центральній і Східній Європі в даний час відчувають, що вони зробили погану операцію з урядами, які привели їх в ЄС: затягування ременя потугіше, обмеження на ринку праці і горезвісний шквал правил ЄС. Результатом стала реакція проти цих урядів і відсутність суспільного інтересу в справах ЄС.

Строгий нагляд за фінансовим ринком необхідний для того, щоб стримувати ризики, що виникають унаслідок кредитного буму, «міхурів» активів і мінливості кон'юнктури. Заходи по збільшенню заробітної платні і цінової гнучкості підвищать стійкість до асиметричних ударів і допоможуть циклічним коливанням економік нових країн підстроїтися під решту частини ЄС.

Старим членам розширення ЄС надає можливість підготувати суспільні фінанси до прийдешніх демографічних проблем. Відновлення довіри до Пакту стабільності і зростання повинне бути головним пріоритетом, але велика проблема вимагає більшої стабільності ситуації для довгострокового суспільного фінансування. Необхідний сприятливий для зростання підхід до проблеми старіючого населення, що включає кроки, направлені на збільшення пенсійного віку і заохочення довічного навчання.

Розширення повинне також дати політикам новий стимул зайнятися рішенням проблеми існуючих структурних перешкод. Ми наближаємося до середини терміну реалізації цієї десятилітньої стратегії, але Європа все ще далека від досягнення багатьох поставлених нею цілей. Розчарування в здійсненні стратегії відбувається через переобтяжений план, погану координацію і суперечливі пріоритети.

Лісабонська Стратегія повинна бути перефокусована. Проблема не в продуктивності праці європейських робітників, а в потребі збільшити рівень зайнятості і зупинити зменшення кількості щотижневого робочого годинника. Гнучкіші ринки праці і реформа правових програм дозволили б Європі і далі протистояти вимогам більшої конкуренції, не вдаючись до обмеженого захисту, на зразок тієї, яка використовується в трудовій міграції.

Розвиток доступності ринку, конкуренцію і інтеграції може принести Європі нові проблеми і витрати. Але розширення ЄС також створює нові можливості. Поліпшена політика розширить ці можливості, гарантуючи, що економічний прибуток принесе користь сотням мільйонів людей у всій Європі.

Приєднання до союзу 10 нових держав зі значно слабшими еконо­міками та сільським господарством (головною субсидійованою сферою в ЄС), ніж у країнах Старої Європи, поставило питання про перерозподіл дотацій, аби зменшити їх для старих членів і відповідно збільшити для нових з метою вирівнювання загальної економічної ситуації в Євросоюзі. Що ж стосується збільшення бюджету ЄС, то основний тягар у цьому разі мав лягти на лідерів об'єднання та най-заможніших його членів - Францію, ФРН, Велику Британію, Люксембург. Основні суперечності виникли по­між Лондоном та Парижем. Уряд Тоні Блера, формуючи проект спільного бюджету, відмовився забезпечити більше наповнення європейської казни за рахунок значного скорочення так званого "британського чеку" - системи компенсацій Великій Британії, за якою більшість виплат Лондона до бюджету ЄС поверталися йому назад через те, що острівна країна бере дуже обме­жену участь у спільній сільгоспполітиці ЄС і не отримує звідти відповідних дотацій. Склалася ситуація, за якої одна з найбагатших країн ЄС була водночас одним із найменших донорів європейського бюджету.

З іншого боку, Велика Британія ставила питання про скорочення ком­пенсацій за "британським чеком" у пряму залежність від зменшення сіль­ськогосподарських дотацій, які зі спіль­ного бюджету отримувала Франція, будучи основним споживачем аграр­них субсидій ЄС, що також не відпо­відало її статусу як однієї з найба­гатших країн.

Таке протистояння засвідчило, що і "британський чек", і система субси­діювання сільського господарства явно застарілі і не відповідають існуючим економічним і політичним реаліям в ЄС та перешкоджають ефективній ре­алізації стратегій розвитку об'єднання. Центральні органи Євросоюзу, пе­редусім Європейська Комісія, підтри­мували ідею значного збільшення бюджету та, відповідно, протистояли ініціативам Великої Британії. Зокрема, згаданий конфлікт виявився у осо­бистому протистоянні Тоні Блера та президента Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу. Інший лідер ЄС - ФРН не брала активної участі у бюджетному процесі, зважаючи на внутрішні по­літичні проблеми у країні, пов'язані зі зміною влади. Проте Німеччина, як і абсолютна більшість інших членів ЄС, чітко відстоювала позицію Брюсселя. Позицію Великої Британії можна пояснити її традиційним прагненням до гальмування процесів поглиблення євроінтеграції та перешкоджанню перетворенню ЄС на згуртованіше політичне наддержавне об'єднання, крім цього, у даному разі політичні інтереси Лондона співпадали з еко­номічними. Потрібно зауважити й те, що позиція Великої Британія співпадає зі стратегічними інтересами США, які не зацікавлені ні в політичному, ні в економічному посиленні Європейсь­кого Союзу. Тому проглядаються й інтереси Вашингтона у затягуванні бюджетного процесу, підштовхуванні ЄС до кризи та створенні у ньому ліній протистояння.

Перспективи розвитку економіки ЄС є досить невизначеними, що призвело до початку дискусій всередині союзу про можливості його розпаду. Причиною цьому є наявність так званих країн-банкротів серед членів Євросоюзу, до них належать: Португалія, Іспанія, Ірландія, Греція (відомі на полі економічному сленгу інвестбанків як PIGS – від англ. Pigs – «свині»). Згідно з оцінками S&P доля зовнішнього боргу Греції до ВВП зараз складає 120%, а до 2012 року планується її зростання до 138% (безпечним вважається рівень близько 60%). При цьому Греція навіть не здатна обслуговувати суверенний борг. Актуальним стає питання про можливе «виключення» країни зі складу ЄС. Тут також згадується груднева суперечка, пов’язана з системою статистичної звітності в Греції – спеціалісти Eurostat і ЄЦБ у черговий раз запідозрили національне статистичне відомство держави і її владу в навмисному викривленні макроекономічних показників чи некоректному зборі інформації про динаміку ВВП і промислового виробництва.

Найбільший дефіцит бюджету за останніми підсумками Євростату зафіксовано у Ірландії, він складає 14,4% ВВП. Ця країна також включена у список аутсайдерів ЄС. Важливо зазначити, що влада Ірландії відмовляється від допомоги з екстреного фонду Євросоюзу. Пояснюється це тим, що, по-перше, нездатність Ірландії самостійно вирішувати свої бюджетні та боргові проблеми, а саме так буде пояснене звертання за коштами валютного фонду, не сподобається інвесторам. При цьому варто враховувати, що на іноземні інвестиції приходиться близько 66% ірландського ВВП в порівнянні з 20% в середньому по ЄС. По-друге, не варто забувати про політичні недоліки такого роду дій: допомога ЄС і МВФ, яка обумовлена втручанням в процес прийняття рішень в сфері фінансової, кредитно-грошової та соціальної політики завадить теперішній коаліційній владі утриматися біля керма. Крім того, трохи пізніше у ЗМІ згадується про угоду між Прем’єр-міністром Ірландії Б.Коуеном та Євросоюзом про кредит в розмірі 85 млрд. євро. Але у відповідь на це рішення населення країни протестує. Питання це залишається до кінця не вирішеним й навколо нього тривають дискусії. Міністр іноземних справ Португалії Луіш Амаду також згадує у своїх інтерв’ю про перспективи виходу Португалії з Єврозони у випадку подальшого погіршення боргових і бюджетних проблем країни. Згідно з офіційними прогнозами, темпи росту ВВП Португалії сповільнюються до 0,2% в 2011 році з 1,3% в 2010 році. При цьому успіхи країни в скороченні бюджетного дефіциту та держборгу є незначними: в січні-вересні 2010р. дефіцит держбюджету піднявся на 2,3% в порівнянні з аналогічним періодом 2009 р. До речі, Іспанія в цей час скоротила бюджетний дефіцит на 40%, Греція – на 30%. Отже, із цих даних яскраво видно держави, які добровільно чи примусово претендують на вихід зі складу ЄС, але, виявляється, легальних механізмів їх «виключення» просто не існує. – не дивлячись на задеклароване в Лісабонському договорі право на «сецесію», технічно це потребує переговорів зі всіма державами ЄС.

Джим Роджерс, впливовий інвестгуру, вважає, що треба дозволити аутсайдерам збанкрутувати. Економісти вважають, що можливість взагалі відміни єдиної європейської валюти чи виходу зі складу ЄС держав є досить реальною. Головною причиною для від’єднання будь-якої країни може бути бажання повернути валютну незалежність, яка була жертвою при входженні в ЄС. Таким мотивом може керуватися як держава з сильною економікою, так і «периферійні» економіки Єврозони. Наприклад, німці можуть хотіти повернути Бундесбанк. Із врахуванням небажанням багатьох платників податків ФРН допомагати сусідам відмова від євро виглядає для багатьох німців чудовою. До Німеччини могли приєднатися Австрія та Нідерланди. Європейські держави зі слабкими економіками також можуть прагнути до монетарної політики, яка віддзеркалює їх власні потреби. Італія, Іспанія та інші могли б провести девальвацію і привести зарплати відповідність продуктивності праці.